Раді Вас бачити!

Антер

Тепер вже точно кінець. Як не глянь, а я всюди облажався. Із задоволенням відштовхнув би Аміру, та хто ж знав, що моя заступиться за мене? Підняти руку на вільну без дозволу господині – злочин. А який господар захоче брати на себе відповідальність? З нами і не таке витворяють.

А що на коліна опустився... А як інакше в такій ситуації? Начебто і правильно все зробив, а виходить, не послухався наказу. Ну та не звикати, у цих панів постійно накази один іншому суперечать. Навіть дивно, що вона так і не скористалася батогом, у будь-якого з попередніх господарів на мені вже живого місця не лишилося б.

І знову це страшне «я з тобою розберуся»... Як же вдома бути? Кошуся на пульт. Інші трохи що – відразу хапаються, а ця за всю прогулянку так і не доторкнулася.

Боги... а це вибачення Аміри... Та я хоч тиждень на колінах на перці червоному простою, заради такого-то. Як уявлю, як цієї тварі було, губи самі в посмішку складаються.

По-моєму, навіть хочу, щоб Аміра ще раз не втрималася. Моя-то пані он яка, сталева, виявляється. Стримає слово.

Розмріявся, дурень. Думай, як тепер розплачуватися будеш.

Тамалія

І що ось з ним робити? Як пояснити? Схоже, ніяк. Потрібно, щоб до самого дійшло, і покараннями тут нічого не домогтися. Усі карали. Просто не зрозуміє, за що і чому. Тому що раб, а у господині примха. Сподіваюся, хоч вдома не почне падати ниць і молити? Та вже, не сподівайся... Гаразд, рано чи пізно я змушу тебе повірити, що тобі тепер можна бути собою. Хоча б зі мною наодинці.

– Потрібно буде звести цю погань, – вимовляю, заходячи в будинок. Журба в очах...

– Дорого, мало де зводять, – відповідає.

– Нічого, знайдемо, – запевняю, проходячи у вітальню. Кладу сумочку на стіл, зверху акуратно пульт. Горе моє застигає біля дверей, знявши черевики.

– Ну, – питаю, обертаючись, – довго там стояти збираєшся?

Дивиться в очі, погляд зацькований. Ох, боюсь, довго. Хочеться сказати, щоб до себе йшов, та з іншого боку – нехай вчиться сам рішення приймати. Знає ж усі мої побажання, скільки разів за два дні озвучити встигла.

Приймає, ідіот. Підходить, не випускаючи з рук батога, повільно опускається на коліна, простягаючи мені. Судомний погляд на пульт.

– Карайте дурня, пані.

– Думаєш, порозумнішає? – не стримуюсь, посміхаюся.

– Буду намагатися з усіх сил!

– Тебе просили не ставати на коліна.

– Але я ж завинив.

– Ні в якому разі, що б не сталося.

– Але всі ж бачили.

Так, завданнячко. Виходить, якби не встав, мене ще сильніше засвітив би. Що раб у мене неслухняний, господиню не визнає. Яка за нього з вільною лається. Невідомо ще, яке ця вільна місце займає в тутешній ієрархії. Виходить, нагородити тебе потрібно, а не покарати, дорогий.

М'яко забираю батіг, заплющуєьбся, стискає кулаки, не рухається.

Ага! Згадала! Жарт, але доведеться до речі.

Нахиляюся, легко торкаюся губами чола. Зійде для першого поцілунку.

З подивом відкриває очі. Боги, осяяння! Посмішка!

– Молодець, – сміюся. – А тепер займися-ка чим корисним.

Падаю в крісло, відкидаючи батіг, скидаю обридлі туфлі. Дууура! Забула, що тобі Аміра сказала? А цей пам'ятає, он, корисне надумав. Наближається і давай демонструвати то єдине, що у нього добре виходить.

– Антере, – вимовляю тихо, щоб не заричати. Ну от як так можна, що потрібно з психікою зробити?

Що? Роздруківочка в столі лежить...

Піднімає очі, не відриваючи губ від моїх ніг.

– Що ти робиш?

– Єдине, на що здатний, – похмуро відповідає.

– А мене ти запитав?

Жах в очах.

– Вибачте, пані, я думав...

– Що я неодмінно захочу скористатися порадою цієї гидоти, на яку вивернула... що це було? Неважливо. Інакше просто жити не зможу. Так ти думав?

– Але... ви сказали... зайнятися корисним... потім зняли туфлі...

– Та в мене ноги втомилися на цих шпіляках шкандибати!

– Давайте я...

– Боже, залиш мої ноги в спокої!

– Вам неприємно? Вибачте, забув, що до вас не можна без дозволу торкатися. Надалі постараюся пам'ятати.

– Як би так тобі пояснити... якби ти був моїм улюбленим чоловіком, якому захотілося б доставити мені задоволення, за власним бажанням, можливо, мені і було б приємно. Я, знаєш, теж людина, теж люблю насолоди, та й секс мені не чужий. Але думки про те, що ця погань вовтузила тебе по підлозі і змушувала... – замовкаю, не в змозі підібрати слів.

– Так що мені робити? – очі зовсім нещасні, схоже, першу половину промови просто-напросто упустив. – Вам не подобаються користовані раби? Ви мене продасте?

– Я що тільки-но сказала, повтори?

– Ну що вам гидко від згадки, що до вас я так само прислужував Амірі, але ж...

Боже, дай мені терпіння. Коли я таке казала?

– Ти не винен в тому, що витворяла з тобою Аміра. Ти перебував у повному і абсолютному підпорядкуванні. Я не можу тебе в цьому звинувачувати. Все в минулому, постарайся забути. Знаю, що легше сказати, аніж зробити, але все ж... Спробуй прислухатися до моїх побажань.

– Я як і раніше не розумію ваших побажань... – тихо, з надривом.

Мовчу, роздумуючи, як йому пояснити. Або не пояснювати – ось трохи поживемо, сам побачить і зрозуміє, а розмови марні. Звідки йому знати, чого від нової господині чекати? Схоже, що б я не намагалася зробити, це поки сприймається лише як знущання.

– Просто знай, що я не стану тебе карати, – кажу. Похмурніє:

– Самого себе карати змусите?

Серце буквально завмирає... Да вже, агенте Там, він не знає про те, що ви змушені грати відповідну роль. Чого ще йому чекати від вас, з вашими-то балачками на людях?! Дідько!

Так, а це що у нас? Нахиляюся:

– Що це в тебе таке, покажи?

Злегка відсовую розпухлу нижню губу.

– Нічого, – веде головою.

– Що трапилося?

– Випадково.

– Що – випадково?

– Вкусив.

– Випадково так не кусають... – починаю і замовкаю, раптом усвідомлюючи, коли це «випадково» відбулося. – Почекай.

Встаю, дістаю похідного медика, сідаю назад.

– Відкрий рот, це швидко.

Покірно відкриває, свічу пару хвилин, рана швидко затягується, сканер видає звіт про благополучне завершення операції. Відкладаю на стіл, мало не потрапляю на пульт, лякаюся, дивлюся на Антера. Зіниці величезні, теж дивиться на стіл, але, здається, пронесло. Та не може ж цей пульт просто так від будь-якого дотику спрацьовувати! Всеодно потрібно буде прибрати... Боже, яка моторошна гидота.

Кладу сканер поруч, від гріха подалі. Повертаюсь:

– Нормально?

Киває. А губи як красиво окреслені, прямо самій поцілувати захотілося. Але не буду лякати, йому зараз будь-яка ласка в покарання, напевно.

– Ну? – питаю. Дивиться допитливо. – Що далі?

– Не розумію, пані.

– Якщо я тобі не накажу піднятися, довго будеш так стояти?

– Доки не накажете... – здивовано.

– Але ж раніше я сказала, що не хочу, щоб ти стояв на колінах. Як бути з дилемою?

– Не змушуйте мене вирішувати, пані... просто скажіть, що зробити.

– Але як же я зможу відпустити тебе на свободу, якщо ти не навчишся приймати рішення?

Опускає голову, і, здається, знову закушує губу. Ось прокусити ще разок.

– Що мовчиш?

– Що пані зволить почути?

– Відповідь!

– Пані зволить знущатися, раб терпить.

Зітхаю.

– Вставай, – кажу. – Йди відпочивай.

Слухається. Безшумно піднімається і йде. Сиджу якийсь час. Все тихо.

Дістаю сітьовик. Так, що у нас тут з косметологами? М-ммм... дідько.

Піднімаюся до нього, стукаю – нехай звикає.

Стоїть біля вікна, на садок наш крихітний дивиться, птах мій в клітці... Повертається.

– Пані? – здивовано, мовляв, що це ви стукаєте до власного раба.

– Цивілізовані люди попереджають про свій прихід, – кажу. Киває, робить рух назустріч, качаю головою, зупиняючи:

– Я на секунду, – додаю, – вибач, питання неприємне. Ти знаєш, як ця погань називається, якою твоя напис зроблено?

Змінюється з обличчя.

– Хочу знайти, де її звести можна, – пояснюю.

– Черрадій, – повідомляє.

– Дякую, – відповідаю.

– Пані... – зупиняє. Дивлюся. – Можна з вами? – нерішуче.

– Пішли, – погоджуюся, – разом пошукаємо. Це ж твій інтерес.

– Дякую, – шепоче.

Йде за мною, змушую сісти на диван, сідаю поруч, забираю з сітьовика пошукове віконце, розкриваю перед нами. Підтримуємо з двох боків, шукаємо.

Дуже довго на запит нічого не приходить – пошуковик видає характеристики речовини (нічого хорошого! Небезпечний елемент, поки не сплавити з ще якимись матеріалами, до того ж, не можна, щоб на шкіру потрапляв – опіки залишає). Кошуся на Антера, сидить, стискає зуби, намагаюся не проявляти жалість.

Такого поняття, як татуювання з черрадіем, не знаходимо. Знаходимо опіки. Віват! Знаходимо клініку, де їх лікують, а заодно й дрібну приписочку – мовляв, виводимо рабам. Залажу туди, дідько, вони що тут, усі цим займаються?!

Виявляється, складність процесу залежить від того, яким методом наносилось. Речовина небезпечна, навіть якщо просто вирізати і наростити нові тканини – потрібні спеціальні антитоксини, що мало де зустрічаються. У звичайні медкабіни такі не заправляють.

– Антере, – кличу тихо. – Як тобі робили?

Дивлюся на нього. Мовчить.

– Тут немає такого, – каже.

– Розумію, що тобі неприємно, – м'яко, – але мені потрібно знати, що шукати...

– Може, я сам пошукаю? – ледь чутно.

– Антере, – терпляче. – Навіть якщо ти сам знайдеш, мені тебе туди влаштовувати. Приховати і так, і так не вийде.

Стискає зуби. Дивиться в сторону, вимовляє глухо:

– Спочатку прорізала, потім припікали порошок за допомогою якоїсь погані, схожої на паяльник.

– По живому?! – не витримую.

– Під наркозом, – гмикає похмуро.

Боже мій, Боже мій... Кусаю губи, намагаюся не показувати емоцій. Сонце моє.

– Назви інструменту не знаєш? – питаю, стримуючись, щоб голос не тремтів.

– Придбати хочете? – похмуро.

– Щоб пошук звузити.

– Не знаю, – відповідає. – Зайдіть на сайт розваг з рабами, може, відразу з інструкцією знайдеться.

Беру за руку.

– Антере, – кажу. – Ти ж сам хотів взяти участь.

– Вибачте, пані, – прісно. Так що ж ти про мене думаєш, радість моя?!

– Антере, – повторюю. – Я дійсно хочу її звести.

– І для цього вам потрібні подробиці? – не витримує. – Може, розповісти в деталях? Як стояв, або, точніше, висів, закріплений за руки-ноги, на якій хвилині кричати почав, коли свідомість втратив? Скільки крові натекло? Вам це задоволення доставляє? Як Амірі випалювати?

– Боже... вона що, сама?..

– Ви б бачили її обличчя...

Здається, починає тремтіти. Відпускаю віртуальне вікно, хапаю руку вже двома:

– Тихо, – шепочу, – тихо, не треба.

Вдихає різко. Зупиняється, прикривши очі.

– Вибачте, пані.

– Давай я сама далі пошукаю... – пропоную.

– Наказуєте піти?

– Як хочеш, – кажу. – Можеш залишатися.

Залишається. Шукаємо довго. Знаходимо дві клініки. Потім звірюся зі своєю базою, коли горе моє дивитися не буде.

– Коли поїдемо? – питає. З такою надією, як же він її ненавидить!

– Спочатку спробую навести довідки, що за компанії, яка якість, які побічні...

– Та хоч які!

– Не переживай. Обіцяю. Все приберемо.

Киває. Ненавиджу Аміру.