Раді Вас бачити!

Дракен судомно вдихнув, відчуваючи в роті металевий присмак власної крові. Повітря перед ним, яке ще секунду тому здавалося абсолютно порожнім, раптом пішло чорними, маслянистими хвилями. З цієї густої тіні, немов павук із павутини, повільно і безшумно виступив Архонт Ноктір Вейл.

​Очі палали холодним, нещадним вогнем у напівтемряві коридору.

​— За мною. У мій кабінет. Зараз же, — голос куратора не залишав простору для суперечок (він звучав так, ніби Вейл віддавав наказ мерцю).

​Скривившись від болю в ребрах Торвальд все ж піднявся на ноги. Стояти рівно не виходило, але він уперто підняв підборіддя, витираючи кров із розбитої Віреєю (і добитої Вейлом) губи. Мовчки рушив за куратором сходами вниз, у самі надра Обсидіанового сектора.

​Кабінет Архонта Вейла цього разу нагадував склеп. Замість вікон — голі чорні стіни, вздовж яких у левітаційних колбах плавали якісь потворні, заспиртовані серця та шматки драконячої луски. Куратор обійшов свій масивний стіл із цільного шматка вулканічного скла і різко розвернувся до хлопця.

​— Ти забув, навіщо ти тут, Торвальде? — Вейл спирається обома руками на стіл, нависаючи над ним, немов хижий птах. — Ти занадто розпоясався. Привертаєш до себе стільки уваги, ніби ти не пілот, а циркова мавпа.

​— Я щойно виграв Турнір Чорного Сонця, розірвавши сингулярність, — Дракен зухвало схрещує руки на грудях, хоча йому доводиться докласти зусиль, щоб не скривитися від болю в животі. В очах гнів. — Я найкращий у цій проклятій Академії. Хіба це не те, чого ви хотіли? Абсолютна влада та увага?

​— Увага до твоїх навичок, а не до того, кого ти тягнеш у ліжко! — Вейл раптом б'є кулаком по столу, і по склу йде загрозлива тріщина. — Ти поводишся як дешевий блядун! Скуповуєш випивку, влаштовуєш таємні вечірки, мацаєш дівчат по кутках... Я все знаю, не думай, що від мене щось можна приховати. Якою б магією ви там все не покривали.Ти думаєш, Інше Вимірювання або Рада Архонтів не помічають цього? Наш план вимагає ідеального образу, ідеального контролю. А ти поводишся так, ніби у тебе замість мізків розпечена плазма!

​Дракен хижо вишкірився. Каяття не було (він ненавидів, коли ним командували, навіть якщо це був могутній куратор).

— Мій образ — бездоганний. Те, що я роблю у вільний час, вас не стосується, Вейле, — хлопець підходить ближче, не відводячи погляду. — Я виконаю свою частину угоди. Коли прийде час, мій дракон зробить те, що ми планували. Але я не збираюся жити як чернець.

​Він згадав Вірею. Розпалені щоки, її запеклий, дикий опір у ніші і смак її шкіри, який він устиг відчути. «Вона буде моєю. Я зламаю її гордість», — промайнуло в голові Дракена, але він ретельно сховав цю думку за непроникним ментальним щитом. Вейлу абсолютно не обов'язково знати, що у «Льодяного Принца» з'явилася нова, маніакальна одержимість, яка не має нічого спільного з їхнім глобальним планом.

​Куратор задумався, можливо зважував, чи не вбити цього нахабного хлопчиська прямо тут. Зрештою, куратор сухо кивнув самому собі.

— Добре, Торвальде. Але запам'ятай: якщо твої розваги хоча б на міліметр відхилять нас від курсу, або якщо ти дозволиш якійсь дівці стати твоєю слабкістю... я згодую тебе василіскам. А тепер геть з моїх очей. До своєї кімнати.

​Дракен різко розвернувся і, не сказавши ні слова, вийшов із кабінету.

​Двері за ним з гуркотом зачинилися. Хлопець ішов темним коридором, ледь стримуючи лють. Дратував Вейл, дратувала ця ситуація, а найбільше дратувало те, що йому справді боліли ребра після удару куратора.

​Він різко повернув за ріг, прямуючи до крила старшокурсників, і ледь не збив з ніг постать у пом'ятій чорно-срібній мантії.

​Кайрен. Знову. Хлопець якраз повертався з Бібліотеки Забутих Схем, занурившись у думки про те, як пробратися на вечірку в Закинутий Колектор, тому крокував майже наосліп.

У ​Дракена настрій і так був гіршим за отруту мантикори, але він все таки зупинився. Вп'явся поглядом, в якому було стільки ненависті в першокурсника. А ще міцно стиснув щелепи (синець на вилиці від удару Віреї став ще помітнішим у світлі флуоресцентних кристалів на стіні).

​— Чого витріщився, йолоп? — просичав Торвальд, злісно зблиснувши очима. — Дорогу не бачиш? Чи тебе в шахтах не вчили очі піднімати, коли еліта йде?

​Не чекаючи відповіді, Дракен грубо штовхнув Кайрена плечем так, що той ледь не відлетів до стіни, і швидким кроком зник у темряві коридору.

​Кайрен вирівнявся, подивився у спину старшокурснику. Він одразу помітив і розкушену губу, і синець, і те, як ідеальний "Льодяний Принц" злегка припадав на лівий бік, тримаючись рукою за живіт.

«Ого. Здається, хтось дуже гарно приземлив нашу зірку з небес на землю», — без жодного співчуття подумав Кайрен. Мозок швидко зіставив факти. Торвальд збирався до Віреї. Вірея — не з тих, хто терпить нахабство. Невже ця худенька аристократка так сильно його відгамселила? Щось тут не так.

​Але роздумувати про це часу не було. Переконавшись, що в коридорі більше нікого немає, Кайрен попрямував до кімнат першокурсників. Йому потрібен був Торік.

​Підійшов до важких залізних дверей із рунами флоріанця і, не стукаючи, швидко натиснув на сенсорну панель. Двері безшумно від'їхали вбік, впускаючи Кайрена всередину.

Кімната Торіка виявилася напрочуд... живою. На відміну від спартанської порожнечі інших резиденцій , флоріанець уже встиг перетворити своє житло на мініатюрні джунглі. По всіх кутках у химерних горщиках росли якісь синюваті папороті, що тихо пульсували неоновим світлом, а на тумбочці затишно булькала колба з чимось схожим на мариновані люмінесцентні водорості.

​Сам господар сидів по-турецьки на ліжку, обклавшись кількома пакунками з їдальні, і з насолодою жував щось хрустке.

​— О, Вокс! — рудий радісно помахав надкушеним пиріжком, розсипаючи крихти на ковдру. — Заходь, зачиняй двері. Будеш запечені щупальця кальмара-пісковика? Звучить гидко, але на смак як найкраща шинка!

​Кайрен опустився на сусіднє крісло, та витягнув ноги, які нещадно гули від втоми. Потер перенісся, намагаючись прогнати залишки головного болю після удару у Вежі Етеру.

— Відмовлюся. Мій шлунок і так сьогодні пережив занадто багато стресу, — хлопець втомлено відкинув голову на спинку. — Ти бачив нашу статистику? Драґорн зняв із мене бали за те феєричне падіння?

​Торік активно замотав головою, ледь не вдавившись випічкою.

— Нуль балів за практикум для всіх нас. Навіть ідеальній Соларіс нічого не накинув, прикинь! — флоріанець злизав крихту з великого пальця, мружачись від задоволення. 

— Але та Вейлова сотня за василісків досі на рахунках. Тому ми офіційно найбагатші невдахи на курсі! Слухай, а ти готовий до завтрашньої екзекуції?

​— Ліора і Блікс, — похмуро констатує Кайрен, виводячи пальцем невидимі візерунки на підлокітнику.

​— Саме так! І якщо професорка Ліора зі своїми лекціями про Злиття свідомостей ще звучить як шанс вижити, то друга пара в ангарі... — рудий закочує очі до стелі, театрально хапаючись за серце. — Клянуся, мій вестибулярний апарат збирає речі і планує втечу! Я не переживу ще одну гравітаційну рулетку Фламберґа!

Кайрен всміхнувся, але його думки літали далеко від завтрашніх занять. Він подався ближче до друга, спираючись ліктями на коліна. Атмосфера в кімнаті миттєво змінилася з легкої на змовницьку.

​— Торіку, кидай свої щупальця. У нас є проблема цікавіша за Блікса, — голос хлопця знижується до ледь чутного шепоту. — Я щойно з бібліотеки. Старшокурсники обговорювали плани на вихідні. Випадково підслухав.

​Очі у флоріанця округлилися, він відклав їжу вбік, та приготувався слухати.

— Торвальд? — здогадався він, нахиляючись назустріч.

​— Він. До речі, я зіткнувся з ним у коридорі, і виглядає наш "Принц" так, ніби його щойно погамселив якийсь дракон. Губа розквашена, на вилиці синець, тримається за ребра. Підозрюю, він спробував свої таланти зваблення на Віреї, і вона його гарненько приземлила.

​Торік видав такий несамовитий звук, схожий на суміш писку і хрюкання, затуливши рот долонями.

— Я підозрював. Отже все-таки поклав око на Вірею?

— Так. І не тільки око.

— То наша горда принцеса врізала цій горі пафосу?! Матінко космосу, я тепер фанат Соларіс на все життя! Шкода, я цього не бачив!

​— Так, але зараз не про це, — Кайрен нетерпляче стукає пальцями по коліну, а очі горять небезпечним азартом. — Вони святкуватимуть його перемогу. Цієї суботи. На мінус чотирнадцятому рівні, у Закинутому Колекторі. Там будуть перегони на сліпих гаргульях у невагомості та магічні глушилки, щоб викладачі нічого не дізналися.

​Торік кліпає рудими віями, ентузіазм кудись миттєво вивітрюється.

— Це ж ідеальний спосіб поламати шию... Вокс, почекай, — він виставляє руки перед собою, немов захищаючись від безумної ідеї друга. — Ти ж не маєш на увазі... Ти що, хочеш туди попертися?!

​— Звісно! — Кайрен стискає кулаки, уявляючи темні тунелі колектора. — Бамбл, подумай сам! Це закрита територія. Там зберуться всі старшокурсники, вони нажеруться якоїсь дурні типу "Місячного пилу", розслабляться і почнуть патякати. Якщо ми хочемо дізнатися, які брудні таємниці приховує Академія і що за експерименти проводить Вейл — кращого місця не знайти.

​Флоріанець обхопив голову руками, інтенсивно розгойдуючись на ліжку.

— Ти щооо....Ми трупи. Нас розірвуть або гаргульї, або п'яні старшокурсники. Нас туди навіть не пустять! Це закритий рівень, там скрізь магічні замки та фантомні вартові! Як ти збираєшся туди потрапити, генію?!

​Кайрен замовк, розчаровано зітхнувши.

— Я сподівався, що ти, як місцевий знавець усіх пліток, підкажеш якийсь обхідний шлях.

​У кімнаті повисла тиша, лише тихе гудіння неонових рослин давало про себе знати. Раптом Торік перестав розгойдуватися. Погляд сфокусувався на якійсь невидимій точці на стіні. 

​— Є одна людина, — невпевнено тягне рудий, нервово смикаючи край своєї мантії. — Точніше... він не зовсім людина, кажуть, у його роду були тіньові ельфи. Староста Моргат.

Кайрен зсунув брови, миттєво пригадавши високу постать із татуюваннями на шиї, який крижаним тоном диктував їм правила виживання. Він знущався з них як хотів.

« Щось він цілих два дні не чіплявся до нас. Дивно...» – Кайрен задумався, але в голос спитав інше.

— Моргат? Цей насуплений вартовий дисципліни? Який стосунок він має до нелегальних п'янок старшокурсників?

​— О, він далеко не «просто староста», Вокс, — Торік змовницьки озирається на зачинені двері, ніби їх можуть підслуховувати навіть стіни. 

— Чутки ходять, що Моргат — це тіньовий король Академії. Він друга за популярністю людина після Торвальда, але якщо Дракен — це зірка сцени, то Моргат — це той, хто смикає за ниточки за лаштунками.

​Флоріанець різко підвівся з ліжка, активно жестикулюючи.

— Насправді йому плювати на ті правила, які він нам цитував! Він може влаштувати все, що завгодно. Дістати рідкісну отруту, контрабандне пійло з будь якої планети, або провести цілу групу ідіотів через зачинені двері Закинутого Колектора! Його тут бояться навіть деякі інструктори, бо він має компромат майже на кожного!

​— То давай заплатимо йому! — Кайрен одразу запалився цією ідеєю, вказуючи на свій браслет. — У нас є по сто балів! Віддамо половину, нехай проведе нас на вечірку.

​Торік нервово усміхається, сідаючи назад.

— Бали йому не потрібні. Моргат не бере плату валютою Академії. Він укладає... угоди. Бере плату дивними послугами...Може попросити тебе вкрасти перо з капелюха Архонта, а може наказати цілий місяць годувати якогось хижого мутанта в підземеллях. З ним мати справу — це як грати в кості з демоном.

​Кайрен відкидає сумніви миттєво. Шахтарська вдача ніколи не пасувала перед ризиком.

— Демон чи ні, але це наш єдиний квиток на ту вечірку. Завтра після Блікса ми знайдемо Моргата. І домовимося.

​— Ти зведеш мене в могилу, Вокс. Чесне слово, зведеш у могилу ще до кінця першого курсу, — флоріанець ховає обличчя в долонях. Здається він змирився.

​— Зате на твоєму надгробку напишуть, що ти знав усі таємниці Драксарії, — хлопець підбадьорливо ляскає друга по плечу, піднімаючись із крісла. 

— Відпочивай. Завтра нам знадобляться всі наші сили. І постарайся не їсти більше нічого, що світиться в темряві.

​Кайрен змахнув на прощання рукою і вийшов у темний, прохолодний коридор. Вперше за весь день важкий тягар у його грудях відступив, натомість з'явилося якесь гостре, небезпечне передчуття.

« Треба виспатися. » – з цією думкою хлопець йде до своєї кімнати.

Вірея Соларіс тим часом теж ще не спала, міряла кроками свою ідеально прибрану кімнату, нагадуючи розлючену мантикору в клітці.

​Гаряча купіль не допомогла. Скраби з есенцією місячної м'яти не змили з її шкіри його запах. (Морозний, гострий, змішаний із дорогим парфумом та краплею крові).

​— Хай йому грець! — дівчина люто жбурнула подушку в стіну. — Самовдоволений, нахабний... шматок льоду!

​Вона впала на край левітуючого ліжка, закривши обличчя руками. Губи досі пульсували від того грубого, владного поцілунку в ніші. Пам'ять зрадницьки підкидала кожну деталь: відчуття його пальців на талії, як він притискався до неї своїм твердим тілом, як його нахабна рука без дозволу ковзала по стегну. Вірея застогнала стиснувши зуби. Дівчина ненавиділа себе за те, що десь глибоко внизу живота, замість аристократичної відрази, розливався гарячий, солодкий трепет.

​— Пішов до біса, Торвальде, — прошепотіла вона в порожнечу, різко піднімаючи голову. В очах спалахнув небезпечний вогник.

​Соларіс ніколи не ховалися від проблем. Вони зустрічали їх зі зброєю в руках. Якщо цей «Льодяний Принц» думає, що вона залякана першокурсниця, яка буде ховатися по кутках після одного поцілунку — він фатально помиляється.

​Різко підвелася, одягнула поверх нічної сорочки довгу шовкову мантію і, не давши собі часу на роздуми, рішуче вийшла в коридор. Абсолютно божевільний хід ва-банк — іти до крила старшокурсників посеред ночі, — але адреналін у крові вимагав дій. (Зрештою, хто не ризикує, той не п'є ельфійське шампанське на випускному).

​Вона безшумно подолала кілька прольотів і вже звернула в коридор, де розташовувалися елітні кімнати, як раптом різко зупинилася, сховавшись за масивною колоною.

​Біля важких дубових дверей Торвальда хтось стояв.

Висока ельфійка (Вірея миттєво впізнала в ній ту саму дівчину з Повітряного сектору, з якою Дракен фліртував уранці). Ельфійка не просто стояла — вона зі сльозами на очах, дряпала двері і тихо скиглила:

​— Дракене, благаю... Відчини! Ти не можеш так просто виставити мене! У нас же був зв'язок... Пусти мене, прошу!

​Вірея завмерла. Уся її рішучість миттєво перетворилася на отруйну, холодну лють. Щоки запалали від сорому за саму себе.

«Яка ж я дурепа, — подумки вилаяла себе дівчина, стискаючи кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні. — Він щойно затискав мене в темряві, а біля його кімнати вже чергує інша! Дешевий, мерзенний бабій!»

​Вона розвернулася, збираючись піти геть, але тієї ж миті клацнув замок. Двері відчинилися.

​Дракен виглянув з кімнати. Він зняв куртку, і зараз був у чорній розстебнутій сорочці. Обличчя виглядало похмурим, на вилиці чітко виднівся синець, ліва рука рефлекторно притримувала ребра (ніби йому добряче дісталося після їхньої зустрічі).

— Еларо, я ж сказав тобі ельфійською... тобто, всезагальною мовою, — в голосі почулося роздратування. — Ми закінчили. Забирайся, поки я не зняв із тебе бали за порушення комендантської години.

​Він грубо відштовхнув ельфійку, яка спробувала кинутися йому на шию, і... його погляд, немов примагнічений, ковзнув у темряву коридору, та впав на сріблясте волосся Віреї, що майнуло за колоною.

​— Соларіс?

​Вірея не стала чекати. Підхопила поли своєї мантії і кинулася навтьоки, відчуваючи, як до горла підступають сльози образи. За спиною почувся гуркіт — Дракен просто відштовхнув ельфійку з дороги і зірвався з місця.

​Він наздогнав її біля самих дверей її кімнати. Хлопець блискавично виставив руку, блокуючи двері, якраз тієї миті, коли Вірея намагалася зачинити їх перед його носом.

​— Прибери руку, або я її відкушу! — сичить дівчина, намагаючись штовхнути його в груди.

​— Вислухай мене! — Торвальд важко дихає, проштовхуючись усередину. Він робить крок, зачиняє за собою двері і притискається до них спиною, відрізаючи їй шлях до втечі.

​Вірея відступає в центр кімнати, схрестивши руки на грудях. Очі метають блискавки.

— Вислухати що? Як ти розписуєш графік своїх фавориток? Твоя чергова пасія там, мабуть, уже калюжу наплакала! Повертайся до неї, «герою»!

​— Мені плювати на неї, — Дракен відкидає з чола платинове пасмо. Погляд стає серйозним, абсолютно позбавленим звичної знущальної іронії. Наближається. — Я ж казав тобі. У небі я контролюю все, а на землі... я робив дурниці, бо мені було нудно. Аж поки ти не розбила мені губу.

​Вірея скептично піднімає брову (хоча серце знову починає зрадницьки калатати).

— Зворушливо. Може, мені ще раз тобі врізати, для закріплення ефекту?

​Дракен звабливо всміхається, та підходить ще ближче. Сканує обличчя дівчини.

— У цю суботу. На мінус чотирнадцятому рівні. Буде вечірка. Я хочу, щоб ти пішла зі мною. Як моя дівчина.

​Вірея ледь не поперхнулася повітрям. Вона очікувала чого завгодно: нових погроз, зухвалих жартів, грубості. Але не... офіційного запрошення.

— Ти з глузду з'їхав? — вона нервово зглотнула, відступаючи на крок, поки її спина не вперлася в стіл. — Я не буду черговим трофеєм у твоїй колекції, Торвальде! Тим більше після того, що я щойно бачила!

​— Просто подумай, — він зупиняється впритул до неї. Долоні лягають на стіл по обидва боки від її стегон, замикаючи її в кільце. — Ти знаєш, що між нами іскрить. Ти відчуваєш це так само як і я.

​Не давши їй сказати чергову колючу фразу, він нахиляється. Цілує. Цього разу в його поцілунку немає грубості чи спроби зламати. Жадібно торкається її губ , але... майже ніжно. Вірея тихо видихає, намагаючись відштовхнути його, але несподівано обіймає та тягне на себе.

​Дракен притискається ближче, ігноруючи біль у забитих ребрах. Руки ковзають по її талії, піднімаються вище, обережно, але впевнено пестять тіло через тонкий шовк мантії. Цей контраст — між холодом його шкіри та обпалюючим жаром дотиків — вимикає залишки логіки Віреї. Вона відповідає на поцілунок, віддаючись цьому божевільному, пульсуючому резонансу.

​Але щойно вона повністю розслабляється, готовая здатися... Дракен різко відривається від неї.

​Відступає назад, важко дихаючи. В очах палає темне, первозданне полум'я, але він бере себе в руки з силою волі, якій позаздрив би сам Драґорн.

— Подумай про суботу, принцесо, — хрипко кидає він, розвертається і, не озираючись, швидко виходить із кімнати.

​Двері м'яко зачиняються, залишаючи Вірею стояти посеред кімнати з розпухлими губами і повним хаосом у голові.

​Вона осідає на ліжко, підтягуючи коліна до грудей. Вона очікувала, що він накинеться на неї, що спробує затягнути в ліжко прямо зараз, щоб довести свою владу. Але він зупинився. Він залишив її саму, згорати від бажання і розгубленості.

​Вірея закуталася в ковдру, вдивляючись у темряву. Так хотіла ненавидіти його. Планувала зневажати його до кінця навчання. Але зараз, засинаючи під стукіт власного серця, ідеальна аристократка Вірея Соларіс розуміла страшну річ: здається, Льодяний Принц щойно остаточно зламав її броню. Дівчина не хотіла цього. Єдине, що її цікавило – це навчання. «Стати найкращим пілотом», – промайнуло в думках перш ніж вона заснула.

Після емоційної м'ясорубки попередніх днів студенти виглядали так, ніби їх прожували і виплюнули, але розклад Академії не знав такого слова як «жалість».

​Ранок почався в Оранжереї Шепоту, там повітря було настільки густим і вологим, що на губах осідав солодкуватий присмак гниття. Професорка Селена Ліора була не менш моторошною за Драґорна, хоча й усміхалася набагато частіше. (Щоправда, її усмішка нагадувала оскал хижої квітки перед тим, як закрити пелюстки над жертвою).

​— Злиття з драконом починається з розуміння природи, мої любі, — муркоче Селена, погладжуючи гігантську фіолетову орхідею, яка хижо клацає зубчастими листками. — Сьогодні ми вчимося встановлювати емпатичний контакт із Тіньовими Мандрагорами. Ваше завдання — зібрати їхній сік, не втративши при цьому пальці.

​Урок перетворився на суцільний хаос. Торік, чия флоріанська натура мала б допомагати йому з рослинами, примудрився розізлити свою мандрагору так сильно, що вона виплюнула йому прямо в обличчя хмару фіолетового пилку.

— Вона мене ненавидить! — верещить рудий, відсахуючись від горщика і поспіхом протирає очі. — Я ж просто хотів сказати їй комплімент!

— Рослини Безодні не розуміють ваших сентиментів, Бамбл, — зітхає професорка, змахуючи паличкою, щоб приборкати квітку. — Мінус п'ять балів за зайву емоційність.

​Рейнар, навпаки, навіть не торкнувся своєї рослини. Він просто схилився над нею, і вп'явся в неї абсолютно чорним бездонним поглядом. Мандрагора жалібно пискнула, миттєво зів'яла і сама добровільно вилила весь свій сік у кришталеву колбу хлопця. Селена нагородила Ксейла мовчазним, підозрілим кивком і додала +20 балів до його рейтингу.

​Кайрену довелося імпровізувати. Магії він не відчував, тому, коли хижа рослина спробувала відкусити йому палець, він просто застосував свою стару, перевірену роками шахтарську хватку. Хлопець жорстко перехопив стебло біля самої основи ( скажемо прямо під «щелепами»), натиснув на нервовий вузол рослини і спокійно зцідив сік.

— Грубо. Без краплі магічної витонченості, — цокає язиком Ліора, але в її зелених очах з'явився інтерес. — Але ефективно. Виживає найсильніший. Десять балів вам, Вокс.

​А потім настав час Блікса Фламберґа.

Ангар №4 цього разу зустрів їх не просто нульовою гравітацією, а справжньою смугою перешкод із літаючих палаючих бочок. Майстер Фламберґ реготав, поки сидів на металевій балці під самісінькою стелею, і жбурляв у студентів петарди, які вибухали липкою рожевою піною.

​— Танцюйте! Ваш дракон не буде літати по прямій лінії! — волає Блікс, кидаючи черговий снаряд.

​Це було схоже на божевільний атракціон. Зіірі холоднокровно відбивався від бочок, вираховуючи їхню траєкторію за допомогою візора, і заробив +15 балів за ідеальну геометрію ухилення. Торік, якого нудило ще з Оранжереї, просто завис у повітрі, обхопивши руками якусь іржаву трубу, і волав так голосно, що Блікс накинув йому +10 балів «за найкращу звукову атаку».

Кайрен же, використовуючи всі свої навички балансування, примудрився не лише уникнути вибухів, а й зловити одну з петард Блікса і жбурнути її назад у викладача. Піна вибухнула прямо перед носом інструктора. Фламберґ заревів від захвату і вліпив Кайрену ще +30 балів за зухвалість.

​Коли багряне світило Драксарії нарешті сховалось за горизонтом, змінивши колір неба на густий, чорнильний ультрамарин, Обсидіановий сектор занурився в оманливу тишу.

​Кайрен і Торік стояли в напівтемному коридорі біля своєї кімнати. (За офіційними правилами, всі першокурсники вже мали відпочивати, але коли це зупиняло тих, хто шукав неприємностей?).

​— Ти впевнений, що він нас не прокляне? — шепоче Торік, нервово обсмикуючи свою чорну мантію. Руде волосся стирчить у різні боки після сьогоднішніх польотів. — Я чув, що Моргат може перетворити кров на свинець одним лише поглядом! Шепочуть різне...

​— Бамбл, якщо ти будеш труситися так голосно, нас почують навіть горгульї на даху, — Кайрен прикладає палець до губ, в очах палає збудження. 

— Ми йдемо на діло. Якщо ми хочемо потрапити на ту вечірку в Колектор, нам потрібен квиток. А Моргат — наш єдиний шанс. Дихай глибше і йди за мною.

​Вони рушили вздовж холодних кам'яних стін. Тіні здавалися живими, вони витягувалися і танцювали у світлі рідкісних флуоресцентних кристалів. Кайрен вів їх коридорами Алхімічного крила — місця, куди першокурсникам було суворо заборонено потикатися без нагляду. Тут повітря пахло чимось гірким, сумішшю сірки та старих пергаментів.

​— Оминай цю статую, — шипить Кайрен, хапаючи друга за рукав і різко притиснув його до стіни.

​Повз них, м'яко цокаючи кам'яними кігтями, пройшов механічний охоронець-голем. Промацував темряву. Хлопці затамували подих, втиснувшись у нішу (Кайрен навіть перестав дихати, відчуваючи, як калатає серце Бамбла поруч із ним). Щойно голем завернув за ріг, вони прослизнули далі.

​Нарешті, подолавши три поверхи і дві хибні тривоги, вони опинилися перед потрібними дверима.

Вони разюче відрізнялися від їхніх простуватих залізних плит. Двері Моргата були виготовлені з темного, відполірованого до блиску дерева і густо вкриті срібними рунами, які ледь помітно пульсували, ніби дихали. Замість ручки на них висів масивний металевий молоток у формі змії, що кусала себе за хвіст.

​Торік нервово ковтнув, навіть кадик смішно сіпнувся.

— Ну все. Це кінець нашої блискучого навчання, — скиглить він, відвертаючись. 

— Давай просто повернемося і ляжемо спати! Вечірки шкідливі для здоров'я!

​— Навіть не мрій, — Кайрен відрізає будь-які шляхи до відступу. Обличчя зосереджене, а всередині пульсує шахтарський адреналін. — Ми вже тут.

​Він простягає руку, бере холодне металеве кільце в пащі змії і тричі важко стукає по дереву. Звук луною розкочується порожнім коридором, змушуючи хлопців здригнутися.

​Тиша.

​Минає десять секунд. Торік уже збирається полегшено видихнути, вирішивши, що старости немає на місці, коли раптом руни на дереві спалахують яскраво-фіолетовим світлом.

​Двері з тихим, майже примарним скрипом повільно відчиняються самі собою.

З кімнати не вибивається яскраве світло, лише густий напівморок, що просяк запахом сандалу та дорогих сигар. І з цього мороку лунає низький, оксамитовий голос, у якому чується легка, холодна насмішка:

​— Я чекав, коли ви прийдете. Заходьте, поки вас не помітили патрульні тіні.

​Кайрен перекидається поглядом із переляканим Торіком, поправляє комір мантії і, вирівнявши спину, рішуче переступає поріг кімнати старости.

Ступивши за поріг, хлопці опинилися не в студентській кімнаті, а у справжній скарбниці якогось темного лорда. Контраст із холодними коридорами Обсидіанового сектора був настільки разючим, що Кайрен мимоволі затамував подих.

​Замість голих кам'яних стін приміщення обтягували важкі оксамитові панелі глибокого бордового кольору. Під ногами розкинувся товстий, м'який килим, який повністю поглинав звук їхньої ходи. У повітрі повільно обертаються кришталеві сфери з ув'язненим усередині блідо-зеленим полум'ям, відкидаючи химерні, танцюючі тіні на високі стелажі. Полиці гнуться від ваги старовинних фоліантів у шкіряних палітурках, дивних артефактів, що злегка вібрують від магії, та колб із переливчастими рідинами. У повітрі висить густий, пряний аромат сандалу і дорогих сигар.

​У самісінькій глибині цієї розкоші, за масивним столом із чорного дерева, сидить Моргат.

​Хлопець розслаблено відкинувся на спинку високого шкіряного крісла, недбало похитуючи кришталевий келих із бурштиновою рідиною. Чорні татуювання, що густо вкривали його шию і зникали під коміром бездоганно білої сорочки, здавалося, жили власним життям — вони повільно зміщувалися, переплітаючись під засмаглою шкірою, ніби живі змії.

​— Вокс і Бамбл, — низький голос Моргата розрізав тишу кімнати. Розглядав їх занадто уважно.

 — Я чув про ваші сьогоднішні подвиги в ангарі. У вас дивовижний хист виживати там, де інші вже перетворилися б на попіл. Що привело двох найвідоміших першокурсників у мою скромну обитель?

​Торік здригнувся і спробував стати невидимим, сховавшись за спину Кайрена.

Кайрен же вирівняв спину, проганяючи залишки нервозності. (З цим хлопцем не можна було показувати слабкість — тіньові ельфи відчували страх краще за хижаків).

​— Нам потрібна послуга, Моргате, — Вокс дивиться прямо в очі старості, ігноруючи оцінюючий погляд. — Цієї суботи Торвальд влаштовує вечірку на мінус чотирнадцятому рівні. У Закинутому Колекторі. Нам потрібно туди потрапити.

​Моргат повільно підносить келих до губ, робить маленький ковток і тихо сміється. Цей сміх не обіцяв нічого хорошого.

— Закинутий Колектор, — староста ставить келих на стіл, схиляючи голову набік. — Закрита зона. Магічні глушилки. Фантомні вартові на входах. Місце, де старшокурсники скидають свої маски і перетворюються на монстрів. Скажіть мені... навіщо двом першокурсникам, які ледь навчилися триматися на ногах при зміні гравітації, пхати голови в пащу дракона?

​— Це наша справа, — жорстко відрізає Кайрен. — Ти — єдиний, хто може провести нас туди повз охорону. Ми знаємо, що ти все це організовуєш. Назви свою ціну. У нас є бали...

​— Залиште свої бали для купівлі індички в їдальні, дітки, — Моргат морщиться, ніби почув щось неймовірно вульгарне. Він граціозно піднімається з крісла, обходить стіл, і нависає над хлопцями. Він здається ще вищим і небезпечнішим. — Я не колекціоную бали. Я колекціоную... можливості.

​Нахиляється ближче, і його очі спалахують потойбічним, темним світлом.

— Я можу провести вас. Але моя ціна не вимірюється в цифрах на ваших жетонах. Якщо я допоможу вам порушити з десяток правил Академії і ризикну своїми налагодженими схемами... кожен із вас буде винен мені Послугу. З великої літери.

​Торік жалібно скиглить, вчепившись у край мантії Кайрена.

— Я-яку послугу? — голос флоріанця зривається на писк. — Я не буду нікого вбивати! І красти драконячі яйця теж не буду!

​— О, Бамбл, ти занадто низько оцінюєш мою фантазію, — староста хижо всміхається, навіть видно загострені ікла. 

— Яку саме послугу — я вирішу пізніше. Це буде порожній пергамент із вашими підписами. Можливо, мені знадобиться, щоб ви прикрили мене перед Архонтом. Можливо, ви віддасте мені щось цінне. А можливо, ви просто помиєте підлогу в моїй кімнаті зубними щітками. Ви дізнаєтеся про це лише тоді, коли я прийду за боргом. І відмовитися ви не зможете, бо угода буде скріплена магією крові.

​Повітря в кімнаті ніби стало важчим, стискаючи легені. Кайрен дивиться в чорні очі Моргата, розуміючи, що підписує контракт із дияволом. (Але хіба в нього був вибір? Їм конче потрібно було дізнатися таємниці Вейла і старшокурсників).

​— Згода, — твердо мовить Вокс, простягаючи руку.

​— Ні-ні-ні, Вокс, ти божевільний! — Торік хапається за голову, ледь не падаючи на м'який килим. — Він продасть нас на органи алхімікам!

​— Згода за обох, — Кайрен хапає тремтячу руку друга і впихає її в холодну долоню Моргата разом зі своєю.

​Кімнатою прокочується тихий, задоволений смішок. На мить долоню Кайрена ніби обпікає льодом, і на шкірі спалахує ледь помітна чорна руна, яка одразу ж зникає. Угода укладена.

​— Чудово, — староста відпускає їхні руки, повертаючись до свого столу. — Тепер щодо плану. Ви не зможете просто зайти туди у своїх пошарпаних мантіях і сказати «привіт». Закинутий Колектор сканує ауру. Сторожові закляття миттєво випалять вам мізки, якщо ви не є у списку запрошених. Але... — Моргат відчиняє шухляду столу і дістає звідти дві маленькі кришталеві колби з густою, сріблясто-рожевою рідиною, 

— я єдиний, хто відповідає за кейтеринг на цьому святі життя. Обслуговуючий персонал має спеціальні перепустки-аури.

​Кайрен підозріло мружиться, розглядаюч вариво зефірного кольору.

— Це що, якесь зілля невидимості?

​— Не зовсім, — очі Моргата хитро і дуже зловісно зблискують. Він підкидає одну колбу в повітрі і ловить її двома пальцями. — Невидимість вимагає занадто багато енергії. Найкращий спосіб сховатися — це бути в усіх на виду, але так, щоб ніхто не звертав на вас уваги. Ви вип'єте це. На три години ваша зовнішність та аура зміняться. Ви станете частиною обслуговуючого персоналу.

​— Ми будемо офіціантами? — Торік трохи розслабляється, витираючи піт із чола. — Ну, це не так уже й страшно. Розноситимемо напої, слухатимемо розмови...

​— Офіціантками, Бамбл. Ви будете офіціантками, — виправляє його Моргат, і його ідеальне аристократичне обличчя розпливається в абсолютно щирій, лиховісній усмішці.

​У кімнаті повисає мертва, дзвінка тиша. Чути лише, як потріскує зелене полум'я у сферах.

​— Що? — Кайрен відмовляється вірити власним вухам.

​— Чарівними, довгоногими, пишногрудими офіціантками з Ілюзорних Островів, — добиває їх тіньовий ельф, насолоджуючись кожною секундою їхнього шоку. 

— Торвальд замовив найкращих дівчат для розваги своїх гостей. Вони мають розносити «Місячний пил», мило хихикати, терпіти п'яні жарти і фліртувати. У моєму розпорядженні якраз не вистачає двох дівчат, щоб закрити квоту.

​Торік видає звук, схожий на вмираючу чайку, хапається за серце і повільно осідає на розкішний килим Моргата.

— Я не буду... Я не можу! — стогне флоріанець, закриваючи обличчя руками. — У мене ж навіть талія не виражена! Які з нас дівчата?! Нас розкусять у першу ж хвилину і згодують гаргульям!

​Кайрен стоїть як вкопаний, обличчя наливається небезпечним багрянцем. (Його, хлопця з суворих шахт, змушують перевдягнутися в дівчину для розваги купки мажорів!). Він стискає кулаки так, що хрустять кісточки.

​— Іншого шляху немає, Моргате? — цідить Кайрен крізь зуби, сподіваючись, що це просто жорстокий жарт.

​— Жодного, — староста розводить руками, виглядаючи при цьому абсолютно задоволеним собою. — Або ви надягаєте короткі спіднички, наливаєте напої і мило кліпаєте віями, слухаючи всі таємниці п'яної еліти, або ви залишаєтеся у своїх ліжках і ніколи не дізнаєтеся, що відбувається в тінях Академії. Вибір за вами.

​Кайрен дивиться на рожеве зілля в руках Моргата. Він згадує погрози Вейла, таємничі шепоти в Казематах, обличчя Віреї, яку Дракен збирається зламати...

​Хлопець шумно видихає, подумки прощаючись із залишками своєї чоловічої гідності.

— Давай сюди своє чортове зілля, — ричить він, вириваючи колбу з рук старости, і ногою штовхає Торіка, який досі ридає на килимі. — Піднімайся, Бамбл. Завтра ми йдемо вчитися ходити на підборах.

​Моргат задоволено сміється, розчиняючись у диму своєї сигари, поки двоє першокурсників, переповнені найжахливішими передчуттями у своєму житті, залишають його розкішну кімнату.

Але не тільки першокурсники шастали коридорами Академії. Тьмяне світло чергових кристалів вихоплювало з темряви високу постать, що безшумно рухалася коридором першокурсників, оминаючи патрульних големів.

​Дракен Торвальд зупинився перед дверима кімнати Віреї. У руці тьмяно світився невеличкий, але неймовірно витончений предмет.

​Він злегка постукав. (Можливо, він очікував, що йому доведеться чекати, або ж узагалі застосовувати магічну відмичку, але двері відчинилися майже миттєво, ніби вона стояла прямо за ними).

​Вірея завмерла на порозі. Вона була в тій самій довгій шовковій мантії для сну, сріблясте волосся ідеальною хвилею спадало на плечі, очі дивилися холодно і насторожено. Проте вона мовчки відступила вбік, пропускаючи його всередину.

​Дракен зайшов, і замок м'яко клацнув, відрізаючи їх від решти Академії.

​Атмосфера в кімнаті миттєво наелектризувалася. Вірея напружилася, готуючись до чергової зухвалої витівки, але... Торвальд знову поводився інакше. Він не намагався одразу загнати її в кут чи торкнутися. Юнак зупинився посеред кімнати, тримаючи ідеальну дистанцію. Здавався розслабленим, а погляд — напрочуд спокійним, без звичної хижої, знущальної іскри.

​Ця несподівана стриманість змусила серце Віреї пропустити удар. «Може, він не такий уже й пропащий? Може, під цією маскою нахабного бабія є щось справжнє?» — промайнуло в її голові, але вона одразу ж жорстко наказала собі не піддаватися цим марним ілюзіям.

​— Ти надто пізно згадав про візити ввічливості, Торвальде, — схрещує руки на грудях дівчина, напускаючи на себе максимальний аристократичний холод, хоча її серце шалено б'ється об ребра.

​— Для правильних візитів не існує поганого часу, принцесо.

​Юнак піднімає праву руку, розтискаючи долоню. На пальцях левітує квітка. Троянда, викувана з чистого, вічного льоду та зоряного пилу. Напівпрозорі, гострі пелюстки світяться м'яким, пульсуючим неоновим сяйвом, а всередині бутона, немов серцебиття, мерехтить крапля рідкого срібла. Повітря навколо артефакту запахло зимовим ранком та чистою, стародавньою магією.

​— Це... — Вірея забуває дихати, очі заворожено ковзають по магічній квітці. Вона бачила багато розкішних коштовностей у своєму родовому маєтку, але ця річ вражає своєю первісною, містичною красою.

​— Етерова Троянда. Росте лише на вершинах Льодовиків Забуття, — Дракен плавно наближається і обережно, щоб не торкнутися її шкіри і не злякати, залишає квітку на її столі. (Навіть Льодяний Принц умів грати за правилами високих домів, коли цього дуже хотів). — Вона ніколи не тане і не в'яне. Як і моя пропозиція.

​Він випрямляється, зупиняє свій пронизливий, арктичний погляд на її обличчі.

— Завтра ввечері. Ти підеш зі мною як моя дівчина?

​У кімнаті западає глибока, вібруюча тиша. Вірея дивиться на квітку, потім на нього. Мозок відчайдушно прораховує всі можливі ризики, але серце вже давно прийняло рішення. По-перше, їй було до нестями цікаво побачити ту заборонену вечірку, про яку ходило стільки легенд. По-друге... вона могла скільки завгодно брехати собі та вдавати байдужість, але ця темна, руйнівна тяга до нього вже пустила отруйні коріння в її душі.

​І, по-третє (найбільш мстиве і приємне відчуття), вона з насолодою уявляла перекошені від заздрості обличчя Елари та решти його нескінченних фанаток, коли він увійде в зал, міцно тримаючи її за руку.

​— Я піду, — голос звучить рівно, без жодної ноти слабкості, ніби вона погоджується випити чаю, а не порушити десяток правил Академії. — Але якщо ти спробуєш утнути якусь дурницю або залишиш мене саму... я використаю цю крижану троянду як зброю. Пощади не буде. 

​На губах Дракена миттєво розквітає фірмова, хижа і абсолютно переможна усмішка. Вся його показна стриманість випаровується, наче ранковий туман над кислотними ямами.

​Він скорочує відстань між ними одним блискавичним, хижим рухом. Владно кладе руки на її талію, притягує дівчину впритул до себе. Перш ніж Вірея встигає хоча б подумати про якийсь словесний протест, він жадібно, пристрасно впивається в її губи.

​Цього разу вона не кусається. Невидима стіна руйнується. Дівчина мимоволі мацає його плечі, потім пальці зариваються у м'яке платинове волосся. Поцілунок обпікає холодом і вогнем одночасно, вибиває залишки кисню з легень і змушує кімнату нестримно обертатися. Руки Торвальда ковзають нижче, владно і сміливо пестять вигини її фігури крізь тонкий шовк, змушуючи Вірею тихо, здавлено видихнути. Магія в кімнаті іскрить, змушує кришталеві світильники на стінах загрозливо бряжчати.

​Коли напруга досягає критичної межі, Дракен різко відривається від неї. (Він залишає її рівно в той момент, коли вона готова повністю втратити контроль і здатися).

​Хлопець важко дихає, очі темніють від бажання, але він бере себе в руки. Дракен звабливо, майже демонічно всміхається, проводить великим пальцем по її розпухлій нижній губі.

— До завтра, принцесо, — хрипко шепоче він.

​Витягує з внутрішньої кишені куртки невелику чорну картку із срібним тисненням, недбало кидає її на стіл поруч із трояндою, швидко розвертається і безшумно залишає кімнату.

​Вірея кілька хвилин стоїть посеред спальні, і не ворушиться. Судомно хапає ротом повітря, намагається вгамувати шалене серцебиття, що відлунює у вухах. Тіло досі тремтить і горить від його дотиків.

​Зрештою, зібравши залишки своєї хваленої дисципліни, вона підходить до столу і бере в руки залишену перепустку. Магічний чорний картон приємно холодить розпалені пальці.

​На ньому витонченим срібним шрифтом, який злегка світився в темряві, виведено:

​Локація: Закинутий Колектор, Рівень -14. (Вхід через Зал Зламаних Статуй).

Час: Опівночі.

​Вірея переводить погляд на останній рядок, і її ідеальні аристократичні брови повільно, але впевнено повзуть угору, та губляться десь під сріблястим чубчиком.

​Дрес-код: Темний Кабаре-Авангард. Шкіра, прозоре мереживо, магія тіней. (Будь-яка академічна форма чи закриті сукні категорично заборонені. Покажіть своїх демонів).

​— Темний... кабаре? Шкіра і мереживо?! — шоковано виривається з її губ, луною відбиваючись від стін, поки очі розширюються до розмірів золотих галеонів.

​Чистокровна леді Соларіс, яка все життя носила застебнуті під саме горло сукні та строгі мантії, просто не могла уявити себе в чомусь подібному. Це було вульгарно, зухвало і... страшенно провокативно. У неї в гардеробі просто не існувало речей, які б підпадали під цей жахливий опис!

​Вірея безсило падає на крісло, прикриваючи червоне обличчя цією злощасною перепусткою. Завтрашній вечір обіцяв стати або її найбільшим тріумфом, або найганебнішим, найбільш розпусним падінням у всій тисячолітній історії її гордого роду. Треба десь взяти одяг.

Моргат.