Раді Вас бачити!

— Ти нікогоооо не врятуєш... — відлуння багатоголосого вироку ще вібрує в кістках, коли простір навколо кам'яного плато просто вибухає.

​Безодня не б'є кігтями чи вогнем. З Ядра, яке секунду тому намагалося поглинути Рейнара, виривається сліпуча, чорна хвиля чистої ментальної енергії. Кайрен навіть не встигає вдихнути. Удар вибиває повітря з легень. Тіло відкидає назад, жорстко перекидає через гострі уламки кристалів. Темрява миттєво ковтає свідомість, стираючи звуки, світло та біль.

​Тиша.

​Важка, абсолютно мертва тиша.

​Кайрен із хрипом розплющує очі. Жадібно ковтає повітря, у якому змішалися гар і пил розпеченого каменю. Голова розколюється на тисячі скалок, у вухах стоїть високий, монотонний дзвін. Він лежить на спині, дивлячись на понівечене склепіння підземелля. Там, де раніше були суцільні брили, тепер лише величезні діри, крізь які пробивається тьмяне, мутне світло з верхніх ярусів Академії. Земля під Драксарією більше не стогне. Усе закінчилося.

​Кайрен перевертається на живіт. Обдирає долоні до крові об кристалічне кришиво і спинається на ноги. Тіло не хоче слухатися. Світ перед очима хитається. Ядро перетворилося на потрісканий шматок мертвої породи. Дракони зникли — розбрелися або полетіли геть, щойно невидимі ланцюги луснули.

​Крізь дзвін у вухах пробивається шурхіт кроків.

​Кайрен різко обертається, інстинктивно стискаючи кулаки. Біля самого вівтаря, серед сірого пилу, стоять двоє. Професорка Ліора — тепер в очах замість моторошної чорноти Безодні плескочеться цілком людський, відчайдушний шок. Вона більше не маріонетка. Поруч із нею — куратор Вейл. Вони обережно піднімають з кам'яної плити тіло Рейнара.

​— Пульс слабкий, але він дихає, — хрипко кидає куратор Вейл, перекидаючи руку Рейнара через своє плече. — Тримай його міцніше, Ліоро. Треба негайно підняти його до лазарету, поки перекриття не обвалилися остаточно. Кайрене ти чого застиг? Давай забирайся звідси теж.

​Кайрен завмирає. Киває. Рейнар живий. Грудна клітка друга ритмічно здіймається. Безодня не змогла його поглинути.

​Але де всі інші? Де Вірея? Де Торік і Зіірі, яких викладачі загнали в кут перед самим вибухом?

​Кайрен відвертається від куратора та Ліори, які повільно тягнуть Рейнара до вцілілих сходів. Він хоче щось сказати, але поки що рот не слухає його. Ступає у густу пелену попелу, що щільно вкрив протилежний бік печери.

​— Торіку... Віреє... Зіірі... — нарешті лунає його власний, хрипкий голос і миттєво розчиняється в мертвій тиші.

Він пробирається крізь густу сіру млу, від якої дере горло й важко дихати. Попіл, наче брудний, гарячий сніг, хрустить під підошвами важких чобіт. Кожен вдих дається з болем, обпікаючи легені могильним холодом та присмаком спалених сподівань. Кайрен просувається вперед, спотикаючись об вивернуті кам'яні плити, що стирчать з підлоги, мов гнилі зуби, та уламки чорних кристалів, які колись пульсували колективною пам’яттю, а тепер перетворилися на гостре, мертве сміття.

​Там, куди не дотягується слабке світло, що пробивається крізь провали зі зруйнованих верхніх ярусів Академії, у глибоких тінях, які обіймають мертве Ядро Драксарії, лежать нерухомі постаті. Багато постатей. Вони застигли в тих самих неприродних позах, в яких Ехо застало їх декілька хвилин тому. Дехто привалив своїм тілом розбиті голови ящурів, дехто замерз із простягнутою для захисного закляття рукою. Це — старшокурсники, ті самі сміливці, які влетіли сюди на своїх драконах, щоб стати живим щитом між викладачами-маріонетками та вівтарем. Їхня довіра до своїх звірів стала їхнім імунітетом від підкорення, але не від ментального вибуху, який, здається, просто випалив їхні душі. Від них залишилися лише порожні оболонки серед руїн. На перший погляд здається, що вони просто сплять. Лежать із заплющеними очима, ніби сон просто затягнувся назавжди

​— Торіку... — хрипить Кайрен порожнечі, намагаючись переконати самого себе, що його друзі просто десь сховалися. — Зіірі! Віреє!

​Голос тоне у в’язкій тиші печери. Гарячково сканує темряву біля найближчої вцілілої колони, куди, як він пам’ятав, Торік задкував під тиском Драґорна. У тумані трохи розсіюється сіра завіса, і Кайрен завмирає. Серце пропускає удар, а тоді пускається в шалений, хворобливий пляс.

​Там, під примарним променем світла, що ледве пробивається зверху, чітко видно тіло. Спочатку він звертає увагу на розірвану мантію, вкриту товстим шаром попелу. Рука простягнута вперед, наче флоріанець намагався дотягнутися до чогось, що вислизнуло з його пальців в останню мить.

​Кайрен підповзає ближче, серце колотиться так боляче, наче хоче пробити ребра. 

«Дихай, Торіку, дихай! Благаю, тільки дихай!» Розум відмовляється приймати очевидне. Він намагається згадати, коли востаннє бачив його живим. «Ось Торік скиглить про те, що підземелля Драксарії надто холодні для його чутливої флоріанської шкіри. Ось він незграбно махає рукою, запевняючи, що його квіткові дракончики на його планеті зовсім не кусаються, а просто люблять бавитися.» Цей спогад на мить перекриває жахливу реальність.

​Кайрен обережно торкається зап'ястя друга. Шкіра холодна. Тепло, яке зазвичай пульсувало під цією шкірою, зникло. Попеляста плівка вкриває широко розплющені очі, в яких застиг не страх, а... безмежна втома. Наче він просто перестав боротися.

​Кайрен бачить, що у Торіка в кулаці щось затиснуто. Торік стискає маленький, ніжний, зелений паросток. Наче в останні секунди життя він тримався не за зброю, не за магію, а за це крихітне життя, яке так відчайдушно намагався зберегти в темряві Академії.

​Спогад спалахує миттєво: Торік сидить на ліжку в своїй кімнаті, обережно поливає цей паросток зі старого горщика. «Він виживе, Кайрене. Навіть тут, у цій Академії, він виживе», — посміхався він тоді, оберігаючи його від протягів. Він вірив, що життя сильніше за цю Безодню. І рослина дійсно вижила. Відтоді як вона розрослася Торік носив їз собою маленький паросток, як талісман. І на згадку про дім, за яким так сумував.

​Паросток вижив. А Торік — ні.

​Кайрен повільно спинається на ноги, намагаючись не дивитися на Торіка. Спазм стискає горло, та він не дає вирватися назовні жодному звуку. Безмовний крик розриває його зсередини. Випалює все живе. Залишилася лише порожнеча. Світ знову хитається, але тепер не від землетрусу, а від усвідомлення. Його недоторканність не врятувала їх. Ехо не збрехало. Він повільно човгає далі, в глиб печери, туди, де має бути наступний.

Він залишає тіло позаду. Кожен новий крок дається так, ніби гравітація в печері раптово збільшилася вдесятеро. Попіл повільно осідає на плечі, вкриває світ моторошним монохромним саваном. Кайрен ледве переставляє кінцівки, пробираючись уздовж потрощеної кристалічної стіни.

​У голові абсолютно порожньо. Тільки гуде низькочастотний звук, від якого ниють зуби. Погляд нишпорить серед нагромаджень каміння, вихоплюючи з тіней розбиті колони та мертві тіла драконів, які не змогли вибратися. Проте зараз не до цього.

​Там, де склепіння обвалилося найбільше, утворилась своєрідна барикада з уламків. Він помічає Зіірі.

​Той лежить на спині, наполовину присипаний дрібним кам'яним кришивом. Кайрен падає на коліна поруч. Гострий камінь ріже шкіру, але тіло ніби відключилося від болю. Єдиний біль, який він відчуває — це пекучий клубок у грудях, що розростається з кожною секундою.

​Зіірі мертвий. Це зрозуміло відразу, навіть не треба схилятися, щоб почути дихання чи намацати пульс. Довгі, ельфійські вуха, які завжди так кумедно і жваво сіпалися, реагуючи на найменшу зміну в просторі чи настрої співрозмовника, тепер намертво притиснуті до скронь. Остання емоція, яку вони зафіксували — це абсолютний жах, що випалив нервову систему дощенту. Чорна кров, що сочилася з його носа та вух під час ментальної атаки Еха, вже встигла запектися. Тепер це густа, темна кірка на неприродно блідому обличчі.

​Кайрен затамовує подих. Дивиться на це обличчя, і серце знову стискається в вузол.

​Розум Зіірі завжди працював на випередження. Він без упину розраховував імовірності, аналізував дані, видавав сотні слів за хвилину, намагаючись знайти логіку в цьому божевільному світі Академії. Його мозок був вічним двигуном. 

У пам'яті раптом яскраво спалахує картинка: Зіірі, задихаючись від емоцій після свого першого справжнього ментального злиття з драконом, розгублено кліпає величезними очима. Тоді він повністю відкинув усю свою логіку, всю свою схильність до сухих фактів і відпустив контроль. «Це... це неможливо описати жодними формулами, Кайрене, — лепотів він тоді, поки його вуха кумедно тремтіли від чистого захвату. — Ось яке воно..... життя. Я ніколи не відчував нічого подібного».

​А тепер цього життя немає. Немає ні розрахунків, ні емоцій, ні страху. Не залишилося нічого. 

​Кайрен простягає руку і обережно змахує шар сірого пилу з відкритих, скляних очей друга. У цих величезних очах більше не відображається світло. Ніколи більше Зіірі не буде скаржитися на нелогічність людських вчинків і ніколи не дозволить собі знову відчути той п'янкий політ свідомості.

​— Ти нікогоооо не врятуєш... — мерзенний шепіт Еха знову проповзає по внутрішньому боці черепа, отруюючи кожну думку.

​Кайрен низько схиляє голову, торкаючись чолом холодного каменя поруч із рукою Зіірі. Провина навалюється на плечі ще сильніше. Якби він тільки не був таким самовпевненим. Він сам повів їх у це підземелля. Він сам привів їх прямо в пащу чудовиську. Він знав, що вони можуть загинути.

​Але він мусить знайти останню. Кайрен зціплює зуби і змушує себе підвестися, хоча ноги трусяться так сильно, що ледь витримують вагу тіла. Він відвертається від мертвого друга і блукає поглядом далі в імлу.

Повітря стає ще важчим, густішим, наче сама смерть звила тут кубло. Хлопець повільно бреде туди, де сірий пил перемішався з чорною кров'ю полеглих ящурів.

​Срібне волосся серед попелу привертає увагу миттєво.

​Вірея.

​Вона лежить біля основи розколотої кристалічної колони. Розвідний ключ, яким вона так відчайдушно збиралася відбиватися від маріонеток Безодні, валяється за кілька дюймів від її пальців. Зброя, що не мала жодного сенсу проти ворога, який випалює свідомість і атакує зсередини.

​Кайрен підходить ближче. Ноги підкошуються. Він опускається поруч, не в змозі навіть простягнути руку. Обличчя дівчини бліде, майже прозоре, без жодної тіні хижої, відчайдушної рішучості, яка палала в її очах лише кілька хвилин тому. 

У пам'яті виринає її остання усмішка. Тоді, коли вона холодно відрізала, що Дракен пішов до біса, вона нарешті здавалася вільною. Вона скинула кайдани чужих очікувань, вона готувалася боротися до кінця. А тепер ця свобода обернулася абсолютною, вічною нерухомістю.

​Раптом підземелля здригається від гуркоту — десь попереду один за одним відлітають убік важкі камені.

​З того ж проходу, звідки раніше виривалися старшокурсники, з'являється висока постать. Торвальд. Льодяний Принц спустився в самісіньке пекло, щойно земля перестала дрижати, розшукуючи вцілілих. За його спиною ступає білий дракон, він стрясає з луски кам'яний пил.

​Погляд Дракена сканує руїни і миттєво знаходить срібне волосся.

​І в цю секунду невидима крижана броня, яку Торвальд носив роками, просто рочиняється. Він не прискорює ходу, не кидається вперед із театральними жестами. Він іде до неї так, ніби кожен крок завдає йому нестерпного фізичного болю, ніби він іде на власну страту.

​Уся його лють через Моргата, палючі, отруйні ревнощі, бажання покарати її своїм холодом та відстороненістю — усе це зараз виглядає таким жалюгідним, таким безглуздим і дріб'язковим на тлі її мертвого обличчя. Його гордість знищила час, який вони могли б провести разом. Дивиться на неї і розуміє, що його почуття завжди були справжніми. Він кохав її. І він втратив її через власну безглузду пиху. А обіцяв захистити.

​Повільно опускається біля Віреї на коліна, повністю ігноруючи присутність Кайрена. Він не кричить. Не проклинає Архонтів чи Ехо. Не звинувачує нікого навколо.

​Хлопець обережно піднімає її з холодного каменя і пригортає до своїх грудей. Ховає обличчя в її срібному волоссі. Плечі здригаються, крізь мертву тишу печери пробивається тихий шепіт — він просто повторює її ім'я, знову і знову, благаючи порожнечу повернути все назад.

​Білий дракон позаду нього піднімає масивну голову до понівеченого склепіння. З пащі виривається довгий, низький рев. У ньому стільки болю, що камінь під ногами помітно здригається. Ящір оплакує втрату разом зі своїм вершником.

​Кайрен стоїть на колінах серед попелу і дивиться на них. Це кінець?

Рев білого ящура, шепіт Дракена — усе на мить відступає, коли в його свідомості озивається голос.

Він більше не багатоголосий і не гнівний. Ехо говорить тихо, спокійно, майже лагідно, проте від цієї крижаної ніжності кров холоне в жилах.

​«Ти думав, що недоторканність робить тебе сильним?» — м'яко вібрує голос на периферії свідомості.

​Кайрен кліпає, обводить порожнім поглядом мертвих друзів.

​«Мені не потрібно жити у твоїй голові, щоб знищити все, що живе у твоєму серці».

​Зв'язок різко обривається. Ехо відступає в глибини понівеченої драконячої мережі. Кайрен тепер сам на сам із цим згарищем.

​Хлопець, який лише кілька місяців тому прибув сюди наївним сліпцем, не знаючи нічого про драконів, тепер знає надто багато. Він бачить наскрізь усю цю гнилу систему. Брехню Архонтів. Століття жорстоких, безжальних експериментів. Істинну, потворну природу Еха. Академія Драксарії завжди була побудована на кістках, і тепер він твердо переконаний, що через усю цю брехню та його власну слабкість кістками стали його друзі.

​Кайрен повільно піднімається на ноги. У душі не залишається ні болю, ні відчаю — усе вигоріло дотла.

​З густих тіней печери виступає велетенська луската морда. Його дракон опускає голову, зупиняючись на рівні плеча свого вершника. У темних, бездонних очах віддзеркалюється скорбота, але водночас — непохитна рішучість.

​«Тепер воно знає, хто ти», — похмуро вібрує могутній розум ящура.

​Кайрен піднімає голову. Крізь величезні провали у склепінні печери видніються зруйновані, затягнуті чорним, отруйним димом башти Драксарії. Погляд хлопця холодний і мертвий, як сам космос.

​— Нехай знає.

Далі буде... 🐉

​Шановні друзі!

​Якщо після цього фіналу ви подумали, що це кінець, то я вас точно не розчарую — історія тільки набирає обертів!

​Буду рада чекати на кожного з вас у довгоочікуваному продовженні — «Драксарія: Серце Безодні».

​Що чекає на нас у другій книзі:

• ​Таємниці минулого: Відкриється справжня, моторошна суть Еха.
• ​Зірвані маски: Розплетуться всі інтриги та розкриються несподівані грані кожного з наших героїв.
• ​Абсолютна міць: Ви побачите справжню, нищівну силу істинного злиття вершника з драконом.
• ​Епічні протистояння: Почнуться масштабні та жорстокі бої за виживання, де ставки будуть вищими, ніж будь-коли.

​Дякую, що прожили цю першу частину разом зі мною та героями. Попереду — найгарячіше!

​Чи готові ви разом із Кайреном зробити крок у нову Безодню?