Спочатку:
На сторінку книги
Вірея обережно вислизнула з-під важкої ковдри. В кімнаті Торвальда панує тиша. Він спить, і в ці хвилини на його обличчі немає ані краплі зухвалості, що притаманна «Льодяному Принцу». Вірея завмирає біля ліжка, розглядає його риси. Він здається таким вразливим, таким... іншим.
Серце болісно стискається, коли вона згадує, як він огортав її турботою вчора вночі. Брехня, яку вона змушена йому підсунути, пече сильніше за розпечений метал. Вона проводить кінчиками пальців по його плечу, відчуваючи тепло його шкіри, і ледь стримує важке зітхання.
«Всього навсього хотіла стати найкращим пілотом,» — проноситься в голові. — «Хотіла літати, а замість цього граю в якісь ігри, де на кону моє майбутнє і, можливо, навіть життя».
Вона швидко одягається, намагається не шуміти, і заплітає волосся в тугу, практичну косу. Коли вона виходить у коридор, відразу натрапляє на Моргата. Він стоїть, прихилившись до стіни, і крутить у руках невеликий жетон, що світиться тьмяним фіолетовим світлом.
— Ну, що, крихітко, готова до пригод? — у голосі чути відвертий глум.
— Якби не контракт, я б тебе прикінчила прямо тут, об стіну, — шипить, та проходить повз нього. Звук її кроків гулко розноситься в порожньому коридорі.
— Ага, помрій! — швидко наздоганяє її, хапає за лікоть і притягує до себе, притискаючи до стіни. Він відчутно притискається, від чого Вірею нудить. — Я тобі не по зубам, Соларіс. Краще за своїм коханнячком слідкуй. Щоб якась амфібія чи ще хто гірше не відбила твого Принца, поки ти тут зі мною бавишся.
Вірея виривається, відштовхуючи його долонею в груди.
— Сама розберуся! Але спочатку виясню, як прикінчити такого довбня, як ти, щоб не залишилося жодного сліду! Не треба мене недооцінювати, Моргате.
Хрусь!
Гілка декоративної рослини в горщику поруч ламається під її пальцями від надлишку емоцій.
Моргат голосно сміється, байдуже скидаючи уламки з плеча.
— А я й не думав! Ти дуже корисна штучка, коли розлючена. А ще губки такі солоденькі... — на секунду наближається, ледь не торкаючись її губ своїми. — Щастить тобі, що мені зараз просто не до цього. Відбив би тебе у Дракена на «раз-два».
Він розвертається і жестом вказує на вихід з Академії, де за прихованим пероном на них чекає його корабель.
Це не був звичайний академічний шаттл. Перед ними зависла «Тінь Горизонту» — витончений, вузький корвет, зроблений із матового чорного металу, що, здавалося, поглинав навколишнє світло. Корпус має вигляд розігнаної стріли, а двигуни, сховані вглиб конструкції, випускають пульсуюче синє сяйво, що нагадує мерехтіння зірок у глибокому космосі. Корабель виглядає радше як хижак, що чекає на команду до стрибка.
Вони завантажуються всередину, і вже за хвилину Драксарія залишилася позаду, як маленька крапка, що віддаляється в ілюмінаторі.
— Краще дивись на навігаційну консоль, Моргате, а не на моє декольте, якщо не хочеш, щоб ми врізалися в якийсь уламок на шляху до Вейларіса, — Вірея демонстративно відвертається до ілюмінатора, хоча серце в неї калатає так, ніби вона щойно пробігла марафон.
Хлопець лише зневажливо хмикає. Зручніше вмощується у кріслі пілота, і руки швидко пробігають по сенсорних панелях «Тіні Горизонту». Корабель, немов реагуючи на його настрій, здригається — потужний поштовх відкидає Вірею на спинку її крісла.
— Хрусь! — лунає з боку паливного відсіку, і Вірея миттєво напружилася, вчепившись у підлокітники.
— Не зважай, це просто компенсатори тиску намагаються впоратися з нашою швидкістю, — Моргат недбало відмахується, навіть не глянувши на показники. — Твій Принц навчив тебе літати в режимі «ідеальна картинка», а ми зараз ідемо на грані зриву. Такі кораблі, як цей, створені для того, щоб порушувати правила, а не підкорятися їм.
Вірея стискає зуби. Вона все ще не знає, заради чого він тягне її на Вейларіс. Усе, що він сказав раніше — це «послуга за послугу». Аж нудить від невідомості.
— Ми вже майже годину летимо в нікуди, — повертається до нього, намагаючись втримати голос стабільним. — Досить грати в ігри. Чому саме Вейларіс? Чому саме зараз? Що ти плануєш робити на планеті, яка вважається центром контрабанди та чорної магії? Мене не влаштовує відповідь «просто полетимо, там побачиш». Я хочу знати, у що я влипаю, щоб принаймні встигнути написати заповіт, якщо ти нас обидвох підставиш під удар.
Моргат завмирає. Він повільно повертає голову, і впивається в неї поглядом. Аж раптом регоче так, що сам корабель вібрує. Зловтішається гад.
— Яка палка цікавість! Ти справді думаєш, що я відкрию тобі карти просто тому, що ти так мило хмуришся? — розвертає своє крісло на 180 градусів, поклавши ногу на ногу. — Вейларіс — це не просто планета, люба. Це ярмарок марнославства для тих, хто вважає, що Академія Драксарії — це в'язниця. Туди злітаються ті, хто має гроші, вплив і... брудні таємниці.
— Ти знову говориш загадками, — Вірея відчуває, як у грудях закипає лють. Вона хоче встати, але знає, що це марно — він знову заблокує її рухи. — Що ти шукаєш на Вейларісі?
— Я шукаю те, що належить мені по праву, — загадково посміхається, граючись краєм свого коміра. — Скажімо так: один дуже старий артефакт, який хтось колись "запозичив" із підземель Академії. На прийомі у Лорда Валєруса буде весь цвіт того світу. Контрабандисти, відступники, колишні вершники... і кожен з них принесе щось своє.
Він нахиляється ближче, і зловтішається ще відвертіше.
— Тобі потрібно буде лише бути моєю дівчиною. Сяяти, посміхатися і відволікати увагу своїм аристократичним шармом. Валєрус обожнює свіжі обличчя з Елізіум-Прайм. Ти — мій найкращий пропуск, Соларіс. Твоє походження відчиняє двері, які для інших замкнені назавжди.
— Ти використовуєш мене як приманку? — голос Віреї дрижить від обурення.
— Я використовую тебе як прикрасу, — поправляє її небезпечно лагідним голосом. — Не будь такою зарозумілою. Ти повинна бути мені вдячна. Без мене ти б досі сиділа в бібліотеці, вивчаючи анатомію мертвих ящурів, замість того, щоб побачити справжній, живий, небезпечний космос.
Він різко встає, підходить до неї і торкається її підборіддя, змушуючи дивитися прямо на себе.
— Не став зайвих питань, якщо хочеш зберегти свої "солоденькі губки" цілими. На Вейларісі навіть стіни мають вуха, в повітрі стільки магії, що тобі і не снилося, і вона зводить з розуму. Твоє завдання — грати роль. Все інше — мій головний біль.
Вірея відвертається, відчуваючи, як у горлі стоїть гіркий ком. Вона знає, що він знову обводить її навколо пальця, знову грає свою гру. Але вона також знає, що доторкнутися до таємниці — це єдиний спосіб врятуватися від Моргата і від того хаосу, в який вона сама себе закинула власною брехнею. Попереду Вейларіс — яскрава, розкішна і смертельно небезпечна, а вона лише пішак у чужій грі, що мчить крізь космос назустріч власній катастрофі.
Вейларіс – це планета-ілюзія, де кожен куточок просяк духом занепаду та нестримного багатства. Їх зустрічають посіпаки Лорда Валєруса — мовчазні фігури в масках, які проводять через лабіринти розкішних коридорів до апартаментів, що виглядають як храм гедонізму.
Двері зачиняються з приємним гулом, і Вірея миттєво оглядає приміщення, погляд зупиняється в центрі кімнати. Там, на масивному подіумі з чорного мармуру, стоїть величезне, застелене шовком ліжко. Одне. Величезне, наче ціле поле, але однозначно одне.
— Ти знущаєшся? — різко розвертається до Моргата, який саме недбало відкидає свій плащ на крісло. — Тут одне ліжко! Я не збираюся спати з тобою, Моргате, навіть якщо планета вибухне! Це за межею будь-яких угод!
Моргат навіть не піднімає очей. Опиняється перед нею, блискавично закриває їй рот, перш ніж вона встигає договорити чергову порцію погроз.
— Припини цей цирк, — шепоче в обличчя, а в його очах на мить спалахує справжня чорна безодня. — Ми тут не в гостях у Драґорна. Тут кожен метр контролюється сенсорами. Якщо ми спатимемо в різних кімнатах, наш "роман" виглядатиме фальшивим, як дешева ілюзія. Ти хочеш, щоб нас викрили?
Він відпускає її, і Вірея з огидою витирає губи.
— Мій батько, Віреє, — починає уже спокійніше, підійшовши до вікна, за яким пульсує фіолетове місто, — ніколи не мав того впливу, який має твій. Його зв'язки, ресурси та ім'я — ось що дає тобі право перебувати в найкращих домах Галактики. І саме завдяки тому, що ти — дочка відомого мецената з Елізіум-Прайм, я зміг отримати доступ до цього сектора і потрапити на цей прийом. Ти — мій головний козир, мій пропуск у кола, де твій батько свій, а я — лише гість, якого терплять заради його дочки. А щодо того, що мені тут треба....це кристал... — кидає на неї швидкий погляд, — він містить частину кодів доступу до архівів, які були вивезені з Драксарії під час "Великого Очищення". Це не просто пам'ять. Це ключ до зброї, якою Архонти колись правили тими, хто їм не корився.
— Зброї? — Вірея відчуває, як у грудях холодіє. — Ти хочеш вкрасти зброю Архонтів? Ти справді божевільний!
— Я хочу отримати те, що зробить мене недоторканним, — недбало вказує на гардеробну, яка сама собою відкривається, випускаючи яскраве світло. — Досить питань. Вдягайся та готуйся. Прийом починається за дві години.
Вірея заходить до гардеробної і відчуває, як повітря виходить із легень. На манекені висить вбрання, яке важко назвати одягом. Це напівпрозора сукня з тканини, що виглядає як рідке скло, яка ледь прикриває найнеобхідніше, залишаючи тіло практично відкритим для поглядів. Кожен рух тканини створює відблиски, що нагадують розлите масло на воді. А поруч стоїть взуття — високі, вигнуті платформи без підборів, виготовлені з напівпрозорого матеріалу, в яких, здається, зовсім немає опори.
«Це не сукня, це спосіб принизити мене публічно, — відчуває, як гнів знову замінює страх. — Він хоче, щоб усі дивилися на мене як на іграшку. Як на трофей, який він здобув лише тому, що моє прізвище відчиняє перед ним двері, які він сам ніколи б не відкрив».
— Ти це серйозно? — виходить із гардеробної, тримаючи "вбрання" двома пальцями, ніби це щось гидке. — Це навіть не естетично, це просто... провокативно. Я не збираюся виходити в цьому на публіку.
Моргат підходить до неї, бере за один із тонких ремінців сукні і легенько смикає.
— Саме це ти і вдягнеш, — зловтішається, а ще посміхається, спостерігаючи за тим, як Вірея ледь стримується, щоб не жбурнути цю тканину йому в обличчя. — Взуття допоможе тобі тримати ідеальну поставу — в ньому неможливо ходити інакше, ніж як королева. Віреє, на Вейларісі цінують лише одне: відвертість. І ти будеш найвідвертішим, що вони бачили за останню сотню років. Вдягайся, і не змушуй мене допомагати тобі. Ти ж не хочеш, щоб я перевірив, як це все сидить на тобі, правда?
Він відвертається до вікна, цим дає їй зрозуміти, що розмова закінчена. Вірея стоїть посеред кімнати, стискаючи "скляну" тканину, і розуміє: це найважча ніч у її житті. Вона обдурила Дракена, вона в пастці магічного контракту, і тепер вона має вийти на прийом, де її роздягнуть поглядами, вбрану в те, що Моргат вважає прикрасою.
«Дракене... якби ти знав, що я роблю заради того, щоб просто вціліти...» — вона зачиняється у ванній, і вперше за весь цей час її очі наповнюються гарячими, нестерпними сльозами відчаю, які вона негайно витирає, бо в цій грі в неї немає права на слабкість.
Вони приходять вчасно. Головна зала резиденції Лорда Валєруса вражає настільки ж, наскільки й викликає нудоту. Музика тут вібрує прямо в кістках, від цього навіть кров пульсує в такт важким, гіпнотичним басам.
Вірея намагається впевнено йти на своїх неможливих прозорих платформах, і здається, ніби вона ступає по самому повітрю. Тканина з «рідкого скла» холодить шкіру, плавно переливається при кожному русі. Доводиться йти практично оголеною під прицілом сотень голодних, оцінюючих поглядів. Дівчина зціплює зуби так сильно, що болять щелепи, але на її обличчі — бездоганна, холодна аристократична маска доньки відомого таточка.
Моргат миттєво стає поруч. Притягує її до себе так тісно, що вона відчуває тепло його тіла крізь свій тонкий одяг.
— Посміхайся, кохана, — муркоче їй у вухо, ніжно торкаючись губами її скроні. Збоку це виглядає як прояв палкої пристрасті, але Вірея чує в його голосі лише отруйні нотки. — На нас дивиться посол із системи Вега. Якщо ти зараз знепритомнієш від власної цнотливості, нас розкриють.
«Я тебе ненавиджу. Я знищу тебе, коли ми повернемося,» — відчайдушно пульсує в її голові, але вголос вона лише тихо, солодко сміється, ніби він щойно розповів вдалий жарт. Вона навіть змушує себе покласти долоню на його груди, злегка погладжуючи його вбрання. І, до речі, собі він обрав пристойне вбрання.
— Ти граєш з вогнем, любий, — так само ніжно шепоче вона йому у відповідь. А в очах – обіцянка смерті. — Якщо твоя рука опуститься ще хоч на дюйм нижче, я зламаю тобі пальці просто тут.
Моргат лише тихо регоче і веде її в самісіньке серце натовпу.
Тут зібрався справжній бестіарій Галактики. (Міжгалактична Загальна мова є обов'язковою на таких заходах, щоб покупці та продавці могли розуміти одне одного, але специфічний акцент і вкраплення рідних діалектів видають справжню суть гостей).
Повз них проходить високий, витончений гуманоїд із напівпрозорою шкірою, що світиться зсередини блакитним. Він веде на енергетичному повідку трьох істот, що скидаються на ельфів, але їхні очі порожні, випалені магією підкорення.
— Вруул-так, — шипить якийсь масивний рептилоїд у важкій броні, звертаючись до торговця в каптурі, і тут же переходить на Загальну. — Десять крапель крові істинного дракона. За двісті душ із шахт на Оріоні. Згода?
Вірея ледь не спотикається, почувши ці слова. Її нудить. Вони відкрито торгують живими істотами в обмін на інгредієнти! Вона кидає погляд на групу аристократів, які зі сміхом п'ють іскристе вино, поки поруч із ними якийсь чотирьохрукий монстр продає кристали з витягнутими спогадами дітей. Це пекло. Справжнє пекло, загорнуте в золото та рідкісні артефакти.
— Звикай, крихітко, — шепоче Моргат, міцніше стискаючи її талію, та відчуває, як дівчина здригається. — Це реальний світ. А тепер стій поруч, усміхайся і мовчи. Мені треба зробити одну маленьку оборудку, щоб наш господар не запідозрив, чого ми насправді приперлися.
Він впевнено підводить її до ніші, де на оксамитовому дивані розвалився товстий слизнякоподібний прибулець із кількома парами фасеткових очей.
— Зха-тар! — вітає його Моргат, демонструючи абсолютно розслаблену, дружню усмішку. — Валєрусе!
— Моргат... — голос прибульця булькає, ніби він полоще горло густим сиропом. — А це, мабуть, та сама красуня з Елізіум-Прайм. Твій батько, дівчинко, винен мені пару послуг у митному секторі. Але сьогодні ми тут не для політики, чи не так?
Моргат недбало дістає з внутрішньої кишені невелику, важку ампулу, в якій клубочиться густий чорний дим.
— Сльози Безодні. Чистий екстракт, зібраний на межі Мертвих Світів. Ідеальний паралітик для тих... хто не любить залишати слідів, — ельф ставить ампулу на стіл. — В обмін на ті навігаційні карти до системи Квазар, про які ми домовлялися.
Слизняк жадібно хапає ампулу своїми щупальцями, оглядає її на світлі, і видає задоволене хрюкання «Кхашш!». Він жбурляє на стіл інфокристал із картами.
— Завжди приємно мати з тобою справу, — булькає Валєрус. — До речі, якщо шукаєш щось більш... екзотичне, мої хлопці щойно поповнили приватне Сховище на нижньому рівні. Ті старі іграшки Архонтів, про які ти питав... Вони там. Кімната 404. Але туди потрібен допуск крові, тож навіть не думай пускати слину.
Очі Моргата спалахують хижим вогнем, але він швидко ховає його за черговою ідеальною усмішкою.
— За кого ти мене маєш, Валєрусе? Я тут лише заради нашої справи, в компанії моєї чарівної леді.
Він різко притягує Вірею до себе і зухвало цілує в шию. Вона змушує себе відхилити голову і тихо застогнати, хоча її нігті до крові впиваються у плечі цього довбня. Відчуття його губ на її шкірі огидне, але зараз у неї в голові пульсує інша, набагато тривожніша інформація.
«Нижній рівень. Сховище. Кімната 404».
Він дізнався. Моргат дізнався, де лежить кристал.
Моргат відривається від її шиї, на шкірі залишається неприємний холодок. Валєрус кліпає на прощання, і Моргат міцно тримаючи Вірею за талію, веде її геть, доки вони не розчиняються у строкатовому натовпі.
Вірея змушує себе дихати спокійно. Вона непомітно, витирає шию. Усередині все кипить від огиди.
— Не розслабляйся. У мене тут ще одна зустріч, — шепоче їй на вухо, пірнаючи в інший, ще більш задимлений кінець зали. — Нам потрібен інструмент, щоб непомітно обійти іграшки нашого слизького друга.
Вони підходять до високого столика, розташованого біля декоративного водоспаду, з якого замість води стікає неонова, мерехтлива плазма. Там, ховаючись у тіні густих екзотичних рослин, стоїть висока, неймовірно худа істота, загорнувшись в рвані просторові тканини. Обличчя не видно, бо воно приховане під гладким хітиновим щитом, на якому світяться три вузькі вертикальні щілини.
— Скар'тах, — недбало кидає Моргат, зупиняючись навпроти істоти. Він навіть не намагається бути ввічливим.
Прибулець різко смикається, і з-під його каптура лунає швидке, моторошне клацання мандибул.
— Шш-крік... Тіньовик. Ти запізнився, — голос Скар'таха нагадує скрегіт скла по металу. (Контрабандисти раси Ксіріанців не мають голосових зв'язок у звичному розумінні, вони синтезують звуки через вібрацію хітинових пластин на шиї, тому їхня Загальна мова завжди звучить механічно). — Я не чекати. Мій товар надто гарячий.
— Твій товар — це списане сміття з військових баз, але він мені потрібен, — Моргат зухвало спирається рукою на стіл. — Портативний генератор біо-перешкод. Ти приніс його?
Ксіріанець підозріло нахиляє голову, вертикальні очі-щілини фокусуються на Віреї. Вона стоїть поруч із Моргатом, ідеально тримаючи поставу у своїй прозорій «скляній» сукні, незважаючи на те, що всередині її трусить від напруги.
— Клік-клік... Хто це? — шипить Скар'тах, і з-під його плаща ледь помітно висувається зброя, схожа на отруйне жало. — Я не працювати при свідках. Тіньові ельфи часто здають партнерів Інквізиції Архонтів. Я не довіряти тобі.
Моргат навіть не кліпає. Ліниво переводить погляд на Вірею, в його очах танцюють чорні іскри чистого азарту.
— Скар'таху, ти ображаєш мою даму. Ти знаєш, хто її батько? Меценат Соларіс з Елізіум-Прайм. Ти справді думаєш, що дочка людини, яка тримає половину митного флоту Галактики, буде працювати на якихось фанатиків-інквізиторів?
Вірея миттєво розуміє, чого від неї чекають. Це її шанс довести, що вона контролює себе. Вона високо піднімає підборіддя. Зневага, з якою вона дивиться на контрабандиста, настільки щира і природна для дівчини її статусу, що Моргат навіть усміхається.
— Моргате, любий, — Вірея манірно розтягує слова. Вона демонстративно змахує уявну пилинку з плеча ельфа. — Закінчуй швидше з цим... непорозумінням. Ця істота пахне окисленою міддю, і від цього звуку її щелеп у мене починається мігрень. Якщо ми не підемо звідси за хвилину, я просто попрошу батька випалити цю діру орбітальним ударом. Мені тут нудно.
Скар'тах завмирає. (Погроза орбітальним страйком від аристократів Елізіум-Прайм — це не порожні слова; їхні приватні армії часто вирішують конфлікти саме таким, радикальним шляхом, стираючи цілі міста разом із їхніми мешканцями).
— Трік-так... Не треба крейсерів, — квапливо клацає контрабандист, ховаючи зброю. З-під рваних тканин блискавично з'являється костяна кінцівка, яка кладе на стіл невеликий, чорний металевий диск, що трохи гуде. — Генератор. Глушить усі теплові та генетичні сканери в радіусі п'яти метрів на шістдесят секунд. Давай оплату.
Моргат кидає на стіл важкий мішечок. Усередині щось брязкає.
— Тут чисті кристали енергії з шахт Оріона. Більше, ніж ця іграшка коштує. Бувай!
Моргат не чекає, поки ксіріанець перерахує оплату. Він розвертається, міцно бере Вірею за руку і рішуче веде її геть від декоративного водоспаду в напівтемряву бічних, порожніх коридорів. Музика тут стає тихішою, а світло — тьмяним, криваво-червоним.
— Ти міг би попередити, що нам доведеться грати в кримінальних авторитетів, — роздратовано шипить Вірея, щойно вони опиняються без свідків.
— А ти непогано впоралася, — Моргат зупиняється, притискаючи її спиною до прохолодної стіни, і крутить у пальцях чорний диск генератора. Очі горять тріумфом. — Випалити діру орбітальним ударом? Це було жорстко, крихітко. Твій Принц упав би в обморок від такої безжалісності.
— Я зробила це, щоб ми швидше звідси забралися, — витримує його погляд, хоча серце вже б'ється десь у горлі. — У тебе є твій глушильник. У тебе є номер кімнати. Тож давай покінчимо з цим.
Моргат ховає генератор до кишені і його маска розслабленого глузду миттєво злітає. Тепер він жорсткий, небезпечний хижак, готовий до стрибка.
— Час попрацювати, кохана. Прийом закінчився, — задоволено мружиться. — Починається полювання.
Вони ковзають у напівтемряву бічних коридорів. Вірея ледве встигає перебирати ногами на своїх неможливих прозорих платформах, але страх бути спійманою змушує її рухатися швидше. Доводиться зливатися із тінями.
Моргат тягне її вниз, крутими кам'яними сходами, які освітлюються тьмяним, криваво-червоним світлом. (Системи безпеки на Вейларісі зазвичай реагують на тепло і рух, але тіньові ельфи вміють знижувати температуру свого тіла майже до нуля та маніпулювати світлом). Він недбалим рухом руки накидає на них обох тіньовий полог, що робить їх практично невидимими для оптичних сенсорів.
Біля масивних броньованих дверей із вигравіюваним написом «404» стоять двоє охоронців — величезних, м'язистих орків-найманців із бластерами напоготові. Моргат зупиняється в густій тіні за колоною і критично оглядає Вірею з ніг до голови.
— Твій вихід, крихітко, — шепоче на вухо. — Зроби так, щоб ці телепні дивилися тільки на тебе і забули, як дихати. З твоїм нинішнім вбранням це буде найлегше завдання у твоєму житті.
Вірея лютує, відчуває шалене бажання вдарити його по цьому самовдоволеному обличчю, але замість цього глибоко вдихає. Миттєво змінює позу, натягує на обличчя маску п'яної, примхливої та розбещеної аристократки і, злегка хитаючись, виходить на червоне світло коридору.
— Хлопчики... — муркоче вона млосним, хриплуватим голосом, спираючись плечем на стіну. Вона навмисно вигинає спину, щоб сукня з «рідкого скла» небезпечно відкрила тіло. — Здається, я зовсім заблукала... Ви не покажете такій самотній дівчині, де тут... кімната відпочинку?
Орки миттєво заклякають. Навіть щелепи відвисають. Вони настільки загіпнотизовані її напівпрозорим виглядом і довгими ногами на скляних платформах, що навіть не кліпають. Та не помічають, як із темряви за їхніми спинами виринають дві щільні тіньові стрічки.
Бамц! Бамц!
Стрічки м'яко, але з неймовірною силою б'ють охоронців по потилицях. Обидва орки осідають на підлогу, закотивши очі.
— Ти міг би вирубити їх і без мого стриптизу! — люто шипить Вірея, швидко поправляючи сукню і нервово озирається.
— Звісно, міг би, — нахабно шкіриться Моргат, і виходить зі своєї схованки, переступаючи через тіла. — Але погодься, так було набагато веселіше. Твій акторський талант мене вражає.
Він підходить до сканера біля дверей.
— Валєрус казав про допуск крові, — напружено нагадує Вірея. — Як ми пройдемо?
— Ніколи не довіряй тому, хто замість поту виділяє генетичний матеріал, — гидливо кривиться. Дістає з кишені шовкову хустинку, якою нібито випадково витирав руку після дружнього рукостискання зі слизняком, і притискає її до сенсора. (Біометричні сканери нижнього рівня налаштовані на ДНК господаря, але слиз Валєруса містить достатньо його клітин для ідентифікації).
Двері від'їжджають убік, відкривається прохід у простору, круглу кімнату, стіни якої всіяні захисними комірками. Усередині пахне стародавнім пилом.
У самісінькому центрі, на антигравітаційному п'єдесталі, лежить він — давній кристал пам'яті. Він розміром із долоню, пульсує тьмяним, блідо-золотим світлом.
Вірея, немов заворожена, іде уперед. Щось у цьому кристалі невпинно тягне її до себе. Підійшовши ближче, вона примружується. На гладкій грані артефакта викарбувано ледь помітний стародавній символ Архонтів — трикутник із оком дракона всередині.
«Це не просто архів...» — з жахом усвідомлює.
Не контролюючи себе, підкоряючись якомусь гіпнотичному трансу, Вірея простягає руку. Випадково торкається золотої грані.
Світ навколо неї миттєво вибухає.
Кам'яна кімната зникає. На кілька нестерпних секунд Вірея провалюється в чуже, стародавнє видіння.
Вона бачить драконів. Сотні величезних, могутніх ящурів, що відчайдушно, до болю в легенях, ревуть у непроглядній темряві. Кричать в агонії. Навколо них стоять люди у високих, розшитих золотом мантіях Архонтів. Вони щось скандують, піднімаючи руки. А потім реальність розколюється. Перед очима Віреї розкривається величезний, нескінченний чорний провал, що поглинає світло і саме життя.
І серед цього хаосу прямо в її голові лунає голос — древній, холодний, немов гуркіт каміння:
«Безодню не створили. Її розбудили.»
Вірея з криком відсахується назад, хапаючи повітря, ніби потопельниця. Коліна підгинаються, і вона ледь не падає. Та що там ....ледь не втрачає свідомість.
Моргат опиняється поруч швидше за блискавку. Він без жодних вагань, хапає кристал голою рукою і ховає його в спеціальний ізоляційний мішечок зі свинцевої нитки.
— Що ти робиш?! — кричить сильно струшуючи Вірею за плечі. Розлютився. — Тобі не можна було до нього торкатися!
— Що... що це було? — тіло тремтить, по щоках котяться сльози шоку. — Вони ревли... Безодня... Моргате, що це за кристал?! Що там?!
— Тебе це не обходить, — грубо відрізає. Звичайна маска розслабленого глузду повністю злітає. Бо він всього навсьогт небезпечний найманець. Він грубо хапає її за зап'ястя і тягне до виходу. — Ми отримали те, за чим прийшли. Час забиратися звідси, поки слизняк не помітив, що його іграшка зникла. І жодного слова про те, що ти бачила. Зрозуміла? Нікому і ніколи!
Але раптом різко гальмує просто посеред темного коридору і стрімко розвертає Вірею в протилежний від ангарів бік.
— Ні. Зміна плану, — роздратовано шипить, ховаючи кристал у внутрішню кишеню. — Якщо ми зараз просто зникнемо посеред ночі, цей товстий слизняк Валєрус миттєво зрозуміє, хто обчистив його. Нам доведеться грати закоханих голубків до самого ранку. Повертаємося в апартаменти. Ніби так і треба.
Вірея ледь не завиває від безсилля, але розуміє, що він правий. Вони швидко повертаються до своєї розкішної кімнати. У кімнаті дівчина пулею залітає у ванну, здираючи з себе огидну «скляну» сукню і натягує закритий до самої шиї шовковий халат.
Коли вона виходить, Моргат уже розвалився на єдиному гігантському ліжку, закинувши руки за голову.
— Ти зайняв мою половину, — констатує Вірея. Бере кілька величезних декоративних подушок і вибудовує з них високу барикаду посеред матраца. — Перелізеш через це — і я переріжу тобі горло пилочкою для нігтів.
Моргат лише знущально регоче. Вірея лягає на самий край, намагається навіть не дихати із ним одним повітрям. Але не минає і п'яти хвилин, як барикада із подушок летить на підлогу, а гаряча, сильна рука хлопця нахабно лягає їй на талію, притягуючи до себе.
— Забери свої граблі, збоченцю! — люто сичить, і намагається вдарити його ліктем під ребра, але Моргат легко перехоплює її руку.
— Розслабся, крихітко, — муркоче їй у шию, проте його дихання викликає в неї цілий табун мурашок відрази. — Я ж казав, у стінах теплові сенсори. Якщо вони зафіксують, що ми спимо по різних кутках, як вороги, вранці до нас прийдуть з обшуком. Доведеться тобі потерпіти мої обійми. Вважай, що це частина відпрацювання контракту.
— Мій персональний сенсор ненависті зараз пропалить дірку в твоєму черепі, — відгризається Вірея, але припиняє вириватися, лише лежить напружена, мов струна.
Всю ніч він навмисно провокує її: то «випадково» закине на неї ногу, то притиснеться ще ближче, то шепоче на вухо всілякі непристойності про те, як він би її зараз розцілував, якби вона не була такою колючою. Вірея лютує, штовхається, обіцяє йому найстрашніші тортури, але Моргат лише відверто насолоджується цією їдкою, живою комедією.
Наступний ранок видається не менш жахливим. Сніданок проходить у гігантській оранжереї зі скляною стелею, під якою літають біолюмінесцентні птахи. За столами знову збирається весь цвіт міжгалактичного підпілля.
Багатовимірні перекладачі у вухах гостей працюють на повну потужність, переводячи все на Загальну мову, але справжні емоції та акценти все одно прориваються назовні.
— Кхарр-так! Елізіум-Прайм... найчистіші діаманти, — гуркоче якийсь масивний гуманоїд із кам'яною лускою, коли тисне руку Моргату. — Твій майбутній тесть має там цілі шахти, так?
— О, лорд Соларіс дуже вибірковий у партнерах, — солодко бреше Моргат, погладжуючи Вірею по спині. — Але для таких поважних гостей ми можемо організувати знижку на транспортування через нейтральну зону.
Він віртуозно укладає дві вигідні угоди, використовуючи її присутність як абсолютний гарант надійності. Вірея ледве стримує презирливу посмішку. Виявляється, Моргат не лише злодій, а й геніальний маніпулятор. Ну звісно ж.
Аж раптом до їхнього столика підповзає ще один представник раси Валєруса — молодий, слизький інопланетянин із трьома очима, які дивно блищать.
— Зз-зха... Твоя шкіра така... гладка, — булькає він, простягаючи до руки Віреї своє липке щупальце. — Без луски, без шерсті... Дуже екзотично, солоденька лялечка.
Шлунок вурчить. Дівчина інстинктивно відсторонюється, і тут Моргат з несподіваною жорсткістю перехоплює щупальце слизняка, стискаючи його так сильно, що той видає жалібний писк.
— Обережніше з руками, Грохху, — погрожує. Маска привітності миттєво злітає. — Ця «лялечка» моя. І вона кусається.
Поснідавши і закріпивши всі свої темні справи, вони нарешті покидають Вейларіс. Зворотний шлях на «Тіні Горизонту» проходить у напруженій тиші. Вірея дивиться в ілюмінатор, і перед її очима раз у раз виринає той чорний провал Безодні та древній голос: «Її розбудили». Ця таємниця розриває її зсередини, але вона змушує себе мовчати.
У неділю ввечері корабель непомітно висаджує її на околицях Академії. Вірея пробирається в Обсидіановий сектор, тихо відчиняє двері своєї кімнати і знесилено падає на ліжко.
«Все, — видихає вона, заплющуючи очі. — Все закінчилося. Найгірше позаду. Дракен ні про що не дізнається».
Але в цей самий час, на кілька поверхів вище, у розкішній кімнаті крила старшокурсників панує смертельний холод.
Торвальд сидить у кріслі, розглядаючи зашифрований електронний планшет. (Як староста бойового факультету та спадкоємець впливового роду, він має негласний, але розширений доступ до логістичних журналів Академії). На екрані світиться чіткий, безжальний звіт за вихідні:
Відправлення на Елізіум-Прайм: 0.
Спеціальні дозволи для студентки Віреї Соларіс: Відсутні.
Дракен зціплює зуби. Від його пальців по корпусу планшета розповзається справжня паморозь, що покриває екран білим інеєм, аж поки пристрій з тихим хрускотом не тріскається навпіл.
Вона збрехала йому. Дивлячись прямо в очі.
Торвальд відкидає зламаний планшет на стіл. Обличчя кам'яніє. Він не влаштує скандалу зараз. Він почекає. Але буря, яка збирається в його душі, обіцяє знищити все на своєму шляху.
