Раді Вас бачити!

Відро з лавовими жуками з гуркотом падає на кам'яну підлогу ангара.

​— Ей, ти чого? — голос Торіка помітно дрижить, він інстинктивно відступає на крок.

​Його вогняний ящір, який зазвичай жадібно ковтає порцію за секунду і радісно б'є хвостом, зараз навіть не дивиться на їжу. Дракон не рухається. Просто втупився в глуху, сіру стіну. Він не кліпає. З пащі виривається низьке, вібруюче гарчання, яке зовсім не схоже на звичні звуки — це механічний, безперервний гул, від якого вібрує повітря.

​Торік хоче торкнутися теплої луски свого напарника, але ящір раптом з ненавистю клацає іклами за міліметр від пальців флоріанця.

​— Назад! — Кайрен хапає друга за комір і силоміць відтягує від стійла.

​Кайрен озирається, і по його спині стікає крижаний піт. Це не тільки проблема Торіка. Весь шостий ангар, де зазвичай панує хаос із криків, тупоту і клацання щелеп, перетворився на моторошну інсталяцію. Десятки велетенських ящурів стоять мордами до стін. Не їдять, і навіть не ворушаться. Усі вони синхронно, в один такт видають той самий механічний гул. Дракони напружені, очі у них затягнуті каламутною, сірою плівкою.

​У цей момент до ангара влітає Вірея. Вона виглядає так, ніби її щойно витягли з-під уламків. Волосся сплутане, під очима залягли глибокі фіолетові тіні, руки тремтять, коли вона вчіплюється в рукав Кайрена.

​— Кайрене... — говорить швидко, ковтаючи закінчення слів. — Щось дуже не так. Я прокинулася півгодини тому і... я не змогла згадати ім'я власної матері.

​Торік злякано обертається до неї.

— Що значить не змогла?

​— Я пам'ятаю її обличчя, пам'ятаю звук її голосу, — Вірея в розпачі б'є себе кулаком по стегну, намагаючись стримати сльози. — Але ім'я... замість нього в моїй голові просто.... порожнеча. Ніби хтось гумкою стер шматок мого життя. І сни... Кайрене, я всю ніч бачила, як мої руки перетворюються на попіл, а небо розривається від крику мільйонів голосів.

​— Ти не одна, — Зіірі безшумно виростає за їхніми спинами. Сенсори на окулярах блимають тривожним червоним кольором. — Я проаналізував ранкову активність у гуртожитках. Сорок вісім відсотків першокурсників скаржаться на мігрень і дезорієнтацію. Дехто прокинувся з упевненістю, що сьогодні день їхнього розподілу, хоча минули місяці. Пам'ять стирається або заміщується чужими фрагментами. Мережа перевантажена.

​Раптом знадвору, з боку головного внутрішнього двору, лунає пронизливий, повний жаху жіночий крик.

​Усі четверо зриваються з місця і вибігають на вулицю. На бруківці вже збився в купу натовп студентів. Ніхто не йде на пари. Всі завмерли, задерши голови вгору, не сміючи навіть голосно дихати.

​Кайрен піднімає погляд і відчуває, як усередині все обривається.

​На самому краю Астрономічної вежі, там, де кам'яні горгульї скалять зуби в небо, стоїть старшокурсник. Він балансує на вузькому парапеті, поки мантія несамовито б'ється на холодному вітрі. Хлопець дивиться вниз на натовп і раптом починає сміятися. Цей сміх — дикий, абсолютно позбавлений людського глузду — луною відбивається від стін Драксарії, проникаючи під шкіру.

​— Ви сліпі! — голос зривається на пташиний клекіт. — Вона відчиняє двері! Не треба боятися!

​Розкидає руки в боки. Пальці неприродно викривлені, розчепірені, наче він намагається намацати перетинки крил, яких у нього немає. Обличчя спотворене гримасою абсолютного божевілля. Немов би він в екстазі.

​— Стій! Не роби цього! — волає хтось із натовпу, але хлопець на вежі навіть не кліпає.

​— Я чую їх! Ми всі вміємо літати! — реве він у сіре небо. — Безодня дає нам крила!

​Відштовхується ногами від кам'яного краю і робить крок у порожнечу.

Тіло вдаряється об камінь із моторошним, глухим і вологим хрускотом, який назавжди врізається в пам'ять кожного, хто стоїть на площі.

​Натовп ніби паралізує. Ніхто не кричить, але всі колективно видихають. Сіра бруківка під тілом старшокурсника швидко забарвлюється темною, густою калюжею. Хлопець лежить під неприродним кутом, розкинувши руки, які все ще нагадують зламані крила.

​Вірея з силою затискає рот обома руками, щоб не закричати, вирячивши очі від жаху. Торік зеленіє до кольору гнилого листя і, не витримавши, відвертається — його нудить прямо на чоботи якогось старшокурсника, але той навіть не реагує, продовжуючи скляними очима дивитися на труп.

​— Пульс відсутній, — монотонно констатує Зіірі, хоча це і так очевидно всім. Швидко сканує натовп. — Рівень паніки критичний.

​Раптом над площею оживають масивні гучномовці. Різкий писк б'є по барабанних перетинках, змушуючи студентів притискати руки до вух.

​— Увага всім курсантам та викладачам, — металевий, абсолютно беземоційний голос ректора лунає над Академією, разюче контрастуючи з кривавим жахом на бруківці. — У зв'язку з непередбачуваними обставинами, усі лекції, тренування та польоти скасовуються на наступні три доби. Вводиться тимчасове обмеження на пересування. Студентам негайно повернутися до своїх гуртожитків і не покидати їх до окремого розпорядження. Порушники будуть ізольовані.

​Клац. Динаміки замовкають.

​— Непередбачувані обставини?! — істерично вигукує Вірея, хапаючи Кайрена за лікоть. — Студент щойно розбився на смерть, бо думав, що в нього є крила!

​— Біжімо в корпус, швидко! — Кайрен обхоплює її за плечі, штовхаючи вперед, і киває Торіку з Зіірі. — Поки нас усіх тут не закрили патрульні дрони.

​Вони продираються крізь натовп студентів, які нарешті виходять із трансу і починають панічно розбігатися, кричати та штовхатися. Коридори Академії наповнюються хаосом. Температура всередині замку, здається, впала ще на кілька градусів. Тіні від смолоскипів на стінах смикаються і танцюють, наче живі істоти.

​Уникаючи головних сходів, четвірка звертає в темний технічний коридор, що веде повз лабораторії Закритого Сектора. Вони майже пробігають повз напіввідчинені двері однієї з аудиторій, коли Кайрен різко гальмує і притискає палець до губ.

​Звідти лунають голоси.

​— Ви не розумієте, Ліоро! Це більше не просто ментальний вірус! — голос професора Кровіса зривається на фальцет. Він звучить як людина, що стоїть на краю прірви божевілля.

​Кайрен обережно зазирає в щілину. Кровіс міряє кроками лабораторію, та трясе перед обличчям професорки Ліори скляним контейнером із чимось, що нагадує шматок сирого м'яса. Поводяться вони однозначно дивно.

​— Подивіться на ці зразки! — кричить він, тицяючи контейнер їй в обличчя. — Це тканини дракона з третього ангара! Вони мутують прямо на очах! Безодня переписує їхню біологію, їхню ДНК! Вони перестають бути драконами, Ліоро. Вони стають чимось іншим... фізичними провідниками для Еха!

​Ліора стоїть притиснувшись до столу. Вона більше не виглядає суворою і зібраною викладачкою. Обличчя біліше за крейду, губи тремтять. Навіть не намагається приховати свій жах.

​— Замовкніть, Кровісе! — сичить вона, озираючись на двері. — Якщо ректорат або Архонти почують, що ви це досліджуєте... нас обох скинуть у шахти як відпрацьований матеріал!

​— Ректорат сліпий і тупий! — реве Кровіс, та б'є кулаком по столу. — Вони думають, що зможуть надіти нашийник на те, що змінює саму природу реальності! Тіло того хлопця на площі — це тільки початок! Незабаром ми всі...

​Кайрен тягне друзів далі. Слухати це більше немає сил. Вони мчать до своєї кімнати, відчуваючи, як повітря густішає від містики і невідворотної катастрофи.

​Влітають до кімнати Рейнара, і Торік миттєво провертає замок на три оберти.

​Рейнар лежить на підлозі, скрутившись у клубок. Вчепився у волосся, наче він намагається розколоти власний череп. З-під заплющених повік течуть чорні сльози, що нагадують розбавлену сажу, а з носа крапає кров.

​— Рей! — Кайрен падає на коліна поруч із ним, намагаючись відірвати його руки від голови. — Рей, ми тут! Тримайся!

​— Він упав... — хрипить Рейнар, спина вигинається дугою, голос звучить так, ніби належить старому діду. — Я відчув, як він упав. Його розум просто лопнув... Я чув його останню думку...

​Він розплющує очі. Чорнота в них повністю поглинула райдужку, не залишивши навіть тонкої смужки білка. Це очі живої безодні.

​— Їх занадто багато, Кайрене, — шепоче Рейнар, хапаючи друга за зап'ястя з такою силою, що той ледь не скрикує від болю. — Вони більше не шепочуть. Вони кричать. Вони марширують. І вони... вони шукають двері.

Хлопці обережно піднімають Рейнара з підлоги і вкладають на ліжко. Обтирають його бліде, усіяне дрібними краплями крові обличчя вологим рушником, поки дихання хлопця нарешті не вирівнюється, а чорнота в очах не відступає.

​Кайрен думає з чого почати розмову.

​— Нам треба щось робити, — порушує мовчанку Кайрен, зводячись на ноги. Він відчуває, як у грудях натягується крижана струна. — Ми не можемо просто сидіти в чотирьох стінах і чекати, поки ця зараза випалить нам мізки. Я маю поговорити зі своїм драконом. Напряму. Але краще дочекатися вечора, коли напруга в мережі трохи спаде.

​Торік знервовано ходить з кутка в кут кімнати, кусаючи губи до крові.

​— Пффф, та вже начхати на ці їхні додаткові бали, — кидає, різко зупиняючись і обводить поглядом друзів. — Тут хоч би вижити.

​Сідає на стільчик. Раптовий спогад пробиває його захисну іронію. Торік раптом чітко уявляє свій дім, затишну прохолоду рідної оранжереї, м'яке тепло маминих рук і малесеньких, довірливих квіткових драконів, що скручувалися кільцями на його долонях. У грудях пече від нестерпного болю. Як же він скучив за домом, за спокоєм, за тією простою безпекою, якої раніше навіть не цінував. Навіщо він узагалі піддався на вмовляння батьків вступити до цієї проклятої Академії? 

«Проте... як же вони пишалися мною, коли я отримав лист про зарахування...» — проноситься в голові гірка думка.

​«Чи побачу я їх колись взагалі?» — крижаний страх умить витісняє все тепло з його думок, заморожуючи серце.

​Академія тим часом продовжує свою моторошну гру в нормальність. Попри смерть старшокурсника на площі й карантин, офіційні розклади не скасовують остаточно — після трьох днів тривожного затишку лекції відновлюються. Ба більше, викладачі раптом починають роздавати додаткові бали за успішність із неймовірною щедрістю, якої не було за всю історію закладу. Очевидний цинічний маневр: замилити студентам очі, забити їм голови балами та рейтингами, щоб ніхто не помітив, як стіни закладу тріщать від божевілля.

​— Вони думають, що рейтинги зупинять Ехо, — гірко усміхається Рейнар. Він завмирає, щось обдумує. За останні дні він дуже зблизився з хлопцями. Це так не звично. 

​Дивиться на Кайрена, потім на похмурого Торіка й тихо додає:

— Знаєте... у моєму житті ніколи не було друзів. Мене боялися, мене тримали в ізоляторах, використовували як зброю або обходили десятою дорогою. Я думав, що я просто монстр у людській шкірі. А тепер... ви тут. Зі мною. Друзі.

​Оголяє перед ними душу, яка вперше за все життя відчула тепло. Дозволяє собі насолодитися такими бажаними змінами в його житті.

​Кайрен мовчки киває, відчуваючи, як усередині зміцнюється рішення. Його імунітет до Еха досі залишалася загадкою, але тепер, аналізуючи все, що вони дізналися від Вейла, він починає розуміти причину. Він походить зі світу, де драконів ніколи не було навіть у міфах. У його свідомості немає поколінь ментального контакту з драконячою мережею, немає давніх каналів, старих ментальних магістралей, якими Ехо зараз безперешкодно входить у розуми інших людей. Для цієї тисячолітньої сутності він — абсолютно чужорідний, незрозумілий організм, глуха стіна, яку вона не здатна зчитати чи зламати.

​Він — єдиний білий аркуш у цьому хаосі.

​Сонце повільно котиться до горизонту, зафарбовуючи небо в багряно-свинцеві кольори. Наближається вечір. Час вийти на зв'язок із Чорним драконом і дізнатися, що саме ховається за цією стіною.

Кайрен залишає друзів і повертається до своєї кімнати. Йому більше не потрібно прокрадатися вечірніми коридорами до шостого ангара, щоб почути свого ящура. Їхній зв'язок за цей місяць став надзвичайно міцним і глибоким. Відстань більше не має значення.

​Він сідає на ліжко, схрещує ноги і просто заплющує очі. Вистачає одного глибокого вдиху, щоб зовнішній світ із його кам'яними стінами та тривожними звуками Академії розчинився.

​Свідомість Кайрена миттєво провалюється у знайому, безкрайню темряву. Це не порожнеча — це щільний, живий простір, де панує абсолютний спокій. Чорний дракон уже чекає на нього. У ментальному вимірі він виглядає як величезний згусток темної матерії, пронизаний срібними нитками.

​«Ти стривожений, мій вершнику», — глибокий, стародавній голос луною вібрує в черепі Кайрена. Хлопець відчуває тепло до свого напарника. Він раніше і не здогадувався наскільки це неймовірні відчуття у злитті з могутньою істотою. Жахливі події не дають сповна насолодитися його досягненням.

​«Академія божеволіє, — подумки відповідає Кайрен, відчуваючи, як дракон огортає його свідомість своїм захисним полем. — Студенти стрибають із веж, інші дракони впадають у кататонію. Що саме робить Ехо? Чому воно просто не вб'є нас усіх, якщо воно таке могутнє?»

​Дракон мовчить, хлопцеві треба відчути всю вагу майбутньої відповіді.

​«Ехо більше не хоче просто існувати як хаотичний шторм у нашій ментальній мережі, — Кайрен напружується ще більше. — Хаос не може правити фізичним світом. Воно шукає якір. Живий центральний вузол. Оболонку, яка зможе вмістити його цілком і через яку воно зможе транслювати свою волю кожному дракону і вершнику Галактики одночасно».

​Напруга сягає піку. Пазли в голові хлопця складаються в лякаючу картину. Він — єдиний, на кого Ехо не може вплинути. Він із потойбічного світу, без генетичних зв'язків із цією магією. У ньому немає старих каналів. Він — ідеальний, порожній сосуд, який не розірветься від перенапруги.

​«Воно хоче мене? — стискає кулаки, подумки готуючись до найгіршого. — Я — цей вузол?»

​«Не ти», — холодно запечує дракон. А далі показує картинку.

​Тієї ж миті в розумі Кайрена спалахує чіткий, страшний образ. Обличчя Рейнара. Його очі, повністю залиті чорнотою, і кров, що крапає з носа. Рейнар, який з дитинства міг чути будь-якого дракона без жодних бар'єрів. Рейнар — ходячий ретранслятор.

​«Якого біса... — жахається Кайрен, усвідомлюючи масштаб трагедії. — Воно не намагається його вбити. Воно розширює його свідомість, щоб поміститися там цілком. Коли... коли все це почнеться? Коли воно прорветься остаточно?»

​«Скоріше, ніж ти думаєш», — відлунює в темряві голос Чорного.

​Кайрен хоче запитати щось ще, хоче кричати від безсилля, складати плани порятунку, але дракон раптом огортає його відчуттям несподіваного, майже батьківського тепла, яке гасить паніку.

​«Не хвилюйся, ти готовий!» — відчувається абсолютна віра в свого вершника.

​Але Кайрена це не заспокоює. Залишається ще одне, найважливіше питання, яке мучить його від самої розмови з Вейлом.

​«А що викладачі? — відчайдушно запитує, згадуючи Драґорна, Ліору, Фламберга, кураторів. — Чому вони не допомагають? Навіщо роздають ці жалюгідні бали, вдаючи, що все нормально? На чийому вони боці в цій війні?»

​Відповідь розчавлює останні залишки надії.

​«Тут всі вже належать Ехо, навіть якщо самі того не розуміють. Все що відбувається.....відбувається тому, що воно так хоче. Це все ІЛЮЗІЯ».

Кайрен мотає головою. Різко втрачає зв'язок з драконом.

— Нііііі, – щосили кричить. — Я не дозволю. Це не.... —втрачає свідомість.

Тим часом Вірея у своїй кімнаті сидить на ліжку, обхопивши коліна руками, і дивиться в одну точку.

​Їй здається, що стіни кімнати невблаганно звужуються, викачуючи залишки кисню. За цей останній місяць вона дійшла до тієї межі, коли емоції перегоряють. Боже, як же вона втомилася. Хлопці її просто дістали. І Торвальд, і Моргат. У певні моменти, коли напруга ставала нестерпною, дівчина ловила себе на думці, що щиро, до нудоти і тремтіння в руках, ненавидить їх обох. Вони перетворили її життя на територію своїх хижих розбірок, де вона відчувала себе не людиною, а трофеєм.

​Вірея опустила підборіддя на коліна, безрадісно обдумуючи своє майбутнє. В Академії коїться справжнє пекло, студенти божеволіють, в ангарах вібрує смерть. Якщо цій бісовій цитаделі кінець — а все йшло саме до цього — куди вона подінеться далі? Додому? До батька? Вірея гірко хмикнула. Вона не мала ілюзій. Батько не пробачить їй зірваної вигоди. Чомусь інтуїція підказувала: якщо вона повернеться під його дах зганьбленою і без впливового чоловіка, він її просто вб'є. Тихо, без зайвого галасу, списавши все на нещасний випадок.

​Перед очима знову спливла та жахлива ніч, коли Торвальд повернувся після бійки з Моргатом. Дракен увірвався до її кімнати як розлючений звір. Він так жорстко натиснув на неї своїм авторитетом, своєю льодяною аурою, що Віреї довелося розкрити часткову правду. Вона зізналася, що Моргат нахабно залицяється до неї і навіть пропонував стати його дружиною, коли він займе трон Моріону.

​Вона досі здригалася, згадуючи, як потемніли тоді очі Торвальда. Лід у них тріснув. Такої люті вона ще не бачила, навіть тоді, коли посміла перечити батьку. Він схопив її за плечі, та трусив так сильно, що залишив синці. А кричав....як же він кричав. Як вона ще не оглохла....це загадка.

— Що ти надумала? Граєш на два фронти? Я можу знищити вас обох, — прогарчав він тоді.

​Їй довелося рятувати своє життя і своє серце. Вірея влаштувала справжню істерику, зі сльозами, з відчайдушними криками, доводячи, що їй не потрібен ніякий контрабандист, що вона кохає тільки його. Довелося розповісти й про ту кляту угоду. Цей емоційний вибух закінчився неймовірно гарячою і пристрасною ніччю. Дівчина досі не розуміла, як саме їй вдалося переконати Дракена у своїй беззаперечній вірності і що вона навіть не думала грати в ці ігри. Мабуть, його почуття до неї справді були глибокими, справжніми, якщо після такого він не розірвав стосунки, а навпаки — вчепився в неї ще сильніше.

​Але... якщо все полетить до біса, куди їй діватися? Дракен так і не запропонував їй шлюб. Він мітив її як свою територію, оберігав, контролював, але головних слів так і не сказав. А при нинішніх розкладах статус його офіційної нареченої чи дружини був би її єдиним тимчасовим виходом, єдиним щитом від батька та безумства, що творилося в Академії.

​«Треба серйозно поговорити з ним», — луною прокотилося в її думках. Час недомовок минув, їй потрібні гарантії.

​Раптом у двері постукали.

​Не стримано і владно, як це робив Торвальд. І не обережно, як стукали однокурсники. Це був нахабний, самовпевнений стукіт, від якого у Віреї миттєво перехопило подих.

​Вона знала хто так стукає. Звісно ж Моргат.

​Вірея завмерла на ліжку, боялась навіть дихати. У голові миттєво спалахнуло одне-єдине питання: як він сюди прорвався?!

​Після тієї бійки Торвальд став її персональним, параноїдальним тілоохоронцем. Стежив за кожним її кроком. Цілий місяць він був невідступно поруч: супроводжував на пари і забирав з них, сидів поруч у їдальні, відводив до купелі. Вони спали виключно разом — або в його кімнаті під охороною, або Торвальд залишався в її кімнаті, перевіряючи всі замки. За цей місяць вона бачила Моргата лише здалеку, як темний силует на іншому кінці коридору. Від нахаби не було ні нових записок, ні подарунків, ні зухвалих посмішок. Він ніби розчинився в тінях.

​Але Вірея знала, відчувала всім своїм єством, що він просто заліг на дно. Вона була впевнена, що цей хижак обов'язково щось утне. І ось він стояв за її дверима, саме тоді, коли Дракен не на довго залишив її саму.

Вірея кілька секунд стоїть перед зачиненими дверима, намагаючись вгамувати шалене серцебиття, але зрештою наважується і повертає замок. Їй треба з ним поговорити. Треба розставити всі крапки над «і».

​Двері відчиняються, і вона миттєво натикається на нахабний погляд темних очей та його фірмову, зухвалу усмішку.

​«Звісно ж. Все навколо рушиться, люди божеволіють, Академія на межі знищення, а йому одні хіхоньки на умі, — роздратовано лунає в її голові. — Він просто невиправний».

​Коли дивиться на нього, в пам'яті мимоволі спливають гарячі поцілунки і та п'янка ніч. Так, вона була під дією космічного пилку, але зараз, дивлячись на Моргата тверезо, інтуїція підказує їй неприємну правду: один лише пилок не може повністю зламати людську волю. От не може, і все тут. То що ж це було? Мана? Прихована тяга? Адреналін? Чому її так непереборно тягне до небезпечних, жорстоких чоловіків? Невже їй не вистачило власного батька з його хворим контролем?

​«Тому що тобі нудно було б зі звичайним, правильним хлопцем», — знущально і безжально констатує її власний мозок.

​Вірея невдоволено фиркає, швидко виглядає з-за дверей, перевіряючи, чи порожній коридор і чи не видно патрульних Торвальда, а потім різко махає рукою, наказуючи заходити. Моргат сприймає це фиркання виключно на свій рахунок і безшумно прослизає в кімнату, наче хижак у клітку до здобичі.

​— Привіт, крихітко! — муркоче, одразу порушуючи її особистий простір. — Невже не скучила?

​— Чого тобі? — шипить Вірея, відступаючи подалі. — Швидше кажи і йди. Скоро прийде Дракен.

​— Невже ти думаєш, що я його боюся? — нахабно сміється. — Я дозволив йому весь цей фарс, увесь цей місяць «охорони», щоб він наївно повірив, що все контролює. А я... я неймовірно скучив.

​Швидко наближається, притягує її до себе, та так міцно, що аж повітря закінчується в легенях, і жадібно цілує.

​— Як же я скучив за цими губками... — шепоче, нахабно запихаючи язика до її рота, змушуючи відчути смак небезпеки.

​Вірея сатаніє. Впирається руками в його груди і з силою відштовхує від себе, важко дихаючи. Але найгірше те, що вона відчуває, як її власне тіло зрадницьки тремтить. Відчуває, що вже здалася в полон цієї темної, неправильної хіті, і це лякає її до чортиків.

​— А я не скучила! — випалює вона, злякано озираючись на двері, бо зовсім не впевнена, що зможе протистояти йому, якщо він посилить напір. — Не лізь до мене! Повторюю ще раз: я з Дракеном! Ясно тобі?

​Моргата це лише веселить. Для нього це азарт.

— Ти зі мною! Так що... — звабливо всміхається і знову наближається, невідворотно, як лавина. — Не обманюй мене. Я бачу, як твоє тіло на мене реагує. Залишилося лише твій мозок переконати в тому, що я тобі не байдужий.

​Він раптом хапає її на руки, і кидає на ліжко. Перш ніж Вірея встигає хоча б скрикнути, нависає зверху, притискаючи її своїм тілом.

​— Ігри скінчилися, — вже не такий грайливий. — Тепер ти будеш тільки моєю.

​— Здурів? — Вірея намагається вирватися, але його хватка сталева. Всерівно, що намагатися подвинути стіну. — Це неможливо. Я...

​— Я... я... я... — передражнює, нахиляючись до її обличчя. — Не хочу чути більше про Дракена. Він більше не торкнеться тебе.

​Моргат впивається в її губи, цього разу грубіше, висмоктуючи весь її опір і даруючи натомість таку п'янку, обпалюючу насолоду, що Вірея мимоволі вигинається йому назустріч. Спускається гарячими поцілунками до її шиї, покусуючи ніжну шкіру.

​— За цей місяць я все підготував, — шепоче, обпікаючи диханням. — Я тебе забираю звідси. У своє тимчасове житло. Ти станеш моєю дружиною.

​— Я не хочу бути нічиєю дружиною! — бреше Вірея, хапаючи його за плечі. Вона продовжує цю дивну, небезпечну гру, яка чомусь неймовірно заводить її. — Я хочу бути найкращим пілотом!

​— Забудь про це, крихітко! — Моргат різко піднімає голову, заглядаючи їй прямо в очі. — Ти знаєш лише малюсіньку частинку правди про те, що тут насправді відбувається.

​— Ти про Ехо? — дівчина завмирає, серце пропускає удар. — Невже ти зовсім не боїшся його?

​— Страх — для слабаків. Моя справжня сила — вміння домовлятися.

​— Ти... ти домовився з Ехом?! — сама не вірить, що питає це. У голові миттєво проноситься сотня думок. Протокол. Кристал. Він віддав їм кристал? Або знайшов спосіб спілкуватися з Безоднею напряму?

​— Це краще, ніж стати рабом, — криво посміхається Моргат. — Його все одно ніхто і ніщо не знищить, крихітко. А я хочу подбати про своє майбутнє. І про твоє, звісно ж.

​— Ти жорстокий, — жахається Вірея. Картинки божевільних студентів, труп на бруківці — все це пролітає перед її очима. — Невже тобі зовсім не шкода всіх тих, хто загине в цій війні?

​Вона запитує це, але водночас починає чітко розуміти всі масштаби його плану. Ох, що ж робити... Можливо, дійсно варто погодитися на цю безумну авантюру? З ним вона хоча б виживе. І він... він справді їй не огидний. Навіть навпаки.

​Але вона не встигає додумати цю думку.

​ТРАХ!

​Двері кімнати злітають із петель і врізаються в стіну, розлітаючись на тріски.

​В кімнату залітає Торвальд. Очі палають вбивчим синім вогнем, навіть повітря в кімнаті миттєво вкривається памороззю. За його спиною — кілька кремезних старшокурсників із його внутрішнього кола, які дивляться на сцену з крижаним презирством.

​Дракен бачить, як Моргат нависає над розхристаною Віреєю на її ліжку. Обличчя перекошує від люті, яка знищує будь-який самоконтроль. Він скаженіє.

​— Тварюка! — реве, кидаючись уперед.

​Зриває Моргата з ліжка і з усієї сили лупить кулаком в обличчя. Чується хрускіт кістки. Моргат відлітає до стіни, але Дракен не зупиняється. Він лупить його далі, поки його поплічники не хапають його за руки, викручуючи їх за спину. Знають, що може вбити в такому стані.

​— Ти — зрадниця! — кричить Торвальд, обертаючись до Віреї. В голосі стільки ненависті, що дівчина інстинктивно стискається. — Ти мені більше не дівчина! Чуєш?! Ти ніхто для мене!

​Відвертається від неї, наче від прокаженої, і киває хлопцям. Вони грубо тягнуть закривавленого, але при цьому зловісно, істерично регочучого Моргата геть із кімнати, у темряву коридорів.

​Моторошна картина зникає так само швидко, як і з'явилася.

​Вірея підскакує з ліжка. Оглядається навкруги. В кімнаті такий безлад, але здається їй байдуже.

​Що вона відчуває зараз? Сором? Роздратування через те, що її спіймали? Кається, що зруйнувала стосунки з коханим?

​Здається, ні.

​Вона прислухається до себе і розуміє, що те, що розливається в її грудях, найбільше схоже на абсолютне полегшення. За цей місяць нескінченної брехні, маніпуляцій та страху викриття її душа настільки втомилася, що цей жахливий фінал відчувався не як кінець світу, а як довгоочікуване звільнення.