Раді Вас бачити!

Наступний ранок в аудиторії Злиття починається з абсолютно неприродного, лякаючого явища: професорка Ліора Селестін усміхається. Це не її звична химерна або крижана посмішка. Вона буквально світиться зсередини, левітуючи над своєю кафедрою, а її космічні очі іскряться справжнім, непідробним ентузіазмом, від якого першокурсникам стає ще страшніше.

​— Вітаю вас! Готові почути новини? — радісно лунає голос професорки під склепінням аудиторії. — Ви пережили ніч і не втратили розум. Але найголовніше — сьогодні вранці я отримала вібрації з Гніздов'я. Дракони зробили свій вибір.

​Студенти миттєво напружуються. Торік втискає голову в плечі, Вірея завмирає, а Кайрен відчуває, як у животі скручується тугий, холодний вузол.

​— Ви всі обрані, — проголошує Ліора, змахуючи рукою, і на чорній дошці за її спиною спалахують сяючі руни з іменами. — Жоден із вас не залишиться пішоходом. Рейнаре Ксейл, сапфіровий ящір визнав у вас споріднену тінь. Зіірі, зелений шипастий дракон, це його тепловіддачу ви так недолуго оцінювали, погодився стати вашим партнером.

​— Цікаво, — монотонно констатує інопланетянин, щось швидко занотовуючи у візор. — Мені доведеться розрахувати траєкторію ухилення від його шипів під час посадки в сідло.

​— Торіку Бамбл, — професорка переводить погляд на блідого флоріанця. — Вас обрав чотирикрилий дракон.

​— Той, що хотів здути мене в лаву своїм чханням?! — істерично пищить Торік, хапаючись за волосся. — Але ж він мене терпіти не може! Він бачить у мені лише алерген!

​— Він бачить у вас потенціал, Бамбл, — відрізає. Погляд стає гострішим, коли вона дивиться на першу парту. — Віреє Соларіс. Червоний ящір. Той самий, що вчора ледь не відкусив вам голову, готовий впустити вас у свій розум.

​Вірея здригається, але намагається приховати свої емоції.

— Я приборкаю його, професорко, — тихо мовить.

​«Приборкаєш? Ти хоч пам'ятаєш правило про взаємне поглинання? Він же тебе просто спалить ізсередини!» — панічно думає Кайрен, коли дивиться на її напружені плечі.

​— І нарешті, Кайрен Вокс, — Ліора повільно повертається до нього, і її усмішка стає трохи загадковою. — Матовий чорний. Найдавніший і найтемніший із виводка. Він чекає на вас.

​Усередині Кайрена все обривається і летить у прірву.

​«Чорний... Той самий, торкнувшись якого я почув голос Еха Безодні. Той, що дивився на мене так, ніби знав, що я приречений. Це не збіг. Мене просто віддають на поталу монстру!»

​— Тепер, коли зв'язки визначені, ваше життя в Академії кардинально зміниться, — продовжує Ліора, плавно опускаючись на підлогу. — Ви будете вчитися зливатися зі своїми драконами всюди. На моїх парах ми будемо ламати ваші ментальні бар'єри. На уроках майстра Драґорна ви вчитиметеся виживати разом із ними в бою. А на божевільних заняттях Фламберґа — літати, не вбивши одне одного. Проте...

​Вона робить театральну паузу (в аудиторії стає так тихо, що чутно, як гуде магічний годинник на стіні).

​— Проте все це неможливо без першого, істинного контакту, — шепоче професорка. — Тому сьогодні я даю вам особливе завдання. Ми спустимося в Ізоляційні Камери. Ви залишитеся зі своїми драконами сам на сам. У повній темряві.

​— У темряві? З гігантськими хижаками? — жалібно перепитує Торік, та блідне.

​— Саме так, — радісно киває Ліора і змахує рукою. Перед кожним студентом на парті з легким дзвоном матеріалізується маленький, гострий кинджал із чорного кришталю. — Ваше завдання: опинившись у камері, ви маєте зробити надріз на своїй долоні. Потім підійти до дракона всліпу, спираючись лише на інтуїцію, знайти його первинне серце на грудях, притиснути закривавлену долоню до луски і... розказати йому свій найстрашніший секрет.

​Кайрен шоковано витріщається на кинджал.

​— Ви маєте поділитися своїм найтемнішим страхом чи гріхом, — голос Ліори гіпнотизує, вона повільно крокує між партами. — Дракон спробує цей секрет на смак через вашу кров. Відчує вашу вразливість. Якщо ви збрешете, або ваш секрет буде недостатньо щирим — він відторгне вас. Фізично. (Іншими словами, це означало сильні опіки або втрачені кінцівки). Але якщо ви будете чесними... ви побачите видіння. Видіння очима вашого дракона.

​— А якщо ми не хочемо ділитися секретами? — раптом різко питає Вірея, стискаючи кинджал так сильно, що аж руки терпнуть. — Що, якщо мій страх — це моя особиста справа?

​— Тоді вас розчавлять, Соларіс, — з усмішкою відповідає Ліора. — У злитті немає місця для "особистого". Ви або віддаєте все, або стаєте кормом. Беріть кинджали. Ми йдемо.

​Спуск до Ізоляційних Камер проходить у гробовій тиші. Це глибокий, сирий рівень під Гніздов'ям, де замість лави лише голі, слизькі від вологи кам'яні стіни та важкі металеві двері, на яких висічені руни стримування. З-за дверей лунає загрозливе гарчання, шкрябання кігтів і важке дихання гігантських рептилій.

​Кайрен стоїть перед дверима з цифрою "10". У руці він стискає кришталевий кинджал.

​«Що я маю йому розказати? Що щоночі мене намагається висмоктати якась демонічна сутність? Що я чую голоси? Чи те, що я найбільше боюся стати порожньою оболонкою, як ті нещасні в лазареті?»

​— Заходьте, — командує Ліора, що стоїть в кінці коридору. — Двері зачиняться за вами. У вас є година. Якщо через годину хтось не вийде... я покличу прибиральників.

​Двері перед Кайреном зі скреготом від'їжджають убік, відкриваючи прохід у суцільну, непроглядну темряву, з якої тягне могильним холодом. Юнак робить глибокий вдих, переступає поріг, і двері за його спиною з гуркотом зачиняються, відрізаючи всі шляхи до відступу.

Темрява миттєво ковтає Кайрена, наче паща гігантського звіра. Повітря тут настільки наелектризоване, що юнак відчуває, як волоски на його руках стають дибки. У тілі якісь дивні, неприємні відчуття: скроні стискає невидимими лещатами, в грудях розливається холод, ніби гравітація раптом змінила свій напрямок.

​З глибини камери лунає низьке, ритмічне дихання. Кожен видих невидимого дракона змушує кам'яну підлогу вібрувати.

​Треба зробити це. Просто зробити, як вона сказала, інакше я звідси не вийду, напружено міркує Кайрен, міцно стискаючи чорний кришталевий кинджал.

​Він робить глибокий вдих, заплющує очі, хоча в цій темряві різниці немає жодної, і різко проводить гострим лезом по лівій долоні. Гаряча кров миттєво виступає на шкірі, крапає на невидимий камінь під ногами. Біль допомагає трохи сфокусуватися.

​Кайрен витягує закривавлену руку вперед і робить кілька повільних, невпевнених кроків у непроглядну чорноту. Пальці натрапляють на щось тверде, крижане і ребристе. Луска. Юнак здригається, але змушує себе ковзати долонею нижче, орієнтуючись на могутній стукіт. Тук-тук... Тук-тук... Серце дракона б'ється так потужно, що віддає прямо в кістки Кайрена.

​Він щільно притискає долоню до масивних грудей рептилії. Луска під його пальцями раптом теплішає, всмоктуючи людську кров, наче губка.

​— Я... я боюся, — хрипко шепоче Кайрен у темряву, відчуваючи, як горло стискає спазм. — Я до жаху боюся того, що відбувається навколо. Майже щоночі о третій годині я чую голос Еха Безодні. Воно лізе мені в голову, обіцяє висмоктати мою магію, зробити мене порожньою оболонкою. А тут, в Академії... Моргат, Вейл, Рейнар, ритуали на крові... Вони готують якусь глобальну змову, згодовують студентів монстрам, і я знаю, що ніхто з нас не в безпеці. Я боюся, що помру тут, так нічого і не змінивши.

​Слова вириваються з нього суцільним потоком відчаю. Він чекає болю, опіків чи того, що щелепи монстра просто зімкнуться на його тулубі.

​Але замість цього простір навколо раптом вибухає сліпучим спалахом, якого не бачать очі, але чітко фіксує мозок. Свідомість Кайрена розширюється, пробиваючи невидиму стелю камери, і в його голові лунає голос. Він не схожий на іржавий шепіт Еха Безодні. Цей голос глибокий, прадавній і резонує так, ніби зіштовхуються тектонічні плити.

​«Я знаю про це,» — спокійно вібрує голос чорного дракона в його свідомості, та приносить з собою яскраві образи падаючих зірок і мертвих планет. — «Драксарія стоїть на краю прірви. Безодня вже простягнула свої щупальця до наших гнізд. І саме тому я обрав тебе, щоб ти допоміг це зупинити.»

— Але ж це безглуздо! — вигукує Кайрен уголос, шоковано відсахуючись, хоча його рука все ще намертво приклеєна до луски ящура. — Я ніхто! Я звичайний хлопець із Нижніх Рівнів і взагалі нічого не вмію!

​«Саме тому тебе і обрали,» — терпляче відповідає дракон, і Кайрен відчуває, як велетенська морда нахиляється в темряві до самісінького його обличчя, обдаючи шкіру морозним диханням. — «Ти не зіпсований амбіціями, і не засліплений власною величчю, як ті, хто називає себе чемпіонами. Ти як чистий листок, Кайрене Вокс. У тобі немає гордині, яка завадила б злиттю. Ми навчимо тебе всьому.»

​— Хто це... ми? — видихає юнак, і його власні думки плавно переплітаються з думками істоти, стираючи межу між людиною і монстром.

​«Усі ми,» — лунає в голові одразу десятками різних тональностей, ніби хор прадавніх божеств говорить в унісон. — «Всі істинні дракони пов'язані загальною свідомістю. Ми відчуваємо біль тих, кого поглинуло Ехо. Ми знаємо про зраду Архонтів. Ми чекали на тих пілотів, чий розум стане нашою зброєю, а не кайданами.»

​Кайрен здригається, відчуваючи, як усередині нього розростається чужа, пекуча присутність. Серце калатає об ребра, ніби намагається втекти з грудної клітки.

​— Ви знаєте про Ехо... Ви знаєте, що воно робить із нами ночами! — Кайрен стискає зуби, намагаючись не втратити контроль над власним "я". — Чому ви просто не знищите їх? Чому ви дозволяєте цим... тварюкам ламати наші тіла?

​«Ми не можемо втручатися напряму, поки кров пілота не змішалася з нашою. Ви — дзеркала, Кайрене. Коли дзеркало розбивається, світло виривається назовні, але разом із ним приходить і темрява. Ехо Безодні — це не просто хижаки, це відголоски вашої ж слабкості, ваших нереалізованих страхів, які Архонти навчилися підживлювати. Вони вирощують у ваших головах цілі сади кошмарів, щоб потім зібрати врожай порожніх душ.»

​— Схоже на вирок, — похмуро відказує юнак. — А якщо я не хочу бути вашим інструментом? Якщо я просто хочу прокинутися завтра і не боятися власної тіні? Що тоді?

​Дракон видає звук, схожий на тихий, зловісний скрегіт каменю, від якого у Кайрена німіють ноги.

​«Тоді ти станеш першим, кого Безодня розірве на шматки. У цій грі немає нейтралітету, Кайрене Вокс. Або ти стаєш клинком, що розтинає пітьму, або ти стаєш їжею для того, що живе під цими стінами. Архонти вже готують жертву для фіналу. Ти відчуваєш це? Світ стає тоншим. Завтрашній день — це лише початок кінця.»

​— Я виживу? — зривається голос Кайрена, і в цьому питанні звучить уся його людська вразливість. Він міцніше впирається ногами в камінь, чекаючи на вирок.

​«Не можу тобі цього пообіцяти,» — лунає жорстока правда від чорного дракона. Ментальний удар віддається тупим болем у грудях юнака. — «Війна з Безоднею не пробачає слабкості. Ти станеш нашою зброєю. Зброя загартовується лише у вогні. Готуйся. Час ілюзій закінчився.»

Зв'язок різко обривається. Рука Кайрена відлипає від луски. У камері знову западає абсолютна тиша, і чути лише важке, ритмічне дихання велетенського звіра в темряві.

П'ятірка першокурсників виходить з Ізоляційних Камер один за одним, коли важкі двері синхронно, з гучним скреготом від'їжджають убік.

​Вони виглядають так, ніби щойно повернулися з того світу: бліді, спітнілі, з тремтячими руками і порожніми поглядами. Але головне — усі п'ятеро цілі. Навіть Торік не втратив жодної кінцівки, хоча його руде волосся зараз нагадує гніздо після урагану, а очі знову розміром з блюдця.

​Кайрен притискає до грудей ліву руку, на якій уже запеклася кров. «Я не збожеволів. Дракони справді розумні, у них є спільна свідомість, і вони готуються до війни,» — думки хлопця гудуть, мов бджолиний рій, поки він мовчки плентається слідом за іншими назад до аудиторії.

​У класі все ще пахне лавандою. Професорка Ліора левітує біля дошки, уважно вдивляючись у їхні змучені обличчя. Цього разу на її губах грає справжня, майже горда усмішка (що саме по собі є видовищем рідкісним і трохи моторошним).

​— Сідайте, — плавно змахує рукою, і електронні пергаменти самі розгортаються на партах. — Ви мене здивували. Усі п'ятеро вийшли на своїх двох. Ви — перший випуск за останні десятиліття, який у повному складі підібрав собі драконів без жодних інцидентів.

​— А що, зазвичай бувають... інциденти? — нервово ковтає слину Торік, падаючи на свій стілець і витирає холодний піт з чола.

​— Зазвичай один чи два студенти вилітають з курсу одразу після Ізоляційних Камер, — холодно уточнює професорка, повільно пролітаючи між рядами. (Під словом «вилітають» вона явно мала на увазі не просто відрахування, а путівку до лазарету для порожніх оболонок, розум яких не витримав контакту). — А п'ять років тому був такий набір, де з усієї групи залишився лише один студент. Усі решта... не впоралися зі своїми секретами. Їхні дзеркала розбилися на друзки.

​— Але ж тоді ймовірність нашого успіху є статистичною аномалією, — швидко поправляє Зіірі, і його пальці починають вистукувати дріб по парті. — Якщо врахувати, що стандартний набір Обсидіанового сектора становить від п'ятнадцяти до двадцяти першокурсників, то вижити уп'ятьох цілком можливо. Зачекайте. Чому нас цьогоріч лише п'ятеро?

​В аудиторії западає неприємна тиша. Ліора зупиняється прямо перед партою інопланетянина.

​— Тому що Академія цього року дуже ретельно відсіювала кандидатів ще на етапі ініціації, Зіірі, — крижаним тоном відрізає вона, хоча її очі на мить темнішають, та видають якусь приховану тривогу. — А ще тому, що Безодня стала голоднішою. Але це секрет. 

​Вірея, яка до цього сиділа нерухомо, наче порцелянова лялька, раптом піднімає голову. Очі все ще блищать після пережитого в темряві камери.

— Пані професорко, — дівчина міцно стискає краї парти, голос звучить напружено. — Тепер, коли ми віддали їм свої секрети... що заважає драконам використати їх проти нас? Як нам зберегти контроль, якщо ми повністю оголені перед ними?

​— Ніяк, Соларіс, — Ліора плавно повертається до дошки, на якій одразу з'являються сяючі руни. — У цьому і є суть Злиття. Ви довірили їм своє найслабше місце, свою найтемнішу думку, а вони натомість подарують вам частину своєї сили. Якщо ви спробуєте їх зрадити або закритися — вони вас знищать ізсередини. А тепер пишіть!

​Студенти слухняно хапаються за стилуси, тоді як професорка починає надиктовувати надзвичайно складну, заплутану лекцію про ментальні вузли, частоти драконячого пульсу та сингулярність аур. Кожне слово дається Кайрену важко. Рука ще ниє від порізу кришталевим кинджалом, а в голові досі відлунює прадавній голос чорного ящура: «Ми навчимо тебе всьому. Ти станеш нашою зброєю.»

​— ...на цьому ми завершимо теорію, — нарешті оголошує Ліора, коли пергаменти першокурсників уже списані дрібним шрифтом до самісінького низу. Вона опускається на підлогу і зиркає на Кайрена. — Сьогодні у вас вільний день. Фізичних тренувань не буде.

​Торік видає тихий, жалюгідний стогін полегшення і ледь не цілує свою парту, закриваючи очі.

​— Але не радійте завчасно, Бамбл, — миттєво обриває його радість. — Ваш вільний час ви проведете в бібліотеці. Мені потрібен розгорнутий конспект сьогоднішньої лекції та реферат на тему «Симбіоз кровоносних систем під час висотного польоту». За обсягом — не менше трьох сувоїв.

​— Трьох сувоїв?! — обурюється Кайрен, різко піднімаючи голову від парти. — Але ж це займе весь день! А як же...

​— Саме так, Вокс, весь день, — незворушно киває Ліора, усміхаючись. — Ви зробите це домашнє завдання, а потім будете гарно відпочивати. Дуже гарно відпочивати і спати. Тому що завтра на вас чекає справжнє пекло. У вас заняття з майстром Драґорном на полігоні виживання, а потім — екстремальні польоти з Фламберґом. Якщо ви прийдете туди втомленими або не підготованими ментально, вас просто розмажуть по стінах ангару. Вільні!

​Першокурсники виповзають з аудиторії, наче після середньовічних тортур. Коридори Драксарії зустрічають їх звичним холодом і гулом космічних протягів.

​— Я ненавиджу це місце. Я просто всіма фібрами своєї флоріанської душі ненавиджу цю Академію, — скиглить Торік, ледве переставляючи ноги по кам'яних плитах. Спирається на плече Кайрена, наче поранений ветеран після важкого бою. — Спочатку мене змушують різати собі руку в абсолютній темряві поруч із монстром, який може відкусити мені половину тулуба, а тепер я маю писати три клятих сувої про їхні кровоносні системи!

​— Інтелектуальна праця ефективно відвертає увагу від стресу, — монотонно зауважує Зіірі, крокуючи попереду. — До того ж, мені буде цікаво проаналізувати хімічний склад драконячої крові під час різких перепадів гравітаційного тиску. Це захоплююче.

​— Ти просто ненормальний, Зіірі, — бурмоче Рейнар Ксейл, він іде трохи осторонь від групи, як завжди сховавши руки в глибокі кишені чорної мантії і дивиться кудись у підлогу.

​Вірея йде мовчки, гордо піднявши підборіддя, хоча її кроки не такі швидкі та впевнені, як зазвичай. Вона ніби постійно прислухається до чогось всередині себе.

​Кайрен плентається поруч із Торіком, думки далеко звідси.

​«Три сувої в бібліотеці. Головне, знову не натрапити на якусь заборонену чорну книгу про Ехо Безодні і не привернути увагу тієї божевільної мадам Корвус. Нам потрібні тільки звичайні, нудні підручники з анатомії. Жодних пригод. Тільки б вижити до завтрашнього пекла Драґорна...»

​Вони повертають за ріг, прямуючи до масивних дубових дверей Бібліотеки Сьомого ярусу, звідки вже тягне віковим пилом, старим пергаментом та обіцянкою нудної, але безпечної роботи.

Бібліотека висмоктала з них залишки сил. Робота над трьома сувоями виявилася куди важчою, ніж вони сподівалися: анатомічні малюнки драконів у старих фоліантах оживали, змушуючи Кайрена й Торіка здригатися, а Вірею — стискати кулаки. Нарешті закінчили. Кайрен глянув на свій жетон.

​На поверхні висвітилося повідомлення: «Нараховано 100 балів за зв'язок з драконами».

​Торік, який у цей момент намагався не впасти обличчям у підручник, навіть не підвів голови.

— Ста балів? — прохрипів, не розплющуючи очей. — Мені зараз байдуже, хай хоч цілий мільйон дають. Якщо я закрию очі на п'ять хвилин, я прокинуся в наступному столітті.

​Але спокою не судилося. Жетони всіх п'ятьох раптово вібрують, і на них з’являється нове, значно більш тривожне повідомлення: «Вітальня. Моргат. Негайно».

​Вони тягнуться коридорами, відчуваючи себе як засуджені на шляху до плахи. Вітальня зустрічає їх тишею. Моргат стоїть біля каміна, в якому беззвучно палає фіолетове полум’я. Він виглядає напрочуд бадьорим — повна протилежність виснаженим першокурсникам.

​— О, ви живі! — Моргат розпливається в саркастичній посмішці, та обводить їх поглядом. — Вітаю. Я був впевнений, що хтось із вас точно стане сніданком для наших вихованців.

​— Тобі було б смішно, якби ми загинули? — похмуро питає Кайрен, відчуваючи, як всередині знову прокидається злість.

​Моргат хмурніє, і на мить маска насмішки зникає, з'являється щось холодне й небезпечне.

— Мені було б байдуже. Але куратор Вейл... він має інші плани на ваш рахунок. Хоча, боюся, він не скоро зможе їх реалізувати. Вейла сильно поранили на завданні. Його перемістили на Аетерну — спеціальну планету Верховних Драконів, де рани такого роду гояться дуже швидко.

​— Що? — Вірея зеленіє на очах. — Вейл... поранений? Хто міг це зробити? Ми в небезпеці? Академія під захистом, чи не так?

​Моргат переводить на неї важкий погляд.

— Поки що ви в безпеці, Соларіс. Ніхто не штурмує стіни Академії прямо зараз, але... скажімо так, вихованці стали неспокійними.

​У цей момент двері вітальні відчиняються. Входить Торвальд. Лютий, наче поранений звір. Очі миттєво знаходять Вірею.

​— Ти! — гарчить Торвальд, зневажливо відштовхуючи когось зі старшокурсників, що стояв на шляху.

​Моргат миттєво випрямляється. Здається розмірковує що робити.

— Торвальде! — попереджаючим тоном мовить староста. — Заняття закінчено. Розходьтеся.

​Він не чекає на відповідь. Перетинає вітальню, підлітає до Віреї і хапає її за лікоть.

— Ходімо, Соларіс. Треба поговорити.

​— Моргат, не чіпай її! — верещить Торвальд, та наближається, але двоє старшокурсників з оточення старости перепиняють йому шлях, а ще холодно шкіряться.

​Вірея ледь встигає кинути на Кайрена повний тривоги погляд, перш ніж Моргат силоміць затягує її в коридор, що веде до жіночих спалень. Торвальд залишається стояти посеред вітальні, дихає, як розлючений бик, і роззирається навколо в пошуках нової цілі.

​— Він не залишить її в спокої, — тихо шепоче Торік, втискаючись у крісло. — Цей вечір ще навіть не почався, а я вже хочу вилетіти з цієї Академії на будь-якому драконі, який погодиться мене забрати.

​Кайрен нічого не відповідає. Він дивиться на зачинені двері, за якими зник Моргат і Вірея, і відчуває, як у грудях щось пече. «Моргат каже, що захищає її. Але він ніколи нічого не робить просто так. Що він замислив? І чи справді Торвальд — єдиний, хто полює на неї?».

У кімнаті Віреї Моргат навіть не дає дівчині оговтатися. Він різко притискає її спиною до прохолодної стіни. Очі спалахують темним, небезпечним вогнем. Не сказавши й слова, він з силою впивається в її губи, придушуючи будь-який опір і ніби мітить свою територію.

​Вірея обурено мукає, впирається долонями в його груди і з усієї сили відштовхує старосту від себе.

​— Ще раз дозволиш собі щось подібне, — злісно сичить вона, гидливо витираючи губи долонею, — і отримаєш по яйцях. Можеш запитати у Торвальда, наскільки це приємно. Я не боюся тебе!

​Моргат завмирає. На коротку мить у його непроникних очах спалахує справжнє, неконтрольоване безумство (він явно не звик, щоб хтось погрожував йому фізичною розправою, тим більше першокурсниця). Але цей гнів швидко розчиняється в хижій, самовдоволеній усмішці.

​— Ти граєшся з вогнем, Соларіс, — голос лунає тихіше. Небезпека витає у повітрі. Він мов кіт, наближається, та знову заганяє її в кут. — Ти, здається, забула про наш маленький магічний контракт? Я можу забажати будь-що. Абсолютно будь-що. Наприклад, я можу наказати тобі роздягнутися і лягти в моє ліжко просто зараз, і ти будеш змушена підкоритися. Магія контракту зламає твою волю. Тож раджу тобі дуже ретельно підбирати слова, коли розмовляєш зі мною, крихітко.

​Потім нахабно, з розмаху стукає її по сідницях. Вірея різко вдихає від обурення, але хлопець уже розвертається і виходить у коридор, недбало зачиняючи за собою двері. Дівчина стоїть посеред кімнати, та злісно шипить прокльони йому вслід.

​«Ненавиджу їх усіх. Всіх до єдиного! Хворі маніпулятори! Ось які розмови його цікавили.» — лютує вона, а потім швидко дістає з шафи чистий рушник та приладдя для миття.

​Терміново потрібно змити з себе цей день, цей нестерпний страх Ізоляційних Камер і запах сандалу, який залишив на ній Моргат. Вірея швидко йде до загальних купелей. (На щастя, в такий пізній час, коли всі студенти або пишуть конспекти, або сплять без задніх ніг, тут зазвичай абсолютно порожньо).

​У купелях стоїть густа, гаряча пара, відчуваються аромати хвої та заспокійливих трав, що миттєво трохи розслаблюють напружені м'язи. Вірея скидає мантію, стягує через голову сорочку, залишається абсолютно оголеною. Вона якраз збирається ступити в басейн із гарячою водою, як раптом масивні дерев'яні двері купелі з голосним тріском розлітаються, вдаряючись об кам'яну стіну.

​На порозі стоїть Торвальд. Дихає так, ніби щойно пробіг марафон зі смертельними перешкодами. Вигляд має кепський : ідеальне волосся розкуйовджене, очі шалено блищать у напівтемряві приміщення, дихання важке, неначе дракон дихає, а не він. 

​— Торвальде?! Ти що, збожеволів?! Навіщо ти вибив двері? Геть звідси! — верещить Вірея, миттєво хапає рушник і прикривається.

​Але той навіть не думає зупинятися. Він налітає на неї, немов ураган. Дівчина задкує і втискається спиною в мокру стіну біля мармурової раковини.

​— Ти і цей тіньовий виродок?! Серйозно?! — звинувачувально гарчить він, грубо хапаючи її плечі. Їхні обличчя знаходяться за міліметр одне від одного. — Ти думаєш, я дозволю йому торкатися тебе?! Думаєш, я буду просто стояти і дивитися?! Знищу вас обох. 

​Перш ніж Вірея встигає відкрити рота для гнівної відповіді, Торвальд з несамовитою силою притискає її до себе і впивається в її губи неймовірно пристрасним, відчайдушним поцілунком.

​Вірея миттєво починає активно відбиватися. Б'є його кулаками в міцні груди, намагається вирватися з цієї сталевої хватки, крутить головою. Вона не хоче цього!

​«Принаймні, я повинна цього не хотіти! Я маю його ненавидіти! — панічно б'ється думка в її голові, поки її власне серце зрадницьки прискорює ритм, а тіло реагує на його близькість. — Але ж я закохалася в цього самозакоханого придурка, як остання наївна дурепа! Чи ні? Ох....я сама не знаю. Я заплуталася.»

​Торвальд не відступає. Губи стають м'якшими, поцілунок перетворюється з агресивного і злого на благальний, глибокий і жаданий. Долоні нахабно ковзають по її мокрій спині, спускаються нижче і міцно мацають жадане тіло крізь тонкий, вологий рушник. Стискає сідниці. Хоче зірвати рушник.

​— Віреє... — хрипить Торвальд, нарешті відриваючись від її губ і важко дихаючи. Дивно чути такий тон. (Почути такі інтонації від гордого чемпіона Академії, який звик лише наказувати та використовувати — це щось із розряду неможливого). — Я... я ревную. Я мало не збожеволів, коли побачив тебе з ним. Дай мені другий шанс. Будь ласка. Я помилився.

​Вірея задихається від обурення, дивиться у його льодяні очі, в яких зараз плескається справжній вогонь і відчай. А шкіра горить від його дотиків, губи пульсують, але розум аристократки з Елізіум-Прайм все ж бере гору над емоціями.

​— Я дуже зла на тебе, Торвальде, — відчайдушно приховує сльози. Далі обережно, але наполегливо прибирає його гарячі руки зі свого тіла і сильніше загортається в рушник, вибудовуючи між ними фізичну стіну. — Ти принизив мене. Ти збрехав. І зараз я не готова дати тобі відповідь. Для тебе це ігри, а для мене було все серйозно. Дай мені час....і залиш купіль.

​— Добре, але з ним ти не будеш!!! – завмирає. Він дивиться на неї кілька довгих, напружених секунд, груди важко здіймаються. Але, на диво, він не сперечається. Хлопець повільно киває, відступає на кілька кроків назад і мовчки, не озираючись, виходить у темний коридор, залишаючи Вірею наодинці.