Раді Вас бачити!

​— Якщо я сьогодні з'їду з глузду і почну пускати слину, просто пристреліть мене, — нервово смикає себе за руде пасмо Торік, поки вони йдуть світлим коридором до Срібної Вежі. — Я не жартую, Вокс. Це лютий треш. Я не хочу, щоб у моїй голові порпалася тисячолітня ящірка!

​— Заспокойся, Бамбл, ніхто тебе не пристрелить, — похмуро відгукується Кайрен, зупиняючись перед високими скляними дверима аудиторії. У нього самого всередині все стискається від холодного передчуття. — Ми просто повинні згадати те, чого вчив Драґорн. «Вузол Тиші». Зачепимося за свої спогади, і все буде окей.

​— «Вузол Тиші» працює лише тоді, коли твій розум стабільний, — монотонно втручається Зіірі. — Враховуючи наш поточний рівень стресу, ймовірність успішної ментальної ізоляції становить менше дев'яти відсотків.

​Вірея мовчки проходить повз них і різко штовхає двері. Після вихідних на Вейларісі та брехні Торвальду вона виглядає так, ніби не спала тиждень. Аристократична витримка досі не зраджувала їй, але тіні під очима, прикриті магією, все одно видають безсонні ночі. Рухається різко, нервово, ніби тіло вже не встигає за тією холодною гідністю, яку вона намагається втримати. . Рейнар, як завжди, мовчки йде останнім, сховавши руки глибоко в кишені своєї незмінно чорної мантії.

​Аудиторія професорки Ліори Селестін кардинально відрізняється від підвалу Кровіса чи полігонів Драґорна. Це величезна кругла зала з білими, м'якими стінами, що повністю поглинають будь-яку луну. (Спеціальний звукоізоляційний матеріал використовується тут для того, щоб під час трансу студенти не могли чути навіть власного серцебиття). Замість парт на підлозі ідеально рівним колом розкладені круглі левітаційні мати.

​Ліора вже чекає на них. Дивиться на першокурсників без звичної м'якості та поблажливості. Сьогодні вона виглядає максимально зібраною, суворою і навіть небезпечною.

​— Розсідайтеся швидше. Не хочу чути розмов та жартів, – переводить погляд на Торіка. — Займіть свої місця і вирівняйте дихання. Як я Вас вчила.

​Намагаючись не шуміти, студенти швидко сідають на мати. Торік мимоволі стискає кулаки, втупившись поглядом у власні коліна.

​— Те, що ми робили на попередніх заняттях — це були дитячі ігри, — Ліора плавно спускається до центру зали. Студенти звертають увагу на білу мантію, що м'яко ковзає підлогою — Ви просто торкалися поверхні свідомості своїх драконів. Ніби гладили їх по лусці через товсте скло. Але сьогодні скло зникне.

​Вона зупиняється в самісінькому центрі кола, обводить уважним поглядом бліді обличчя першокурсників.

​— Сьогодні ви підете набагато глибше. Ви дозволите їм проникнути у вашу свідомість. Відкриєте їм доступ до своїх дитячих спогадів, найгірших страхів, комплексів та найпотаємніших бажань. Ви станете для них відкритою книгою, — гіпнотизує. — А натомість... ви провалитеся в їхню багатовікову пам'ять. Ви побачите те, що бачили вони, відчуєте їхній біль, їхню лють, їхню первісну природу задовго до того, як ви взагалі народилися.

​Вірея нервово ковтає слину. Руки вже тремтять. Спогад про чорний провал Безодні з кристала на Вейларісі досі свіжий у її пам'яті, і думка про те, що вона знову має пірнути в чийсь чужий розум, викликає напад нудоти.

​Професорка різко плескає в долоні, і левітаційні мати під студентами м'яко відриваються від підлоги, піднімаючи їх на кілька футів у повітря.

​— Якщо ви запанікуєте і втратите контроль, ви розчинитеся в їхньому хаосі. Ви забудете, хто ви є, і просто згорите зсередини, — підходить впритул до Кайрена. — Саме зараз вам знадобиться «Вузол Тиші». Зачепіться за свій найяскравіший людський спогад. Зробіть його своїм якорем, щоб не потонути.

​Піднімає обидві руки догори, і світло в аудиторії миттєво згасає. Залишається лише слабке, пульсуюче срібне сяйво навколо левітаційних матів.

​— Заплющуйте очі! — лунає її наказ із темряви. — Відкривайте канали. Починаємо злиття!

Кайрен стискає очі так сильно, що перед ними танцюють кольорові плями. У повній темряві аудиторії він чує лише переривчасте, важке дихання сусідів, аж раптом простір поруч із ним розривається гучним, панічним писком.

​— Ні-ні-ні, стоп! Це зашквар! Моя голова зараз просто лусне! — скиглить Торік, голос вібрує від жаху і напруги.

​Флоріанець крутиться на своєму левітаційному маті, наче вугор на сковорідці. Обличчя зблідло, та рясно вкрилося великими краплями холодного поту, а шкіра на шиї взялася зеленуватими плямами — вірна ознака найвищого стресу для його раси.

​— Кхарр-м'єх! Гляк-зу! — раптом викрикує уривками стародавньої флоріанської мови, абсолютно не контролюючи себе. — Пустіть мене, я не хочу бачити ці... ці гігантські зуби! Вони ж розміром з мій дім!

​(Торік, як і всі, зараз намагається встановити зв'язок зі своїм драконом — масивним, неповоротким Смарагдовим Броненосцем на прізвисько Булижник. Цей ящір завжди здавався таким же повільним і флегматичним, як і сам флоріанець, але свідомість дракона виявилася зовсім іншою).

​— Тримайся за якір, містере Бамбл! — направляє Ліора. — Не дозволяй страху витіснити твою особистість! Шукай «Вузол Тиші»!

​Торік стискає краї мата, і пальці від напруги майже не слухаються . Його дихання це часті, хрипкі хлипи.

​«Якір... якір... квіти... мій дім...» — пульсує в його голові думка, поки гігантська, безжальна хвиля чужої свідомості намагається повністю змити його "я".

​І раптом усе змінюється.

​Хаос у голові різко стихає. Замість темряви і страху перед гігантськими іклами, перед його внутрішнім зором спалахує неймовірно яскрава, кристально чиста картинка. Він більше не бачить аудиторію — він бачить відкритий, пульсуючий енергією космос.

​Торік подумки роззявляє рота, забувши про страх. Величезний ящір обережно, майже ніжно впускає його у свою пам'ять.

​«Дивись, малий...» — лунає в його голові глибокий голос Булижника.

​Флоріанець бачить, як гігантські дракони, подібні до його власного, не руйнують, а створюють. Він відчуває, як вони сплітають магічні потоки, витягуючи магму з ядра якоїсь мертвої зірки, і шар за шаром, протягом тисячоліть, формують нову, сяючу блакитну планету. Він бачить, як масивні ящури розгортають свої броньовані крила, закриваючи маленькі, слабкі світи від руйнівних сонячних спалахів та агресивних космічних хижаків. Це не машини для вбивства. Мамочки....це вартові Всесвіту.

​І водночас Торік відчуває, як Булижник... здивовано кліпає у відповідь на його власні спогади. Дракон зараз дивиться на рідну планету флоріанця — Флорію-Прайм.

​Свідомість тисячолітнього хижака наповнюється чимось схожим на дитяче захоплення, коли Торік показує йому своє щасливе, сонячне дитинство. Булижник бачить гігантські, яскраві джунглі, де дерева сягають хмар, а замість птахів у небі літають крихітні, не більші за метеликів, квіткові дракончики.

​«Такі малі... і такі блискучі?» — звучить розгублено голос дракона, і, водночас дуже обережно, ніби він боїться випадково розчавити ці спогади своєю вагою.

​Торік відчуває, як Булижник захоплено роздивляється, як один із цих крихітних дракончиків спить, кумедно згорнувшись усередині величезної лілії, а сам маленький Торік акуратно годує його нектаром із піпетки, коли дракончик прокидається.

​«Вони не захищають планети, вони просто... існують, щоб бути гарними. Це такий лютий кріп...» — думка Торіка прослизає в їхній спільний канал, і він сам ледь не сміється від того, наскільки безглуздо звучить його сленг у розмові з древньою істотою.

​«Це... красиво. Твій світ — тендітний. Я буду його тримати. Я буду тримати тебе, Торіку», — непохитно заявляє Булижник, і хлопець відчуває, як їхні свідомості ідеально сплітаються в одну міцну нитку.

​Торік жадібно ковтає повітря і різко розплющує очі. Зелені плями на його шиї швидко зникають, дихання вирівнюється.

​Він сидить на своєму маті в тихій аудиторії, але його очі тепер світяться смарагдовим світлом.

​— Я... я це зробив! — захоплено вигукує у темряву, і його голос більше не тремтить. — Народ, це реально відвал башки! Булижник — він не просто камінь! Він... він як великий, броньований плюшевий ведмідь, який вміє будувати планети!

​— Мовчати, містере Бамбл! — негайно обриває його радість Ліора, хоча в її голосі чується легке полегшення. — Контролюйте емоції, інакше він вас розчавить. Інші ще в процесі!

​Торік слухняно закриває рота обома руками, але широчезна, абсолютно щаслива посмішка не сходить з його обличчя, доки поруч із ним не лунає глухий, розпачливий стогін Віреї.

Розпачливий стогін Віреї тоне в абсолютній тиші зали, але Зіірі його навіть не помічає.

 Сидить на своєму левітаційному маті абсолютно нерухомо, схрестивши ноги. Вуха сіпаються, реагуючи на шалену напругу, що вирує в його нервовій системі. Зіірі не намагається сховатися від свідомості свого Зеленого, Шипастого, Електричного дракона на прізвисько Пульсар. Навпаки, він робить те, що вміє найкраще: намагається її проаналізувати.

​Він відкриває свій розум, розраховуючи побачити впорядкований масив даних. Готується сортувати чужі спогади по папках, присвоювати їм індекси та розраховувати коефіцієнти ймовірності.

​Але свідомість Пульсара — це не бібліотека. Це наднова зірка, що вибухає просто в нього в голові.

​На Зіірі обрушується терабайт сирого, невідфільтрованого хаосу. Це не думки чи слова, це чиста кінетична енергія, смак іонізованого повітря перед грозою, відчуття магнітних полів цілих планет і швидкість, від якої плавиться простір. Тисячоліття польотів у стратосфері, спалахи плазми, ревіння вітрів, що розривають скелі — усе це одночасно вривається в його аналітичний мозок.

​«Критична помилка. Перевантаження системи. Ризик нейронного колапсу — дев'яносто вісім відсотків...» — пульсує остання логічна думка Зіірі.

​Тіло вигинається дугою. З носа тече тонка цівка сріблястої крові. Він намагається вибудувати «Вузол Тиші» з улюблених складних алгоритмів, показуючи дракону свої найцінніші спогади: ідеально симетричні, багаторівневі геометричні міста його рідної планети, де все підпорядковано бездоганній логіці, а замість річок течуть потоки рідкого світла й чистої інформації.

​Пропонує дракону порядок.

​Але Пульсар відповідає йому сліпучим, диким розрядом блискавки.

​«Твій світ — клітка з цифр!» — не словами, а потужним, вібруючим імпульсом відгукується дракон, і цей імпульс б'є Зіірі в нейрони мозку.

​Дракон підхоплює його ідеальні, геометричні спогади і... розбиває їх на тисячі сяючих уламків, перетворюючи на зоряний пил. Він змушує Зіірі дивитися на космос не через формули чи розрахунки траєкторій, а через відчуття вільного падіння. Він показує йому, як це — розправити крила, розірвати атмосферу і не думати про те, під яким кутом ти входиш у стратосферу, а просто бути частиною бурі.

​«Зупини обчислення. Ти не машина, мій вершнику. Ти — іскра. Згорай і лети!»

​Зіірі задихається. Вперше у своєму житті він не рахує. Відпускає контроль, дозволяючи цій дикій, нестримній електричній енергії текти по його власних венах, переплітаючись із його свідомістю. Дві абсолютно різні природи — холодний аналіз і гарячий хаос — зіштовхуються, зливаючись у щось нове.

​Інопланетянин з гучним вдихом розплющує очі.

​Великі, незвичні очі тепер іскряться тонкими, синьо - зеленими розрядами електрики, які на секунду пробігають по райдужках. Зіірі повільно витирає сріблясту кров над губою, і на його зазвичай незворушному, беземоційному обличчі з'являється щось неймовірне. Дика усмішка.

​— Ймовірність того, що це найкраще відчуття у всьому Всесвіті... — хрипко шепоче, — сто відсотків.

​— Не розривайте контакт різко! Тримайте баланс! — лунає поруч напружений голос Ліори, яка намагається контролювати одразу кілька ментальних фронтів. — Віреє! Соларіс, тримайся за свій спогад! Ти гориш не по-справжньому!

​Крик, що виривається з горла дівчини, змушує і Зіірі, і Торіка миттєво обернутися до неї, забувши про власний тріумф. Вони злякано переглядаються.

Крик роздирає їй горло. Холодна аристократка зникає в одну мить — залишається тільки людина, що верещить від нестерпного болю.

Вона більше не сидить у м'якій, звукоізольованій аудиторії. Свідомість жорстоко затягує у вир багряного полум'я. Багряний дракон не церемониться — він одразу кидає її в найболючіший шрам своєї тисячолітньої пам'яті. Вірея бачить небо, затягнуте чорним попелом. Відчуває, як розпечене повітря обпалює легені, а потім приходить біль. Фантомний жах із підвалу Кровіса повертається, помножений у сотні разів. Тепер це не просто проекція — Вірея відчуває, як плавиться її власна шкіра, як кипить кров у венах, коли попередній вершник її дракона згорає в епіцентрі магічного вибуху.

​— Моя шкіра! Допоможіть! — хрипить в реальному світі, падаючи з левітаційного мата на коліна. Дівчина відчайдушно дряпає власні руки, немов намагається здерти невидимий вогонь.

​— Соларіс! «Вузол Тиші»! Це не твій біль, це його пам'ять! Шукай якір! — голос Ліори пробивається крізь ревіння полум'я.

​Вірея з останніх сил намагається зачепитися за себе. Виставляє вперед свій ідеальний, відполірований образ: донька мецената, гордість родини, найкраща з найкращих. Але Багряний хижак, розлючений її опором, безжально розбиває цю ілюзію кігтями. Його свідомість вривається в її найглибші, надійно заховані секрети.

​Дракон бачить усе. Він бачить розкішні зали Елізіум-Прайм, які насправді були золотою кліткою. Він відчуває той панічний страх, з яким маленька Вірея роками намагалася бути ідеальною, щоб заслужити хоча б один схвальний погляд батька. А потім хижак витягує на поверхню те, що вона приховувала навіть від самої себе, ховаючи під маскою зарозумілості.

​Спогад спалахує з моторошною чіткістю. Кабінет батька. Угода. Він спокійно попиває дороге вино, та повідомляє, що віддає її заміж за впливового магната з сектора Вега — жирного, старого гуманоїда, схожого на слизняка, щоб зміцнити свої торговельні маршрути та розширити політичний вплив. Вірея відчуває, як її нудить від однієї згадки про ті маслянисті очі та липкі руки.

​І тоді, вперше в житті, Вірея каже «ні». Вона кричить в обличчя могутньому батьку про те, що таємно подала документи до Академії Драксарії, що вона стане бойовим пілотом, а не розмінною монетою в його політичних іграх.

​Дракон реве, відчуваючи ту саму лють, що й батько Віреї в той вечір. Спогад повертається з відчуттям нестачі повітря: холодні руки тягнуться до її шиї. Він душить власну доньку. Очі налились кров'ю, а з рота вилітає сичання: «Ти або вийдеш за нього, або я вб'ю тебе!» Відчуття нестачі повітря, темрява перед очима, паніка і її відчайдушний удар йому в скроню чимось масивним зі столу... Її втеча під покровом ночі, з кривавими синцями на горлі. З того дня вони не сказали одне одному жодного слова.

​«Ти... знаєш, як це — коли тебе спалюють і душать ті, кому ти довіряв,» — раптом, крізь біль і полум'я, лунає в її голові низький, вібруючий рик Багряного.

​Його лють і її біль переплітаються. Дракон більше не спалює її. Він огортає її своїм полум'ям, створюючи з нього щит. Вони знаходять спільну мову не через гармонію, а через випечений вогнем бунт і жагу вижити будь-якою ціною.

​Вірея неначе виринає з чорної води.

​Усвідомлює, що лежить на підлозі аудиторії, згорнувшись калачиком, і, у відчаї хапається за шию, де пульсує примарний біль від батьківських пальців. По щоках течуть гарячі сльози. Дихати важко, тіло калатає. Але очі.....очі тепер із яскравим, багряним відблиском. Погляд дико блукає довкола.

​Ліора вже стоїть поруч, опустившись на одне коліно. Простягає руку, щоб торкнутися плеча дівчини, і Вірея здригається, готуючись відштовхнути її.

​Але Ліора раптом завмирає. Так і не торкається Віреї.

​ Повітря миттєво холоне, а в грудях з’являється дивне відчуття нестачі кисню. Це не магія, а жах, який змушує волосся на потилиці стати дибки. Професорка Селестін з неприхованим повертає голову в бік левітаційного мата, де нерухомо сидить Кайрен.

​— Ні... Тільки не це.

Кайрен не чує криків Віреї. Він взагалі не усвідомлює, що відбувається в аудиторії, бо його свідомість стрімко падає в чорну темряву. Він не панікує, а одразу хапається за свій якір — вибудовує «Вузол Тиші» з того, що зробило його тим, ким він є.

​Перед його внутрішнім зором виринає рідна планета Тайріс-9. На язиці миттєво з'являється гіркий присмак вугільного пилу, тіло пригадує задушливу тісноту підземних шахт, де він махав важким кайлом з десяти років. Він бачить своїх батьків у тісній, сирій хатині під кислотними дощами. Вони стоять перед ним. Такі змучені, якісь сірі обличчя, натруджені до крові руки. Раніше вони такими не здавалися. 

​«Це твій єдиний квиток із цього пекла, Кайрене, — батько заходиться важким кашлем, ледь не падаючи перед ним на коліна, благаючи сина піти на відбір. — Драксарія — це небезпечно, це квиток в один кінець. Але залишатися на Тайрісі — це вірна смерть. Ти маєш жити краще за нас. Ти мусиш летіти!»

​Цей біль, ця відчайдушна відповідальність — його непорушний фундамент. І саме на цей фундамент м'яко, без жодної агресії чи спроби зламати, опускається свідомість чорного матового дракона.

​Величезний ящір не руйнує його спогади. Він огортає їх, немов надійною бронею, спостерігаючи за важким дитинством свого вершника з глибокою повагою. Кайрен відчуває його присутність — стародавню, мудру і неймовірно могутню.

​«Ми не помилилися, — лунає в його голові глибокий голос чорного дракона. — Твій розум загартований темрявою і тиском. Ти знаєш ціну виживанню, хлопче з підземель».

​Злиття відбувається ідеально, без болю та спротиву. Дві свідомості безшовно сплітаються у міцний канат, і чорний дракон веде Кайрена на глибший рівень — туди, де широкою рікою пульсує колективна пам'ять і мережа всіх ящурів.

​І саме там Кайрен бачить щось.

​Серед яскравих потоків драконячої свідомості клубочиться аномалія. Величезний, в'язкий темний пласт, схожий на пульсуючу пухлину. Це не спогад. Це щось живе, хиже і неймовірно холодне. Щойно Кайрен наближається, сутність миттєво реагує на нього. Викидає невидимі, крижані щупальця, щоб вп'ястися в його розум — точнісінько так само, як під час тих моторошних нічних нападів у його кімнаті.

​Кайрен внутрішньо зціплює зуби, готуючись до нестерпного болю, тиску та паралічу.

​Але удару не відбувається.

​Щупальця темної сутності ковзають по його свідомості, проте не знаходять жодної зачіпки. Воно тисне, шукає звичні шляхи всередину, намагається намацати хоч якийсь канал, щоб вкорінитися і заразити його... і просто не бачить їх. Для цієї темряви розум Кайрена — це сліпа пляма, глуха стіна. Сутність обволікає його ззовні, наче не впізнає, а потім, з роздратованим ментальним шипінням, відступає геть, безсило шукаючи іншу мету.

​Кайрен завмирає від шоку. Воно не змогло проникнути всередину. Але чому?

​«Ти для нього чужий,» — спокійно лунає телепатичний голос чорного дракона.

​У реальному світі Кайрен різко розплющує очі, робить глибокий, спокійний вдих.

​Дихання вирівнюється. Левітаційний мат плавно погойдується в повітрі. Злиття пройшло бездоганно, але коли він піднімає погляд, то бачить перед собою Ліору Селестін. Професорка стоїть за крок від нього, бліда, мов крейда. Вона бачила цей процес. Бачила зовнішній контур аномалії — як невідома, темна сила намагалася прорватися до її студента і як його ментальна структура повністю відкинула її, не маючи тих самих каналів, що є у всіх інших.

​Вона нажахана, і відкриває рота, щоб зупинити заняття.

​Але не встигає.

​З іншого кінця білої зали лунає крик, від якого холоне кров — моторошний хрип Рейнара. Однокурсник різко злітає вище над своїм матом, тіло викручується під дивними кутами, а з горла виривається низьке, подвійне драконяче гарчання.

Рейнар злітає ще вище. Мантія лопотить, немов крила кажана, а з горла лунає ще страшніший, подвійний рик. Це не просто гарчання — це голоси двох різних сутностей, що розривають одне людське тіло.

​Кайрен, Торік, Зіірі та Вірея з жахом дивляться на нього, забувши про власні пережиті страхи. Сріблясте сяйво навколо левітаційного мата Рейнара скажено блимає і змінює колір. Спочатку воно – пронизливо-синє, як його Сапфіровий дракон. (Це нормальний зв'язок, ідеальне злиття, де розум вершника повністю синхронізується з граціозним і небезпечним убивцею).

​Але раптом крізь цей чистий сапфіровий струмінь жорстко пробивається щось інше. Густа темрява, схожа на чорну кров. Вона щільним коконом огортає Рейнара, і аудиторією розноситься нестерпний сморід попелу та мертвого холоду.

​«Заходь...» — чують усі присутні у своїх головах моторошний, булькаючий шепіт, який лунає наче з дна колодязя і не належить жодному з живих драконів.

​Найстрашніше те, що ця друга, темна сутність не ламає ментальні бар'єри Рейнара. Не намагається пробитися силою, як це було з Кайреном. Вона добровільно, з хворобливою радістю розступається, впускаючи його глибоко в себе, зливаючись із його розумом у мертвому, чорному екстазі. Рейнар – ніби відкритий міст, утримує два контакти одночасно. Він вирячив очі. Проте замість білків і райдужок там лише суцільна чорнота, в якій тонуть ледь помітні сапфірові іскри.

​— Розрив! Негайно перервати контакт! — чути істеричний крик професорки. Обличчя спотворює паніка, якої ніхто з них ніколи не бачив у викладачів.

​Вона різко викидає вперед обидві руки, з пальців зривається сліпучий спалах білої магії, що з силою б'є прямо в груди Рейнара.

​Гучний хлопок — і всі левітаційні мати миттєво втрачають енергію. Першокурсники з гуркотом валяться на м'яку підлогу аудиторії. Світло спалахує знову, болісно ріже всім очі. Торік злякано відповзає спиною до стіни, Вірея досі тримається за горло, Зіірі аналізує показники, що зашкалюють у повітрі. Кайрен напружено піднімається на ноги, не зводячи очей із центру зали.

​Рейнар лежить на підлозі. Чорнота в його очах повільно тане, повертаючи їм звичний, холодний сірий колір. Він не стогне, не хапає ротом повітря, не кричить від фантомного болю, як інші. Просто граціозно піднімається на ноги, недбало обтрушує пил зі своєї чорної мантії і переводить абсолютно спокійний, мертвий погляд на професорку.

​— Так уже було, правда? 

​Ліора відсахується, ніби він вдарив її фізично. Всі бачать її хвилювання. Вона – мов загнаний звір. Підходить, і по черзі оглядає Кайрена, Торіка, Вірею та Зіірі, які завмерли від шоку, усвідомлюючи масштаб почутого.

​— Усі мовчіть, — злякано шипить. — Жодного слова про те, що тут зараз сталося. Нікому і ніколи. Ні своїм кураторам, ні Адміністрації. Якщо ви хочете дожити до другого курсу — ви забудете цей день. Заняття закінчено! Геть звідси!