Раді Вас бачити!

— Професоре Кровіс, ви щось сказали? — Вірея здригається, коли професор, який до цього хвилину стояв нерухомо, втупившись у порожню стіну, різко розвертається до них. Він дивиться на студентів червони очима. Та, що ще більш моторошніше, на щоці в нього пульсує товста вена.

​Кровіс не відповідає. Він лише дивно хрипить, а ще перебирає кістлявими пальцями папери, на яких нічого не написано. Весь клас тамує подих. Торік сидить поруч із Кайреном, втиснувши голову в плечі, і мліє від страху.

​— Чувак, у нього з рота... щось капає? — шепоче Кайрену на вухо, майже не розтуляючи губ.

​Кайрен киває, але і не може відвести погляду від викладача. Справді, на підлогу перед столом Кровіса падає густа, темна рідина, але сам професор, здається, цього не помічає. Він знову завмирає, дивиться крізь них, крізь стіни, у якусь іншу реальність, невидиму для студентів.

​— Це божевілля, — цідить Кайрен крізь зуби. — Ми викрали документи про проєкт Ехо, а вони... вони навіть не приховують, що тут коїться.

​— Може, треба підняти тривогу? — Вірея озирається на інших студентів. Але більшість першокурсників сидять, мов паралізовані. Ніхто не сміється, ніхто не шепочеться, навіть Зіірі — зазвичай зосереджений на показниках — зараз просто дивиться в одну точку, наче під дією гіпнозу.

​— Ти не бачиш? — Рейнар, який до цього моменту сидить абсолютно нерухомо, раптом тихо відзивається. Він теж доволі напружений. — Вони не "не роблять нічого". Вони просто вже не можуть. Ехо... воно вже тут.

​Рейнар вчіплюється в парту так, наче це єдине, що не дає йому зірватися. Кайрен помічає, як його однокурсник здригається — не від страху, а від болю, ніби всередину його черепа щойно встромили розпечену спицю.

​— Рей, ти як? — простягає руку, щоб торкнутися його плеча, але Рейнар відсахується, мов від удару струмом.

​— Не чіпай! — гаркає. Його очі на мить заливає нестерпна темрява, а потім він знову натягує маску спокою, хоча на лобі виступає густий піт.

​Пара триває ще двадцять хвилин, які відчуваються як двадцять років у пеклі. Кровіс бубонить щось про «трансцендентність свідомості», але звуки зливаються в нестерпний гул. Нарешті професор різко розвертається і виходить з аудиторії, не оголосивши закінчення заняття. Студенти непевно піднімаються, ніби виходять із трансу.

​Рейнар не чекає ні секунди. Як тільки професор зачиняє двері, він зривається з місця. Він ледве втримує рівновагу, рухаючись різко й незграбно. А далі навіть не дивиться на інших, і просто вилітає в коридор.

​— Рейнар! — гукає Торік, але той не озирається.

​Кайрен, Вірея та Торік перезираються і кидаються слідом. Вони наздоганяють його біля дверей його кімнати. Рейнар ледь встигає відчинити замок і ступити усередину, як ноги підкошуються. Він осідає на підлогу, ніби з нього миттєво висмоктали весь скелет.

​Бамц! — вдаряється головою об край металевої стійки ліжка.

​— Рей! Рей, чуєш? — Торік підлітає до нього, намагаючись перевернути на спину.

​Рейнар заплющує очі, дихає дуже дивно, що здається, ніби він задихається. Кайрен опускається поруч, притискає пальці до його шиї — пульс б'ється шалено, нерівномірно.

​Але навіть у цьому стані Рейнар не втрачає зв'язок. Губи ворушаться.

​— ...тисячі... — хрипить чужим голосом. — Вони всі кричать одночасно... Кайрене... вони не просто шепочуть. Вони вимагають... Вони бачать тебе, Кайрене. Вони бачать твою порожнечу...

​Рейнар раптом різко вигинається, ніби його вдаряє розрядом, і знову обм’якає. У кімнаті стає неймовірно тихо. За стіною Академії, десь у темних глибинах Закритого Сектора, лунає низький, вібруючий звук, від якого вібрують шибки у вікнах.

​— Що нам робити? — шепоче Торік, поглядаючи на непритомного друга, як на вибуховий пристрій, що ось-ось здетонує. — Ми втрьох тут, а він... він наче міст. Якщо він відкриється до кінця, нас усіх тут розірве.

​— Ми не відійдемо від нього, — Кайрен відповідає твердо, хоча всередині все холоне. — Це тільки початок. Ехо почало гру.

— Я спробую знайти допомогу,– озивається Вірея, і вилітає з кімнати.

— Швидше, сюди! — Вірея влітає до кімнати через 10 хвилин, ледь не збивши з ніг Торіка. За нею, плутаючись у довгих полах мантії, забігає професорка Ліора.

​Чомусь бліда, але в руках вона вже тримає скляний флакон із густою рідиною, що світиться отруйно-фіолетовим. Миттєво падає навколішки біля Рейнара, відкидає йому голову назад і силоміць вливає настій до рота.

​Рейнар вигинається дугою, з горла виривається хрипкий, моторошний звук, схожий на гарчання кількох звірів одночасно. Він різко розплющує очі — чорнота повільно відступає. Тепер очі знову блищать.

​— Тримайте його! — командує професорка, і Кайрен із Торіком підхоплюють важке, наче свинцеве, тіло друга, перетягуючи його на ліжко.

​— Що з ним? — Вірея обхоплює себе руками. — Професорко, ви ж все бачите! Ви бачите, що відбувається! Чому Академія просто чекає, поки нас усіх тут переб'ють по одному?!

​— Адміністрація тримає ситуацію під контролем, — промовляє завчені слова, але голос тремтить від страху. Професорка уникає їхніх поглядів. — Це просто... тимчасові ментальні сплески.

​— Досить брехати! — Кайрен підходить до викладачки. Він роззлючений. Дуже роззлючений. — Ми знаємо, що це. Ми знаємо про Ехо Безодні!

​Ліора завмирає. Флакон вислизає з її пальців і з дзенькотом розбивається об кам'яну підлогу. Блідне ще більше. Вона переводить нажаханий погляд з Кайрена на Вірею, а потім на Рейнара, який ледве дихає на ліжку.

​— Ви... ви не повинні вимовляти цього вголос, — шепоче вона, і.....тремтить. — Я... я повинна йти до ректорату. Негайно. Замкніть двері і нікуди не виходьте. Я прийду провідати його ввечері.

​Вилітає з кімнати так само стрімко, як і з'явилася.

​Переконавшись, що Рейнар заснув важким сном, Кайрен киває Торіку, і вони вдвох тихо виходять, прямуючи до кімнати флоріанця.

​Тільки-но двері зачиняються, Торік починає нервово міряти кімнату кроками, розмахуючи руками.

— Чувак, це повний треш! — шипить, хапаючись за голову. — Ти бачив її обличчя? Вона ледь не відкинула копита, коли ти сказав про Ехо! Якщо вже професура мочиться в штани, то нам час замовляти власні надгробки!

​Кайрен опускається на ліжко друга, потираючи скроні.

— Мій дракон говорив зі мною, — починає, і Торік миттєво зупиняється, нашорошивши вуха. — Він сказав, що жертви будуть. Це неможливо зупинити. Ехо вже прокинулося, Торіку. Архонти догралися. І мій ящір попередив... якщо я облажаюсь, нас усіх зжеруть. Але навіть якщо я зроблю все ідеально, хтось усе одно помре. Жертви — це частина їхньої гри.

​Торік зглатує тугий клубок у горлі. Він знову блідне.

— Ей, бро... ти ж зараз не про нас говориш, так? — намагається видавити з себе нервовий смішок, але виходить лише жалюгідний хрип. — Бо я ще не готовий стати добривом для ящурів. Я тільки-но знайшов нормального постачальника "Лавових жуків"! Скажи своєму чорному велетню, що Обсидіановий сектор не входить до меню!

​— Я зроблю все, щоб ми вижили, — твердо каже Кайрен, але в його голосі немає впевненості. — Я не можу Вас підвести.....— завмирає.

​А тим часом у своїй кімнаті Вірея міряє кроками простір, раз у раз кидаючи погляд на коробочку, що лежить на ліжку. До зустрічі на Даху Зіркових Спіралей залишається менше двох годин.

​Кусає губи. Після всього, що сталося на парі Кровіса, після нападу у Рейнара і паніки Ліори, йти на зустріч до непередбачуваного контрабандиста — це справжнє божевілля. Моргат небезпечний. Він грається з ними, немов хижак зі здобиччю.

​Але він знає більше, ніж будь-хто інший.

​«Це не побачення, — переконує себе, зупиняючись перед дзеркалом. — Це допит. Я просто витягну з нього інформацію про архів і про те, що задумав ректорат».

​Рішення прийнято. Треба збиратися. Дівчина рвучко розвертається і йде до душу. Гаряча вода змиває напругу важкого дня, але не може змити тривогу. Вийшовши, вона повільно втирає в шкіру крем із запахом космічного шампанського та дикої суниці, який Моргат подарував їй напередодні. Аромат миттєво огортає її, змушує серце битися швидше.

Одягає темний, облягаючий льотний костюм — ніяких суконь, вона йде на справу, а не на бал. Але наостанок все ж тягнеться до коробочки. Дістає вишукане кольє і застібає його на шиї. Метал, схожий на застиглу ртуть, приємно холодить шкіру, драконяче око в підвісці хижо виблискує в напівтемряві.

​Переконавшись, що в коридорі тихо, Вірея вислизає з кімнати. Безшумно розчиняється в тінях Академії, прямуючи вгору, туди, де сходяться зірки і де на неї вже чекає той, хто може як врятувати її, так і остаточно знищити.

Швидко виходить на Дах Зіркових Спіралей. Тут доволі прохолодно, але байдуже. Вона переступає через невидимий силовий бар'єр, і усе навколо кардинально змінюється. Тут панує справжня магія. Простір м'яко сяє. Звідкілясь лунає дивна, розслаблююча мелодія.

​Моргат уже чекає на неї, спершись на різьблений парапет. Дівчина швидко оцінює його –бездоганний: темний костюм ідеально підкреслює його фігуру, а на губах грає звична, хижа усмішка.

​— Привіт, крихітко! Дуже чекав на тебе, — майже муркотить. Та так всміхається.

Чого це я так розглядаю цього нахабу. Обійдеться.– проскакує на мить в думках.

​— Я просила не називати мене так! — Вірея намагається показати байдужість, але мимоволі роздивляється далі.

​Моргат явно постарався. Це не просто місце для таємної зустрічі, це декорації для ідеального, хоча й трохи божевільного побачення. У повітрі навколо них пурхають крихітні, напівпрозорі істотки, схожі на кришталевих метеликів. Вони видають тихий, мелодійний дзвін і безупинно розпорошують із крилець іскристий рожево-золотий пилок. І коли Вірея вдихає, цей пилок потрапляє в легені. Вона раптом відчуває, як уся напруга, весь страх перед Ехом і Архонтами просто випаровується. На душі так неймовірно, підозріло легко.

​Моргат підходить ближче і простягає їй розкішний букет. Квіти в ньому нагадують згустки зоряного пилу, вони пахнуть чимось терпким, солодким і абсолютно неземним. Погляд опускається до її шиї. В очах спалахує задоволення, коли він бачить свою підвіску.

​— Моргате, що відбувається? — Вірея кліпає очима, відчуваючи, як реальність трохи пливе перед очима. — Чому я себе так дивно почуваю?

​— Це я постарався, — скорочує відстань між ними до мінімуму. — Щоб у твою красиву голівоньку не лізли дурні думки, і ми приємно провели час. Це космічний пил з Едему-9. Найкращий антидепресант у Галактиці.

​— Але ж я хотіла спочатку дізнатися, що насправді відбувається в Академії... Ти ж знаєш?

​— Звісно, — ніжно торкається її щоки. — Але тобі про це думати не варто. Ти не постраждаєш. І через п'ять хвилин ти й думати про це забудеш.

​Обережно притискає її до себе. Обійми напрочуд теплі і надійні. Моргат ніжно цілує в щоку, а потім простягає високий кришталевий келих. Усередині вирує яскраво-блакитний коктейль, у якому буквально плавають і світяться мініатюрні зірочки.

​Заворожена цим видовищем і одурманена пилком, дівчина слухняно робить ковток.

​В голові вибухає безшумний феєрверк. Усі тривоги розсипаються на атоми. Стає настільки добре і тепло, що будь-яке бажання опиратися зникає. Навіть Торвальд із його льодяними очима розчиняється десь на задвірках свідомості, поступаючись місцем цій п'янкій миті.

​— Що ти зі мною зробив? 

​— Зробив так, щоб ти нарешті розслабилася, — Моргат забирає в неї келих і відставляє його подалі. — Не забувай, хто я. Я можу дістати все, що завгодно.

​Нахиляється і цього разу цілує її в губи — глибоко і впевнено, забираючи весь опір. Опускає руки нижче по її талії, і легко стискає сідниці. Вірея тихо стогне під час цілунку. Тіло саме горнеться до нього. Відчуття такі приємні, і.....водночас не правильні. Але сил опиратися все менше, і менше.

​— Як ти таким став? — відривається, щоб вдихнути повітря. — Адже ти всього лише студент четвертого курсу...

​— Це дуже темна історія, — Моргат спускається поцілунками до її шиї. Ніжно прикушує тонку шкіру біля пульсуючої жилки, а потім знову заціловує це місце, змушуючи Вірею тремтіти. — Впевнена, що хочеш зараз про це говорити?

​— Так... впевнена, — заплющує очі від задоволення. Нові відчуття вибухають феєрверком в тілі.

​Моргат тихо хмикає. Він знає, що під дією пилку її розум зараз наче м'яка глина, і завтра вона згадає хіба що уривки. Тому говорить вільно, продовжуючи пестити її тіло.

​— На першому курсі я був надто самовпевненим. Мій дракон під час першого польоту вирішив показати, хто тут головний. Він відкусив мені два пальці, — Моргат піднімає праву руку, демонструючи майстерні кібернетичні протези, які Вірея раніше вважала просто рукавичкою. — І залишив пам'ять на все життя.

​Обережно бере її руку і проводить нею по своїй шиї, а потім нижче, під розстебнутий комір сорочки, де під пальцями Вірея відчуває жорсткі, нерівні рубці від старих опіків. Згадує, що декілька разів розглядала шрами на його обличчі. Але вони не страшні, і здається навіть прикрашають цього нахабу.

Він такий милий....стоп. Який ще милий. А....– думки губляться, бо вона розчиняється в його пристрасті.

​— Мене ледь не викинули з Академії як профнепридатного, — продовжує він трохи суворіше.— Але мій батько... правитель Моріону, планети, де навіть тіні мають зуби... він задіяв свої зв'язки. Мене залишили. Проте сам він відцурався від мене. Сказав, що я слабак і ганьба сім'ї. Я розізлився, крихітко. Дуже розізлився. Я злигався з місцевим синдикатом, почав крутити власні справи. Я був шустрим, жодного разу не попався. І все, за що я брався виконував ідеально. Це оцінили. Люди мого батька, яким набридла його правильність, почали допомагати мені. Тепер мене готують на його місце. А тут, в Академії, я приборкав того ящура, відновив репутацію і створив ідеальну мережу. Послуга за послугу.

​Дивиться прямо в очі. 

Амбіційний хлопчик. Як же я вляпалась в таку халепу.– дівчина змушує себе слухати далі, хоча хочеться зовсім іншого.

​— Але коли я займу трон Моріону, мені знадобиться дружина. Ти бісила мене з першого дня, Віреє. А потім... саме це мене і привабило. Ти ідеальна кандидатка. Ти звабила мене, тож тепер не опирайся. У тебе немає жодних шансів.

​— Але я кохаю Дракена, — слова злітають з її губ автоматично, хоча зараз, під дією дурману, вони здаються якимись далекими. А ще його пестощі доводять до божевілля.

​— Він сильний суперник, — Моргат посміхається, притискаючи її до себе ще міцніше. — Але я його не боюся. Повторюю: ти будеш моєю. Крапка.

​— Я не товар, — Вірея намагається зібрати залишки гордості. Подумки намагається переконати себе, що все що відбувається нічого не означає. — Чим ти тоді кращий за мого батька?

​— А що не так із твоїм батьком?

​— Він хотів насильно видати мене заміж за жирного слимака, щоб розширити свій вплив, — вона раптом гірко регоче. Сміх звучить доволі моторошно на фоні чарівної музики. — А коли я відмовилася, хотів мене задушити. Але тепер... тепер я не цнотлива! Тож він більше ніколи не зможе мене продати!

​Продовжує сміятися, але крізь сміх відчувається стільки болю, що хлопцю аж стискає в грудях. Моргат завмирає на секунду, в очах пролітає щирий подив, який миттєво змінюється тріумфом.

​— Ну, мене, крихітко, це не зупинить, — перехоплює її обличчя руками. — Якась там цнота мені не важлива. Мені потрібна ти. І ти будеш зі мною добровільно. За батька не хвилюйся. Він тебе більше не торкнеться.

​А потім нахиляється і солодко, глибоко цілує, витісняючи з її голови залишки опору. Спритно розстібає блискавку її костюма. Космічний пил навколо них спалахує яскравіше, розмиває реальність і далі. Цей пил створює суцільний вир насолоди, запахів і гарячих дотиків.

​Аж поки ранкове світло безжально вдаряє по очах.

​Вірея здригається і розплющує повіки. Голова неймовірно важка, у роті пересохло. Вона лежить на величезному ліжку з чорною шовковою білизною. Опускає погляд і розуміє, що вона абсолютно гола.

​Поруч лежить Моргат. Він ще спить, розкинувшись на ліжку. І, о боже, він теж голий.

​Дівчина різко сідає, натягуючи на себе ковдру. Паніка крижаною хвилею накриває її з головою. Вона пам'ятає дах, метеликів, блакитний коктейль, а далі... далі все тоне в густому, солодкому тумані. Вона майже нічого не пам'ятає з цієї ночі, окрім обпалюючих поцілунків і власних стогонів.

Вірея обережно зісковзує з ліжка, хапає свій льотний костюм із підлоги так рвучко, ніби тканина може обпекти їй пальці. Натягує одяг, плутаючись у штанинах, дихання під час цього марафону збивається на жалюгідні, переривчасті схлипи. Запах Моргата — густий аромат терпкого диму, дорогого алкоголю та того клятого космічного пилку — здається, в'ївся в самі пори її шкіри.

​«Дякувати всім богам Галактики, — б'ється думка в її голові, поки вона неслухняними пальцями намагається застібнути блискавку. — Дякувати богам, що я не наділа браслет. Якби він засвітився тут... якби Торвальд побачив, де я провела ніч... Це був би кінець. Кінець усьому».

​Кидає останній погляд на ліжко. Моргат і далі спить, розкинувши руки. На губах навіть уві сні блукає самовдоволена напівусмішка. А Вірею нудить від самої себе. Вона безшумно вислизає за двері, відчуваючи, як холодний протяг коридорів б'є по гарячих щоках.

​Дорогою до Обсидіанового сектора кожен шурхіт здається їй кроками Торвальда. «Тільки б він не шукав мене вночі. Тільки б повірив, що я просто міцно спала», — благає вона простір, прослизаючи в свою кімнату і двічі повертає замок.

​Тільки опинившись у безпеці, вона дозволяє собі зламатися. Сповзає по холодній поверхні дверей і втикається обличчям у коліна. Плечі здригаються від гірких ридань. Вона з усієї сили тре шкіру на шиї, намагаючись стерти фантомні дотики контрабандиста. «Я ж кохаю Дракена, — плаче, кусаючи губи до присмаку міді, щоб не закричати. — Я люблю його холод, його турботу. Чому я дозволила цьому дурману зламати мене? Я зрадила його...»

​Провина лягає на її груди важкою кам'яною плитою, з якою їй тепер доведеться жити.

​Минає тиждень.

​Академія ніби завмирає. Пари йдуть за розкладом, професори більше не впадають у транси на очах у студентів, а коридори Закритого Сектора не видають жодних підозрілих звуків. Здається, ніби ректорату вдалося тимчасово «залатати» діру, з якої сочилося божевілля.

​Але ця тиша оманлива, і найгостріше це відчуває Рейнар. Після того випадку стало трохи легше. Але хлопець знав, що це не на довго. Зараз він сидить разом з усіма у їдальні як нічого не бувало.

​Велика їдальня гуде сотнями голосів, брязкотом підносів та сміхом студентів, які розслабилися через уявне затишшя. Торік енергійно пережовує порцію синтетичного м'яса, щось розповідаючи Кайрену про нові аеродинамічні властивості сідла, але Кайрен його майже не слухає. Спостерігає за Рейнаром.

​Рейнар сидить навпроти, низько схиливши голову над тарілкою. Він не їсть. Стиснув щелепи, що аж кістки тріщать. Свідомість пливе.

​Для нього їдальня не гуде розмовами курсантів. Для нього простір розривається на шматки.

​«...холодно... пусти нас...» — скиглить один голос, тонкий і жалюгідний, прямо під правою скронею.

«...кров на лусці... вони спалили мої крила...» — гарчить інший, низький, розколюючи потилицю.

«ВІДЧИНИ!» — волає третій так гучно, що Рейнар різко згинається, ховаючи обличчя в долонях.

​«Скільки їх? — з жахом думає він, відчуваючи, як у голові утворюється справжня вирва. — Вчора було троє. Сьогодні зранку — десяток. А зараз... їх сотні. Вони відчули мій бар'єр і тепер просто виламують. Хочуть вирватися назовні ».

​— Ей, Рей, ти чого? — Торік завмирає з виделкою біля рота, помітивши, як однокурсник неприродно сіпається. — Знову та гидота з їдальні не лізе? Хочеш, дам жука?

​Рейнар не відповідає. Повільно опускає руки на стіл. Наосліп намацує важку металеву ложку. Стискає її держак, і метал гнеться зі скрипом, аж поки ложка не перетворюється на покручений шматок.

​З носа повільно скочується густа, темна крапля крові. Вона падає прямо в тарілку — кап.

​Кайрен миттєво підбирається, аж м'язи напружуються. Він бачить, як чорнота в очах Рейнара пульсує, вириваючись за межі райдужки. Це вже не просто тимчасові напади. Це постійні тортури, і хлопець ось-ось зламається навпіл.

​Рейнар різко підскакує, відкидаючи стілець. Грубо витирає кров з-під носа і, не сказавши ні слова, швидко прямує до виходу з їдальні. Студенти, які трапляються йому на шляху, інстинктивно розступаються, відчуваючи важку, майже радіоактивну ауру, що тягнеться за ним шлейфом.

Кайрен навіть не дивиться на Торіка — вони розуміють одне одного без слів. Обидва зриваються з-за столу, залишаючи недоїдені порції, і мчать слідом.

​Коридори Академії зустрічають їх луною швидких кроків. Рейнар майже встигає сховатися у своїй кімнаті. Двері вже починають зачинятися, але Кайрен жорстко вставляє ногу в щілину, а потім навалюється на стулку всім плечем.

​— Геть звідси! — хрипить Рейнар ізсередини, намагаючись виштовхати їх. Повітря навколо нього буквально тріщить від статичної електрики. Тіні в кутках кімнати ніби тягнуться до нього, спотворюючи простір.

​— Аж розбіглися! — Торік протискується слідом за Кайреном, і вони вдвох ввалюються всередину, відтісняючи похмурого однокурсника від дверей. Флоріанець різко провертає замок. — Ти зараз же сядеш і все нам розкажеш! Бо я примотаю тебе до стільця шнурками! У тебе кров з носа йде, чувак, і ти ложки поглядом гнеш!

​Рейнар відступає. Опускає плечі, наче на них раптом поклали бетонну плиту. Він більше не намагається їх вигнати. Сили залишають його, і він просто осідає на край ліжка, ховаючи обличчя в долонях.

​— Ви не розумієте, у що лізете, — звучить з-під його пальців.

​— То поясни, — Кайрен стає навпроти нього. Відчуває, як у грудях розливається холод. «Він зламаний, — проноситься в голові. — Той, кого ми вважали найнебезпечнішим серед нас, зараз просто намагається не з'їхати з глузду».

​Рейнар довго мовчить, лише його груди важко здіймаються. Потім він повільно піднімає голову. В очах плескається віковий жах.

​— Мій зв'язок із драконами... він почався не в Академії, — тихенько озивається він. — Мені було вісім. Ми жили на прикордонній планеті, де іноді гніздилися дикі ящури. Я заблукав у печерах і натрапив на пораненого срібного дракона. Він помирав. Я підійшов надто близько. Він не просто торкнувся мого розуму... він відчинив його. Сам. Без ритуалів, без захисту. Він влив у мене весь свій біль, свої спогади, а потім помер. Але канал залишився відкритим.

​Торік нервово смикає край своєї мантії від почутої інформації.

— Тобто... ти здійснив злиття з диким драконом у вісім років?! Але ж це неможливо без підготовки, мізки б просто згоріли!

​— Мої не згоріли, — гірко всміхається Рейнар. — Вони адаптувалися. А через рік я почув іншого дракона. Сусіднього. Він пролітав над нашим поселенням, і його думки раптом зазвучали в моїй голові, як мої власні. Я можу зливатися не лише зі своїм ящуром, Торіку. Я можу відчувати їх усіх.

​Кайрен відчуває, що кожен вдих дається дедалі важче. Пазли, які він так довго не міг скласти, раптом утворюють жахливу картину.

— Ти — міст, — шепоче Кайрен, і від усвідомлення цього факту в нього німіють кінчики пальців. — Ти не просто вершник. Ти провідник між їхніми свідомостями.

​— Бінго, — Рейнар безрадісно посміхається. — Я — ходячий ретранслятор. Саме тому Академія стежила за мною ще до вступу. Вони знали, ким я є. Їм потрібен був цей феномен. Але вони не врахували одного.

​Рейнар знову хапається за голову, з усієї сили смикаючи себе за волосся.

— Ехо... воно теж це зрозуміло. Воно складається з тисяч розірваних свідомостей, і всі вони шукають вихід у фізичний світ. Для Еха ти, Кайрене як неприступна стіна. Воно тебе не бачить. Але я... я для нього — широко відчинені двері. І вони зараз усі топчуться на моєму порозі. Вони кричать, вимагають впустити їх. З кожним днем, із кожною годиною їхні голоси все гучніші. Я чую драконів з ангарів, чую тих, хто летить над Академією. Ехо використовує їх, щоб дістатися до мене.

​У кімнаті стає тихо. Торік сидить на підвіконні, обхопивши себе руками, і дивлячись на нього, можна сказати ніби його зараз знудить.

​«От чому він був таким відлюдькуватим, — розуміє Кайрен, розглядаючи змучене обличчя Рейнара. — Він не зневажав нас. Він боявся. Боявся, що ця чорнота перекинеться на тих, хто буде поруч. Він захищав нас своєю агресією».

​Кайрен глибоко вдихає. Страх нікуди не зникає, він лише кристалізується, перетворюється на холодну, незламну зброю. Шахтарська вдача бере гору — якщо шахта валиться, ти не плачеш, ти шукаєш підпори.

​— Я не дозволю їм прорватися, — вимовляє це як обіцянку. — Ніхто з нас не постраждає. Чуєш, Рей? Я обрубаю їм щупальця. Вони не дотягнуться до твого розуму.

​Розвертається і рішуче йде до дверей.

​— Ти куди, чувак? — кидає Торік йому навздогін.

​— До Драґорна, — Кайрен хапається за ручку дверей. — Час міняти правила гри.

Кайрен мчить коридорами, ледь не збиваючи з ніг кількох старшокурсників. Дихання виривається з грудей із хрипом, але він не зупиняється, поки не добігає до кабінету Драґорна біля тренувальних полігонів. Він навіть не стукає — просто навалюється на двері і влітає всередину.

​Професор Драґорн сидить за масивним металевим столом і незворушно чистить якийсь старий льотний механізм. Він навіть не здригається від гуркоту дверей.

​— Якщо за тобою не женеться зграя диких віверн, то ти щойно заробив собі місяць чищення ангарів, — не піднімаючи погляду, мовить інструктор.

​— Рейнар! — випалює Кайрен, хапаючи повітря ротом. Спирається руками на стіл професора, заглядає в золотаві, немов у ящура, очі. — Він не просто чує Ехо. Він міст! Він чує всіх драконів, і вони намагаються прорватися через нього у наш світ!

​Кайрен чекає спалаху здивування, паніки чи хоча б зміни емоцій на обличчі професора. Але Драґорн лише повільно відкладає інструмент і важко зітхає.

​— Я знаю, хлопче.

​Кайрен завмирає. Уся його гарячковість миттєво розбивається об цей спокійний, обтяжений роками тон.

— Ви... знали? І мовчали?

​— А що я мав зробити? Повісити на нього табличку «Обережно, відкритий портал»? — підводиться, спираючись на стіл. Обличчя при такому освітленні здається ще більш посіченим шрамами. — Я був одним із тих, хто з першого дня намагався допомогти йому контролювати це. Вчив його будувати внутрішні стіни, тримати цю чортову браму закритою. Куратор вашого курсу теж за ним стежив, але... — гидливо кривиться, ніби проковтнув отруту, — він занадто сильно на нього тиснув. Я підозрюю, що цей пацюк з ректорату хотів використати хлопця для їхніх темних цілей у Проєкті Ехо.

​«От чому куратор дивився на Рейнара з таким прихованим жахом і водночас із таким інтересом на розподілі, — блискавкою проноситься в голові Кайрена. — Вони бачили в ньому ідеальну піддослідну мишу».

​— Ми будемо тренуватися далі, Кайрене, — жорстко продовжує Драґорн, вириваючи його з роздумів. — Більше ніяких поблажок. Але...

​Професор раптом замовкає. Він обходить стіл і зупиняється впритул до першокурсника. Кладе руку Кайрену на плече. Своєрідний жест справжньої підтримки.

​— Ти неймовірно постарався за ці тижні, — вивалює неочікувано, бо від цих слів Кайрен відчуває, як у горлі зрадницьки перехоплює подих. — Твоє злиття з Чорним... воно міцніше, ніж у більшості випускників. Якщо що, це похвала, – дивиться так незвично, і навіть всміхається. 

​Але у погляді старого пілота на мить промайнув глибокий, нестерпний сум. Відводить очі в бік вікна, за яким густішають вечірні сутінки.

— Я колись уже розповідав на парах про студента, який розірвав свій розум, — голос Драґорна стає майже невагомим. — Він був талановитим. Може, навіть талановитішим за тебе. Але він був занадто самовпевненим. Думав, що зможе підкорити свідомість дракона, стати володарем, а не партнером. І коли він пішов на повне злиття... його свідомість просто тріснула і розлетілася на шматки, мов скло під молотком. Я тримав його на руках, коли він помирав, і він навіть не пам'ятав власного імені.

​Кайрен мовчить, боїться порушити цю крихку мить відвертості. Він бачить перед собою не безжального інструктора, а чоловіка, який несе на своїх плечах провину за кожну смерть у цих стінах.

​— Але за тебе я спокійний, — Драґорн знову переводить погляд на Кайрена, і сум у його очах змінюється впевненістю. — Ти прийшов з планети, де драконів вважали казкою. Ти — чистий аркуш. У тобі немає аристократичної пихи, немає гнилих амбіцій. Дракони відчувають це. І Чорний... та й усі вони не помилилися, коли обрали тебе.

​Драґорн відпускає плече хлопця, відступає і, усміхнувшись, кидає фразу, від якої по шкірі Кайрена пробігає табун мурашок:

​— Здається, з тобою, хлопче, у цієї бісової Академії є ще хоч якийсь шанс.

Кайрен розуміє, що можливо так і є, тому ще ревніше тренується. Адже є відчуття, що часу зовсім мало. За тиждень нових тренувань він відчуває себе ще більш впевнено.

Тиждень тягнеться нестерпно довго. Вірея сидить на краю ліжка, обхопивши коліна руками, і дивиться в одну точку на стіні. Вона намагається думати про Ехо, про таємниці Архіву, але свідомість постійно повертає її на той клятий дах.

​Уривки спогадів спалахують у голові, мов короткі замикання.

​«...мій батько відцурався від мене...»

Жорсткі рубці від опіків під її пальцями.

«...ти будеш моєю...»

Важкість його тіла, запах дорогого алкоголю, її власні безсоромні стогони, що потонули у глибокому поцілунку.

​Вірея заплющує очі, чекаючи, що зараз її нарешті накриє хвиля рятівної огиди. Але огиди немає. Є лише пекучий, нестерпний сором від того, що там, у дурмані космічного пилку, їй було добре. Вона ненавидить себе за це. Катує себе цими спогадами, адже її серце, як вона твердо переконана, належить Торвальду.

​Дракен приходив до неї лише раз за цей тиждень. Вони вечеряли разом у його покоях. Він поводився як завжди — був уважним, стриманим, цілував її так само ніжно, як і раніше. Але Вірея не могла розслабитися. Вона раз у раз ловила на собі його важкий, льодяний погляд, в якому чітко читалася підозра. Торвальд ніби намагався зазирнути під череп, ніби він уже щось знав або принаймні відчував, що вона приховує від нього правду. Їй здавалося, що кожен її крок тепер під наглядом його невидимих шпигунів.

​А тим часом Моргат розважався на повну.

​Він не давав їй забути про ту ніч. Наступного дня відразу після того горе побачення, повернувшись із пар, Вірея знайшла на своїй подушці вишукану чорну картку:

«Дякую тобі, крихітко, за неймовірну ніч. Твої солодкі губи — це найсмачніший десерт у всьому космосі».

​Вона тоді так розлютилася, і звісно ж спалила папірець. А сьогодні вранці ситуація повторилася. На її столі лежав розкішний букет неймовірних квітів, що випромінювали м'яке сяйво. Задихаючись від злості, Вірея жбурнула цю красу в утилізатор, і лише потім розгорнула другу записку:

«Крихітко, я бажаю продовження. Тобі не вдасться мене уникати».

​І він мав рацію. Вона відчайдушно ховалася від нього весь тиждень. Змінювала маршрути, трималася ближче до Кайрена та Торіка. Іноді вони перетиналися у великій їдальні, і Вірея миттєво відверталася, ховаючи очі за чашкою. Але Моргата це лише забавляло. Вона відчувала його самовдоволений, хижий погляд, яким він пропалював її спину з іншого кінця залу.

​Вірея важко зітхає. Пора збиратися на наступну пару. Встає, машинально поправляє комір мантії, бере підручники і підходить до дверей кімнати. Провертає ключ, відчиняє їх, заходить всередину і миттєво завмирає, впустивши книгу на підлогу. 

Бамц!

​Посередині її кімнати, розвалившись на стільці і недбало закинувши ногу на ногу, сидить Моргат. На його обличчі грає широка, відверто хижа посмішка.

​— Як ти сюди пробрався? — видихає Вірея, відчуваючи, як серце зрадницьки падає в п'яти.

​Моргат ліниво піднімається на ноги і плавно йде назустріч.

— Крихітко, ти ж забуваєш, хто я. Я ж тобі все розповів. Для мене немає нічого неможливого.