Раді Вас бачити!

Минає кілька виснажливих днів, та наслідки злиття з драконами й досі не відпускають. Перший справжній контакт зі свідомістю хижака залишає слід, який не стирається роками.

Віреї особливо важко. Фантомний біль від полум'я та примарне відчуття холодних батьківських пальців на горлі досі змушують її прокидатися посеред ночі в холодному поту, жадібно ковтаючи повітря. Вона відчайдушно потребує Торвальда. Вона сподівалася, що його крижаний спокій та ніжність розрадять її, вистудять ці рани, але Дракен несподівано став таким невловимим. Уникає її. Завжди знаходить ідеальні, логічні виправдання: додаткові патрулювання з іншими старостами, термінові наради, допомога інструкторам. Вірея вірить йому, засмучено списуючи все на його зайнятість, і навіть не підозрює, що за цими відмовками ховається холодний гнів і тихе розслідування її брехні. Йому просто потрібен час, щоб охолонути і не рознести все навколо.

​Змучена своїми тривогами, вона швидко йде порожнім коридором Західного крила, коли з напівтемряви ніші раптом виринає висока фігура.

​— Куди поспішаєш, крихітко? — Моргат нахабно перегороджує їй шлях, недбало спираючись плечем на стіну. Очі звично блищать темним глумом.

​Вірея закочує очі і роздратовано схрещує руки на грудях.

— Моргате, відчепися нарешті. Свій борг я сплатила на Вейларісі. Ми квити. Дай мені спокій і зникни, поки Торвальд нас не побачив.

​Та він лише м'яко відштовхується від стіни і наближається до неї, порушуючи особистий простір.

— Переспиш зі мною, і я відразу відчеплюся, — голос знижується до хрипкого шепоту. — Всього один раз... Я обіцяю, що про це ніхто не дізнається.

​Дівчина з огидою відсахується.

— Взагалі розум поплив? Навіть не мрій.

​— Ти все одно опинишся у мене в ліжку, рано чи пізно, — самовдоволено шкіриться. Так нахабно розглядає її, що у дівчини аж руки чешуться врізати по цій пиці.

​— Силою затягнеш? — вигинає брову, готуючись вдарити його магічним імпульсом, якщо він посміє простягнути руки.

​— Навіщо ж силою? — театрально прикладає руку до серця. — Дочекаюсь, поки твоє коханнячко тебе покине. Рано чи пізно якась старшокурсниця відіб'є його у тебе. Нуууу... або він якимось дивовижним чином дізнається, як саме ти провела минулі вихідні.

​Серце Віреї різко пропускає удар. Холодний піт миттєво виступає вздовж хребта, але вона не подає і виду, що злякалася.

— Шантажуєш мене? 

​— Можливо, — ліниво знизує плечима, але його погляд відверто ковзає до її губ. — Адже дуже вже солоденькі твої губки. І навіть мої нові справи не дають про це забути.

​— Тобі що, мало дівок? — роздратовано видихає, щоб приховати паніку за їдкою агресією. — Та тут будь-яка з радістю тебе ощасливить, тільки помани!

​Різко озирається, шукаючи наочний аргумент, і її погляд падає на студентку-інопланетянку, що саме пропливає повз них. Істота виглядає як яскраво-рожевий гуманоїдний восьминіг — замість волосся на голові звисають товсті щупальця, на обличчі ж замість звичного рота пульсує вінок із дрібних, вологих присосок, які формують дуже специфічні губи.

​— Он хоч би й та! — безцеремонно тицяє пальцем у бік прибульця. — Гей, підійди!

​Істота здивовано кліпає великими чорними очима і, м'яко перебираючи ногами, підходить ближче, залишаючи за собою вологий слід. Вірея рішуче вказує на Моргата.

​— Переспиш з цим красенем? — запитує абсолютно серйозно.

​Істота радісно і дуже активно махає своєю головою. Навіть щупальця-волосся збуджено звиваються, а з рота-присоски лунає задоволене, гучне плямкання.

​Повисає секундна пауза. А потім Моргат відкидає голову назад і гучно регоче на весь коридор. 

​— Сутенеркою підпрацьовуєш? — видавлює крізь сміх, витираючи сльозу, що виступила від реготу.

​А тоді несподівано хапає істоту за одне з щупалець на голові і тягне за собою в бік темних ніш, де зазвичай студенти ховаються від викладачів. Істота радісно семенить слідом.

​Вірея ж стоїть посеред коридору, спантеличено дивлячись їм услід.

​«Невже він справді з нею переспить? — проноситься в голові абсолютно дика, абсурдна думка, яка змушує її гидливо пересмикнути плечима. — От би краєчком ока побачити цю картину... хоча б заради того, щоб зрозуміти, як це взагалі технічно працює».

​Швидко стріпує головою, проганяючи це безглузде марення, і пришвидшує крок. Попереду полігон. Фламберґ нарешті пообіцяв їм те, заради чого вони всі сюди прийшли — перший справжній політ.

Тим часом Торік і Кайрен теж даремно часу не грають. Хлопці повзуть вентиляцією.

Торік дуже виразно крекче, бо саме намагається пропхнути свої плечі у вузький поворот металевої труби, поки його кросівки безперервно шкребуть по блясі.

​— Якщо я тут застрягну і помру, просто пообіцяй, що скажеш моїй мамі, ніби я поліг у епічній битві з космічним чудовиськом, а не задихнувся, як шматок броколі в трубі, — жалібно шепоче, чхаючи.

​— Заткнися і повзи, Бамбл. Ми майже на місці, — шипить Кайрен, а сам повзе попереду. Він уже пробирався цими шляхами раніше, тому вдається рухатися майже безшумно.

​Вони стежать за Рейнаром уже третій день. Після того моторошного злиття, коли Сапфіровий дракон добровільно впустив у себе чорну, мертву сутність, а завжди ідеальна професорка Селестін ледь не втратила свідомість від жаху, Кайрен і Торік зрозуміли, що їхній мовчазний, відчужений однокурсник — це ходяча бомба. І сьогодні їм нарешті пощастило. Щойно відбій загнав усіх по кімнатах, Рейнар замість ліжка попрямував прямісінько в адміністративне крило, до кабінету їхнього куратора.

​Кайрен зупиняється біля вентиляційної решітки, крізь яку пробивається тьмяне жовте світло, і жестом наказує Торіку завмерти. Хлопці притискаються обличчями до металевих прутів, затамувавши подих.

​У кабінеті внизу стоїть куратор. Здається він знервований, бо навіть краплі поту блищать на обличчі. Навпроти нього стоїть Рейнар. Першокурсник тримається зовсім не так, як належить студенту перед викладачем: стоїть ідеально рівно, руки заховав в кишені чорної мантії. Ця його поза випромінює таку зверхню владу, що куратор здається меншим поруч із ним.

​— Моргат повернувся, — перебирає якісь папери на столі. — Він привіз кристал з Вейларіса. Усе пройшло бездоганно. Артефакт уже в Сховищі Адміністрації.

​Рейнар повільно нахиляє голову.

— І що там? Коди розшифровані?

​— Я не знаю, Рейнаре! — раптом зривається, б'є кулаком по столу, але відразу ж лякається власного голосу і переходить на зловісний шепіт. — Це не мій рівень допуску. Моя справа — слідкувати, щоб такі, як ти, не привертали уваги. А ти влаштував шоу на занятті Ліори! Вона бачила Контакт! Якщо вона доповість Інквізиції Архонтів...

​— Вона не доповість. Вона боїться, — голос Рейнара раптом змінюється. Стає глибшим, ніби лунає одразу з двох горлянок — людської і... чиєїсь іще. Це той самий булькаючий, мертвий тембр, який вони чули в білій аудиторії. — Ви всі лише виконавці. Не смій вказувати мені, як тримати Контакт. Вони прокидаються, кураторе. І коли це станеться, вам усім доведеться схилити голови. Кристал — це лише ключ.

​Куратор блідне так сильно, що зливається з кольором стін. Повільно опускається в крісло, не здатний витримати цей порожній, чорний погляд.

​Рейнар мовчки розвертається і виходить з кабінету, не зачинивши за собою двері.

​Кайрен і Торік перезираються в повній темряві вентиляції. У флоріанця очі розміром з орбітальні тарілки. Вони тихесенько задкують назад, щоб якнайшвидше забратися з цього проклятого місця.

​Через двадцять хвилин вони вже сидять на підлозі в кімнаті Торіка, яка нагадує екзотичну оранжерею — звідусіль звисають біолюмінесцентні ліани, в кутку ж тихо булькає акваріум із якимись свіпливими грибами.

​Торік нервово відкриває яскраву пачку і закидає до рота жменю хрустких «Лавових жуків» — популярного місцевого снека, який при розкушуванні трохи обпікає язик і пахне смаженим беконом. Селестін справді нарахувала всім по 100 балів за перше злиття, тому він не пошкодував їх на преміальні смаколики з автоматів.

​— Чувак, це просто відвал башки, — голосно хрумтить, запиваючи жуків блискучою, синьою шипучкою. — Ти бачив, як цей патлатий хрін перед ним трусився? Рейнар розмовляв із куратором так, ніби той його слуга! Це якийсь лютий зашквар. Що це за кристал взагалі?

​Кайрен сидить, обхопивши коліна руками, і дивиться в одну точку. Він навіть не торкається своїх кислотних льодяників, які Торік щедро висипав перед ним.

​— Моргат, — складає пазли в голові. — Староста був на завданні, на якійсь таємничій планеті. Він привіз якийсь артефакт, через який Адміністрація тремтить, а Рейнар говорить про це так, ніби він стоїть над ними всіма. «Вони прокидаються». Ти розумієш, що це означає? Те, що сидить у Рейнарі... воно якось пов'язане з тим кристалом і з тими нічними нападами на мене.

​— Ми конкретно влипли. — Торік перестає жувати. — Я думав на початку, що найбільша проблема тут — це здати анатомію Кровісу. А виявляється, наш сусід по парті — якийсь посуд для древнього зла, а викладачі — його поплічники.

​— Нам треба дізнатися, що на тому кристалі. Якщо він у Сховищі Адміністрації, туди неможливо пробратися. Але Моргат... Моргат знає.

​— Ти хочеш притиснути його? — ледь не давиться шипучкою. — Моргата, який ножі кидає краще, ніж дихає? Ну ти й оптиміст, бро.

​— У нас немає вибору, — Кайрен різко встає. — Якщо ми просто будемо сидіти й чекати, поки «вони прокидаються», нас усіх тут поховають. Завтра перший політ у Фламберґа. Там і подивимося, на що справді здатний наш мовчазний Рейнар.

— Тоді нам треба виспатися. Це буде ще те випробування.

Хлопці розходяться.

Вранці вітер на полігоні Фламберґа пробирає до самих кісток, але першокурсників трусить зовсім не від холоду.

​— Чувак, я зараз просто вирублюсь прямо на ходу і стану сніданком для Булижника, — скиглить Торік, потираючи червоні від недосипу очі. Вони з Кайреном плентаються в кінці групи, тримаючись подалі від Рейнара. — Ми спали години дві, не більше. Мій мозок після тої вентиляції тупо відмовляється працювати. Я стрімаюсь, що забуду, як дихати, коли ми злетимо.

​— Тримайся, бро. Просто не дивись униз, — Кайрен ховає руки в кишені теплої льотної куртки. — Сьогодні Фламберґ обіцяв справжнє небо. І пам'ятай: ми не просто літаємо. Ми пасемо нашого мовчазного сусіда. Я хочу побачити, як той «контакт» працює в повітрі.

​Вони виходять на гігантське, висічене в скелі плато, де вже чекають їхні дракони. Величезні ящури б'ють хвостами по каменю, викрешуючи іскри, і розминають крила, від чого в повітрі стоїть гул.

​Фламберґ стоїть у центрі майданчика. Поруч із ним — той, кого Вірея найменше хотіла (і водночас найбільше боялася) сьогодні побачити.

​Торвальд.

​Дракен виглядає абсолютно бездоганно у своєму темному, облягаючому льотному костюмі з гербом старшокурсників. Вірея миттєво зупиняється, відчуваючи, як серце падає кудись у район шлунка, а долоні пітніють. Вона не бачила його з того самого проклятого ранку, коли вислизнула з його ліжка, щоб полетіти на Вейларіс із Моргатом. Вона впевнена, що він нічого не знає про контрабандистів і артефакт, але він точно знає, що вона йому збрехала. Вона чекає принизливих запитань про «хвору маму». Чекає побачити ніжність, тепло. 

​Але Торвальд повертає голову в бік групи, його погляд на секунду зустрічається зі сріблястими очима Віреї — і нічого. Пустий погляд. Він просто стримано киває першокурсникам, як і належить асистенту інструктора.

​— Слухати сюди! — реве Фламберґ, перекриваючи шум вітру і драконяче гарчання. — Сьогодні ви не будете сидіти на шиях своїх ящурів, як мішки з картоплею! Сьогодні ми відриваємося від землі. Зі мною мій найкращий асистент — містер Торвальд Дракен. Ви будете слухати його так само як мене, якщо не хочете розмазатися по скелях! Ну все, досить розмов. До своїх драконів — бігом!

​Кайрен підбігає до свого чорного ящура. Той опускає масивну голову, і хлопцеві навіть не потрібно напружуватися, щоб відчути знайомий, спокійний відгук у свідомості. «Готовий, хлопче?» — лунає в його голові низький голос. Кайрен м'яко хапається за луску і застрибує в сідло. Кидає швидкий погляд ліворуч.

​Рейнар уже в сідлі свого Сапфірового дракона. Він зробив це настільки плавно і безшумно, що здається, ніби гравітація для нього не працює. На обличчі ніяких емоцій, але Кайрену здається, що тіні навколо його дракона густіші, ніж мають бути.

​Зіірі поруч із ним зосереджено вираховує аеродинамічний опір.

— Враховуючи розмах крил Пульсара і поточну швидкість вітру, оптимальний кут зльоту становить тридцять чотири градуси, — бурмоче, поки його дракон нетерпляче іскрить розрядами. Йому явно чхати на всі розрахунки свого вершника. Дракон бажає просто рвонути в небо.

​Торік тим часом ледь заповзає на спину свого Смарагдового Броненосця.

— Булижнику, тільки давай без різких рухів, окей? — шепоче, чіпляючись за ремені мертвою хваткою. — Я сьогодні спеціально не снідав, щоб нікого не обригати з висоти. Давай чілити в повітрі.

​А Вірея стоїть біля свого Багряного дракона і ніяк не може застебнути фіксатор на сідлі — руки чомусь тремтять. Вона злиться на себе, на Моргата, на весь цей дурдом, але найбільше — на Торвальда, який зараз повільно наближається прямо до неї.

​Втискає голову в плечі, готуючись до бурі. Бо щось він якийсь не такий.

​Торвальд зупиняється поруч. Він не згадує вихідні. Не запитує про матір. Взагалі не говорить про них.

​— Ти занадто сильно тягнеш ментальні «поводи» на себе, Соларіс, — голос звучить професійно, але в ньому є та глибока нотка, від якої по спині Віреї біжать мурашки. Він простягає руки. На них чорні шкіряні рукавиці. Сам застібає непокірний фіксатор на її сідлі. На секунду торкається її стегна — випадково чи ні, вона не знає, але її ніби б'є струмом.

​— Я... я просто намагаюся тримати контроль, —видавлює вона, дивлячись на його ідеальний профіль. Ця його показна нормальність лякає її більше за сварки. Він поводиться занадто нормально.

​— У цьому твоя помилка. З драконом не можна боротися, — Торвальд піднімає очі, в яких зараз немає нічого, крім зосередженості інструктора. — Як розподіляєш вагу?

​— Рівномірно... — розгублено відповідає дівчина.

​— Неправильно. Ти маєш відчувати рух його крил ще до того, як він поверне. Коли він іде вліво, твоя вага має зміщуватися не в протилежний бік, а разом із ним, створюючи єдиний центр тяжіння, — Торвальд відступає назад, критично оглядаючи її посадку. — Відпусти свої страхи, Віреє. У небі немає місця для брехні самому собі. Якщо ти затиснена, він це відчує і скине тебе.

​Останнє речення звучить із подвійним дном, і Вірея з силою прикушує губу зсередини, щоб не видати своїх емоцій. Він справді навчає її. Віддає їй свій досвід, захищає її від помилки, і від цього почуття провини розриває її зсередини на шматки. Вона бачить зовсім іншого Торвальда — не зухвалого Льодяного Принца, а зібраного, неймовірно талановитого і серйозного пілота. І її тягне до нього з такою силою, що перехоплює подих.

​— Зліт! — рик Фламберґа розриває напругу.

​Земля під ними здригається. П'ять гігантських драконів одночасно відштовхуються від кам'яного плато. Повітря вибухає від помахів неймовірно могутніх крил. Вірею вдавлює в сідло, і перша секунда вільного падіння змінюється шаленим, п'янким ривком угору.

​Холодний вітер б'є в обличчя, вибиваючи з легень залишки кисню. Вони пробивають нижній шар хмар і виринають у сліпучому сонячному світлі. Це не тренажери. Вже не теорія. Тепер це абсолютна, безмежна свобода.

​Кайрен летить праворуч, його чорний розсікає повітря, наче ніж масло. Десь нижче чути дикий, напівзахоплений-напівпереляканий вереск Торіка.

​А поруч із Віреєю, крило в крило з її Багряним драконом, виринає величезний, вкритий інеєм Льодяний ящір Торвальда. Дракен сидить у сідлі з такою грацією, ніби він народився в повітрі. Він дивиться на неї крізь свист вітру, і на його губах з'являється щира напівусмішка.

​Вони набирають висоту, прямують до гострих скель і закритих секторів Академії. Але вони не готові до того, що трапиться далі.

Повітря навколо них як суцільний ревучий потік. Вірея відчуває, як адреналін випалює з крові всі тривоги останніх днів. У небі немає ні Моргата, ні брехні, ні інтриг — лише шалена швидкість і гаряча луска під руками.

​Але розслаблятися зарано.

​— А тепер, салаги, розбудимо вашу кров! — реве голос Фламберґа в їхніх переговорних артефактах, вмонтованих у коміри льотних курток. Професор на своєму броньованому гіганті закладає такий крутий віраж, що в першокурсників перехоплює подих. — Пікірування в Ущелину Мертвих Вітрів! Зробите помилку — і вас зішкрібатимуть зі скель шпателем! За мною!

​Ящури один за одним складають крила і каменем летять униз, у вузьку, темну розщілину між гострими, як бритва, скелями.

​Вірея відчуває, як паніка крижаною рукою стискає їй горло. Стіни ущелини наближаються з шаленою швидкістю. Її рефлекси кричать: «Тягни поводи на себе! Гальмуй!», і вона інстинктивно напружує руки, смикаючи ментальний зв'язок. Дракон роздратовано рикає, збивається, крило небезпечно черкає повітряний потік біля самої скелі.

​— Відпусти його, Віреє! — раптом лунає в її вусі спокійний, абсолютно впевнений голос Торвальда.

​Він летить поруч, майже впритул. Його дракон ідеально повторює кожен згин ущелини. Дракен не дивиться на скелі — він дивиться тільки на неї.

​— Ти знову борешся з ним! — його голос прорізає свист вітру, і стає її єдиним орієнтиром. — Не дивись на стіни. Дивись на вихід. Подай корпус уперед. Разом із ним! Три... два... зараз!

​Вона заплющує очі на частку секунди, відпускає свій страх і притискається грудьми до шиї дракона. Багряний, відчувши довіру, миттєво вирівнюється. Він ловить висхідний потік, і вони віртуозно прослизають крізь найвужче місце ущелини, з переможним ревом вилітаючи у відкрите небо.

​— Оце був лютий зашквар! — хрипить Торік у комунікатор. Його Булижник вивалюється з ущелини останнім, важко махаючи крилами. — Я ледь не впустив серце в п'яти! Кайрене, ти живий там?

​— Живий, бро, але сивіти почав.

​Група зависає в повітрі над хмарами для перепочинку. Дракон Віреї плавно порівнюється з ящуром Торвальда. Дівчина важко дихає, щоки палають від адреналіну і захвату. Коли дивиться на Дракена, в її сріблястих очах плескочеться щира, неприхована вдячність.

​Торвальд злегка нахиляється зі свого сідла до неї. Обличчя близько. Простягає руку і дуже впевнено підтягує страховувальний ремінь на її плечі. Пальці затримуються на її ключиці.

​— Ти нестерпний учитель, Дракене, — жартома видихає Вірея, відчуваючи, як від цього дотику по її тілу розливається приємний жар. Вона тане. Їй здається, що все справді добре. Що криза минула.

​— А ти, Соларіс, найгірша учениця в усій Академії. Він дивиться на дівчину, яка відверто йому збрехала, і не видає себе жодним м'язом. Ця показна нормальність — найстрашніша зброя Льодяного Принца.

​— Увага в повітрі! Перетинаємо межу Закритого Сектора! — різко обриває їхню мить Фламберґ. — Тримати стрій! Нікуди не відхилятися!

​Вони пролітають над територією, яка завжди ховалася за густими, неприродними туманами. Тут, унизу, немає навчальних корпусів. Лише чорні, покручені вежі та мертві ліси, куди студентам вхід суворо заборонений.

​Температура повітря раптом стрімко падає. Небо над ними сіріє, ніби хтось вимкнув сонце.

​І раптом усі п'ять драконів одночасно здригаються. Це не турбулентність. Це синхронний, інстинктивний спазм жаху. Гігантські хижаки, які щойно безстрашно пікірували в ущелину, тепер різко опускають голови. Вони реагують на щось унизу.

​Повітря гусне.

​Вірея хапається за скроню. Прямо в її голові, обходячи всі комунікатори, лунає шепіт. Він стародавній, холодний, він шкребе по внутрішній стороні черепа, повторюючи слова, які вона не може розібрати, але від яких на очі навертаються сльози.

​— Чуваки... — голос Торіка в динаміку тремтить так сильно, що слова ледь розрізнити. — Ви це чуєте? Це якась кріпова дичина... Там дитина плаче! Хтось залишив дитину в тому лісі!

​— Аномалія, — монотонно, але на диво швидко вигукує Зіірі. — Мій мозок фіксує невідомий ментальний імпульс. Він намагається переписати мої алгоритми! Це не радіохвилі, це чиста нейронна атака!

​Рейнар летить мовчки. Його дракон б'ється в конвульсіях, намагаючись зірватися в штопор, але хлопець мертвою хваткою тримає поводи. Він заплющує очі. Обличчя біліє. Його свідомість раптом розриває багатоголосий крик — десятки чужих голосів кричать, стогнуть, захлинаються болем одночасно. Вони не тільки кричать, а й благають, ні... вимагають впустити їх.

​І лише Кайрен спантеличено крутить головою.

​Він дивиться на Вірею, яка скорчилася від болю, на панікуючого Торіка, на Рейнара. Напружує слух. Він чекає болю, чекає крижаних щупалець у своїй голові. Але немає нічого. Абсолютна тиша. Лише свист вітру.

​«Чому я нічого не чую?» — подумки звертається він до свого ящура, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині від усвідомлення власної ненормальності.

​Чорний дракон повертає масивну голову, і його телепатичний голос звучить у голові Кайрена важко:

«Воно не може тебе почути».

​Кайрен завмирає. Пальці до болю стискають луску.

«Ехо?» — запитує, відчуваючи, як повітря в легенях перетворюється на лід.

​Пауза. Довга, нестерпна, наповнена чужим жахом пауза.

​«Так».

Зворотний шлях до ангарів нагадує втечу з цвинтаря. Дракони, інстинктивно відчуваючи небезпеку, що випромінював Закритий Сектор, б'ють крилами з подвійною силою, залишаючи мертвий ліс далеко позаду. Першокурсники мовчать. Всі вкрай виснажені.

​Кайрен летить, притиснувшись грудьми до теплої луски свого ящура. Тиша, яку він щойно відчув замість атаки Еха, пульсує в його венах сумішшю полегшення і відчаю. Він особливий. Він — сліпа пляма. І це означає, що саме він має щось зробити.

​«Коли?» — з ноткою розпачу посилає він думку своєму дракону через ментальний зв'язок. — «Коли ви вже дозволите мені дізнатися всю інформацію? Коли ми почнемо діяти? Вони вже близько, я відчуваю це. Я не можу просто сидіти і чекати на лекціях!»

​Відповідь чорного хижака приходить не одразу. Вона ллється в розум Кайрена спокійною, прохолодною рікою, щоб загасити його підліткову гарячковість.

«Не можна поспішати. Ти маєш стати чудовим пілотом. Наше злиття повинно викристалізуватися, стати настільки сильним, щоб у бою ніхто і ніщо не змогло його розірвати. Твоя невидимість для Еха — це наш єдиний шанс, але без майстерності вона нічого не варта».

​«То мені лише вчитися і чекати?» — протестує хлопець. — «Але я так не можу! Що, як хтось постраждає, поки ми тут тренуємо фігури вищого пілотажу?»

​«Без жертв ніколи не обходиться, — голос дракона стає жорсткішим. — Ти маєш це прийняти. Всіх не врятуєш. Так було завжди. Безодня завжди забирає свою данину».

​«Але ж...»

​«Попроси професора Драґорна тобі допомогти. Тобі потрібен кращий контроль свідомості».

​Кайрен ледь не давиться холодним повітрям.

«Драґорна?! Але ж він терпіти мене не може! Він вважає мене слабаком, невдахою!»

​«Уже ні...» — з помітним відтінком гордості відгукується чорний дракон, і зв'язок плавно переходить у фоновий режим.

​Вони приземляються на кам'яне плато. Дракони важко опускаються на лапи, складаючи розпалені крила. Студенти злазять із сідел, відчуваючи, як ноги підкошуються від різкого повернення до земної гравітації.

​Вірея намагається розстебнути кріплення, але пальці після пережитого жаху зовсім не слухаються. Вона відчуває на собі погляд ще до того, як повертає голову. Торвальд. Він підходить до неї з м'якою грацією, яка завжди змушувала її серце битися швидше. Вона неймовірно скучила за ним, за його запахом, за його впевненістю, але гордість і страх бути викритою тримають її на місці, немов магнітом.

​Дракен теж бореться із собою. Його зупиняє обман. Знання того, що вона грала з ним, отруює кров, але коли він бачить її бліде обличчя і розгублені очі, його витримка дає тріщину.

​Він мовчки простягає руки і, обхопивши її за талію, обережно допомагає спуститися з Багряного. Коли ноги торкаються землі, він не відпускає її одразу. Ніжно торкається відкритої ділянки шкіри на її шиї. Вірея завмирає. Подих перехоплює, ніби вона проковтнула уламок льоду. Погляд Торвальда ковзає нижче і зупиняється на її губах. Він дивиться на них так, ніби це найбільший і найбажаніший приз у цій проклятій Галактиці. Від цієї безмовної напруги між ними іскрить повітря.

​— Дракене... — Вірея намагається сховати своє хвилювання за легкою посмішкою. — Це було супер. Ти будеш іще приходити на наші польоти в якості інструктора?

​Він повільно кліпає, повертає собі маску непроникності.

— Можливо. Я подумаю над цим. Це... цікавий досвід — вчити першокурсників.

​— Мені подобається мати такого красунчика в якості персонального інструктора, — Вірея відчуває, як щоки зрадницьки заливає гарячим рум'янцем, але вона не відводить погляду.

​Лід в очах Торвальда тріскається. Він не витримує. Нахиляється і швидко, але дуже тепло цілує її в щічку.

— Від тебе чути компліменти — це насолода для вух. Але я поспішаю. Побачимося.

​Різко розвертається і йде до Фламберґа. Професор гучно дякує асистенту, після чого махає рукою, розпускаючи студентів. Ледве пересуваючи ноги, студенти плентаються до гуртожитку.

— Це крінж, — бурмоче Торік, спираючись на плече Кайрена. — Я туди більше не полечу. Треба змити з себе все це.

​Гарячий душ змиває з Віреї запах драконячої луски, але не може змити сплутані думки. Вона виходить у свою кімнату, загорнувшись в пухнастий рушник, і завмирає.

​На столику лежить кілька вишуканих баночок із темного скла, що переливаються перламутром. А поруч — чорна картка з тисненим срібним шрифтом. Вірея з підозрою бере її двома пальцями.

​«Для найколючішої квітки Академії. Щоб твої солоденькі губки не пересихали від стресу, а шкіра сяяла яскравіше за твою гордість. Не дякуй. Просто пам'ятай, хто вміє робити приємно. — М.»

​— Збоченець, — фиркає, відчуваючи, як у грудях закипає роздратування. Вона рішуче згрібає баночки в оберемок. — Навіщо я взагалі це розглядаю? Треба все викинути. Цей нахаба не заслуговує ні на секунду моєї уваги.

​Рішуче йде до утилізатора, але зупиняється. Погляд падає на власне відображення у дзеркалі — втомлене, змарніле. Вдома, на Елізіум-Прайм, батько ніколи нічого не дарував їй просто так. Кожну сукню, кожну похвалу треба було заслужити ідеальною поведінкою, оцінками, вигідними знайомствами. Любов була транзакцією. А тут... тут цей небезпечний, нестерпний контрабандист робить їй подарунки просто тому, що вона йому подобається. Тому, що вона, як він каже, "красива і непідступна".

​Ця думка, як заборонений солодкий сироп, розтікається всередині. Вірея зітхає, здаючись. Вона відкриває першу баночку і наносить крем на плечі. Шкіра жадібно вбирає шовковисту текстуру, і за мить на ній залишається лише делікатне мерехтіння та розкішний шлейф нічних орхідей. Вірея почувається свіжою пелюсткою, яка щойно розкрилася після дощу. Наступним іде засіб для волосся — кілька крапель, і сріблясті пасма сяють так, ніби вона вплела в них світло найяскравіших зірок космосу.

​Вона милується собою, забувши про втому, коли раптом тишу кімнати розриває наполегливе шкрябання у двері.

​Серце підстрибує. Вона швидко ховає баночки в дальню шухляду, записку мне в кулаці і кидає під ліжко. Швидко поправляє шовковий халатик, що замінив рушник, і, затамувавши подих, наважується відчинити двері.

​На порозі стоїть Торвальд.

 Він навіть не дає їй нічого сказати. Стрімко заходить, зачиняє за собою двері ударом ноги і, притиснувши Вірею спиною до холодної стіни, накидається на неї. Його губи жадібно та відчайдушно накривають її губи. Дівчина відчуває, як у ньому вібрує напруга останніх днів — суміш люті, ревнощів і божевільної потреби. Він обціловує її шию, ключиці, вдихаючи запах орхідей, гладить волосся. Торвальд більше не може витримувати цю штучну дистанцію, і зараз здається власному вогню. Обоє в полоні пристрасті.

Наступного дня, коли виснажливі лекції та тренування нарешті залишаються позаду, п'ятірка збирається у їдальні. Студенти втомлено брязкають столовими приборами, обмінюючись млявими фразами.

​Але за столом старшокурсників панує зовсім інша атмосфера.

​Ліниво колупаючись виделкою в салаті з водоростей, Вірея першою помічає цю аномалію. Зазвичай старшокурсники на розслабоні, як любить казати Торік. Частенько від їхнього столу лунає сміх в сторону молодших. Але зараз там якесь тривожне перешіптування. Дівчина переводить погляд на Торвальда і відчуває, як у животі розливається неприємний холод. У Дракен зазвичай емоційна броня товстіша за обшивку космольота, але зараз він відверто схвильований. Обличчя напружене. Вірея помічає як він нервово, раз за разом, прокручує комунікатор на зап'ясті. Навіть не дивиться в її бік.

​Раптом чийсь пристрій тихо пікає.

​Старшокурсники, наче за командою невидимого генерала, одночасно підриваються зі своїх місць. Гуркіт десятків відсунутих важких стільців отрезвляє. Вони зриваються з місця і, не сказавши нікому ні слова вилітають із зали. 

​— Якась люта дичина відбувається, — порушує мовчанку Торік, відкладаючи недоїдену булочку. В голосі читається одночасно цікавість і страх. — Зрозуміло ж, що нам ніхто нічого не скаже. Ми для них просто дітки.

​Несподівано Зіірі, який зазвичай ігнорує всі соціальні інтриги заради алгоритмів, нахиляється над столом. Вуха насторожено тріпочуть, вловлюючи залишкові звукові хвилі в коридорі.

​— Аналіз їхньої поведінки вказує на критичну позаштатну ситуацію, — в голосі чується азарт. — Пропоную простежити траєкторію їхнього руху. Мої сенсори зможуть обійти базові глушильники коридорів. Ми маємо вивідати інформацію. Хоч щось.

​Кайрен миттєво пожвавлюється. Активно киває, підсуваючись ближче. Навіть Рейнар схиляє голову на знак згоди. Четверо хлопців утворюють тісне коло, злившись у суцільний потік тихого, змовницького сленгу та планування.

​— Я пас, хлопчики, — Вірея повільно піднімається з-за столу, відчуваючи, як від утоми гудуть ноги. Соціальний і фізичний резерв її організму повністю вичерпаний. — Грайте у шпигунів без мене. Я дуже втомилася, піду відпочивати. У мене немає сил навіть на те, щоб просто дивуватися.

​Вона залишає їх у їдальні і плентається до кімнати. У коридорах тихо, але ця тиша тепер здається не спокійною, а напруженою.

​Коли Вірея зачиняє за собою двері покоїв, погляд миттєво чіпляється за сторонній предмет. На ліжку лежить невеличка коробка. І, звісно ж, знайома чорна картка.

​Вона закочує очі, відчуваючи, як у грудях закипає суміш роздратування і якоїсь нездорової, впертої цікавості. Підходить ближче, бере записку і читає:

​«Не думай, що я забув про тебе. Ти – моя колюча квіточка. Щоночі, заплющуючи очі, я мрію про те, щоб знову відчути твої солоденькі губки на смак і ту неймовірно ніжну, солоденьку шийку, яка так і просить моїх поцілунків. Одягни це і згадай, хто справді знає твої розміри. — М.»

​— Та скільки ж він діставатиме мене! — жбурляє картонку на стіл. Шкіра спалахує від обурення, але пальці вже самі тягнуться до кришки.

​Вона розвертає папір усередині коробки і завмирає.

​Там лежить білизна, яку важко назвати просто тканиною. Це справжнє мистецтво. Тонке, напівпрозоре мереживо кольору перлів переливається так, ніби його зіткали з чистого місячного сяйва. Воно виглядає настільки безбожно дорогим і тендітним, що дівчина спочатку не наважується до нього торкнутися.

​Бореться із собою рівно п'ять секунд. А потім скидає форму Академії і приміряє подарунок.

​Білизна лягає на її тіло ідеально, немов друга шкіра. Кожен вигин, кожна лінія підкреслені настільки спокусливо, що аж перехоплює подих від власного відображення в дзеркалі. Але при цьому тканина неймовірно м'яка, зручна, немовби хмаринками окутала її, не залишає жодного відчуття дискомфорту.

​— Вигідно бути контрабандистом, — бурмоче Вірея, роздивляючись себе з переможною посмішкою. — Гарно пристроївся. І чорта з пекла дістане. Та байдуже... я просто не зможу відмовитися від такої краси.

​Накидає поверх халат, вимикає основне світло і забирається під ковдру. Роздратування на Моргата швидко випаровується. З'являються зовсім інші, глибокі і гарячі відчуття.

​Тіло розслабляється, потопаючи в подушках, спогади мимоволі повертають її у вчорашню ніч. До Дракена. Вона пам'ятає кожну секунду. Торкаючись її шкіри, він був неймовірно чуйним та обережним, немов боявся її зламати. Наприкінці, коли він, знесилено притулився чолом до її скроні, вже не зміг утримувати свої внутрішні бар'єри, і зізнався, що кохає її.

​Ці слова досі вібрують у її серці золотим світлом, витісняючи всі страхи про Ехо, про таємниці Академії і про те, що він дізнається правду про Вейларіс. Ця ніч була настільки справжньою, що все інше втратило значення. Вірея заплющує очі, і п'янка млість накриває її з головою. Так неймовірно солодко засинати під ці думки, відчуваючи себе захищеною, коханою і, незважаючи на весь навколишній хаос, абсолютно щасливою.