Раді Вас бачити!

Кайрен різко розплющує очі й сідає на ліжку з таким голосним вдихом, ніби щойно випірнув із глибокої крижаної води.

​Він гарячково озирається. Знайомі кам'яні стіни його кімнати. Його власна, трохи зібгана ковдра. Що за чорт? (У голові панує суцільний, густий туман, крізь який пробивається гострий, пульсуючий біль. «Як я опинився у своєму ліжку?!»)

​Останнє, що яскраво і болісно спалахує в пам'яті — це розкішне, залите червоним світлом лігво старшокурсників. Задушливий запах сандалу і того клятого солодкого пійла. Відчуття абсолютного паралічу в тілі. А потім... важкі двері відчиняються, і на порозі з'являється Дракен Торвальд. Льодяний Принц, на шиї якого безсоромно висить і палко його цілує якась рудоволоса старшокурсниця з факультету ілюзій.

​Кайрен чітко пам'ятає той крижаний спалах дикої паніки за Вірею. «Де вона була в той момент? Що вони з нею зробили? І чому я взагалі так відчайдушно хвилювався за цю срібноволосу, пихату аристократку, якщо ми навіть не друзі, а просто товариші по нещастю?»

​Юнак до болю стискає скроні пальцями, намагаючись витягнути з пам'яті хоч ще один фрагмент того вечора. Хоч щось. Нічого. Абсолютна, ідеальна порожнеча. Спогади ніби просто стерли брудною, мокрою ганчіркою з дошки.

​— Бляха... — хрипить Кайрен, зриваючись із ліжка на холодну підлогу. Погляд падає на магічний годинник над дверима. 08:45. — Проспав!

​Ранок понеділка миттєво перетворився на божевільний марафон. Він вилітає в коридор, мчить до загальних купелей Обсидіанового сектора. Крижаний душ трохи приводить до тями, змиваючи липкий нічний піт, але не змиває тривоги. Юнак на ходу натягує чорну мантію, нервово застібає срібні ґудзики, ігноруючи гучне бурчання порожнього шлунка. Сніданок він безнадійно пропустив.

​Але найгірше не це. Найгірше те, куди він зараз так відчайдушно біжить.

​Сьогодні пара у професорки Ліори Селестін. І це не просто чергова лекція, де вони будуть записувати теорію. Сьогодні вони йдуть вибирати своїх драконів. Точніше, як попереджала Ліора, це прадавні істоти вибиратимуть їх.

​Думки Кайрена наскакують одна на одну, перетворюються на панічний, задушливий вир: «Я найслабший із них усіх. Вірея має чисту, спадкову магію, Торік хоча б геніально знається на травах, Зіірі взагалі ходячий комп'ютер, а Рейнар... він живий якір для монстрів. А я? Я просто шахтар із Нижніх Рівнів, який звик працювати з бурами, металом та брудом! Що, якщо жоден дракон не захоче мати зі мною справу? Або гірше — що, якщо я не впораюся з бар'єром, ця істота залізе мені в голову і просто випалить мій розум? Перетворить мене на порожню оболонку, що пускає слину в лазареті?!»

​Серце гупає десь у самому горлі, перекриваючи дихання. Кайрен долає останні десятки сходинок, ледь не збиваючи з ніг якогось другокурсника з факультету некромантії, і з розгону влітає у високі двостулкові двері аудиторії Злиття.

​Знайомі запахи миттєво б'ють в ніс. В аудиторії панує напружена, чи не мертва тиша. Студенти вже сидять на своїх місцях, завмерши, ніби їх посадили на електричні стільці перед стратою.

​Кайрен важко дихає, спираючись рукою на одвірок, і його погляд миттєво вихоплює з натовпу знайому срібну маківку. Вірея Соларіс сидить за першою партою, з ідеально рівною спиною. Вона повільно повертає голову на звук відчинених дверей.

​Кайрен завмирає, ніби натрапив на невидиму стіну. Очі аристократки, завжди такі холодні, непроникні та зверхні, зараз яскраво-червоні. Набряклі.

​«Вона що... плакала? — подумки жахається Кайрен, повільно і невпевнено йдучи до свого місця. — Ні, стоп. Вона що, взагалі ВМІЄ плакати?! Ця крижана статуя з Елізіум-Прайм, яка вважає емоції слабкістю?!

​Юнак мовчки сідає за свою парту, не зводячи з дівчини підозрілого, стурбованого погляду. Вірея одразу ж різко відвертається, ховає обличчя за щільною завісою срібного волосся. Плечі напружені.

​«Це точно якось пов'язано з Торвальдом. З тією дівулею на вечірці, — Кайрен до болю стискає кулаки під столом. — Треба буде після пари затиснути її в кут і витягнути правду. Я ж, бляха, так і знав! Я з самого початку знав, що ці ігри з Льодяним Принцом і старшокурсниками не закінчаться нічим хорошим...»

​— Ви запізнилися, містере Вокс. Ваші думки знову гримлять, як порожні металеві відра, — раптом лунає м'який, але небезпечно тихий голос професорки Ліори, яка безшумно матеріалізується за його спиною.

​Кайрен здригається, різко обертаючись. Професорка дивиться на нього своїми глибокими, космічними очима, левітуючи в кількох міліметрах над підлогою.

​— Сподіваюся, ваша свідомість готова до того, що зараз відбудеться, — Ліора плавно обводить поглядом усю аудиторію, і на її губах з'являється легка, химерна усмішка. — Вставайте. Усі. Ми йдемо до Гніздов'я. Час розбити ваші дзеркала.

Шлях до Гніздов'я пролягає через нескінченні, вирубані просто в скелі спіральні сходи, які ведуть кудись у самісінькі надра Драксарії. З кожним кроком повітря стає все гарячішим і густішим, наповнюється запахами розпеченого каменю, сірки та старої луски.

​Кайрен іде позаду всіх, відчуваючи, як мантія липне до мокрої від поту спини. Коли важкі залізні ворота нарешті зі скреготом розчиняються, п'ятірка першокурсників опиняється на краю гігантської підземної печери.

​Склепіння тут настільки високе, що губиться в тінях. Усередині печери, на масивних кам'яних плато, що виступають над озерами киплячої лави, лежать вони. Десять драконів.

​Вони абсолютно різні: один вкритий чорною, матовою лускою, що поглинає світло; інший нагадує згусток зеленого полум'я і шипів; третій має дві пари крил і спить, згорнувшись у гігантське кільце. Усі вони величезні, смертоносні і зараз уважно дивляться на маленьких людей своїми фатальними, вертикальними зіницями.

​Студенти завмирають на краю платформи, наче миші перед виходом на арену з левами. Паніка в рядах першокурсників миттєво сягає критичної межі.

​— Йой... ви тільки подивіться на ці зуби, — жалібно, майже пошепки скиглить Торік, відступаючи за спину Кайрена. Навіть дрібно і беззупинно тремтить. — Вони ж величезні.....і небезпечні. Матінко природа, ми всі тут помремо. Вони ж зжеруть нас і навіть не поперхнуться! Я занадто худий для них! Я ж на вісімдесят відсотків складаюся з води і м'яких рослинних волокон, я для них просто легкий веганський салат перед основною стравою! Вокс, скажи мені, що ми можемо просто піти...

​— Вау, — раптом абсолютно монотонно, але з явним науковим захватом видає Зіірі, швидко натискаючи щось на своєму візорі. Інопланетянин навіть подається вперед. — Вражаюча біомеханіка смерті. Згідно з моїми розрахунками, ймовірність втрати верхньої кінцівки під час тактильного контакту становить дев'яносто дві цілі і три десятих відсотка. Амплітуда руху їхніх щелеп дозволяє відкусити людську голову за нуль цілих і сім десятих секунди. Який ідеальний хижацький механізм. Цікаво, чи відчую я біль, якщо той зелений відкусить мені половину тулуба, чи шок настане швидше?

​«Боже, з ким я вчуся... один готується стати салатом, інший вираховує швидкість власної ампутації, — Кайрен нервово ковтає слину, відчуваючи, як у нього самого підкошуються ноги. — Але ж вони мають рацію. Ці монстри просто розірвуть нас. Як до них узагалі можна підійти?!»

​— Тиша! — різко обриває їхнє бурмотіння професорка Ліора. Вона плавно виходить наперед, гіпнотизуючи їх своїм холодним поглядом. — Ваші думки знову смердять страхом. Дракони це відчувають. Перед вами десять кандидатів на злиття. Кожен із вас має підійти до кожного дракона і познайомитися.

​Вона повертається до студентів і повільно продовжує:

— Ви підходите впритул. Дивитеся прямо в очі. І кладете долоню точно між двома очима рептилії. Не на ніс. Не на шию. Між очима. Це зона їхнього найвищого ментального сприйняття. Якщо ви відведете погляд або ваша рука здригнеться — ви більше не партнер. Ви — здобич. Дивіться як це робиться. Дуже уважно.

​Ліора розвертається і абсолютно спокійно йде до найближчого дракона — масивного ящура з темно-синьою, майже сапфіровою лускою. Дракон гарчить, з ніздрів виривається хмара сизого диму, але професорка не зупиняється. Вона зупиняється лише, коли підходить впритул до гігантської морди, плавно піднімає праву руку і впевнено кладе її рівно між двома палаючими жовтими очима.

​Простором прокочується відчутна вібрація. Дракон миттєво замовкає, прикриває очі і голосно, вібруюче видихає, приймаючи її дотик.

​— Ось так, — Ліора опускає руку і відходить убік. — Хто перший?

​Повисає мертва, дзвінка пауза. Кайрен відчуває, як долоні змокріли від холодного поту. Але тут від групи відділяється тінь.

​Рейнар Ксейл мовчки, не видавши жодного звуку, крокує вперед. Хлопець виглядає абсолютно розслабленим, не виражає ані страху, ані захоплення. Підходить до сапфірового дракона, потім до наступного, потім до шипастого зеленого. Рейнар діє з механічною, моторошною точністю. Він піднімає руку, кладе між очима, тримає секунду і йде далі.

​Жоден із десяти драконів навіть не ворухнувся. Вони лише кліпали своїми гігантськими очима, а дехто навіть опускав голову нижче, ніби визнавали в цьому загадковому відлюднику щось своє, щось настільки ж темне і прадавнє.

​— Прийнятно, — коротко кидає Ліора, хоча в її голосі чується легка зацікавленість. — Наступна. Соларіс.

​Вірея різко вдихає, немов перед стрибком у прірву. Виступає вперед. Спину, як завжди тримає ідеально прямою, кроки відміряні і граціозні, як і личить аристократці з Елізіум-Прайм. Але Кайрен бачить, як сильно напружені її плечі. Очі дівчини все ще залишаються хворобливо-червоними після ранкових сліз.

​«Її захисний бар'єр зараз тріщить по швах, — з жахом усвідомлює Кайрен. — Вона ж сама не своя через Торвальда! А Ліора казала, що дракони бачать наші розколоті дзеркала!»

​Вірея підходить до першого дракона. Кладе руку. Ящір невдоволено фиркає, але терпить. Вона переходить до другого. Той різко смикає головою, ледь не скидаючи її долоню, але Вірея втримує контакт.

​Проте чим далі вона йде вздовж ряду, тим більш неспокійними стають істоти. Вони відчувають її хаос, її прихований біль та нестабільність.

​Коли Вірея наближається до восьмого дракона — велетенського хижака з яскраво-червоною, немов свіжа кров, лускою — стається непередбачуване.

​Дракон навіть не дає їй підняти руку. Він раптом вигинає довгу шию і видає несамовитий, пронизливий шипіт, від якого вібрують кам'яні стіни. З пащі вириваються іскри. Червоний ящір різко подається вперед, нависає над тендітною дівчиною, вертикальні зіниці звужуються до тонких щілин, щелепи загрозливо клацають у лічених сантиметрах від її обличчя, він явно намагається атакувати те, що здалося йому хворим і слабким.

​Вірея ціпеніє. Вона не кричить, але її очі все видають. Там панічний жах. Вона порушує правило — її рука здригається, так і не торкнувшись луски.

​Ліора Селестін опиняється поруч із такою швидкістю, що око ледь вловлює її рух. Професорка грубо хапає Вірею за плече, відсмикує дівчину назад, а сама стає прямо перед розлюченим червоним монстром.

​Ліора не піднімає руки. Вона вдивляється в розжарені очі ящура і раптом починає швидко шепотіти щось абсолютно незрозумілою, стародавньою мовою. Слова звучать як гортанний скрегіт каміння та шипіння змій — моторошно, схоже на те, що шепотіла бібліотекарка Мадам Корвус.

​Дракон різко замовкає. Він здригається, кліпає і, важко дихаючи, повільно відступає, схиляючи голову перед професоркою.

​Ліора обертається до смертельно блідої Віреї. Її не впізнати. Професорка здається .....небезпечною.?

​— Ваш розум зараз — це відкрита рана, Соларіс, — роздивляється Вірею. — Ви принесли в Гніздов'я чужий бруд. Станьте в кінець ряду. І моліться, щоб інші вас взагалі прийняли. А тепер...

Вона думає кого покликати наступним.

— Наступний. Зіірі, — командує Ліора, та відпускає Вірею в кінець ряду.

​Той впевнено наближається. Швидко кліпає очима, зчитуючи інформацію. Наближається до першого, сапфірового дракона абсолютно спокійно, ніби підійшов до термінала в бібліотеці. Дракон нахиляє гігантську морду, принюхуючись.

​— Вітаю, вища біологічна формо життя, — монотонно вітається Зіірі, простягаючи руку. — Згідно з моїми даними, ваш пульс зараз становить сорок два удари на хвилину. Це дуже енергоефективно.

​Він чітко кладе долоню точно між жовтими очима ящура. Дракон спантеличено кліпає, але контакт приймає. Зіірі так само монотонно обходить усіх інших, примовляючи до кожного щось на кшталт: «Цікава щільність луски» або «Ваша тепловіддача могла б обігріти невеличке місто». Жоден із хижаків не виявляє агресії — вони дивляться на нього швидше як на дивну, але абсолютно неїстівну комаху.

​— Досить специфічний підхід, але контакт встановлено, — коментує професорка. — Бамбл. Ваша черга.

​Торік видає звук, схожий на скиглення пораненого щеняти. Він їде, але ноги не слухаються. Флоріанець виглядає так, ніби його ведуть на ешафот. Повільно, міліметр за міліметром, наближається до першого дракона.

​Ящір опускає масивну голову, і його гаряче дихання обдає Торіка запахом сірки. Бамбл міцно заплющує очі і виставляє вперед долоню, яка зрадливо тремтить.

​— Б-будь ласка, не їжте мене, — починає швидко, істерично бурмотіти. — Я гіркий! Клянуся своїми неоновими папоротями, я жахливий на смак! Я зранку взагалі нічого не їв, у мені самі кістки і вода, я для вас просто легкий дієтичний перекус, після якого у вас точно буде печія!

​Дракон із цікавістю пирхає, випускаючи з ніздрів гарячу пару, яка здуває руде волосся Торіка назад. Хлопець щосили притискає долоню до його лоба, тримає секунду, відсмикує і боком, мов той краб, пересувається до наступного.

​Коли Бамбл доходить до третього дракона (того самого, що спав, згорнувшись кільцем, і мав дві пари крил), стається катастрофа. Велетенська рептилія саме в цей момент вирішила прокинутися. Дракон розплющує величезні, як тарелі, очі, бачить перед собою розмиту руду пляму, яка щось скиглить про веганську дієту, і... гучно, з колосальним гуркотом чхає.

​Потужний потік повітря, впереміш із дрібними іскрами, просто зносить Торіка з ніг. Хлопець відлітає на метр, кумедно перекидається через голову і гепається на п'яту точку.

​— Ой! Перепрошую! Будьте здорові! — одразу ж верещить, не встає з підлоги, а прикриває голову руками. — Це моя провина! Я занадто різко пахну страхом, так?!

​Раптом під склепінням печери лунає сміх. Сміється Ліора Селестін. Дзвінко, щиро і зовсім не холодно. Аудиторія застигає в шоці (побачити, як ця моторошна жінка, що розриває свідомості, відверто регоче — видовище не з повсякденних). Навіть дракони, здається, трохи розслабилися від її сміху.

​— Вставайте, Бамбл, — з усмішкою каже професорка, витираючи куточок ока. — Ваша щирість і абсолютна відсутність прихованих мотивів зіграла вам на руку. Дракони обожнюють тих, хто не намагається здаватися більшим, ніж є насправді. Продовжуйте. Тільки не змушуйте їх більше чхати.

​Червоний як варений рак Торік, піднімається, обтрушує мантію і якось швидше закінчує свій обхід. Його ніхто не кусає, хоча зелений шипастий дракон таки намагається спробувати його мантію на смак.

​— Вокс, — усмішка Ліори миттєво зникає, з'являється звична холодна зосередженість. — Ви останній.

​Кайрен хапає ротом повітря. Його катастрофічно не вистачає. Та діватися нікуди...

​«Тільки не панікуй. Ти просто підійдеш і покладеш руку. Усе. Як Торік, тільки без польотів на дупу», — подумки наказує собі, виступаючи вперед.

​Але щойно він наближається до сапфірового дракона, атмосфера в Гніздов'ї різко змінюється. Це відчувається навіть на фізичному рівні (повітря гусне, а запахи сірки тьмяніють).

​Дракон не пирхає і не гарчить. Він повільно опускає голову до самого рівня обличчя Кайрена. Вертикальні зіниці ящура раптом розширюються, поки не заповнюють майже всю райдужку, стають глибокими і чорними. Дракон втягує повітря так довго і глибоко, ніби намагається вдихнути не запах тіла хлопця, а саму його суть. І раптом... рептилія трохи здригається. Це не агресія, як було з Віреєю. Якась моторошна, заворожена цікавість, змішана з незрозумілим схваленням.

​Кайрен простягає руку і торкається луски. Вона крижана.

​Переходить до наступного. Зелений шипастий дракон реагує так само. Він не клацає зубами, не фиркає. Він просто завмирає, невідривно дивиться на юнака чорними очима, що розширилися, і , низько вібрує грудною кліткою.

​«Що з ними не так? Чому вони дивляться на мене, як на якогось привида? — паніка всередині Кайрена наростає з кожним новим дотиком. — Вони відчувають те, що відбувається зі мною ночами? Вони бачать Ехо?!»

​Він торкається п'ятого, сьомого, дев'ятого дракона. Усі реагують однаково: моторошне завмирання, чорні зіниці, глибоке, майже гіпнотичне принюхування. Навіть Ліора трохи нахиляє голову, уважно спостерігаючи за цією аномалією.

​Кайрен підходить до останнього, десятого дракона. Це найменший із них, вкритий абсолютно чорною, матовою лускою, яка ніби поглинає світло смолоскипів.

​Юнак простягає руку. Пальці тремтять. Він кладе долоню точно між чорними очима істоти.

​І в ту ж саму секунду реальність навколо Кайрена просто вимикається. Звуки дихання драконів, шепіт студентів, тріск лави — усе зникає в абсолютному, глухому вакуумі. А потім у його голові, в центрі свідомості, лунає ТОЙ САМИЙ голос. Багатошаровий, іржавий, нелюдський шепіт, від якого кров миттєво перетворюється на лід.

​«Ось ти де, маленький шахтарю...» — муркоче Ехо Безодні, і Кайрен відчуває, як невидимі крижані щупальця болісно стискають його мозок. — «Ти справді думав, що сховаєшся від мене тут, серед цих жалюгідних ящурів? Вони всі — лише мої майбутні тіні. Як і ти. Твій розум уже тріщить... Ти мій...»

​— НІ! — Кайрен різко, з силою відсмикує руку і відсахується назад, задихаючись від почутого. Очі юнака шалено бігають по печері.

​«Чи хтось це чув?! Чи хтось бачив?!» — серце б'ється з такою швидкістю, що здається, зараз проб'є ребра.

​Він озирається. Вірея все ще ховає очі в кінці ряду, обхопивши себе руками за плечі. Торік енергійно обтрушує коліна, Зіірі щось занотовує у свій візор, а Рейнар просто байдуже дивиться на лаву. Ніхто нічого не зрозумів. Ніхто не чув цього диявольського шепоту. Фух. Пронесло.

​Або... може й не пронесло.

​Кайрен переводить погляд на професорку. Ліора Селестін дивиться прямо на нього. В космічних очах немає ані подиву, ані жодних інших емоцій. Аналізує побачене. Вона стоїть мовчки кілька довгих, нестерпних секунд, а потім повільно відвертається до всієї групи.

​— Практична частина завершена. Дракони зазирнули у ваші розколоті дзеркала. Дехто побачив там страх, дехто — хаос, а дехто... дещо значно темніше.

​Ліора плавно левітує ближче до студентів.

— Сьогодні ви можете повертатися до своїх справ. Ідіть на інші пари. А завтра вранці, на моїй парі, ви дізнаєтеся результати. Завтра буде відомо, чи обрав когось із вас дракон, чи ви назавжди залишитеся пішоходами в Академії, де небо належить крилатим. Вільні.

​Студенти миттєво зриваються з місця, поспішаючи до залізних воріт, подалі від нестерпної спеки та моторошних очей хижаків. Кайрен іде останнім, постійно озираючись на матового чорного дракона. Ящір не зводить з нього погляду, і його зіниці тепер тонкі, як голки.

Решта пар того дня минає якось швидко. Ніхто навіть не намагається запам'ятовувати лекції з історії магічних війн чи слухати монотонні розповіді про властивості місячного каміння. Знайомство з прадавніми драконами в Гніздов'ї вичавило з них усі життєві соки.

​Коли лунає вечірній дзвін, п'ятірка не йде, а буквально плентається до загальної столової, ледь переставляючи ноги.

​Єдиним світлим променем у цьому мороці стає те, що професорка Ліора, попри всю свою крижану суворість, нарахувала кожному з них по 75 балів (навіть Віреї, чий розум вона назвала «відкритою раною»). Завдяки такій щедрості студенти можуть дозволити собі не зелену гидоту, а цілком зносну, гарячу вечерю. Торік згрібає на свою тацю гори смажених овочів та якогось екзотичного м'яса, що пахне розмарином, Зіірі ретельно вираховує калорійність сяючого синього пудингу.

​Кайрен ліниво колупає виделкою свою порцію і раз у раз крадькома поглядає на Вірею. Та сидить з ідеально рівною спиною, акуратно нарізаючи стейк на бездоганно рівні квадратики. За день вона ніби повністю заспокоїлася. Очі більше не червоні, на обличчя знову надягла маску.

​«Як вона це робить? — Кайрена просто розпирає від цікавості та прихованої тривоги. — Ще вранці вона була на межі зриву, а зараз сидить так, ніби керує цією Академією. Але ж я бачив її очі. Я знаю, що всередині неї кипить справжнє пекло...»

​Раптом масивні двері столової з гуркотом розчиняються, впускаючи прохолодне повітря коридорів. Гудіння сотень голосів миттєво стихає.

​До зали королівською, самовпевненою ходою заходить Дракен Торвальд. Виглядає звісно ж бездоганно, але на його руці, міцно притискаючись грудьми до його плеча, висить рудоволоса старшокурсниця з факультету ілюзій. Вони показово, театрально обіймаються, абсолютно ігноруючи правила пристойності.

​— ...і коли ти притиснув мене до тієї стіни в Північній вежі, я думала, що просто розплавлюся, — голосно муркоче руда, щоб всі почули , при цьому накручує пасмо волосся на палець і хтиво щириться.

​— О, крихітко, це була тільки розминка, — самовдоволено регоче Торвальд, та ляскає її по стегну. — Сьогодні вночі я покажу тобі справжній вищий пілотаж. Ті дитячі ігри, на які я марнував час раніше, мене добряче втомили.

​Парочка під гучний сміх своїх друзів приземляється за центральним столом для старшокурсників.

​Вірея, яка сидить за кілька метрів від них, завмирає. Вона не опускає голови, та не ховає очей. Повільно кладе виделку на край тарілки і неймовірно злісно хмикає. (Це нагадує тріск льоду на замерзлому озері за секунду до того, як хтось провалиться в воду).

​Торвальд раптом підривається зі свого місця. На обличчі вже грає нахабна, жорстока усмішка. Він розсуває плечима першокурсників, які намагаються не відсвічувати, і зупиняється навпроти Віреї, спираючись кулаками на її стіл.

​— Що таке, Соларіс? Шматок у горло не лізе? — на всю столову заявляє нахаба. У кожному слові стільки отрути. — Давай розставимо крапки над «і», щоб ти не будувала собі ілюзій. Ти мені набридла. Ти була потрібна мені лише для однієї мети, і я її досяг. Ми переспали, я отримав своє і використав тебе. А ти, наївна дівчинка, справді повірила, що чемпіон Академії буде тягатися з якоюсь холодною, зарозумілою першокурсницею довше, ніж один тиждень? Ти просто жалюгідна.

​За столами старшокурсників відверто регочуть. Ґарет радісно стукає кубком по столу, а рудоволоса пасія Торвальда гидливо кривиться, розглядаючи свої нігті.

​«Бляха, він її просто знищує при всіх... — Кайрен стискає кулаки так, ледь стримуючись, щоб не кинутися на цього виродка, хоча розуміє, що не вистоїть і секунди. — Що ж ти робиш, Торвальде? Ти ж підписуєш їй смертний вирок у цій зграї гієн!»

​Але реакція Віреї ламає всі можливі сценарії.

​Дівчина різко зривається з місця. Тишу столової розриває звук неймовірно гучного, хльосткого ляпаса. Удар настільки сильний, що Торвальд різко смикається вбік, на щоці миттєво відбивається червоний слід від її пальців.

​Сміх старшокурсників обривається, ніби їм перерізали горлянки.

​— Ти переоцінюєш себе, Торвальде, — крижаним голосом відрізає Вірея, та заглядає в шоковані очі хлопця. — Мені абсолютно байдуже. Це Я тебе використала. Мені просто потрібен був статусний ідіот на перший тиждень, щоб інші не лізли. І знаєш що? — вона наближається, та переходить на зневажливий шепіт, який чують усі. — Твої навички пілота взагалі не працюють у ліжку. Ти був просто ніякий. Швидкий, незграбний і жалюгідний.

​Студенти в шоці вдихають повітря. Хтось упускає тацю на підлогу, і цей гуркіт здається громом. Усі заворожено, не кліпаючи, спостерігають за цим самогубством (ніхто, ніколи в історії Академії не дозволяв собі бити найкращого пілота і публічно принижувати його чоловічу гідність).

​Торвальд ціпеніє, очі наливаються кров'ю від люті, він піднімає руку, щоб відповісти, але Вірея вже діє.

​Вона різко розвертається, блискавкою підлітає до столу старшокурсників і хапає рудоволосу дівулю за розкішне волосся. Перш ніж та встигає хоча б пискнути, Вірея з силою тицяє її обличчям в глибоку миску з якоюсь гарячою, флуоресцентно-зеленою підливою. Бризки летять на всі боки, руда верещить, махаючи руками, а Вірея вже відпускає її та здається обдумує що робити далі.

​Погляд гарячково бігає по залі, поки не зупиняється на найтемнішому кутку столової.

​Там, витончено відкинувшись на спинку стільця, сидить Моргат. Староста здається, просто шаленіє від щастя. Очі горять тріумфом, на губах грає диявольська, всепоглинаюча усмішка — він отримав саме те видовище, якого чекав.

​Вірея зривається з місця. Вона підбігає до Моргата, грубо хапає його за комір чорної мантії, тягне на себе і на очах у всієї Академії впивається в його губи палким, відчайдушним поцілунком. Староста навіть не пручається — він миттєво обіймає її за талію, притискає до себе з хижою владністю.

​Столова буквально вибухає. Звідусіль лунають оглушливі свисти, крики та дикі нелюдські звуки інопланетних студентів (хтось радісно клацає масивними хітиновими жвалами, з іншого кутка долинає високочастотний, ультразвуковий писк, що закладає вуха, а студенти амфібії ритмічно б'ють хвостами по кам'яній підлозі).

​Кайрен, Торік, Зіірі та Рейнар завмирають на своїх місцях, не в змозі вимовити жодного слова.

​«Що вона накоїла... — жах холодними щупальцями стискає горло Кайрена. — Вона щойно віддала себе прямо в руки дияволу. Вона зламалася. І тепер ніщо її не врятує».

Моргат різко відривається від її губ, але не відпускає. Від нього аж палає диявольським, беззаперечним тріумфальним вогнем. Піднімається на ноги і тягне Вірею за собою, міцно притискаючи дівчину до себе.

​— Ходімо, крихітко, до моєї кімнати, — нахабніє та ще більше стискає дівчину. Кидається такими обіцянками, від яких у багатьох присутніх мурашки біжать по шкірі.

​Вони розвертаються і граціозно залишають залу (ігноруючи шоковані погляди сотень очей), залишають по собі лише шлейф запаху сандалу та тотальну, абсолютну розруху.

​Торвальд, який весь цей час стояв наче паралізований, раптом вибухає. Обличчя перекошується від неконтрольованої, первісної люті. Різко б'є кулаком по столу з такою силою, що товста дерев'яна стільниця з тріском розколюється навпіл, аж тарілки підлітають у повітря.

​— Я ЗНИЩУ КОЖНОГО, ХТО БОДАЙ ПИСКНЕ ПРО ЦЕ! — верещить на всю столову, бризкаючи слиною. Очі божевільно нишпорять по студентах, шукаючи хоч найменший привід для бійки. — Вирву язики і згодую химерам! Ви мене зрозуміли?!

​Усі втискають голови в плечі. Ніхто не наважується навіть кліпнути чи перевести подих. З розмаху відкидає ногою чийсь стілець, розбиваючи його вщент, і на шаленій швидкості вилітає з їдальні в протилежний бік, стискаючи кулаки до болю.

​Тим часом Моргат зачиняє двері за Віреєю. І в ту ж саму секунду вся пристрасть та романтика випаровується, наче її ніколи й не існувало.

​Моргат миттєво відпускає дівчину, недбало відходить до масивного столу і наливає собі в келих темного вина.

​— Я тобі просто підіграв, Соларіс, — холодно кидає, та навіть не дивиться у її бік. — Ти мені ще винна послугу. А я не хотів, щоб тебе знищили раніше часу. Без мого захисту ця зграя розірвала б тебе на шматки.

​Вірея намагається відновити дихання. Адреналін усе ще кипить у її крові, від чого вона помітно тремтить. Дівчина ставить руки в боки та презирливо пихтить, адже не бажає показувати йому свою вразливість.

​— От розумник, — відказує крижаним тоном , високо піднімаючи підборіддя. — Мені абсолютно байдуже. Хай би спробували знищити. Ніхто — чуєш мене, ніхто! — не буде говорити про мене в такому тоні перед усією Академією. Я не дівчинка для биття.

​Моргат спокійно п'є свій напій, потім розвертається і обдає її зневажливим, але хижим поглядом.

​— Не вигадуй дурниць, — губи розтягуються в отруйній, всезнаючій усмішці. — Навчання тільки-но почалося, а ти вже влізла в колосальну халепу по самісінькі вуха. Але так і бути... я ще трохи підіграю тобі на публіці. — Він підходить ближче, безсоромно і оцінювально ковзає поглядом по її ідеальній фігурі. — Адже цілуєшся ти дійсно класно, визнаю. Мабуть, і в ліжку ти та ще гаряча штучка.

​Зупиняється за крок від неї, але навіть не торкається.

​— Та мені зараз категорично не до цього, — раптом відрізає з абсолютною байдужістю (його думки вже явно зайняті якимись своїми темними ритуалами). — У мене є набагато важливіші плани. Все. Ти вільна. Можеш іти.

​Вірея різко розвертається і вилітає з кімнати.

​«Самозакоханий! Маніпулятор! Мерзотник! Вони всі тут — зграя хворих на голову монстрів, які граються чужими життями!» — подумки лютує, швидко крокуючи холодними, темними коридорами до своєї кімнати.

​Але щойно вона підходить до своїх дверей і тягнеться до ручки, з тіні сусідньої ніші раптом виринає масивна чоловіча постать. Звісно ж, Торвальд. Він виглядає як божевільний: ідеальне волосся скуйовджене, мантія зім'ята, уривчасте дихання нагадує хрип пораненого звіра.

​— Тобі кінець, мерзотнице! — сичить він і, шалено хапає її за комір мантії, хоче грубо затягнути дівчину всередину її ж кімнати.

​Але Вірея Соларіс — далеко не та дівчина, яка здається без бою або починає плакати в кутку.

​Вона миттєво групується, і, замість того щоб опиратися його агресивному ривку, різко подається вперед. Безжально врізає йому по яйцях.

​Торвальд видає неймовірно жалюгідний хрип. Навіть очі викочуються з орбіт, хватка миттєво слабшає, і найкращий пілот Академії мішком осідає на кам'яну підлогу, судомно хапаючи ротом повітря, ще й згинається навпіл.

​Вірея височіє над ним, наче богиня невідворотної помсти. Повільно поправляє зім'ятий комір, та спопеляє його поглядом.

​— Ненавиджу тебе, — верещить. — Підлий, нікчемний брехун. Тобі було добре зі мною. Ти хотів мене. Але ти захотів пограти у свої дешеві ігри на публіку, щоб підняти власне жалюгідне его. — Вона нахиляється трохи ближче до його перекошеного від болю обличчя. — Але ти не на ту натрапив, Торвальде. Я тебе переграю.

​Дівчина швидко відчиняє двері, заходить у свою кімнату і з гуркотом зачиняє їх перед носом Льодяного Принца, який усе ще жалібно стогне на холодній підлозі темного коридору.