Раді Вас бачити!

Підвальні рівні Академії тягнуться один за одним, наче нутрощі величезної істоти. У повітрі стоїть запах сирості й засохлої крові, а вкриті сірим грибком стіни навіть пульсують. Повільно. Але достатньо, щоб зрозуміти, що це місце не зовсім мертве.

Моргат зупиняється перед герметично зачиненими дверима, що нагадують люк космічного корабля часів Першої Ери. Кидає на п'ятірку такий погляд, ніби прощається з ними назавжди.

​— Тут мої повноваження закінчуються, дітки, — нахабно усміхається. — Далі — територія "крові драконів". Якщо ви не хочете, щоб вас розірвало на атоми, не чіпайте нічого, що світиться червоним. І головне — не дихайте надто глибоко. Там... дуже специфічна енергетика.

​— Ти нас кидаєш? — Кайрену огидно. — Це був наш договір! Ти ж обіцяв іти з нами.

​— Угода була в тому, що я вас проведу, — недбало відмахується. — Я зробив це. Тепер ваша черга працювати ногами. Реєстр у центральному сховищі. Не здумайте подохнути, ви мені ще потрібні живими.

​Розвертається і зникає у темряві коридору.

​— Ну що, бро, — Торік нервово облизує губи, розглядаючи заіржавілу панель управління, — схоже, ми офіційно перейшли межу «просто студентів» у категорію «ті, кого скоро оголосять у розшук».

​— Заткнись, Бамбл, — озивається Рейнар. — Кайрене, клади руку на панель. У тебе Чорний, він найстаріший. Можливо, воно зреагує.

​Кайрен підходить до дверей. Долоня тремтить, але він наважується торкнутся металу. Панель раптом видає вібруючий звук, від якого зуби занило. Зі стелі спускаються тонкі, мов голки, магічні сенсори, які боляче впиваються в пальці.

​Хрясь!

​Метал під його рукою змінює текстуру, тепер він м'який, наче розігрітий віск, і двері зі стогоном, що нагадує передсмертний хрип, розходяться.

​За дверима темно, як у глотці чудовиська. Зіірі першим активує свій ручний ліхтарик, і вузький промінь світла розрізає морок.

​— О ні... — подає голос Вірея.

​Зовсім не схоже на архів. Тут все схоже на операційну.

​Уздовж стін тягнуться стелажі, на яких у прозорих циліндрах, заповнених мутним розсолом, плавають... не просто папери. А.... заспиртовані рештки драконячих крил, які досі сіпаються в конвульсіях, і шматки ментальних вузлів, що мерехтять слабким синім світлом.

​— Це не реєстр, — хрипить Рейнар. Його сапфіровий дракон усередині нього зараз явно б'ється в істериці. — Це лабораторія. Вони вирощують... фрагменти свідомості.

​— Чуваки, подивіться на стіни, — пищить Торік.

​Направляє ліхтарик на написи. Стіни списані тисячі разів одним і тим самим кодом, вишкрябаним нігтями, ножами, або, можливо, зубами: «Е.Б. Ехо Безодні. Ми знову чуємо їх. Е.Б. Вони всередині. Е.Б.»

​— Це просто жесть, — Кайрен відчуває, як на потилиці волосся стає дибки. — Вони тут тримали вершників, які збожеволіли. Подивіться на ці медичні карти. "Пілот 412: повна втрата ідентичності після контакту з мережею. Спроба виходу з планети. Ліквідовано".

​Вірея обережно підходить до центрального столу, де лежить важка папка, обтягнута шкірою дракона. Вона відкриває її, і блідне. Відчуває, як несамовито тремтить тіло.

​— Тут не просто записи про божевілля, — шепоче крізь сльози. — Тут схеми. Вони розібрали свідомість драконів на компоненти. Вони навмисно змушували їх страждати, щоб виділити цей "біль" у чисту енергію. Вони не намагалися зупинити Ехо... вони його будували.

​Кайрен вихоплює папку з її рук. Останній документ підписаний печаткою Ректорату, і від заголовка його серце провалилося в шлунок:

​«ПРОЄКТ ЕХО. Фаза IV. Контрольоване пробудження. Мета: повна інтеграція свідомості Еха в мережу Драксарії для отримання абсолютного контролю над усіма драконами планети.»

​— Не експерименти, — шепоче. — Це перетворення цієї планети на одну велику ферму для вирощування божевілля. І ми... ми наступні у списку. Та тут всі у списку.

Тишу архіву порушує різкий звук — клац!

​— Що це було?! — Торік підскакує на місці, ледь не впустивши свій ліхтарик.

​— Пастка, — відрізає Кайрен, вдивляючись у темряву коридору, що веде вглиб лабораторії.

​Раптом підлога під їхніми ногами здригається. Десь далеко вгорі, у стінах Академії, чується гул, який поступово переходить на високе, неприємне виття. Червоні аварійні лампи під стелею спалахують, заливаючи кімнату кров’яним сяйвом.

​— Ей, хлопці, не подобається мені цей колір! — істерить Торік, нервово озираючись. — Моргат казав: «не чіпайте червоне». Ну, ми нічого не чіпали, воно само!

​— Воно реагує на нашу присутність, — Рейнар вихоплює кинджал, який раптом починає пульсувати синім світлом. — Система охорони виявила чужаків. Ми в пастці.

​Зіірі вчеплюється в панель керування, пальці літають по сенсорах швидше, ніж очі можуть встежити.

— Блокування дверей! Система викачує повітря! Шість хвилин до повної ізоляції!

​— Бамц! — важкі металеві листи з гуркотом опускаються на вихід, відрізаючи їм шлях назад.

​— Вниз! — командує Кайрен, штовхаючи всіх до розбитого вікна в підлогу, яке веде в технічні тунелі.

​Вірея першою стрибає в темряву. Хрясь! — приземляється на купу старих кабелів, ледь не вивихнувши щиколотку. Решта стрибають слідом за нею.

​— Біжимо! — гукає Кайрен.

​Вони мчать крізь вузькі технічні лази, де замість стін суцільні сплетіння дротів, що іскрять від найменшого торкання. Ззаду чути важкий, металевий тупіт — охоронні дрони Академії, старі й брутальні, пробивають собі шлях крізь вентиляцію.

​— Пі-пі-пі! — дрон, що вилетів із повороту, випускає паралізуючий промінь.

​— Вправо! — віштовхує Рейнара. Промінь просвистів повз, випалюючи дірку в стіні.

​Бабах! Рейнар розвертається і одним точним кидком свого кинджала влучає у сенсор дрона. Той з іскрометним вищанням врізається в стелю і вибухає.

​— Не зупинятися! — гаркає Кайрен, вибиваючи плечем чергові двері, що ведуть до сміттєвого жолоба. — Це наш єдиний шанс!

​— Смітник?! Серйозно?! — стогне Торік, але не вагаючись пірнає у темний, вертикальний спуск.

​Вони летять вниз, перевертаючись у купах непотрібних запчастин та старого драконячого екіпірування, поки хлюпаються в густе, вогке болото, яке, очевидно, є відстійником для відходів Академії.

​Зверху, десь за сотні метрів, чути важкі кроки — дрони обшукують коридори, але вони не ризикують спускатися в цю смердючу жижу.

​— Усі живі? — Кайрен, витирає обличчя від липкої гидоти, озираючись на друзів.

​Вірея намагається вдихнути, притискаючись до стіни.

​— Це було... — Торік випльовує якийсь уламок металу, — ...найгірше побачення в моєму житті.

​— Головне, що ми забрали документи, — Вірея ляскає себе по нагрудній кишені, де лежить вкрадена папка. — Ми вижили.

​Вони стоять в пітьмі, слухаючи, як далеко зверху затихають кроки дронів. Можливо це маленька перемога, але тепер вони дещо знають про "Проєкт Ехо", Академія не просто шукатиме зломщиків. Вона почне полювати на них, як на найнебезпечніших ворогів.

Вони ледь тримаються на ногах, коли нарешті вибираються з технічних тунелів у коридор неподалік від Сховища. Моргат чекає на них у ніші, недбало підкидаючи в руці монету. 

​— Запізнилися на сім хвилин, — кидає, навіть не глянувши на їхній вигляд: подертий одяг, бруд і розпач в очах. Вихоплює папку з рук Віреї, проглядає перші сторінки, і на його обличчі розквітає справжнє задоволення. — Ви непогано впоралися. Я обіцяю, що адміністрація не знайде кінців, які ведуть до вас. Спіть спокійно, я все владнаю.

​Він розвертається і зникає у темряві, не давши їм шансу навіть запитати про деталі. П'ятірка перезирається. Слова Моргата про безпеку звучать як насмішка, але в них немає іншого виходу, окрім як повірити йому і сподіватися, що цього разу його «послуга» справді має ціну, яку вони вже сплатили.

​Плетучись до своєї кімнати, Вірея відчуває, як кожна клітинка її тіла вимагає сну. Вона відчиняє двері, і погляд миттєво падає на столик. Там лежить нова коробочка, а поруч — картка.

​«Крихітко, час робити вибір. Ця дрібничка підкреслить те, що я хочу бачити на тобі завтра вночі. Приходь на Дах Зіркових Спіралей, рівно опівночі. Там, де Академія торкається неба, я відкрию тобі справжню правду про те, що ти знайшла в архіві. Не змушуй мене чекати».

​Вірея тремтить, але відкриває коробочку. Там лежить кольє: тонкий ланцюжок із металу, що нагадує застиглу ртуть, із підвіскою у формі драконячого ока, яка дивним чином змінює колір залежно від того, як падає світло. Неймовірно вишукано і зухвало.

​Її роздирали суперечності. Моргат небезпечний, він використовує їх, він маніпулює нею, як фігуркою на шахівниці. Але цікавість, ця отруйна, солодка цікавість, підточує її рішучість. Що він знає? Чому саме Дах Зіркових Спіралей? Вона знає, що не повинна йти, що це пастка, але водночас відчуває, що це побачення може дати відповіді на питання, які перевернуть усе її життя.

​Вірея вже збирається скинути прикрасу, як раптом у двері стукають. Не впевнено, як Моргат, а твердо, по-хазяйськи. Подумки всміхається. Вже вивчила, хто як стукає.

​Відчиняє. На порозі Торвальд. Зараз без мантії, лише у вузьких темних штанях і сорочці, розстебнутій на верхні ґудзики. В холодних очах — прихована турбота.

​— Я за тобою. Хочу попіклуватися про свою дівчинку. Тобі треба розслабитися, — ошелешує, не чекаючи запрошення. Говорить майже пошепки. Він не питає, чи вона хоче, просто забирає її до себе. Проте сил пручатися немає.

​У його кімнаті панує напівморок. У повітрі витає запах сандалу, а в центрі кімнати на м'яких матах чекає висока, тендітна жінка незвичайної раси — з довжелезними пальцями і очима, що світяться м’яким золотом. Торвальд жестом наказує їй починати.

​— Я знаю, що ти втомилася, Віреє. І я знаю, що ти щось приховуєш, — підходить ближче, коли вона опускається на коліна поруч із масажисткою. Масажистка починає свою роботу, і Вірея відчуває, як її напружені до межі м’язи мимоволі розслабляються під дотиком професіоналки. — Це мій подарунок тобі. Просто дихай.

​Торвальд сідає поруч у крісло, спостерігаючи за нею. Він злиться. Вона бачить це по тому, як він стискає край крісла, і по тому, як він не зводить з неї очей, намагаючись зрозуміти, чи це справді втома, чи наслідки її таємної гри. Він вирішив подбати про неї, навіть знаючи, що вона знову ходить по краю прірви.

«Невже він все знає? Це ж Торвальд, він не такий простак. Як я йому поясню?» – б'ються нещадно думки.

​Масажистка закінчує і виходить. Тепер у кімнаті тільки вони двоє. Вірея сидить в центрі кімнати, занадто розслаблена, це відчувається майже як сп'яніння. Торвальд підводиться і підходить до неї. У напівтемряві його постать здається ще могутнішою. Він опускається навпочіпки перед нею і бере її руки у свої.

​Наступні хвилини розмови мають змінити все, але поки що — це лише тиша, сповнена несказаних слів, і важке, збуджене очікування того, що буде далі. Він не відводить погляду, вивчаючи зміну її емоцій, готовий до тієї правди, яка ось-ось вирветься назовні.

​— Тобі треба покинути Академію, Віреє, — нарешті наважується. Піднімає на неї погляд, і дівчина бачить у ньому щось таке, від чого в неї защеміло серце — абсолютну, неприховану вразливість. — Поїхати додому. На Елізіум-Прайм. Там безпечно. А тут... тут усе летить у Безодню. Я кохаю тебе. І я божеволію від думки, що з тобою щось трапиться.

​Подається вперед і м'яко, але відчайдушно цілує її, ніби намагається передати через цей цілунок усю свою тривогу.

​Вірея відповідає на поцілунок, дозволяє собі на мить розчинитися в його теплі, але потім м'яко відсторонюється.

— Дракене, ти забуваєш мою ціль. Я сюди вступила, щоб стати кращим пілотом. Я не поїду додому.

​— Але ж зараз змінилися обставини! — міцніше стискає її долоні. — Студенти зникають. Те, що ховається в Закритому Секторі... воно сильніше, ніж ми думали. Можливо, настане момент, коли я просто не зможу тебе захистити.

​— Це не має значення, — вона вперто хитає головою. — Я не поїду...

​— Але ж...

​— Ти не розумієш! Мені немає куди повертатися. Мій батько хотів убити мене.

​Повітря в кімнаті ніби миттєво замерзає. Торвальд завмирає. Кожен м'яз на його обличчі кам'яніє, а температура навколо них падає на кілька градусів.

​— Що ти кажеш? — шепоче шоковано.

​— Правду, — Вірея гірко всміхається, з очей нарешті скочується перша, гаряча сльоза. Вона не витирає її. — Ти думаєш, лорд Соларіс — це люблячий татусь, який чекає свою доньку з обіймами? Я для нього була лише інвестицією. Генетичним матеріалом. Коли він дізнався, що я таємно подала документи до Драксарії, він не просто розлютився. Він закрив мене в ізоляторі нашої садиби. Сказав, що його донька скоріше помре від "раптової хвороби", ніж зганьбить рід польотами на ящурах і відмовою від політичного шлюбу з тим старим, товстим виродком, якому він мене продав. Він віддав наказ своїм охоронцям... якби я не втекла тієї ночі, мене б уже не було. Але перед цим він поставив мені умову. Я....—плаче, — Я вперше в житті відмовила йому, і він намагався мене задушити. Я ледве врятувалася. Вдарила його, і втекла.

​Торвальд слухає, і з кожним її словом його обличчя стає все більш хижим і темним. Вірея відчуває, як у ньому закипає справжня лють. Його Льодяний дракон десь глибоко в підсвідомості відгукується низьким, убивчим гарчанням.

​Він нахиляється, і обережно стирає сльози. Його дотики напрочуд ніжні, контрастують з тією бурею, що вирує в його очах.

— Він більше ніколи до тебе не доторкнеться, — нахиляється вже до її губ. — Ніхто не доторкнеться.

​Підхоплює її на руки, легко, немов пір'їнку, і переносить на величезне ліжко. Між ними немає ніяких бар'єрів. Він дарує палкі, зцілюючі пестощі, відчайдушні поцілунки і тепло, яке випалює з Віреї залишки страху. Вона засинає в його обіймах, слухаючи рівне биття його серця, і почувається в абсолютній безпеці.

​А тим часом, на іншому кінці Академії, у кімнаті, де світло не наважується проникати в кутки, сидить Моргат.

Закидає ноги на стіл, недбало похитуючи келихом із якимось темним напоєм. Перед ним у повітрі висять голографічні проєкції вкрадених документів. Швидко пробігається по рядках, вихоплюючи суть.

​— «Контрольоване пробудження...» — протягує він уголос, презирливо посміхаючись. — Ідіоти. Вирішили, що зможуть тримати Безодню на повідку. Ви граєтеся з тим, що зжере вас ізсередини, і навіть не розумієте цього. Фаза четверта... значить, часу залишилося зовсім мало.

​Робить ковток, не відчуваючи смаку дорогого пійла. Адже думки постійно, настирливо повертаються до іншого. До дівчини зі сріблястим волоссям і характером, гострішим за бите скло.

​Моргат торкається пальцями своїх губ, згадуючи, як вона відбивалася від нього на ліжку, як солодко пахла її шкіра, і як вона тремтіла, коли він торкався її. Він змінив плани. Записка вказує на завтрашній вечір, на Дах Зіркових Спіралей. Це дає їй добу на те, щоб помучитися сумнівами, поваритися у власній цікавості.

​— Прийдеш ти чи ні, крихітко? — муркоче у порожнечу кімнати.

​Відставляє келих і відкидається на спинку стільця. Він знає її породу. Знає наскільки сильно її тягне до небезпеки. Вона прийде. Вона просто не зможе встояти перед таємницею.

​І коли вона ступить на той дах, шляху назад для неї вже не буде.

​— Якщо ти прийдеш завтра, Віреє... — в крові пробуджується азарт, — я більше ніколи тебе не відпущу. Ти станеш моєю. І ніякий Льодяний Принц тебе не врятує.

Кайрен же знову іде на тренування. Ніч знову ховає шостий ангар і прилеглі дикі скелі під густою ковдрою. Повітря розривається від потужного свисту — це гігантські матові крила розтинають льодяний вітер.

​Кайрен летить у суцільній темряві, не покладаючись на зір. Злиття сьогодні настільки глибоке, що він фізично відчуває кожну лусочку на тілі свого чорного дракона, кожен м'яз, що перекочується під нею, і всі висхідні течії повітря. Вони стали єдиним цілим, чорним струменем, що невидимо ковзає над небезпечними шпилями гір.

​Його розум повністю відкрився ящуру. Образи вкрадених документів, кривавих лабораторій і «Проєкту Ехо» досі пульсують у пам'яті хлопця отруйним болем.

​— Стає все більш небезпечніше, — подумки кидає Кайрен, відчуваючи, як холодний вітер б'є в обличчя. — Архонти навмисно будять цю тварюку. Вони перетворять усіх нас на монстрів.

​— Тааак... — протяжно віддається в самих кістках Кайрена, коли відповідає чорний дракон. — Вони граються з вогнем, який спалить їхній же світ. Але ти дуже швидко вчишся, малий. Ми встигнемо.

​— А якщо ні? — Кайрен сильніше стискає ментальні поводи, від чого ящір робить різкий, хижий віраж, оминаючи скелю за міліметр від удару.

​— Маємо... інакше смертей буде дуже багато.

​— Саме цього я й боюся, — відчайдушно зізнається хлопець. — Торік, Вірея, Зіірі... навіть Рейнар, який уже носить цю темряву в собі. Я хочу захистити моїх однокурсників. Я не дозволю їм стати частиною Еха.

​Телепатичний голос дракона стає важким, наче гранітна плита, придавлює юнацький ідеалізм Кайрена до реальності.

— Я тобі вже казав, що це неможливо. Безодня завжди забирає данину. Я навіть не обіцяв, що ти сам виживеш у цій битві.

​— Але ж має бути якийсь вихід... — вперто наполягає Кайрен, бо не бажає здаватися.

​— Його немає, — безжально відрізає стародавній ящір. — Зрозумій нарешті. Твоя мета — не стати щитом, щоб закрити всіх. Твоя мета — стати клинком, який відсіче голову цій пухлині. Якщо ти відволікатимешся на порятунок кожного, хто падає поруч, ти втратиш свою невидимість. І тоді ми загинемо всі.

​Кайрен хоче заперечити, але раптом простір навколо них змінюється.

​З густих хмар виринає гігант професора Драґорна. Він атакує без попередження, розкриває пащеку в беззвучному реві, а ментальний удар, схожий на таран, летить прямо в свідомість Кайрена.

​— Гаси себе! — рикає Драґорн через загальний канал зв'язку. — Зникни!

​Кайрен миттєво обрубує всі емоції: страх за друзів, злість на Архонтів, власну втому. Він провалюється в стан глухої, чорної порожнечі, який він тренував останні дні. Стає сліпою плямою.

​Дракон професора раптом губить ціль. Величезний ящір пролітає повз, дезорієнтовано крутнувши головою, шукаючи ворога, який щойно розчинився прямо в повітрі, хоча Кайрен і його дракон зависли всього за кілька десятків метрів нижче.

​— Стоп, — лунає в голові наказ Драґорна.

​Вони плавно спускаються до ангару. Дракони опускаються на бетонну підлогу, складаючи крила. Кайрен сповзає по теплій лусці свого напарника, відчуваючи, як ноги тремтять від шаленого відтоку адреналіну.

​Професор Драґорн злазить зі свого ветерана і повільно підходить до першокурсника. Обличчя, як завжди, суворе, але в погляді золотавих очей з'являється щось нове.

​— Ти зник, — констатує, зупиняючись за крок від хлопця. — Мій дракон сканував простір на повну потужність, але ти просто... перестав існувати в ментальному полі. Сьогодні ти не був людиною на спині ящура, Кайрене. Ти став примарою.

​Це найвища похвала, яку будь-хто міг почути від Драґорна. Кайрен переволить подих, але випростовує спину, з гордістю приймаючи ці слова.

​Але обличчя професора знову темнішає. Він кладе руку на плече хлопця і стискає так сильно, що той ледь не морщиться.

​— Але не смій розслаблятися.Те, що ви знайшли в архіві... Фаза четверта означає, що Ехо скоро отримає власну волю. Коли це станеться, воно почне сканувати мережу не як сліпий хижак, а як розумний мисливець. Якщо ти розкриєш свій розум, якщо піддасися емоціям у невідповідний момент — воно тебе побачить. І воно не просто вб'є тебе. Воно розірве твою свідомість на шматки, а з твого тіла зробить маріонетку. Твоя природа — це твій єдиний шанс вижити, але вона ж — і твоя смертельна пастка. Пам'ятай про це, коли наступного разу захочеш погратися в героя.

​Він відпускає плече Кайрена, розвертається і йде в глибину ангару.

«Якби ж я мав хоч якийсь вибір» – огортає сум хлопця.