Раді Вас бачити!

Минає цілий місяць.

​Академія продовжує жити своїм суворим життям, але ця нормальність нагадує тонку кригу над вируючим вулканом. Студенти ходять на лекції, здають нормативи та літають на ящурах. Кайрен щоночі таємно виснажує себе на тренуваннях із Драґорном, відточуючи свою «невидимість» до абсолюту, і вдень нагадує бліду, але смертельно небезпечну тінь. Про Вірею поки ніхто не ставить зайвих питань — вона тримається дещо відсторонено, ховаючи власні таємниці та вир емоцій за звичною маскою крижаної аристократки.

​Але найстрашніше інше. За цей місяць безслідно зникають ще троє старшокурсників. Жодних пояснень чи наказів про відрахування від Академії не було. Імена просто випаровуються з реєстрів, ніби цих людей ніколи не існувало.

​Першокурсники розуміють, що чекати більше не можна. Вони вирішують притиснути куратора Вейла.

​Підстерігають його пізно ввечері, коли той повертається з адміністративного корпусу до свого кабінету. Вейл виглядає жахливо: під очима залягли чорні синці, шкіра має сіруватий відтінок, руки дрібно тремтять, коли він намагається вставити магнітний ключ у замок.

​Хрясь!

​Кайрен грубо штовхає двері плечем, змушуючи куратора відступити всередину кабінету. П'ятірка миттєво завалюється слідом. Торік із блискавичною швидкістю провертає замок ізсередини, а Зіірі активує глушилку сигналів, щоб ніхто не міг їх підслухати. Рейнар мовчки стає біля вікна, перекриваючи єдиний альтернативний шлях до відступу. Очі вже наливаються загрозливою темрявою.

​— Що ви робите?! — Вейл задкує до свого столу, злякано озираючись на першокурсників. — Відчиніть двері! Я ваш куратор, за таку зухвалість вас виключать з Академії!

​— Нас не виключать, — Кайрен наступає на нього. — Бо якщо ви піднімете галас, ми розкажемо всій Академії, що бачили в нижньому Архіві. І про Фазу четверту також.

​Вейл завмирає. Уся кров миттєво відливає від його обличчя. Тепер він схожий на мерця. Він хапається пальцями за край столу, щоб не впасти.

​— Ви... ви були там? — хрипить, і голос ламається. — Ви не розумієте, що накоїли. Вони ж вас уб'ють.

​— Ще троє студентів зникли, — втручається Торік, висуваючись із-за плеча Кайрена. — Нам і так кришка! Тому досить вішати нам локшину на вуха. Ми хочемо знати правду.

​— Ви її не витримаєте, — бурмоче куратор, судомно ковтаючи слину.

​— А ви перевірте, — наближається Рейнар. Звучить досить зловісно. Повітря в кабінеті стає крижаним. — Я чую їх. Я чую кожен крик у цій чортовій мережі. І я знаю, що Ґарет та інші в тій експедиції не просто вдарилися головами. Їх торкнулася Безодня. Де ви були і що ви там робили?

​Куратор дивиться на чорні очі Рейнара, і останні залишки його опору ламаються. Немов старий дід, опускається в крісло і ховає обличчя в долонях. У кабінеті западає тиша.

​— Ви правді... — нарешті тихо говорить Вейл, піднімаючи червоні очі. — Брехати вже безглуздо. Ви залізли надто глибоко.

​Дихання дається йому важко.

— Офіційна версія про Вейларіс — це прикриття. Вейларіс — це зовсім інша історія. Катастрофа з Ґаретом сталася на Еребусі-7, на мертвій планеті на краю системи. Ми не шукали там нові породи руди. Ми інспектували секретний осередок, де частина Архонтів проводила свої експерименти з Ехом.

​— Тобто вони не просто вивчали його в Архіві? Вони випустили його там? — жахається Вірея, міцніше обхоплюючи себе руками.

​— Вони намагалися навчитися ним керувати, — куратор нервово тре зап'ястя. — Там і сталася катастрофа. Ехо виявилося сильнішим, ніж вони розраховували. Воно вирвалося з-під контролю ізоляторів. Те, що вдарило по моїй групі... це була не контузія. Ехо проникло в їхні розуми. Воно випалило їхню ідентичність і замінило своєю темрявою. Ґарет кричав чужими голосами, але нам вдалося завантажили його на рятувальний шатл.

​— А як вижили ви? — примружується Кайрен, підозріло впиваючись в обличчя викладача. — На першій лекції ви казали, що у вас взагалі немає дракона. Що ви — виняток.

​Вейл раптом істерично сміється. Доволі моторошно. Розстібає верхні ґудзики своєї сорочки, і студенти бачать, як під його блідою шкірою пульсує густе, золотисте світло, що розходиться по венах, мов розплавлений метал.

​— Я брехав, — шепоче. — Мій дракон не загинув і не покинув мене. Коли Ехо вдарило по нас на Еребусі, мій ящір зрозумів, що наші зовнішні ментальні бар'єри не витримають цього цунамі. І щоб врятувати мене... він зробив те, чого ще ніколи не бувало в історії нашого виду. Він повністю відмовився від свого фізичного тіла і втягнув свою свідомість та сутність прямо в мене.

​Студенти завмирають у шоці. Торік навіть перестає дихати.

​— Він живе всередині мене, — продовжує, його голос вібрує подвійним, злегка гортанним відлунням. — Кожну секунду. Це абсолютно нетипове злиття. Воно виснажує мене, розриває моє тіло на шматки, бо людська оболонка не призначена для такого навантаження. Але саме ця неймовірна, подвійна концентрація волі в одному тілі не дала Еху випалити мій мозок. Я став для нього надто щільним.

​— Навіщо? — Торік хапається за голову, намагаючись перетравити почуте. — Який сенс Архонтам будити цю тварюку, якщо вона жере все підряд?! Це ж самогубство!

​Вейл знову ховає пульсуючі груди під сорочкою і піднімає на флоріанця порожній, повний відчаю погляд.

— Сенс у владі. Абсолютній. Ехо існує не саме по собі, воно вплетене в колективну ментальну мережу драконів. Архонти вірять, що якщо вони зможуть підкорити Ехо, вони отримають пульт управління від усієї мережі. Розумієте? Вони зможуть одночасно впливати на тисячі драконів і їхніх вершників по всій Галактиці. Віддавати накази, які неможливо порушити. Стискати їхні розуми, перетворюючи на слухняних солдатів, які навіть не усвідомлюють, що виконують чужу волю.

​— Це зброя, — констатує Зіірі. — Зброя масового ментального підпорядкування.

​— Саме так, — киває куратор. Він здається таким втомленим. Студентам дивно бачити його таким розбитим. — Найстрашніша зброя, яку тільки бачив космос. І заради неї Архонти готові згодувати Безодні половину студентів Академії. Вони не зупиняться. А ви... ви тепер мішені. Якщо вони дізнаються, що ви в курсі — ви станете наступними в списку зниклих.

— А старшокурсники? Ті, що зникли за цей місяць... Де вони? — Вірею аж трясе від обурення. Дівчина нервово смикає свою мантію та недобре зиркає на куратора.

​Вейл стискає скроні. Золотисте світло під його блідою шкірою починає пульсувати швидше, в такт його прискореному серцебиттю. Він не дивиться на дівчину.

​— Вони — калібрувальний матеріал, — неохоче вичавлює.

​Торік гучно давиться повітрям.

— Який ще в біса матеріал?! Ви говорите про живих людей!

​— Ехо — це суцільний хаос, — продовжує монотонно, наче він цитує медичний довідник для катів. — Мільярди обірваних, збожеволілих думок, що переплелися в одну масу. Щоб змусити цю масу слухатися конкретних команд, Архонтам потрібні «якорі». Сильні свідомості живих вершників, через які вони пропускають керівні сигнали. Але людський мозок не витримує такої напруги. Він перегорає. Як дешевий запобіжник у високовольтній мережі.

​Він нарешті піднімає очі, і в них плескається справжній жах.

— Ті студенти... вони вже мертві. Їхні тіла, можливо, ще дихають у нижніх лабораторіях, прикуті до стільців, але всередині — лише випалена порожнеча і постійний шепіт Безодні. Архонти просто підключають нових, коли попередні «ламаються».

​«Вони використовують наших як витратний матеріал. Як живі батарейки для цієї машини смерті», — Кайрен відчуває, як до горла підступає жовч. Стримувати все важче. Хочеться рознести все на шматки. Ця Академія — не школа. Це м'ясорубка.

​— А Вейларіс? — несподівано жорстко запитує Кайрен, поки наближається до столу. — Ви сказали, що катастрофа сталася на Еребусі. Але таємна експедиція літала і на Вейларіс. Що саме там шукали? Ми знаємо, що звідти щось привезли.

​Вейл здригається, наче його вдарили батогом по обличчю.

— Звідки... звідки ви знаєте? — панічно озирається на двері, ніби за ними вже стоять кати з ректорату. — Так. Вейларіс. Архонти шукали там дещо інше. Тисячі років тому, коли перші вершники зрозуміли, якого монстра створюють у ментальній мережі, вони спробували все виправити. Вони створили первинний протокол — унікальний код, здатний або повністю приспати цю сутність, або...

​— Або надати над нею абсолютний контроль, — закінчує за нього Зіірі. 

​— Саме так, — по підборіддю куратора стікає крапля холодного поту. — Цей код розбили на частини, зашифрували в кристалах пам'яті і сховали в найглухіших кутках Галактики. Один із таких кристалів знаходився на Вейларісі.

​— Кристал... — ледь чутно шепоче Вірея. У її голові миттєво складається пазл. Темні шахти Вейларіса. Борг Кайрена. І контрабандист, який завжди опиняється в потрібному місці.

​— Архонтам не вистачало саме його, щоб завершити Фазу четверту, — продовжує Вейл, важко дихаючи. — Без цього протоколу Ехо не підкоряється, воно просто жере мізки старшокурсників. Але якщо вони розшифрують кристал, вони одягнуть на Безодню нашийник. І тоді Академія стане центром нової імперії. Кожен вершник у Галактиці стане їхнім рабом.

​Рейнар, який увесь цей час мовчки стояв біля вікна, раптом безрадісно хмикає. Від цього куратор знову здригається.

​— Значить, у них проблеми, — Рейнар повільно повертає голову. Темрява в його очах злегка відступає. — Тому що вони так само розгублені, як і ми.

​— Про що ти? — Кайрен напружено дивиться на друга.

​— Я чую їх, пам'ятаєте? — Рейнар відривається від підвіконня. — Я чую не тільки Ехо, я чую драконів Архонтів. Вони лютують. Вони шукають щось у стінах Академії. Нишпорять по всіх секторах. Кристал не дійшов до ректорату. Хтось перехопив його прямо в них під носом.

​Вірея відчуває, як у неї підкошуються ноги. Вона хапається за спинку стільця.

«Моргат, — кричить її внутрішній голос. — Це він привіз кристал. Він обвів навколо пальця всіх. Але що він збирається з ним робити? Кому він його продасть?»

​— Якщо Архонти не мають кристала... — повільно промовляє Торік, і на його обличчі вперше за вечір з'являється щось схоже на надію, — значить, у нас є час? Вони не можуть запустити цю свою пекельну зброю!

​— Не обманюйся, Торіку, — хитає головою Кайрен. — Якщо кристал в Академії, це лише питання часу, коли почнеться справжня бійня. За цю річ вбиватимуть цілими секторами. Нам треба знайти його першими.

Після розмови з куратором Вірея залишає хлопців у коридорі — їм усім треба перетравити почуте від Вейла, але її власні думки зараз крутяться навколо іншого. Вона майже біжить до своєї кімнати, міцно стискаючи кулаки, щоб приховати тремтіння.

​«Кристал із Вейларіса. Протокол контролю. Моргат...» — слова лунають у її голові як тривожна сирена.

​Вона різко штовхає двері своєї кімнати, забігає усередину і миттєво завмирає. Запах. Терпкий дим, прянощі та ледь вловимі нотки космічного пилку б'ють у ніс ще до того, як вона бачить його в напівтемряві.

​Моргат сидить на її ліжку, недбало відкинувшись на подушки і заклав руки за голову. У тьмяному світлі з вікна його очі так і блищать як у хижака. За останній місяць він узяв за звичку вламуватися сюди, коли йому заманеться. Він просто чекає на неї в темряві, мов павук у центрі павутини.

​— Запізнюєшся, крихітко, — ліниво тягне. — Я вже почав сумувати.

​— Я ж просила не називати мене так! — сичить Вірея, швидко зачиняючи двері.

​Дівчина завмерла, не знає з чого почати. Після тієї ночі на даху Вірея заборонила йому торкатися себе, і Моргат, як не дивно, поки що дотримується цього правила. Але він постійно провокує її. Найгірше те, що Вірея ненавидить себе за реакцію власного тіла — щоразу, коли він опиняється так близько, у ній прокидається хворобливе, нездорове тяжіння, яке вона відчайдушно намагається придушити спогадами про Торвальда.

​— Знову випускаєш колючки, — Моргат тихо сміється, повільно піднімаючись із ліжка. Робить кілька кроків назустріч, зупиняючись рівно на тій межі, яку вона йому встановила. — Ти сьогодні якась особливо напружена. Щось дізналася?

​— Ми тоді привезли кристал із Вейларіса, — Вірея не питає, вона констатує факт, вдивляючись у його самовдоволене обличчя. — Це був протокол контролю над Ехом. Ти віддав його ректорату!

​Моргат навіть не кліпає. Посмішка стає ширшою, своєрідний відвертий вишкір.

— Ого. Хтось копає дуже глибоко. Так, крихітко. Я привіз його. І я передав його замовникам. Бізнес є бізнес.

​— Ти допоміг їм! — Вірея забуває про обережність. — Вони хочуть перетворити нас на рабів! Ехо вже вбиває студентів!

​— Не кричи, — різко скорочує відстань, нахиляючись до самого її обличчя. Вірея відчуває тепло його дихання, і її серце зрадницьки пропускає удар. — Я передав його їм тоді. Але потім ти і твої друзі зробили мені подарунок. Ви викрали для мене документи про Фазу четверту з Архіву. І знаєш що? Коли я їх прочитав, я зрозумів, що саме тримав у руках. Я зрозумів, що продешевив.

​Дражнячи, проводить пальцем у міліметрі від її щоки, не торкаючись шкіри, але змушуює Вірею затамувати подих.

— Тому я його забрав.

​Вірея кліпає очима, намагаючись усвідомити його слова.

— Ти... ти викрав кристал у Архонтів? З-під носа в ректорату?!

​— Саме так, — очі палають темним тріумфом. — Вони зараз бігають, як сліпі щури, перевертаючи Академію догори дриґом. У них є Ехо, але немає повідця. Повідець тепер у мене. І я сам вирішуватиму, кому і за яку ціну його віддати. Може, я взагалі залишу його собі. Уявляєш, крихітко? Я можу стати тим, хто триматиме всю цю кляту систему за горло.

​Він подається ще ближче, заганяючи її в кут між дверима і шафою. Поглядом ковзає по її губах, і Вірея відчуває, як у ній борються жах перед його божевільними амбіціями і темний, дурманний потяг.

​— Ти граєш із вогнем, який спалить усю Галактику... — шепоче вона. Намагається тримати себе в руках, але це до біса складно.

​— Тоді ми згоримо разом, — муркоче Моргат, ігноруючи її заборону. Він повільно піднімає руку, щоб торкнутися її шиї...

​Тук. Тук. Тук.

​Три короткі, тверді удари в двері прямо за спиною Віреї.

​Дівчина здригається всім тілом. Кров миттєво холоне в жилах. Цей стукіт вона не сплутає ні з чим. Владний, розмірений ритм.

​Дракен.

​Моргат завмирає. Опускає руку, на обличчі з'являється небезпечний, хижий інтерес. Він не виглядає наляканим — він виглядає так, ніби тільки й чекав цього моменту, щоб зіштовхнутися зі своїм суперником лобом до лоба.

​— Відкрий йому, крихітко, — шепоче їй на вухо. Від його тону по шкірі Віреї пробігає табун мурашок. — Нехай подивиться, хто чекає на тебе в темряві.

Вірея перестає дихати. З панікою в очах хитає головою, показуючи Моргату мовчати. Проте він лише безгучно, знущально сміється, але все ж відступає на крок, дозволяючи їй притулитися спиною до дверей.

​Тук.

Ще один удар, після якого настає тиша. За мить у коридорі лунають важкі кроки Торвальда, що віддаляються в бік сходів.

​— Забирайся, — люто шипить Вірея, хапаючи Моргата за рукав і тягне до виходу, щойно кроки стихають. — Негайно!

​— До зустрічі, крихітко. Не забувай, хто тримає повідець, — підморгує, і безшумно, мов тінь, вислизає в коридор.

​Але Торвальд не пішов.

​Він стоїть у глибокій ніші за рогом, злившись із темрявою. Очі звужуються до тонких щілин, коли він бачить, як із кімнати Віреї виходить суперник із самовдоволеною посмішкою на обличчі. Льодяний дракон глибоко в підсвідомості Торвальда видає убивчий рев, вимагаючи вирватися назовні і розірвати нахабу на шматки. Хлопець стискає кулаки так, що тріщать суглоби.

​«Отже, Моргат, — крижана лють затоплює розум Торвальда. — Ті вихідні. Вона казала, що таємно літала до матері. Брехня. Усе це клята брехня».

​Він хоче вийти просто зараз, притиснути нахабу до стіни і вибити з нього правду, але жорсткий самоконтроль бере гору. У нього немає прямих доказів зради, лише підозри і цей візит. Йому потрібно, щоб вона сама розкрилася.

​Торвальд чекає, поки силует Моргата зникне на сходах, а потім повільно виходить із ніші і повертається до її дверей.

​Тук. Тук.

​Вірея відчиняє майже миттєво. Дівчина намагається не видати хвилювання, але її щоки досі палають, а очі бігають.

— Дракене? Ти... ти щойно стукав? Я заснула і ледь почула, — натягує на обличчя найпереконливішу зі своїх посмішок.

​— Так, це був я, — Торвальд заходить до кімнати. Голос рівний, спокійний, без жодної краплі тієї бурі, що вирує всередині. Він нахиляється і палко цілує її, але Вірея вловлює в цьому поцілунку якийсь холодний, оцінюючий присмак.

​Вони сідають поруч на невеликий диван. Торвальд обіймає її за плечі, притягуючи до себе.

— Ти якась виснажена, — пальцями м'яко перебирає її волосся. — Цей місяць був важким для всіх.

​Вірея прикриває очі, притискаючись до його грудей. Уривки спогадів за останній місяць болючим калейдоскопом проносяться в її голові. Як Торвальд годинами вчив її складним віражам над ущелиною, страхуючи кожен її рух. Як він дбайливо обробляв садна на її руках після жорстких посадок. Як захищав від прискіпливих поглядів старшокурсників. Він був ідеальним. І від цього її почуття провини стає просто нестерпним.

​Вона кохає його. Кохає його холод, його надійність. Але водночас її тіло ніби живе власним життям — вона не може позбутися цього хворобливого, дурманного тяжіння до нахабного ельфа. Моргат цілий місяць не торкався її, але його погляди, його записки і постійні провокації тримають її на короткому повідку. Вірея відчуває себе заплутаною, безвольною і брудною.

​— Зі мною все добре, просто втомилася після нормотивів, — бреше вона.

​— Розумію, — робить паузу, поглядом ковзає по кімнаті і зупиняється на тому самому стільці, де щойно сидів Моргат. — Знаєш, я все думав про ті вихідні... коли ти літала до матері.

​Вірея внутрішньо холоне. М'язи напружуються.

— А що з ними не так?

​— Просто дивно, — Торвальд говорить повільно, ніби розмірковуючи вголос. Його тон м'який, але запитання дуже точні. — Ти казала, що твій батько тримає всю садибу під суворим контролем, особливо після твоєї втечі. Як тобі вдалося пробратися до матері непоміченою? Тим більше на Елізіум-Прайм, де зараз посилена охорона.

​— Я... я скористалася старими тунелями для прислуги, — Вірея змушує свій голос звучати рівно, хоча серце б'ється десь у горлі. — Вона чекала на мене.

​— Он як, — Торвальд киває, проте продовжує свердлити поглядом її профіль. — Добре, що все обійшлося. До речі... я останнім часом часто бачу Моргата поблизу вашого сектора. Він же з четвертого курсу, йому тут нічого робити. Він тебе не турбує?

​Кімната ніби зменшується в розмірах. Віреї здається, що стіни тиснуть на неї. Вона згадує, як він уже кілька разів за цей місяць ненав'язливо піднімав тему контрабандиста, цікавився її маршрутами.

«Він знає, — б'ється в паніці її розум. — Або принаймні здогадується».

​— Моргат? — вона намагається здивовано підняти брови, дивлячись прямо в очі Торвальду. — Ні. Ти ж знаєш, я його терпіти не можу. Може, він шукає нових клієнтів серед першокурсників.

​Торвальд довго, нестерпно довго дивиться в її очі. У його погляді читається щось таке глибоке і темне, від чого Віреї хочеться провалитися крізь землю.

​— Напевно, ти маєш рацію, — нарешті каже, м'яко торкаючись її щоки. — Я просто хвилююся за тебе, Віреє. У цій Академії забагато таємниць, які вбивають. І я не хочу, щоб ти стала однією з них.

Дракен невагомо торкається губами її чола, а потім цілує в губи. Цілує так ніжно, як ніколи.

​— Відпочивай, — піднімається із ліжка. — У мене на цей вечір ще є справи.

​Виходить із кімнати, залишає Вірею наодинці з її панікою, але щойно двері зачиняються, маска спокою злітає з його обличчя. Льодяний холод миттєво охоплює коридор. Температура навколо нього падає настільки різко, що на кам'яних стінах проступає тонка паморозь.

​Дракен іде темними коридорами. Він знає, куди йде. Спогади жалять його свідомість. Він згадує той день у великій їдальні, коли вони сильно посварилися. Як Вірея, щоб спровокувати його, на зло підійшла до Моргата і поцілувала його на очах у всієї Академії. А цей виродок тоді ще й підіграв їй, зухвало заявивши Торвальду, що між ними давно щось є.

​«Невже вона не була чесною зі мною від самого початку? — отруйна думка, як змія, вгризається в мозок Торвальда. — Можливо, вона весь цей час крутить нами обома? Я ж Льодяний Принц, я ніколи не піддавався емоціям. Я мав би притиснути її, вибити всю правду, заморозити її брехню. Але я... я як дурень закохався. Я просто не можу змусити себе бути з нею жорстоким».

​Міцніше стискає кулаки. Якщо він не може вибити правду з неї, він виб'є її з нього.

​Дракен не стукає у двері кімнати Моргата. Він просто вибиває їх ударом ноги. Замок жалібно хрумтить і розлітається на шматки.

​Моргат сидить у кріслі, та ліниво крутить в руках склянку з якимось мутним пійлом. Він навіть не здригається, ніби чекав цього візиту. У кімнаті висить важкий запах дорогого тютюну та якихось прянощів.

​— О, Ваша Високосте, — зверхньо посміхається, не піднімаючись з місця. — Не вчили стукати? Чи аристократам манери не потрібні?

​— Що тобі від неї треба? — Дракен заходить усередину. Температура в кімнаті миттєво падає. Рідина у склянці Моргата покриватися тонкою скоринкою льоду.

​— Від кого саме? — знущально тягне Моргат. — Уточніть, принце. В Академії багато дівчат.

​— Ти прекрасно знаєш, про кого я, — сатаніє Дракен. Позаду нього, в ментальному полі, піднімається величезна, моторошна тінь Льодяного дракона, готова розірвати розум супротивника на шматки. — Тримайся подалі від Віреї. Якщо я ще раз побачу тебе біля її кімнати, я заморожу твою кров. Ти сильний, Моргате, але моє злиття розчавить твого калікуватого ящура за секунду.

​Моргат нарешті піднімається. Обличчя втрачає лінивий вираз, але зухвала усмішка залишається. Він зовсім не виглядає наляканим. О ні! Тільки не він.

— Гучні слова для того, хто зовсім не знає своєї дівчинки. Ти думаєш, що вона — крихка квіточка, яку треба ховати в оранжереї? Згадай їдальню, Дракене. Вона сама мене поцілувала. Вона сама зробила вибір. І, повір мені, у мене на неї великі, дуже довготривалі плани.

​Очі Торвальда спалахують синім полум'ям.

— Вона моя.

​— Вона не річ, щоб належати комусь, — Моргат різко скорочує відстань, зупиняючись за крок від Дракена. Голос стає жорстким, повним відвертого презирства. — Але ти зовсім не дбаєш про неї! Ти сліпий, Торвальде! Хіба ти не бачиш, що відбувається в Академії? Ти граєшся в ідеального хлопця, поки навколо студенти зникають десятками! Як ти плануєш її захищати, коли сюди прийде справжня темрява? Своїми льодяними казками?!

​— Це не твоє діло, — гаркає Дракен. Від цього стіни кімнати вкриваються товстим шаром інею. — Я сам розберуся і з нею, і з Академією.

​— Ти не розберешся навіть із власними рогами, які вона тобі... — Моргат не встигає договорити.

​Дракен зривається. Він не використовує магію, не кличе дракона — він просто б'є. Важкий, нищівний удар правою влітає прямо в щелепу суперника. Моргат відлітає назад, з гуркотом перекидаючи стіл.

​Але контрабандист — не хлопчик для биття. Він миттєво групується, випльовує кров, і з диким, хижим риком кидається у відповідь. Влітає в Торвальда, збиваючи його з ніг. Вони вдвох врізаються у стіну, трощать полиці. Бійка миттєво перетворюється на брутальну, криваву місиловку, де змішуються глухі удари, тріск меблів та ненависть двох хижаків, які нарешті зійшлися в смертельному двобої за свою територію. Чи за свою здобич?