Раді Вас бачити!

 Зіірі вимикає свою портативну голографічну панель. У кімнаті панує напружена тиша.

​— Четверо, — тихо констатує Кайрен, відкидаючись на спинку потертого шкіряного дивана. — Троє другокурсників і один випускник. Вони не просто пішли на якесь таємне завдання. Вони зникли.

​— Зникли так само, як тоді Вейл, — похмуро додає Торік, нервово кришачи в руках солодкий батончик, але навіть не намагаючись його їсти. — Ось чому старшокурсники вчора так підірвалися в їдальні. Вони розуміють, що хтось... або щось почало на них полювати. Добре, що ми тепер в одній лодці. 

​Рейнар стоїть біля вікна, схрестивши руки на грудях. Очі здаються ще темнішими на тлі вечірнього неба. Він мовчить, але його присутність більше не здається ворожою — скоріше, це мовчазна згода з тим, що вони всі опинилися в одній смертельній пастці.

​— Ми ходимо по колу, — Вірея нетерпляче підводиться з крісла, міряючи кімнату кроками. — Ми знаємо про Ехо, знаємо про зникнення, але не розуміємо, як це зупинити. Нам потрібна інформація з перших рук.

​— Тіньовик, — Кайрен піднімає погляд на друзів. — Моргат був на Вейларісі. Він привіз якийсь артефакт. Він знає, що зберігається в Сховищі Адміністрації.

​— Чувак, якщо ми просто підійдемо і запитаємо, він пошле нас збирати космічний пил, — фиркає Торік.

​— Тому ми не будемо питати, — губи Кайрена розтягуються в хижу, зовсім не студентську усмішку. — Ми його приманимо. Що найбільше любить наш контрабандист? Укладати угоди. Я скинув йому зашифроване повідомлення. Написав, що нам терміново потрібна одна специфічна послуга. Він клюне.

​І Моргат справді клює. Не минає і півгодини, як важкі двері вітальні відчиняються. Він заходить усередину легкою, впевненою ходою. Вірея мимоволі кидає на нього погляд. Темне волосся недбало падає на лоб, на губах грає звична самовдоволена посмішка людини, яка вже подумки рахує прибуток. Він уже потирає руки, очікуючи побачити розгубленого Кайрена, але раптом завмирає.

​Замість двох переляканих першокурсників на нього чекають усі п'ятеро. Вони сидять півколом, відрізаючи йому шлях до відступу, їхні погляди не обіцяють нічого хорошого.

​— Ого, який аншлаг, — Моргат миттєво бере себе в руки, посмішка стає лише ширшою і небезпечнішою. Він недбало падає у вільне крісло, закидаючи ногу на ногу. — Якщо це групове замовлення на фальшиві перепустки до Закритого Сектора, то мої тарифи щойно зросли втричі. Що святкуємо, салаги?

​— Де студенти, Моргате? — без вступу закидає Кайрен. — Четверо людей зникли. Ти знаєш, що відбувається.

​— Я контрабандист, шахтарчику, а не нянька для тих, хто заблукав по дорозі до туалету, — ліниво відмахується. — Люди зникають. Це Драксарія. Звикайте.

​— Не бреши, — з іншого кутка кімнати лунає низький, вібруючий голос Рейнара. — Це пов'язано з кристалом. Ти привіз його, щоб розбудити їх.

​В очах Моргата на частку секунди промайнув щирий подив, але він миттєво ховає його за відвертим глумом. Він відповідає на всі їхні запитання майстерно, вислизаючи, мов вода крізь пальці, жонглюючи словами так, щоб сказати багато, але не видати абсолютно нічого.

​І при цьому його погляд постійно повертається до Віреї.

​— Ти сьогодні якась напружена, крихітко, — муркоче він, відверто розглядаючи її з ніг до голови, повністю ігноруючи обурені погляди Кайрена та Торіка. — Не виспалася? Чи просто не скористалася тим заспокійливим кремом, що я залишив? Хоча, мушу визнати, твої губки і без нього виглядають так, ніби їх щойно... дуже активно цілували.

​Вірея відчуває, як до щік приливає зрадницький гарячий рум'янець. Стискає руки в кулаки. Вона злиться на його нахабство, злиться на те, що він робить це прямо перед її однокурсниками, але десь глибоко всередині — і це лякає її найбільше — їй до одуру цікаво, що цей божевільний утне далі. Він пре напролом, не боїться ні Торвальда, ні Адміністрації, ні самої смерті.

​«Знав би батько, чим я тут займаюся...» — проноситься в її голові іронічна думка. Лорд Соларіс, напевно, посивів би за секунду, якби побачив свою ідеальну доньку в компанії контрабандиста.

​Вона ловить на собі хитрий погляд Моргата, і знову червоніє. Думки обпікають мозок. Вона більше не товар. Вона спеціально, цілком свідомо згодилася на такі швидкі, палкі стосунки з Торвальдом не лише через пристрасть. На Елізіум-Прайм, як і на багатьох інших планетах високого кола, наречені, які втратили цноту до шлюбу, миттєво стають політичним сміттям. Вони нікому не потрібні. Переспавши з Дракеном, вона назавжди знищила головний важіль впливу свого батька. Лорд Соларіс більше ніколи не зможе продати її тому слизькому магнату чи будь-кому іншому. Вірея ніколи не хотіла заміж. Її єдиною, найпалкішою мрією завжди були дракони. Відчуття польоту. Повне ментальне злиття. Вона хотіла стати найкращим бойовим пілотом у Галактиці, а не гарним додатком до чийогось капіталу. І вона це зробила. Вона спалила мости.

​Моргат непомітно підморгує їй, вириваючи з роздумів.

​Торік, який сидить найближче до Віреї, переводить спантеличений погляд з старости на дівчину і назад. Навіть вуха кумедно сіпаються. Кайрен теж помічає цю дивну, електричну напругу між парочкою, але вирішує мовчати. Зараз у них є більші проблеми, ніж любовні багатокутники.

​— Досить ігор, Моргате, — Кайрен підступає, нависаючи над ельфом. — Ти прийшов сюди за угодою. Ми хочемо знати, що на тому кристалі. Яка твоя ціна?

​Моргат нарешті відриває погляд від Віреї. Обличчя вмить стає хижим, жорстким, а від глузду не залишається і сліду.

— Моя ціна? — тихо сміється. — Моя ціна вам не сподобається. Ви ж пам'ятаєте про свій борг? Невеликий магічний контракт, який ви з флоріанцем підписали перед вечіркою? Настав час платити.

Витримує ідеальну театральну паузу. Обводить поглядом п'ятьох першокурсників, які завмерли в очікуванні.

​— Ваш борг, хлопчики, вимагає трохи... нетипової активності. Ми збираємося на екскурсію. У нижній закритий архів Академії.

​Торік ледь не давиться власним диханням. Нервово сіпає свою мантію.

— Ти хворий? Туди доступ тільки у вищої професури і ректора! Нас розпилять на атоми захисні бар'єри ще на підході!

​— Для цього у вас є я, — незворушно відповідає Моргат, ліниво розглядаючи свої нігті. — Ви лише відволікаєте увагу і забезпечуєте мені чистий коридор. Я забираю те, що потрібно. А саме — старий реєстр загиблих вершників.

​Кайрен внутрішньо напружується. Реєстр загиблих. Це безпосередньо стосується того мертвого вершника з пам'яті Віреї та тих дивних видінь під час занять. Він чудово розуміє, що Моргат має на увазі набагато більше — десь там, унизу, ховаються і таємниці з Вейларіса, але Кайрен тримає язик за зубами. Вірея мовчить, пропікаючи нахабу наскрізним поглядом, Зіірі щось тихо бурмоче, вираховуючи відсотки виживання, а Рейнар лише посміхається, ніби почув хороший жарт.

​— Коли? — по-діловому кидає Кайрен.

​— Я дам знати. Будьте готові в будь-яку мить, — плавно піднімається з крісла. Поправляє комір і, проходячи повз Вірею, відверто підморгує їй. — Солодких снів, салаги.

Двері вітальні зачиняються, Торік стогне і падає обличчям у подушку дивану.

— Завтра пари в Драґорна, — лунає з-під тканини. — Нам треба хоч трохи поспати, інакше він нас зжере швидше за тих невидимих охоронців архіву.

​Кайрен мовчки погоджується. У його голові пульсують слова чорного дракона: "Попроси професора Драґорна тобі допомогти". Завтра він це зробить. Він підійде до найсуворішого, найбільш безжального інструктора Академії і ризикне всім.

​Вірея мовчки залишає хлопців і швидко йде до себе. Коли переступає поріг кімнати, в ніс б'є неймовірний, солодкувато-свіжий аромат, що змушує її забути про втому. На ліжку лежить букет. Але це не звичайні квіти — їхні пелюстки нагадують напівпрозорі кристали, всередині яких пульсують маленькі, живі галактики з яскравих іскор.

​Поряд лежить знайома чорна картка:

«Справжні зірки повинні сяяти не лише в небі. Вони їстівні, крихітко. Скуштуй. — М.»

​Вірея недовірливо хмуриться, але аромат настільки п'янкий, що вона просто не витримує. Обережно відриває одну сяючу пелюстку і кладе на язик. Тієї ж миті в роті вибухає справжній феєрверк смаків — щось середнє між дикою суницею, морозною м'ятою та іскристим космічним шампанським. Смак настільки неймовірний, що вона аж стогне від задоволення.

​Гучний стукіт у двері змушує її різко виринути з цих відчуттів. Серце робить радісний кульбіт. Торвальд. Він нарешті прийшов. Вона швидко змахує уявні пилинки з одягу, підбігає до дверей і рвучко відчиняє їх.

​Але на порозі стоїть Моргат.

​Він не чекає запрошення. Впевнено заходить, заганяючи її всередину, і хвацько зачиняє двері ногою.

— Крихітко, ти знову відчиняєш не спитавши хто там? — в очах палає темний, відвертий азарт. — Дати би тобі по солодкій дупці за таку безпечність.

​— Телепень! — усередині миттєво спалахує агресія. — Я сказала, що між нами нічого не буде. Чого приперся?

​— Невже не подобаються мої подарунки? — повільно наступає на неї, заганяючи її до ліжка, як мисливець здобич.

​— Подобаються, — зухвало кидає. — Але тобі це ніяк не допоможе.

​— Побачимо, крихітко.

​— Не називай мене так і вали звідси!

​— Тобі не личить грубість, — зупиняється впритул, його погляд проникає під шкіру, немов сканер. — На тобі зараз та білизна?

​— Цього ти не дізнаєшся. Ще раз кажу – між нами нічого не буде, тому вали звідси.

​Але Моргат не збирається йти. Міцно хапає її за талію, і наступної миті Вірея втрачає рівновагу, падаючи спиною на м'яке покривало. Той миттєво опиняється зверху, надійно притискаючи її до матраца вагою свого тіла. Губи жадібно накривають її рот в палкому цілунку. Він спускається нижче, до її шиї, гаряче цілує пульсуючу жилку і раптом, відверто смакуючи, прикушує тонку шкіру.

​Вірея люто б'ється під ним, намагається відштовхнути його за плечі, але його хватка непохитна.

​— Дійсно солоденька... — хрипко видихає, продовжуючи свої тортури поцілунками, абсолютно ігноруючи її спроби звільнитися. — Тобі подобається, крихітко, я знаю. Звела мене з розуму, тому не опирайся. Я все зроблю для тебе.

​— Відпусти! — вона викручується з усіх сил. — Вали до тої інопланетянки з щупальцями!

​Моргат раптом завмирає. На губах розпливається широка, нестерпно самовдоволена посмішка.

— Що я чую? Ревнощі?

​— Забагато честі! — випльовує Вірея, хапаючи повітря, але раптом дзвінко, ледь не істерично сміється, уявляючи цю абсурдну картину. — Просто думаю, що ви гарна парочка. Не солоденька, проте липка!

​— Так я тобі і повірив, ти ревнуєш.

​І перш ніж вона встигає щось зробити, його гаряча рука безцеремонно ковзає під її спідницю. Знаходить неймовірно м'яке мереживо кольору місячного сяйва, яке він надіслав їй напередодні.

​Вірея завмирає, дихання миттєво обривається від шоку та зухвалості цього нахаби.

​— Розумничка... — задоволено муркоче Моргат, переконавшись у своїй перемозі. Плавно відпускає її, піднімається з ліжка і недбало поправляє свій одяг. — А зараз... подумай, з ким тобі буде краще.

​Він не озирається. Двері тихо клацають. Вірея лежить на ліжку. Серце шалено калатає, на губах досі пульсує смак зоряного пилу та його поцілунків. 

— Що це в біса було?

Так і не знайшовши відповіді, дівчина засинає.

Сірий, густий ранок навалюється на територію Академії, немов мокрий вовняний плащ. Наша п'ятірка ледве пересуває ноги кам'янистою стежкою, що веде до дальніх тренувальних полігонів.

​Торік плентається останнім, раз у раз спотикаючись і тихо проклинаючи гравітацію, ранкові підйоми та саму ідею приручення ящурів. Зіірі на ходу намагається придумати як оптимізувати витрати енергії, Рейнар просто йде мовчки.

​Вірея крокує трохи віддалік. Зовні вона виглядає ідеально зібраною, але всередині неї вирує справжній шторм. Думки хаотично стрибають від неймовірно ніжних зізнань Торвальда до нахабних, обпалюючих поцілунків Моргата. Вона мимоволі торкається кінчиками пальців пульсуючої жилки на шиї, де досі відчувається фантомний укус, і квапливо піднімає комір куртки вище, ховаючи цей слід як від чужих очей, так і від власного сумління.

​Але найважче зараз Кайрену. Він не спав майже усю ніч. Слова його чорного дракона луною б'ються в голові, змішуючись зі страхом перед тим, що йому належить зробити.

​Полігон професора Драґорна зустрічає їх пронизливим вітром і хмарами червоного пилу. Сьогоднішнє заняття — це справжнє фізичне і ментальне пекло. Інструктор змушує їх утримувати «Вузол Тиші», перебуваючи у повному контакті з драконами, поки самі студенти змушені долати смугу перешкод під шквальними поривами штучних ураганів. Вони падають, збивають коліна до крові, втрачають концентрацію і знову отримують болісні ментальні віддачі.

​Проте сьогодні щось іде не так.

​Драґорн, який зазвичай нависає над ними, мов безжальний хижак, і рикає так, що здригаються гори, сьогодні відверто губиться. Він кілька разів зупиняється посеред фрази. Погляд раз у раз зісковзує зі знесилених першокурсників і завмирає на темних, зубчастих вежах Закритого Сектора. У його очах Кайрен помічає тінь глибокої тривоги. Коли Торік незграбно завалюється на бік, втративши зв'язок із Булижником, Драґорн навіть не кричить на нього. Він просто якось механічно оголошує закінчення пари.

​Усі з полегшенням видихають і, наче побиті собаки, тягнуться до виходу з полігону. Усі, крім Кайрена.

​Хлопець зупиняється, відчуваючи, як серце б'ється десь у горлі. Він киває Торіку, щоб той ішов без нього, налаштовується, і рішуче прямує до інструктора.

​— Професоре, — змушує себе не відводити погляду.

​Драґорн повільно повертається. Обличчя, посічене старими шрамами, миттєво кам'яніє, повертаючи звичну маску суворості.

— Якщо ти прийшов скиглити про те, що тобі важко, то розвертайся і йди. Моє співчуття закінчилося ще в минулому столітті.

​— Я тут не за цим. Я хочу поговорити про Ехо.

​Простір між ними завмирає. Драґорн теж завмирає, дихання на частку секунди обривається, але він мовчить, чекаючи продовження.

​— Під час вчорашнього польоту над Закритим Сектором... усі чули його, — Кайрен говорить тихо, щоб вітер не розніс його слова далі полігону. — Вірея чула шепіт, Торік — плач, Рейнар — цілий хор. Воно намагалося зламати їхні бар'єри. Але я... я не чув нічого. Абсолютна тиша. Мій дракон сказав, що воно мене не бачить. Я для нього — сліпа пляма.

​Раптом з-за масивної скелі повільно виповзає дракон професора Драґорна. На перших заняттях ящір розважався тим, що посилав у голови першокурсників знущальні, зарозумілі думки, називаючи їх «м'яким м'ясом» і «сліпими кошенятами».

​Але зараз гігант не шкірить ікла. Він опускає свою масивну голову на один рівень із Кайреном. Золоті очі ящура впиваються в Кайрена так пильно, що йому стає не по собі.

​Канал ментального зв'язку відкривається, але замість звичного глузування в голові хлопця лунає глибокий, сакральний шепіт:

«Порожнеча завжди шукає яскраве полум'я, щоб загасити його, хлопче... Але вона безсила, бо не здатна побачити чорне вугілля, що ховається в самісінькій темряві. Ти — тінь, якої Безодня не очікувала. Ти — наш невидимий клинок».

​Кайрен здригається від цих слів. Від них віє такою містикою і стародавньою приреченістю, що по спині пробігає неприємний холодок.

​Драґорн повільно переводить погляд зі свого дракона на студента. Маска суворого вчителя спадає. Тепер Кайрен бачить перед собою втомленого, відчайдушного воїна, який колись був найкращим бойовим пілотом Галактики, а тепер змушений дивитися, як світ навколо нього повільно поглинає темрява.

​— Ти розумієш, про що просиш, хлопче? — нарешті озивається — Якщо твій зв'язок розірветься в бою, якщо ти втратиш контроль хоча б на мілісекунду — ця сліпа пляма зникне. Ехо розірве твій розум на шматки, а з твого тіла зробить ляльку. Щоб утримати такий блок, ти повинен стати найкращим. Не просто хорошим пілотом. Ідеальним. Ти маєш стати продовженням свого дракона.

​— Тому я тут, — наполягає Кайрен. — Мій дракон сказав, що тільки ви можете навчити мене цього. Допоможіть мені.

​Драґорн розглядає хлопця. У цьому погляді читається важка оцінка шансів, сумніви і, врешті-решт, прийняття неминучого. Він коротко киває.

​— Шостий ангар. Сьогодні опівночі перше заняття. Якщо запізнишся хоч на хвилину, я викину тебе за двері. І готуйся, Кайрене. Те, що ми робили на парах, здасться тобі легкою розминкою. Я вичавлю з тебе всю душу, поки ти не навчишся керувати своїм драконом так, як керуєш власним диханням. Ніхто не повинен знати.

​Кайрен вдячно схиляє голову. Розвертається і йде з полігону, відчуваючи, як вантаж невизначеності спадає з його плечей. У нього є чітка, смертельно небезпечна мета. Він більше не просто першокурсник, який намагається вижити на парах. Від сьогодні він починає готуватися до справжньої війни.

Вночі Кайрен, одягнений у легкий льотний комбінезон, прослизає крізь тіні, обминаючи патрулі з такою грацією, ніби він став частиною самої темряви. Шостий ангар стоїть віддалік від основних корпусів — велетенська сталева коробка, що трохи засипана піском та залишками колишніх епох.

​Коли він відчиняє важкі двері, всередині панує абсолютна тиша. Чути тільки важке дихання.

​Професор Драґорн чекає в центрі ангару. У темряві його ящір здається суцільною брилою, і лише зрідка по лусці ковзає мідний відблиск. Поруч чекає його матовий дракон.

​— Все-таки прийшов, — звучить голос професора. — У нас є сім годин до світанку. Якщо ти хоч раз подаси сигнал SOS своєму дракону через слабкість — ми закінчимо, і я ніколи більше не подивлюся в твій бік.

​— Я готовий, — Кайрен непохитний.

​Злиття відбувається миттєво. Дракон впускає його в себе, і Кайрен відчуває, як м'язи наповнюються силою, що належить не йому. Професор Драґорн на своєму червоному гіганті злітає першим. Стеля ангару розсувається, випускаючи їх у холодне, беззоряне небо.

​Тренування стає справжнім випробуванням на межі людських можливостей. Драґорн не вчить його «фігур пілотажу» — він вчить його бути невидимим. Вони літають у повній темряві, на мінімальній висоті над скелями, де кожен порив вітру може кинути дракона на гостре каміння.

​— Припини рахувати кути! — реве Драґорн через ментальний зв'язок, коли Кайрен на секунду вагається перед крутим віражем. — Відчуй потік повітря своїми крилами! Твій дракон не потребує твоїх розрахунків, йому потрібен твій дозвіл на рух!

​Кайрен відчуває, як його дракон нетерпляче б'є крилами.

​«Він правий, малий, — звучить у голові. — Скинь ці кайдани логіки. Відчуй простір так, як я».

​Наступні години зливаються в один безперервний вир болю та ейфорії. Драґорн показує як виконувати неймовірні маневри: пікірування, різкі зупинки, польоти крізь густі хмари, де вони повинні залишатися «глухими» до всього навколишнього світу. Професор не дає жодного перепочинку. Коли Кайрен помиляється, він не сварить — він просто змушує повторити все знову, поки м'язи не починають відмовляти, а свідомість — плавитися від ментального навантаження.

​— Ти надто людяний, — кидає професор, коли вони на мить зависають у повітрі. — Ти боїшся померти. А поки ти боїшся померти, Ехо знайде шпаринку у твоєму страху. Ти маєш стати холодним, як цей космос навколо нас.

​— Я не хочу втрачати те, що робить мене мною! — Кайрен відчуває, як піт заливає очі.

​— А тобі й не треба. Тобі треба сховати це глибше, під шарами, які ніхто не прошиє, — Драґорн підлітає ближче. Його дракон виглядає втомленим, але очі професора світяться вогником колишнього азарту. — Ти — сліпа пляма. Використовуй це як зброю, а не як захист. Знову!

​Коли небо починає сіріти, сповіщаючи про наближення суботнього ранку, Кайрен відчуває, що його тіло — це просто набір болючих м'язів, які більше не належать йому.

​Вони приземляються в ангарі, і Кайрен просто вивалюється із сідла. Він не може стояти, тому просто опускається на холодну підлогу, жадібно хапаючи повітря. Його дракон до останнього тримав його свідомість, тому тепер лагідно підштовхує його носом, даруючи відчуття своєї масивної, спокійної присутності.

​Драґорн підходить до нього. Він теж виглядає виснаженим, але на його обличчі з'являється щось схоже задоволення.

​— Ти витримав, — кидає йому куртку. — Завтра вночі чекаю тебе знову. Твоя невидимість — це не магія, це твоя природа, яку ти ще не навчився контролювати. Але сьогодні ти зробив крок у правильному напрямку.

​Кайрен тільки киває, не маючи сил на слова. Він повзе до дверей ангару, а потім плентається через порожні коридори Академії до своєї кімнати. Кожен крок віддається гулом у голові. Коли він нарешті падає на ліжко, він не знімає навіть чоботів, провалюючись у сон, що більше схожий на непритомність. Але навіть крізь цей сон він відчуває спокій — він знає, що тепер у нього є не тільки таємниця, а й найгрізніший вчитель у Галактиці.

Кайрен тренується цілий тиждень. Тренування- це смуга болю, втоми та недосипу. Кайрен став примарою: він з’являвся у вітальні лише для того, щоб впасти на диван, проковтнути холодну вечерю і вирубитися на наступні п’ять годин, поки знову не настає час іти на заняття, чи до шостого ангару. Обличчя схудло, під очима залягли глибокі тіні, але він не здається. Торік, як вірний друг, прикривав його перед викладачами, вигадуючи казки про «додаткові консультації з астрофізики», але сам страшенно нудьгував. Без постійної біганини з Кайреном флоріанцеві не вистачало драйву.

​І він знайшов собі нову розвагу.

​У кутку вітальні, там, де тіні завжди здавалися густішими, сидить Рейнар. Він не читає, не робть домашку, просто розглядає візерунки на стіні, немов рахує мікротріщини в камені.

​Торік, який не міг висидіти на місці і десяти хвилин, підсунувся до нього, обережно хрускаючи черговою порцією сушених «Лавових жуків».

​— Слухай, Рей, — недбало закидає жука в рот. — Ти коли-небудь пробував спати? Ну, знаєш, як звичайні люди? З подушками, ковдрами, храпом уві сні? Чи твоя темна сутність забороняє тобі таку розкіш?

​Рейнар повільно переводить на нього погляд. У очах на мить промайнуло щось схоже на роздратування, але потім воно змінилося якоюсь дивною втомою.

​— Твоя балакучість, Торіку, має якісь межі? Чи це вбудована функція, яку неможливо вимкнути без радикальних методів? 

​— Та це не балакучість, це аналітика, — Торік підсувається ще ближче, ігноруючи крижаний погляд однокурсника. — зараз всі такі зайняті навчанням, а ти... ти тут сидиш і виглядаєш так, ніби готуєшся до кінця світу. Слухай, ми ж усі в одному човні. Якщо нас усіх скоро випалять, я б хотів знати, що ти за фрукт.

​Рейнар зважує, чи варто витрачати енергію на цього флоріанця.

​— Ти занадто багато ставиш питань для того, хто ледь вижив на першому польоті.

​— О, то ти таки помітив, як я там ледь не посивів? — Торік сміється, відкинувшись на спинку крісла. — Значить, ти все-таки не зовсім мертвий всередині. Слухай, без приколів. Звідки ти взяв ту чорну штуку, що в тебе в голові? Це якийсь артефакт чи ти просто вдався таким... специфічним?

​Рейнар хмикає.

​— Це не вибір, Торіку. Це спадок. Деякі речі просто... знаходять тебе. Ти не обираєш, ким стати, ти просто намагаєшся не збожеволіти, коли твоя шкіра починає диміти від дотику до істини.

​Торік аж замовк. Жарти кудись зникли. Тепер йому цікаво. Він бачить, як Рейнар зараз бореться з чимось усередині себе — коліна видають це, адже вони тремтять.

​— Якщо тобі треба... ну, виговоритися, чи просто випити чогось, окрім холодного повітря, я тут, — Торік простягає йому пачку снеків. — Це, звісно, не вишукані закуски, але від «Лавових жуків» ще ніхто не помирав. Принаймні, сьогодні.

​Рейнар дивиться спочатку на пачку, потім на Торіка. Простягає руку і бере одного жука.

​— Непогано, — жує. — Значно краще, ніж те, що пропонують у їдальні.

​— От бачиш! — Торік ледь не підскакує від радості, вчасно стримавшись. — Ми вже майже друзі. Ще пара пачок, і ти почнеш мені розказувати секретики.

​— Не сподівайся, — Рейнар знову відвертається до стіни. — Але... якщо наступного разу, коли ти будеш тріщати язиком, ти принесеш більше цієї гидоти, я, можливо, не викину тебе у вікно.

​Торік розпливається в задоволеній усмішці. Це не було зізнання чи велика таємниця, але це був початок.

​Поступово вони почали більше спілкуватися. Тепер хлопці навіть частіше збиралися по вечорам у вітальні пограти в ігри. Треба ж якось розслаблятися. Треба ж якось нарешті звикати, що вони студенти Академії. 

Одного вечора хлопці зібралися за грою у вітальні. Торік, Зіірі та Рейнар влаштувалися навколо низького столика, на якому завис у повітрі «Квантовий Шквал» — улюблена розвага студентів: маленька енергетична сфера, яку треба утримувати в полі зору, не давши можливості торкнутися підлоги.

​— Ага, ось тобі, Зіірі! — Торік різко змахує рукою, відправляючи сферу в бік інопланетянина.

Бамц! Сфера відбивається від невидимого бар’єра, який той встиг виставити.

— Хм, примітивно, Торіку, — спокійно відповідає Зіірі. — Твій вектор руху був занадто передбачуваним. Пффф, слабко.

— Та ну тебе зі своїми розрахунками! — Торік намагається вхопити сферу, але вона прослизає повз.

Хрясь! — сфера з гучним тріском врізається в стінку, випускаючи сніп іскор, і відскакує прямо в обличчя Рейнару.

— Ей, обережніше! — Рейнар спіймав сферу за міліметр до свого носа. Рухається занадто швидко. Він затримує її в долоні, і на мить здається, що сфера в його руках згасає, втрачаючи свій яскравий колір.

— Ой... — дивується Торік. — Рей, ти її зламав?

— Ха-ха, — шкіриться Рейнар, знову запускаючи гру в центр. — Вона просто злякалася.

​У цей момент двері відчиняються. Кайрен, який до цього часу спав у своїй кімнаті, з’являється на порозі, розтріпаний, але нарешті з живим блиском в очах. Він підходить до хлопців, плюхкається на диван і одразу хапає жменю «Лавових жуків».

— Ну що, — бурмоче, поки хрумтить. — Хто виграє?

— Рейнар нас усіх мочить, — зітхає Зіірі. — Здається, він читає мої наміри до того, як я їх формулюю.

— Просто щастить, — заперечує Рейнар.

​Хлопці знову втягнулися в гру. Вітальня наповнилася вигуками, сміхом і короткими фразами. На один вечір вони забули про Ехо, про таємні архіви та моторошні видіння. Вони просто стали студентами, які намагалися не збожеволіти в Академії, де кожна стіна мала вуха.

​Аж раптом двері знову відчиняються.

​В кімнату забігає Вірея. Зупиняється, окинувши компанію зацікавленим поглядом.

​Коли дивиться на Рейнара, який продовжує розслаблено жувати снек, чомусь відчуває страх, який вона так відчайдушно намагається приховати під маскою холодної аристократки. Вона тремтить, наче побачила в ньому щось, що знала тільки вона.

​Вся ігрова напруга в кімнаті миттєво випарувалася.

​— Нам треба збиратися, — повідомляє дівчина, — Моргат передав сигнал. Він готовий.

​Торік, який секунду тому збирався кинути черговий «Квантовий Шквал», завмирає. Хлопці напружуються.

​Полювання почалося. Всі розходяться по кімнатах збиратися.

Вірея швидко крокує до своєї кімнати, відчуваючи, як серце калатає об ребра — і зовсім не через фізичне навантаження. Справа Моргата висить над ними, як дамоклів меч, і цей похід у Сховище обіцяє бути не просто небезпечним, а летальним.

​Вона ледь встигає відчинити двері, як на порозі виникає Торвальд.

​— Дракене? — ледь не випускає з рук сумку з екіпіруванням.

​Він заходить без запрошення, зачиняючи двері за спиною. Обличчя, як завжди, мармурове, але очі — ці неможливі льодяні очі — видають його з головою. Він підходить до неї, і Вірея відчуває знайомий аромат холоду та кедру.

​— Я не міг не прийти, — скорочує дистанцію до мінімуму. — Дуже скучив. Але я ненадовго.

​Він обережно бере її за плечі, і Вірея бачить, що він напружений.

​— Торвальде, що коїться? — намагається зазирнути йому в очі, голос тремтить. — Студенти зникають, професори на нервах... Розкажи мені.

​Але він хитає головою.

— Детальніше не можу розповісти. Просто повір — в Академії проблеми. Серйозніші, ніж ти можеш уявити. Але я обіцяю, що потурбуюся про твою безпеку.

​Дістає з кишені тонкий срібний браслет, що переливається блакитним сяйвом.

— Одягни це, — застібає його на її зап'ясті. — Він не відстежує кожен крок, але я знатиму, що з тобою все ок. Якщо щось трапиться... я буду поруч за секунду.

​Вона киває, хоча вже знає, що на завдання з Моргатом не вдягне його — браслет видасть її місцезнаходження, а це занадто великий ризик. Вона планує залишити його тут, у кімнаті.

​Дракен притягує її до себе, вдихаючи аромат її шкіри. Дарує швидкий, гарячий, проте неймовірно ніжний цілунок. Стискає її в обіймах міцніше, насолоджуючись квітковим запахом шкіри.

​— Бережи себе, Віреє, — шепоче, — Кохаю тебе!

​Розвертається і швидко йде. Вірея торкається браслета, відчуваючи, як він гріється від тепла її шкіри.

— І я тебе кохаю! — каже вже в порожнечу.