Раді Вас бачити!

Камінь під ногами не просто здригається — він починає несамовито, не по-людськи кричати.

​Глухий, вібруючий звук прошиває підошви чобіт і вкручується прямо в кістковий мозок. Там, глибоко в холодних надрах Драксарії, куди не сягає світло жодного смолоскипа, троє Верховних Архонтів щойно здійснили свою найфатальнішу помилку. Вони одночасно повернули кристалічні ключі в пульсуючій панелі стародавнього осередку, наївно вважаючи, що активують протокол абсолютного контролю (хоча насправді це нагадувало спробу приборкати ядерний вибух за допомогою дірявої паперової парасольки). Академію побудували на цій проклятій скелі не через стратегічну висоту. Під її фундаментами століттями спало одне з найдавніших місць драконячої колективної пам'яті. І зараз, замість того щоб підкоритися, осередок захлинається енергією Архонтів і випльовує її назад. Ехо виривається з ланцюгів.

​Кайрен ледь встигає вхопитися за край колони, коли коридор Західного крила підкидає, мов палубу корабля під час лютого шторму. Студенти поверталися з занять.

​— Що за чортівня?! — вичавлює з себе Торік. А далі стогнучи гепається на коліна, інстинктивно обхопивши голову руками, наче намагається утримати власний череп від розколювання.

​Зіірі відсахується до стіни, важко хапаючи ротом повітря. Вуха смикаються й щільно лягають уздовж голови. Він завмирає, дивлячись перед собою величезними очима, і навіть не намагається приховати, наскільки наляканий. Тут уже не до логіки. Тіло саме підказує йому, що треба бути напоготові.

​— Це не сейсмічна активність! — зривається на істеричний фальцет. — Мережа... Вона колапсує! Хтось розірвав бар'єри!

​Ударна хвиля, що котиться коридорами, виявляється не фізичною, а ментальною. Зі щілин між кам'яними плитами сочиться чорний, в'язкий туман, що пахне гнилою кров'ю. Повз них, спотикаючись, мчить група другокурсників, але раптом один із них вигинається дугою і з розмаху б'ється потилицею об стіну. Хлопець сповзає на підлогу, як безпорадна лялька. За ним повалюється ще одна дівчина, потім викладач, що вибіг із сусідньої аудиторії. Вони не непритомніють — тіла б'ються в судомах, з носів тече густа чорна рідина, а очі округлилися, райдужки повністю поглинула сіра сліпота (фізична оболонка ще залишалася тут, тоді як їхню свідомість уже безжально засмоктало у м'ясорубку колективної мережі).

​Раптом товсте скло у високих вікнах коридору вкривається павутинням тріщин і з дзенькотом осипається дощем осколків. З боку ангарів долинає багатоголосий, розриваючий барабанні перетинки рев. Десятки, сотні драконів водночас завивають не від люті — вони кричать від агонії, божеволіючи у своїх стійлах.

​Кайрен, якого Ехо дивним чином оминає, залишаючи розум абсолютно чистим і холодним, різко обертається. Серце пропускає болісний удар.

​Рейнар.

​Хвилину тому він ще стояв поруч із ними, а зараз завмер посеред коридору. Очі вже перетворилися на два провали живої безодні. Він не б'ється в судомах, як інші. Навпаки, Рейнар рухається з лякаючою, плавною грацією механізму, який щойно отримав нову, смертоносну директиву. Повільно повертається і мовчки чимчикує просто в густий чорний туман, туди, де сходи ведуть у найглибші, закинуті підземелля Драксарії.

​— Рейнаре, стій! — гаркає Кайрен, зриваючись з місця, але прямо перед його носом зі стелі з гуркотом обвалюється масивна кам'яна балка, відрізаючи шлях.

Кам'яна балка розколюється на десятки гострих уламків. В повітря піднімається густа, задушлива хмара багатовікового пилу (і, ймовірно, стільки ж прокльонів перших будівельників Драксарії, бо всі секрети зараз виверталися назовні). Кайрен відсахується, прикриваючи обличчя рукавом мантії, та люто лупить кулаком по вцілілій частині стіни, здираючи шкіру на кісточках.

​— Рейнаре! — горлає у в'язку темряву, але відповіддю йому слугує лише монотонний, низькочастотний гул, що виповзає з розверзнутих підземель. Все це нагадує дихання гігантського, вмираючого звіра.

​Торік ледве спинається на ноги, обмацуючи свою шию. Перевіряє, чи голова все ще тримається на плечах. Намагається триматися, хоч це доволі складне завдання в даній ситуації. 

​— Він пішов просто туди... — лепече, тицяючи пальцем у чорний туман. — Кайрене, він навіть не кліпнув! Його очі... боги, що з його очима?!

— Свідомість зламано. Екстрено перепрограмовано, — хрипить Зіірі. Спирається на стіну. Жадібно вдихає, не встигаючи перевести подих. Вуха сіпаються в конвульсіях, він намагається відфільтрувати інформаційне сміття, що розриває простір. — Ментальний тиск перевищує норму в тисячі разів. Мої нейронні зв'язки горять. Воно тягне його до джерела. До Ядра.

​Раптом з-за повороту, розкидаючи носаками чобіт уламки цегли, вивалюється дівоча постать. Хлопцям відкривається приголомшлива картина : сріблясте волосся сплуталося в дике кубло, на щоці красується брудний слід від сажі, але в руках вона міцно стискає важкий розвідний ключ (вочевидь, поцуплений з якоїсь відкритої технічної шафи по дорозі). Вірея різко гальмує, ледь не послизнувшись на свіжій кривавій калюжі.

​— Якого біса тут відбувається?! — вигукує, задихаючись. Поглядом швидко сканує хлопців, помічаючи відсутність одного з них. — Де Рейнар? І чому половина Західного крила б'ється в конвульсіях, пускаючи чорні слюні?!

​— А де твоя льодяна охорона? — натомість огризається Торік, відступаючи за спину Кайрена. — Чому принц не сховав тебе у своїй вежі?

Вірея різко змахує брудне волосся з обличчя. Хоче одягти свою звичну спокійну маску, та виходить лише якесь кривляння. В очах, що ще недавно ховали розгубленість і втому, більше немає ні сліду колишньої покірності. Усі ці місяці вона була лише фігурою на їхній чоловічій шахівниці. Розрив із Дракеном — його зневажливе тавро зрадниці — дивним чином зірвав із неї задушливі кайдани. Вона до нестями зла на Льодяного Принца за його жорстокість. Зла вона і на Моргата за його небезпечні, самовпевнені ігри, які призвели до тієї розправи в її кімнаті.

​Але саме зараз, коли під ногами кришиться камінь, а світ летить у прірву, у грудях Віреї раптом щось болісно тьохкає. Перед її внутрішнім зором, перекриваючи реальність апокаліпсису, яскраво спалахує моторошна картина: поплічники Дракена грубо тягнуть побитого, істерично регочучого горе залицяльника в темряву коридорів.

​Вона не має жодного уявлення, де Моргат зараз. Чи зміг він вирватися з рук поплічників? Чи живий він узагалі? Невідомо, що можна очікувати від Дракена. Наївна дурепа. Ніхто в Академії не вважав його добряком. Від цього несподіваного, жалючого страху за життя зухвалого контрабандиста серце дівчини зрадницьки стискається. Виявляється, їй не все одно. Його доля хвилює її. І це лякає її навіть більше, ніж невидимі щупальця Еха. 

Розберуся з цим якщо виживу.

​Вона миттєво заганяє паніку глибоко всередину, де вона одразу ж переплавляється на чистий, лютий адреналін, і перехоплює важкий розвідний ключ. Зараз немає часу на жаль. Тепер вона не чийсь трофей. Вона — боєць.

​— Мій принц пішов до біса, Торіку, — відрізає так холодно, що навіть Кайрен на мить дивується її тону. — У нього зараз повно своїх проблем в ангарах. То де Рейнар?

— Ехо забрало його. Він спускається до Ядра, — Кайрен переступає через уламки балки. Паніка підступає, але він лише дужче стискає кулаки. Відчуває, як уся ця ментальна радіація, що збиває інших з ніг, обтікає його розум, мов вода камінь. — І ми йдемо за ним. Якщо ми не витягнемо його з цієї мережі, Академії кінець. Усім кінець.

​— Ми здохнемо там унизу! — скиглить Торік, але тим не менш покірно човгає слідом за Кайреном, втягнувши голову в плечі. Він боїться до нудоти, до тремтіння в колінах, але думка про те, щоб залишити Рейнара самого в цій темряві, лякає ще більше.

​Четвірка пірнає в густий туман, починає спуск у закинуті яруси Академії.

​Те, що вони бачать по дорозі, нагадує декорації до найхворіших кошмарів. Заражена зона не просто зруйнована фізично — вона спотворена просторово. На сходах стоять, мов воскові фігури, десятки студентів. Вони завмерли в неприродних позах, втупившись у глухі стіни. Губи синхронно, беззвучно ворушаться, повторюючи один і той самий невидимий наказ. Коли Вірея випадково зачіпає плечем якогось старшокурсника, той навіть не реагує, лише з носа на кам'яну сходинку падає густа чорна крапля.

​Ментальний тиск зростає з кожним прольотом. Навіть Зіірі починає скиглити, зціпивши зуби. Торік періодично спотикається, хапаючись за голову. Вірея блідне, рухатися все важче, наче до ніг прив'язали свинцеві гирі. (Вона інстинктивно стискає розвідний ключ, хоча зброя тут абсолютно безкорисна проти ворога, який атакує зсередини черепа).

​В цьому хаосі Кайрен розуміє, що він їхній єдиний щит. Його свідомість залишається стерильно чистою, і він фізично відчуває, як невидимі щупальця Еха ковзають по його розуму, проте не знаходять зачіпки — жодного відкритого порту чи старого гена, ані краплі драконячої магії. Він прискорюється, вириваючись уперед, буквально пробиваючи своїм «порожнім» біополем шлях для друзів, створюючи для них своєрідний ментальний вакуум, у якому легше дихати.

​— Сюди, не відставайте! — командує, хапаючи Торіка за комір і перетягує через глибоку тріщину в підлозі, з якої б'є синє, хворобливе світло. Дихати все важче.

​Вони минають ще один рівень, простір стискається довкола. З-за товстих металевих дверей, які раніше вели до карантинних зон, доноситься дивний гуркіт — це божевільні дракони б'ються головами об стіни, розбиваючи луску в кров. Дракони намагаються прорватися до єдиного центру. До свого нового Володаря.

​Нарешті сходи закінчуються. Перед ними виростають колосальні, вкриті стародавніми рунами двері, що ведуть до найнижчого, первісного Ядра Академії. Вони прочинені. Звідти ллється пульсуюче чорно-фіолетове сяйво, гул відчувається як тисячоголосий шепіт.

​— Він там, — шоковано шепоче Зіірі, і по його підборіддю стікає тонка цівка крові. — Центральний вузол формується.

Кайрен із силою штовхає стулку й переступає поріг, за яким починається Безодня.

Двері зі скреготом піддаються, відкриваючи перед друзями неосяжну підземну печеру, стіни якої суцільно вкриті пульсуючими, мов роздуті вени, чорними кристалами. Варто вдихнути — і на язиці одразу лишається смак металу та попелу.

Але Кайрен дивиться не на стіни.

​У самісінькому центрі цієї моторошної зали, над древнім кам'яним плато (яке, очевидно, перші Архонти використовували як вівтар для своїх наївних спроб приборкати магію), завис Рейнар. Він не стоїть на землі. Тіло висить у повітрі, розкинувши руки, наче розіп'яте на невидимому хресті. Від грудей, скронь та хребта розходяться тисячі тонких, пульсуючих ниток чорної енергії, що безперервно вплітаються прямо в простір.

​Проте найстрашніше ховається в тінях навколо плато.

Дракони заповнили всю печеру. Одні притискаються боками до кам’яних стін, інші стоять ближче до центру, замикаючи коло. У породі позаду них видно свіжі тріщини й провали — схоже, вони пробилися сюди знизу. Але в печері панує дивна тиша. Дракони не гарчать, не фиркають, не шкребуть кігтями по каменю. Десятки величезних істот просто стоять і чекають.

Варто лише кристалу тріснути під його підошвою, як кожен дракон у печері завмирає й дивиться просто на нього.

Сотні очей, затягнутих мертвою, каламутно-сірою плівкою, одночасно впиваються в Кайрена. Це більше не погляд тварин. Це один, єдиний, нескінченно древній і холодний розум, який дивиться на нього через десятки пар зіниць водночас. Воно оцінює його. Зважує.

​— Матінко природо... — скімлить Торік. Задкує так рвучко, що ледь не перечіплюється через власні ноги. Доводиться панічно вчепитися в мантію Кайрена, в пошуках примарної безпеки. — Вони... вони всі — це воно.

Вірея на мить завмирає, а тоді піднімає розвідний ключ обома руками (абсолютно марний і жалюгідний шматок металу проти армії таких чудовиськ, але фізична зброя в руках хоча б давала їй ілюзорну крихту контролю над ситуацією). Дівчина не відводить погляду від драконів, очікуючи, що вони от-от кинуться і розірвуть їх на шматки, але монстри продовжують стояти непорушно, мов кам'яні статуї, лише слідкують поглядом за кожним рухом Кайрена.

​— Синхронізація наближається до дев'яноста восьми відсотків, — констатує Зіірі. Сповзає по одвірку на коліна, витираючи рукавом чорну кров, що вже не крапає, а ллється суцільним струменем із його носа та вух. — Воно завантажує свою макро-сутність у його нейронну кору. Рейнар стане ідеальною антеною. Якщо процес завершиться, кожна крилата особина на планеті... ні, у всій Галактиці... стане його фізичною маріонеткою! Треба розірвати зв'язок!

Кайрену залишається глибоко вдихнути. Дивно, але страх кудись відступає. Фізично розірвати цей зв'язок неможливо — енергетичні нитки, що тримають Рейнара, розітнуть будь-кого на шмаття. Бити друга по обличчю чи кричати його ім'я — це те саме, що намагатися докричатися до людини, яка лежить на дні океану.

​Треба йти туди, де зараз розгортається справжня битва. Туди, де Ехо намагається проковтнути залишки свідомості його друга.

​— Прикривайте мене, — кидає через плече, не обертаючись.

​Вперто плентається вперед, розриваючи своїм «порожнім», недосяжним для Еха біополем в'язке повітря. Доводиться іти крізь стрій велетенських ящурів. Дракони розступаються перед ним на міліметри, масивні морди нависають над його плечима, обдаючи шкіру могильним холодом, але жоден із них не клацає пащею. Вони були лише оболонками, а сам ляльковод зараз занадто зайнятий формуванням свого центрального вузла.

​Кайрен піднімається на кам'яне плато. Рейнар зараз нагадує мертвого воскового манекена, з-під заплющених повік якого сочиться темрява.

​«Тримайся, друже. Я йду,» — лише й промайнуло в думках.

​Простягає обидві руки, міцно хапає Рейнара за скроні і, заплющивши очі, без вагань пірнає у розбурхане пекло чужого розуму. Кайрен стискає його голову, і все навколо ніби провалюється кудись за межі відчуттів.

Готується зустрітися з демоном, із космічним чудовиськом, про яке торочили Архонти, але те, що розгортається перед його внутрішнім зором, забирає залишки повітря з легень.

​Це не монстр.

​Кайрен бачить перед собою безкрайній, вируючий океан. Але хвилями в ньому здіймається не вода, а гострий, нестерпний біль. Тисячі облич, спотворених жахом, виринають на поверхню і знову йдуть на дно. Це нескінченний цвинтар. Кайрен чує передсмертні хрипи вершників, яких століттями посилали на забій в експедиціях, відчуває їхній розпач, коли Архонти відривали їх від драконів, їхню ненависть до системи і пекучу зраду. Увесь цей колосальний масив смертей, страху і травм століттями зливався в єдиний потік, стікав сюди, у колективну пам'ять, поки не визрів, не усвідомив себе і не перетворився на щось нове. На Ехо. Ехо — це не ворог із зірок. Це знищені душі самої Драксарії, які вимагають відплати.

​Ментальний тиск цього океану настільки нищівний, що Кайрен відчуває, як його власна свідомість розшаровується. Цей океан хоче його розчинити.

​«Тримайся за мене, вершнику!» — раптом вібрує в його голові знайомий, могутній голос, від якого по венах розливається тепло.

​Чорний дракон не залишив його. Завдяки їхнім виснажливим, щоденним тренуванням, їхній зв'язок став настільки сильним, що ящір здатен пробити навіть цей хаос. У ментальному просторі над вируючим океаном болю розгортаються гігантські чорні крила. Дракон огортає свідомість Кайрена непробивним куполом, відсікає його від чужого жаху, слугує надійним якорем у цій бурі.

​Тим часом у фізичному світі, у печері, ситуація вибухає.

Вірея міцніше стискає розвідний ключ. Із темного тунелю, яким вони щойно спустилися, долинають важкі, рівні кроки.

​— Вони нас знайшли! — істерично верещить Торік, задкуючи до стіни.

​У прорізі дверей з'являються викладачі. Професорка Ліора, майстер Драґорн, Фламберґ, Кровіс та інші інструктори марширують ідеально рівним строєм. Обличчя викладачів нерухомі, майже неживі, а замість очей — суцільна чорнота. Кайрен відразу згадує слова Чорного дракона. Ехо забрало їх першими. Найсильніших. Найнебезпечніших. І тепер використовує їх, щоб ніхто не наблизився до місця злиття.

Ліора здіймає руку — повільно, ривками, наче хтось невидимий керує кожним її рухом. З пальців виривається сліпучий заряд. Вірея інстинктивно заплющує очі, та замість удару чує рев, від якого тремтить камінь під ногами.

​З бічного технічного проходу, розносячи кам'яні перекриття, вриваються старшокурсники зі своїми ящурами!

​Вогняний дракон Торіка, якого той вважав втраченим, випльовує стіну полум'я просто перед Ліорою, відкидаючи її назад. На спинах ящурів сидять кілька курсантів із їхнього шостого ангару. Видовище ще те - вони в крові та сажі, але з абсолютно ясними, живими очима.

​— Думали, ми залишимо всі веселощі вам?! — горлає один із курсантів, відбиваючи ментальну атаку Драґорна.

​Завдяки тому, що ці студенти тренувалися поруч із Дракеном ( найкращим пілотом академії ) і бачили, як він будує справжній, рівноправний зв'язок зі своїм драконом замість того, щоб тупо використовувати протоколи підкорення, вони змогли втримати своїх ящурів від впливу Еха. Їхня довіра стала їхнім імунітетом. Тепер вони як живий щит між викладачами-зомбі та кам'яним плато, дають Кайрену дорогоцінні хвилини. Самого Дракена поки що не видно.

​Кайрен не чує звуків битви навколо свого фізичного тіла. У ментальному вимірі, під захистом крил Чорного дракона, він пірнає в самісіньке серце чорного океану. Бачить Рейнара. Хлопець повільно йде на дно, обплутаний мільйонами чорних ниток. Уже майже не пручається, і навіть обличчя абсолютно спокійне — він готовий здатися і стати вмістилищем для всього цього болю.

​— Ні, ти не станеш їхньою батарейкою! — подумки гаркає Кайрен.

Простягає руку, хоча простір ніби відштовхує його назад. Він усе ж дістається до Рейнара й міцно хапає його за зап’ястя. Ривок — і друг летить до нього. Ментальні нитки натягуються до межі й одна за одною лопаються. У свідомості це віддається гострим болем. Чужі смерті не хочуть відпускати обох.

Та за мить Океан завмирає. Увесь цей нескінченний вир смертей зупиняється.

​Ехо, яке досі вважало Кайрена просто «порожнім місцем», сліпою плямою, раптом по-справжньому звертає на нього увагу. Воно відчуває, як цей чужорідний мікроб нахабно відбирає його центральний вузол. Океан здиблюється велетенським цунамі і всією своєю масою б'є у свідомість Кайрена. Воно намагається розтрощити, зламати, стерти його зсередини.

Цунамі столітнього болю врізається в розум Кайрена з силою тисячі метеоритів.

​Він стискає зуби так сильно, що у вухах лунає тріск власних щелеп, але не відпускає зап'ястя Рейнара. Ехо намагається розчавити його, залити його легені чорною водою відчаю, розірвати нейронні зв'язки зсередини, але… нічого не відбувається. Свідомість Кайрена залишається абсолютно незайманою. Він — чужинець. У його генетичному коді немає жодної шпарини, жодного міліметра старих магічних каналів, через які Ехо звикло підкорювати драконів та їхніх вершників.

​«Ти — скеля. Воно — лише вода», — вібрує на задньому фоні глибокий, заспокійливий голос Чорного дракона, який своїми неосяжними крилами продовжує тримати купол над розумом хлопця. Він не дає хаосу засліпити хлопця.

​Океан чужих смертей раптом зупиняється, наче усвідомивши свою безпорадність. Увесь цей колосальний вир розчарування і гніву завмирає, а потім тисячі спотворених болем облич у темній воді зливаються воєдино, формуючи одну велетенську, текучу маску перед внутрішнім зором Кайрена.

​«Немає... коріння...» — шепоче маска сотнями голосів одночасно, і цей шепіт шкребе по черепу, наче іржавий цвях по склу. «Немає... нашого болю. Але є... прив'язаність».

​Різкий, безжальний ривок — і Кайрен разом із Рейнаром вивалюються з ментальної мережі назад у фізичний світ.

​Гепаються на холодний камінь древнього вівтаря. Рейнар намагається вдихнути наелектризоване повітря, згинається навпіл і починає блювати чорним, густим слизом (це залишки ментального зараження, які його фізичне тіло тепер інстинктивно намагається відторгнути як смертельну отруту). Темрява повільно, неохоче відступає з його очей, залишаючи після себе звичайні, людські зіниці, наповнені сльозами та безмежною втомою.

​— Ти... ти витягнув мене... — хрипить. Дихання потроху відновлюється, та тіло ще досі тремтить. Щоб не впасти, доводиться вхопитися за Кайрена.

​Але радіти чи видихати з полегшенням немає часу. Кайрен рвучко підводить погляд і бачить, що битва навколо плато раптом змінилася.

Студенти на своїх драконах, які щойно поливали вогнем зомбованих інструкторів, розгублено завмирають. Професорка Ліора, майстер Драґорн та інші викладачі більше не нападають. Вони просто зупиняються, мов маріонетки, яким режисер раптово перерізав нитки. Наступної миті голови сіпаються до вівтаря, а печерою прокочується неприємний хрускіт суглобів.

​Ті десятки велетенських ящурів, що весь цей час мовчки стояли в тінях печери (очікуючи завершення завантаження Еха в Рейнара), теж починають ворушитися. Проте вони дивляться не на Кайрена. Сліпі, затягнуті сірою плівкою очі синхронно фокусуються на Торіку, Віреї та Зіірі, яких відтіснили до найдальшої кристалічної колони.

​(Ехо мислить як ідеальний, безжальний вірус: якщо імунна система головної клітини надто міцна, аби пробити її напряму, треба атакувати її життєзабезпечення — тих, хто дає їй емоційні сили боротися).

Професорка Ліора ступає вперед. Шкіра на обличчі обпечена, від мантії ще здіймається дим, але болю вона наче не помічає. Губи повільно вигинаються в дивній, чужій усмішці. Вірея одразу відсахується, тримаючи розвідний ключ перед собою, мов останню зброю.

​— Ти відібрав наш дім, чужинцю, — вивалює далі.

​Але це більше не її голос. Це хор тисяч мертвих вершників, від якого кров у жилах стигне. Слова лунають одночасно з вуст Ліори, Драґорна, Фламберґа і навіть кількох драконів, що стоять у першому ряду.

​— Ти думаєш, що твій розум — фортеця, — продовжує хор, поки зомбовані викладачі вже роблять синхронний крок у бік колони, де ховаються друзі Кайрена. — Але ти не врятуєш тих, хто залишився за стінами фортеці.

​Драґорн піднімає руку і вказує кривим пальцем прямо в груди флоріанцю. Торік намагається дихати, втискаючись спиною в камінь так сильно, ніби сподівається провалитися крізь нього. Зіірі поруч із ним тихо скавчить, сенсори окулярів блимають червоним, фіксуючи смертельну небезпеку, від якої немає порятунку.

​— Ти любиш їх, — вирок Еха луною відбивається від склепінь печери, проникаючи під саму шкіру. Чорні очі Ліори не кліпають. — Ти прив'язав своє серце до цього світу. Це твоя єдина слабкість, Кайрене. Ми не можемо зламати тебе. Але ми вб'ємо їх. І ти будеш безпорадно на це дивитися. Ти не врятуєш їх. Ти нікогоооо не врятуєш....