Спочатку:
На сторінку книги
Треба запастися квітом липи на холодну пору, він чудово допомагає при застудах. Зберемо сьогодні, та до кінця тижня вже буде готове для чаю. А от ромашка потребує більше часу на сушіння, зате рятує від безсоння. Ромашка лікує усі тривоги. Тільки пам’ятай Мелісо, зрізай зі стеблами, їх приготуємо на компреси. Іще нам потрібні льняні торбинки. Мусимо взятися до шиття, бо цього добра нам завжди бракне.
— Чому не можна просто насипати в глечик?
— Не можна, Мелісо. Травам потрібно дихати, інакше пропадуть. А до того ж, торбинки шити дешевше. Знаю, що ти втомилася, сонечко. Потерпи іще трохи. Обіцяю, як поїдемо в місто, купимо тобі щось. Подумай поки чого хочеш і полічи скільки маємо полотна та ниток. Тільки не діставай кольорові тканини, це на ярмарок. Їх пошиємо взимку і оздобимо яскравими стрічками. Зелені на цілющі трави, червоні на ягоди, білі — особливий випадок, ті, що повертають молодість та красу. Пам’ятаєш?
***
— Білі на особливий випадок, — пошепки повторювала Меліса, зав’язуючи черговий мішечок.
— Ти щось казала? — озвався Філь.
— Ні, то я до себе.
— Не говори сама із собою, а то будеш як наш сусід-п’яничка, — буркнув на останок хлопець і повернувся до роботи. Сьогодні миття посуду лягло на його плечі. Решта ж займалася приготуваннями до ярмарку. Вони прокинулися ще вдосвіта, щоб спакувати крам на віз і вчасно прибути до міста.
«Іще закріпити папірчик з написом, щоб не забути, що це ромашка», — вже подумки додала дівчина.
— Як гарно, — мовив Марко, проходячи повз.
— Дякую, — відповіла Меліса, даруючи йому сяйливу усмішку.
Тадей уже запряг коней і стояв у дверях, доки решта родини завершувала приготування.
— Збирайтеся хутчіше, — гукнув він.
— Іще кілька торбинок, — відказала дівчина, зав’язуючи останні стрічки.
— Ти точно не хочеш залишитись? — дбайливо запитала Інес.
— Я хочу з вами.
Меліса не любила ярмарок, однак перспектива провести два тижні в пустому домі геть її не приваблювала. Краще вже торгувати за прилавком. До того ж, Марко буде поруч, а в його присутності вдасться якось забути про магів.
«Ромашковий чай. Ромашка лікує усі тривоги», — пролунав у голові мамин голос.
На щастя, хурделиця відступила. Попри мороз, вітер і скрипіння воза, поїздка була цілком стерпною. Сніг виблискував білим сяйвом, з’єднуючись у далині із сірим небом.
— Хлопці, дивіться там за товаром, щоб нічого не погубили, — озвався пекар.
— Ото хтось зрадів би, — усміхнувся Марко.
— Ну напевно, — відповів йому батько не озираючись.
Чим ближче вони під’їжджали до міста, тим більше возів збиралося. Уся околиця зліталась на ярмарок мов мухи на м’ясо.
— Цікаво, чи знають вони про викрадення? — запитав Філь.
— Ти про що? — здивувався Марко.
— Про те, як маги крадуть людей серед ночі, — відповів йому брат так спокійно, мов якийсь жарт оповідав.
— Тихо ти, бевзю. То, певно, наш сусід випив забагато, — відказала Інес.
— Ось тому звідси й треба вибиратися, — зауважив Марко, кидаючи на Мелісу промовистий погляд, та дівчина лише відвернулася. Їй потрібен час, щоб все обдумати.
Ярмарок було видно здалека. Вздовж широкої кам’яної дороги вишикувалися кольорові прилавки, заставлені різноманітним крамом. Продавці займалися останніми приготуваннями до приїзду магів, після якого мало відбутися урочисте відкриття, але нетерплячі містяни вже снували туди й сюди, придивляючись до товару. Меліса із тугою подивилася на двох юних дівчат, одягнутих у розкішні білі шубки.
Родина пекарів була достатньо заможною, тож вона мала теплий кожушок, кольорову хустку й вишиті рукавички. Та, дивлячись на панянок з поважних родин, дівчина мимоволі їм заздрила. Хотіла б вона хоч на один день відчути себе настільки ж елегантною й вишуканою, так щоб усі погляди були прикуті лише до неї. Навряд чи подібне станеться в її житті.
Меліса тихо зітхнула, відвернувшись. Вони вже були близько. Пекар обрав великий прилавок для випічки із різьбленим дашком. Усе вже було готово, тож він разом із хлопцями вирушив на площу. Інес вирішила залишитися і ніби випадково попросила Мелісу скласти компанію. Дівчина байдуже кивнула. Зрештою, що їй робити на площі? Вкотре дивитися на приїзд посланців і вклонятися їм? Краще вже наглядати за товаром.
На превеликий подив Меліси, родина пекарів приготувала окремо сусідній прилавок для неї, щоб могла сама продавати трави. Дівчина ледь не підстрибнула з радощів, а тоді міцно обійняла Інес, що досі пахла солодким тістом.
Прозвучали фанфари, віщаючи урочистий початок святкувань. Містяни ринулися до яток, ніби голодні вовки. Десь грала музика, лунав сміх серед шуму питань і криків. Із кожним новим покупцем настрій Меліси підносився усе вище. Бувало, проходили повз, чи відмахувались, та крам зникав, а монети прибували.
Хлопці повернулися лише після обіду, коли змучена Меліса ледве стояла на ногах та усміхалась як мала дитина. Тадей мусив особисто бути присутнім на виплаті данини, доки лічили мішки із борошном, які він попередньо завіз до складів. Чоловік виглядав пригніченим. Глибокі зморшки на смаглявому обличчі й укриті мозолями руки виказували, скільки праці було вкладено, скільки сил і часу. Тож не дивно, що в його очах промайнув біль, коли він розказав, як віддав левову частку своїх плодів.
Хлопці ж навпаки здавалися захопленими й наперебій оповідали про все що бачили. Як до міста в’їхав посланець, а за ним прямували інші маги із потворно різкими рисами обличчя. Вони мали гострі мечі й міцні обладунки, що виблискували з-під сірих плащів. Останніми йшли вози з товстими скринями, де, певно, зберігалися коштовності.
Виступ посланця був коротким, кілька слів про вдячність, про нечисть, яка кожного року відбирає життя магів. Загалом, нічого нового.
— Посланець був увесь у золоті, а обличчя кам’яне, мов і не жива людина, — захоплено оповідав Філь.
— Він і не людина, — докинув Якіб.
— Це точно, — відказав наймолодший з братів, — а ще він високий, певно, навіть вищий від Марка, і рудий як морква.
Рудий! Серце Меліси раптом пропустило удар. «Та чи мало є рудих магів», — намагалась вона себе заспокоїти, однак тривожна думка засіла в голові, мов заноза.
— Та що з тобою? — голос хлопця змусив її отямитися. — Якщо що я не хотів тебе образити. У тебе хоч і руде волосся, та гарне. То тільки тому магу геть не личило. Він ніби місяць не розчісувався. Чи це у них так прийнято?
— Годі дурниці язиком молоти, — відказала Інес, — повертайся до роботи.
— Але він справді кудлатий як пес.
— Годі вже, — відрізала матір.
Меліса й сама повернулась до прилавка, відганяючи дурні думки. Чи мало в цьому світі магів з рудим волоссям? Навіть якщо й так, той посланець не може бути її батьком. Минуло стільки років. Коли б хотів повернутися, зробив би це одразу. А навіть якщо це справді він, що з того? За вісімнадцять років палкий маг, певно, забув навіть ім’я своєї коханки. Чи впізнає він доньку? Чи це взагалі його цікавить?
Дівчина тяжко видихнула, намагаючись зосередитися крізь хаос власних сумнівів. Її увесь час мучив неспокій, як ніби якийсь дивний звір скрібся кігтями в душі. Вона злилась на себе за марні сподівання й намагалася викинути їх з голови, та все ж кілька разів ледь не продала м’яту замість ромашки і неправильно порахувала ціну.
Хоч якою божевільною була її надія, та, попри всі переконання розуму, Меліса ледь стримувалась щоб не кинутися до Філя із тисячею запитань. Вона, звісно, ніколи не бачила свого батька, та багато чула від матері, тож могла б його упізнати. Різкі й тонкі риси на блідому обличчі, високі вилиці, виразний ніс із горбинкою, худі щоки – усе це дісталось й Мелісі, лиш у трохи м’якішому вигляді. Ще дівчина знала, що у нього чорні очі із жовтою витягнутою зіницею – типова риса магів, що одразу видає їх. І, звісно ж, як уже казав Філь, неслухняне руде волосся, що спадає на плечі вогняними пасмами.
— Іди відпочинь, моя люба, — дбайливо сказала Інес під вечір.
Хоч торгівля іще не завершилась, Меліса не стала сперечатися й попрямувала до кам’яних будиночків, де селилися такі ж приїжджі селяни, як і вони. Зазвичай кожна родина мала лише одну кімнату, з мішками соломи на підлозі, що заміняли ліжка. Усе це виглядало понуро, та, змучені роботою люди, навряд чи зважали на естетику. Головне, що в цьому домі була піч, за яку, звісно, довелося заплатити, але тепер вони могли готувати випічку щодня й продавати її до кінця ярмарку.
Меліса визирнула у вікно, злегка помережане інієм. Крізь мутне скло виднілися вогні ярмарку й нечіткі обриси людей. Вона не знала, скільки часу простояла, притулившись чолом до холодної шиби, та раптом гучно хряснули двері й до кімнати ввалися хлопці, несучи із собою морозний вітер.
— Одягайся, ми йдемо гуляти! — крикнув Марко, з усмішкою на червоному обличчі.
Меліса вже хотіла сказати, що нікуди не піде, та, дивлячись на трьох братів, які ледь не підстрибували з нетерплячки, вона швиденько накинула кожушок й вибігла із ними на двір.
Хоч уже стемніло, ярмарок кипів. Запалали свічки у кольорових лампах, що низько гойдалися над головами перехожих, мов кольорові зорі. Дітлахи носилися між прилавків, тішачись святом. З різних місць долинали мелодії вуличних музикантів, довкола яких одразу збирався натовп. Якіб та Філь зупинялися ледь не біля кожного прилавку, та не спішили нічого купувати, боячись витрачати гроші. Марко слідував за ними у задумі. Він приглядався до краму, подеколи щось запитував, та, здавалося, не знаходив того, що шукав. Зрештою хлопесь купив братам подарунки й з усмішкою спостерігав їхню радість. Меліса ж зосереджено вбирала в себе кожен колір, кожен звук, лише б не повертатися думками до рудого посланця.
— Дівчино, — почулося десь поруч, — дівчино в кольоровій хустині. Підійди до мене.
Меліса обернулась. Перед нею стояла стара жінка, одягнута у благенький чорний плащ. Мороз мав би пробирати її до кісток, та вона навіть не накидала каптур, дозволяючи сніжинкам сідати на її довгі сиві коси.
— Розкажу тобі майбутнє, красуне, — простягнула вона кістляву руку, — лише за кілька монет.
— Ходімо, — втрутився Марко, хапаючи Мелісу за лікоть. — Дякуємо пані, та ми мусимо іти.
— То, певно, на краще — кинула вона у відповідь. — Охоплена полум’ям не потребує допомоги.
Меліса похолола й ледве не спіткнулась на рівному місці. Звідки та відьма знає про її дар? Спитати не вийшло, бо Марко вже вів її далі, міцно тримаючи за руку. Молодші брати зникли десь у натовпі.
— Вона лише верзе дурниці, — заспокоїв її хлопець, стишивши крок.
— Але це правда, — Меліса ледь впізнала свій хриплий голос. Та відьма налякала її до смерті. Від матері дівчина чула багато легенд про відьом, і, хоч не вірила в них, та тепер згадала моторошні оповідки.
— Послухай мене, це лише стара шахрайка, — рішуче додав хлопець. — Я зустрічав багато таких як вона. І чого мені тільки не обіцяли: грошей без ліку, сто років прожити, кохання до скону і серця всіх красунь столиці… , а за таке щастя просили всього лиш кілька монет.
— І багато красунь в столиці? — запитала Меліса.
— Ревнуєш? — Марко зупинився й м’яко обійняв за плечі. Меліса відчула, як палають щоки від його допитливого погляду. — Скажи мені, чого б ти хотіла?
— Не розумію, — дівчина спантеличено кліпнула.
— Що б ти хотіла від мене в подарунок, — пояснив він, ніжно торкаючись рудого пасма, що вибилось з-під хустки.
— Нічого, — відповіла Меліса, все ще не здатна зібрати думки до купи.
— Нічого? — промовив Марко з удаваним здивуванням, а тоді витягнув з кишені червону стрічку й вклав її до рук дівчини. — Тоді прийми від мене в подарунок це маленьке нічого.
— Дякую, — пробурмотіла Меліса, відчуваючи на долоні холодні бусини. Це була зовсім не звичайна тасьма, а прикраса з шовкових стрічок та бусин на тонесенькому ланцюжку. Такі носили міські красуні, — Вона… вона просто чудова.
— Радий, що тобі подобається, — відказав Марко, сяючи від щастя. — І в столиці немає таких красунь як ти. Навіть не сумнівайся.
"Невже увесь цей час він шукав подарунок для мене і нічого не купив собі?", — здивувалась Меліса, дивлячись на таке знайоме веснянкувате обличчя, на променисту усмішку, та блискучі очі з довгими немов дівчачими віями. Вона й не зауважила, як потягнулась до його губ, не відчуваючи й тіні страху.
"Наскільки ж сильно він мене любить?" — ця думка, що не потребувала відповіді, розлилася по тілу приємним теплом, мов п’янке гаряче вино. Меліса розчинилась у його блакитних очах, і навіть шум святкового ярмарку став далеким і тихим, вона чула лиш стукіт власного серця й була щаслива як ніколи.
