Спочатку:
На сторінку книги
Вкрадливий шелест нічного лісу змішався із гарячим пульсом, що відлунював у грудях, розтікаючись тілом мов п’янке вино. Він гнав її далі, вів у темряві звивистою стежиною попід крислатими гілками давніх дерев. Меліса ледве розуміла, як опинилась тут. Вона мала б лишатися у маєтку, ховатися, бути покірною і непомітною…
Але навіщо? Який сенс принижуватись, коли це не допоможе знайти матір, ані повернутися додому? Вона вже надто довго мовчала й крилася в страху бути почутою, в очікуванні чуда. А тепер її надія зникла, а разом з нею тріснули залишки терпіння.
Неприборканий вогонь тягнув її углиб лісу — туди, де палали багаття. Меліса іще не бачила їх, проте відчувала чарівний жар, що міцнішав із кожним кроком. Опиратися цій жазі було не сила.
Меліса зупинилась між деревами. Нарешті вона побачила силуети багать та далів, що кружляли в стрімкому танці. Вітер доносив ехо їхнього співу, зігріваючи її щоки гарячим подихом. Дівчина непевно ступила крок уперед, сподіваючись, що її не помітять здалеку.
Зелена улоговина купалась в місячному сяйві, надійно схована півколом гір, як і розповідала Хельга. Меліса уважніше пригледілась до кам’яних виступів, аж врешті помітила вузький прохід, що сяяв здалеку, освітлений смолоскипами.
«Ущелина, — подумала вона: а далі печерний храм!». Дівчина рушила туди. Ледь видні силуети магів кружляли у танці, не помічаючи незваної гості.
Стукіт серця заглушив усі звуки, холодне гостре каміння боляче вкололо ступні. Жар смолоскипів торкався шкіри, хоч близькість вогню зовсім не лякала. Вогонь був господарем цього свята.
Довгий кам’яний коридор ставав ширшим, керуючи дівчину до округлої пащі печери, оздобленої квітковою аркою з червоними стрічками. Увійшовши до круглої зали, вона побачила велетенську золоту чашу із полум’ям, що звивалось у чудернацькому танці, ледве не торкаючись мозаїки на стіні. Меліса підійшла ближче, розглядаючи дрібні камінці, що склалися у фігуру рудоволосої жінки.
«Мелес», — здогадалась дівчина.
Богиня дивилась на неї блискучими червоними очима, широко розкривши руки, мов запрошувала до себе. Усе її тіло було пронизане язиками вогню, що навіть впліталися в руді кучері, а на смаглявому обличчі сяяла усмішка.
— Охоплена полум’ям, — пошепки видихнула Меліса, пригадуючи почуті десь слова.
Люди боялись вогню. Вони вірили, що ця стихія належить суворому богові на ім’я Шель, що сидить у надрах землі на горі з коштовного каміння, а вогонь — його вірний слуга, сильний та водночас небезпечний для простих смертних.
Але чи може вогонь бути слугою? І чи такий він страшний? Образ Мелес повставав проти цих дурниць. Богиня випромінювала щастя, торкаючись полум’я. Вона і сама була вогнем, нескореним і пристрасним.
Меліса опустила погляд і помітила дари на дні чаші. Вона не знала традицій далів, але здогадалась, що це жертвоприношення для богині. Тож дівчина сягнула рукою до кишені, де знайшла кілька засушених квіток, назви яких так і не довідалась.
— Пробач, богине, та це все, що я маю для тебе, — прошепотіла вона, хоча ніколи раніше не зверталась до богів. — Я б хотіла бути такою ж вільною і сильною. Мені обридло ховатися й мовчати, прикидатися звичайною людиною та терпіти знущання далів. Я хочу, щоб до мене ставилися як до рівної, хочу дати волю своєму полум’ю.
Погляд Меліси упав на купу червоних стрічок, зав’язаних на золочених ручках чаші. Не довго думаючи, вона потягнулась до однієї з них та зав’язала довкола зап’ястка. Це вже друга украдена стрічка — неприпустиме святотатство, що підіймало в душі хвилю гордощів. Можливо, це скуте полум’я в її крові врешті отримало бажане і дозволило покинути храм з відчуттям полегшення.
Вона навіть раділа, що доля занесла її у ці далекі землі, де хмари торкалися гострих шпилів і від того небеса здавались близькими й досяжними, а магія буяла в повітрі, невидима, проте беззаперечно відчутна. Це її дім. Це її свято. І чхати на пихатих далів.
Меліса поверталась до лісу. Вона більше не стане прислужувати магам. Збере свої пожитки, як і планувала, та тікатиме до міста. Хай скільки доведеться йти, вона витримає цей шлях. Вогонь допоможе вижити.
Замріявшись, дівчина не помітила обережних кроків позаду, тож навіть не зрозуміла, що сталось. Легені раптом зсудомило. Меліса відчайдушно хапала ротом повітря, та жар у грудях лиш ставав сильнішим. Світ померкнув у різких спалахах болю й страху.
Усе припинилось так само раптово, як і почалось. Дівчина жадібно ковтала повітря, не зважаючи на гостре каміння, що впиналось в коліна. Вона й незчулась як упала.
— Як же ж вчасно я погодився стати на варті, — пролунав чоловічий голос, на диво, знайомий. Високі чорні чоботи обійшли її, опинившись зовсім близько.
Меліса підвела очі й ледь не зомліла. І справді, вона вже зустрічала цього дала, у таверні, яку підпалила, намагаючись утекти з Міруе. Можливо, їй би вдалося роздобути новий одяг та прослизнути повз вартових, якби лиш цей бридкий маг не схопив її тоді. Що ж, вона не лишилась у боргу і скинула вину на нього. Це було розсудливо. Принаймні так їй здавалося доти. Однак тепер, опинившись під пронизливим поглядом чорних очей, дівчина почала сумніватися у своєму рішенні. Навряд чи цей чоловік пробачить їй зухвалий вчинок.
— Привіт, красуне, — кинув він іронічно, шкірячи зуби. — Який сюрприз та ще й на свято.
Маг прикипів до неї поглядом, сповненим цікавості й азарту, який буває у мисливця, що спіймав великого звіра.
— Чого ви хочете? — запитала Меліса тремтячим голосом.
— Чого я хочу? Яка ввічлива допитливість, — зітхнув чоловік, опускаючись поруч. Його рухи були вкрадливі й легкі, мов у кота. Місячний промінь упав на його бліде обличчя, освітлюючи широкі темні брови, прямий ніс і різкі вилиці. Холодна чорна рукавичка зімкнулась на її підборідді мов лещата, і знайомий голос враз утратив показну веселість. — Я хочу знати хто ти. І навіть не думай застосовувати свою силу. Я втратив пильність у таверні, та вдруге не помилюся. Зрозуміло?
Легені стиснулись у новому спазмі, легшому, ніж попередній, однак Меліса з переляку ледве змогла кивнути у відповідь.
— Тож хто ти така?
— Меліса.
— Яке гарне ім’я, чесне слово, — пирхнув маг. —Кажи хто ти!
— Служниця, — пробелькотіла дівчина перше, що прийшло до її голови.
— Знущаєшся?! Хто тебе підіслав?
— Ніхто.
ЇЇ розгублена відповідь лише більше розлютила мага.
— В останній раз запитую тебе, відьмо, тож подумай гарненько перед тим, як дати відповідь, — попередив він вкрадливим шепотом, що не віщував нічого хорошого. — Хто ти така і що тут робиш?
На мить запала тиша. Меліса силувалась зібрати думки до купи, і погрози ніяк їй в цьому не допомагали. А й справді, що казати? Хто вона?
— Я із селища, що називається Зелений Гай, — почала вона, затинаючись. — Ми поїхали в місто на збір данини, і дали забрали мене та інших дівчат прислужувати тут. Коли ми зупинились в Міруе, я намагалась утекти.
— Яка гарна байка, — холодна недовіра в голосі мага змусила Мелісу здригнутися. — Тебе не могли везти серед інших украдених дівчат. Ти маєш силу, тож ти точно не людина. Але і не дальї, судячи з очей.
— Мій батько був далом, а мати людиною, — випалила Меліса і раптом закусила губу. Їй треба було вигадати щось, заховати правду. Але як? Доведеться розповідати далі.
— Я ніколи не розкривала свою силу, — додала вона знічено.
— І чому ж?
— Це було небезпечно. Люди ненавидять магів.
— Твоя матір, схоже, дотримувалась іншої думки. Та чомусь я все одно тобі не вірю, красуне. Навіть напівкровки мають наші очі. І чому досі не втекла, скориставшись своєю силою, а вештаєшся коло нашого храму?
Меліса проковтнула своє обурення з приводу «нашого храму», бо запитання мага загнало її в глухий кут.
— Шукала батька, — визнала вона.
— І як? — глузливо запитав маг.
— Не думаю, що я йому потрібна.
— Не дивно, — кивнув він. — Наступне запитання: хто твій батько?
Цього Меліса не мала говорити у жодному разі.
— Здається ти не розумієш, дівчинко, — протягнув маг, зблиснувши очима. — Я досить добрий сьогодні. Точніше я надто зацікавлений цією історією, тож даю тобі шанс розповісти правду. Якщо ж ти не заговориш, я вчиню так, як мав би зробити добросовісний вартовий — виведу тебе на галявину і віддам зграї дуже впливових і ду-уже суворих далів. І, якщо вони не уб’ють тебе одразу за наругу над священною традицією — ти ж-бо у нас офіційно людина — то, можливо, вони послухають мою версію подій. А я, звісно, скажу, що ти шпигунка із потужною силою, замаскована під людину. І тоді тебе допитуватимуть. Твій любий батько, не сумніваюся, сам захоче, щоб тебе убили раніше, аніж ти встигнеш розкрити рота і видати його брудну таємницю. Отже, подумай гарненько, що для тебе краще.
Якусь мить Меліса намагалася осягнути зміст почутого. Вона сумнівалася в добрих намірах цього чоловіка, проте він таки мав рацію. Дали уб’ють її за святотатство, і Кадел не заступиться, тож виходу нема.
— Мій батько — Алістер Кадел.
Маг нічого не відповів, лиш знову схопив її за підборіддя та притягнув ближче. Чорні очі з золотими зіницями уважно вивчали кожен дюйм її шкіри.
— Не може бути, — видихнув він, а тоді розсміявся.
Меліса мимоволі позадкувала, та чоловік уже й сам звівся на ноги, нарешті віддалившись від неї.
— Старий добрий Кадел. Я знав, що він плодить бастардів, але ще й від людини… — мовив маг. — Ти — викапаний Кадел, але в людському тілі. Ніхто б не здогадався. Але ніхто б і не заперечив цієї спорідненості, варто лиш пригледітися. Трясця, і як так вийшло, що ти маєш людські очі? Просто ідеально. Здається, я маю для тебе пропозицію, від якої ти не відмовишся.
Меліса не знала, що їй відказати. Вона й досі сиділа на холодному камінні, кліпаючи очима, а маг шкірився так, ніби знайшов купу золота. І, як виявилося згодом, це таки було правдою.
***
Астур купався у сонці, що виблискувало на дахах численних чорних кам’яниць. Та вітер — постійний мешканець гір — сьогодні виявився особливо дошкульним. Меліса мимоволі поправила неслухняні пасма, що вибились із тугої зачіски. Погляд дівчини ковзав між невеличкими будівлями та заклопотаними мешканцями, мов би намагався увібрати кожну деталь. Вона і досі не могла повірити, що потрапила до столиці клану.
Розправивши темно-синю спідницю, Меліса рушила до кованого місточка, що височів над гірською річкою. Там на неї чекали. Висока постать у незмінних чорних рукавичках вже не виклала у дівчини страх, радше недовіру.
— Добридень, — коротко привіталась Меліса і, зловивши на собі пронизливий погляд, додала — шановний дале.
— Чудово, — видихнув він задоволено. — Саме так ти мусиш привітатися із Каделом чи з будь-яким далом, що тобі стрінеться. Не бійся бути надміру ввічливою, за це тебе не покарають.
Меліса кивнула, відвертаючи погляд до річки, що стрімко несла свої води крізь гостре каміння.
— Ти готова? — запитав дал, опираючись на ковані перила.
— Так, — твердо відповіла Меліса.
Останні кілька тижнів вона сумлінно поглинала знання і відточувала усі необхідні навички, тож не мала ані тіні сумніву. Вона була готова дати волю своєму полум’ю.
