Спочатку:
На сторінку книги
Кухня видавалася пустою без гори кошиків, наповнених рум’яними пирогами, сиром, фруктами й канапками із різними начинками. Святковий пікнік саме мав починатися. Крізь вікно дівчина бачила поважних далів у парадних камзолах різних кольорів. Дальї убралися в легкі напівпрозорі сукні світлих відтінків, що грайливо оголювали їхні плечі. Власта вибігла на двір, ніби-то допомогти слугам, а насправді просто подивитися на гостей.
— Занеси іще серветки, бо Власта не скоро повернеться, — мовила Зоряна з неприхованим роздратуванням.
Меліса кивнула й вийшла надвір, де побачила дуже знайому картину. Знову довгі столи, вкриті білими скатертинами, поважні дали в найкращих вбраннях. Тільки замість червоних стрічок висіли барвисті прапорці. Справжнє свято.
Раптовий подув вітерцю приніс свіжий деревний запах. Меліса впізнала його раніше, ніж встигла побачити Ізевеля. У святковому вбранні він видавався іще вищим та більш статним. Блакитний камзол підкреслював глибоку синь його очей, а тонка срібна вишивка чарівливо вигравала на сонці. Та, попри це, Ізевель не був схожий на поважного дала. Під дорогим убранням лишався простий хлопець, що нервово куйовдив волосся. Меліса мусила визнати, що засукані рукави й пом’ятини на колись ідеально випрасуваній тканині не псували ошатного виду, а навпаки робили Ізевеля більш привабливим, більш людським.
— Ти дістала те що треба?
Меліса кивнула. Спогади про ранкову пригоду нахлинули на неї мов холодний дощ, від якого вже не сховатися.
— Ти впевнений, що нас не викриють?
— Все буде добре, повір мені. Але, якщо будеш так нервуватися ввечері, ми з тобою нічого не знайдемо, — мовив Ізевель із дзвінкою веселістю в голосі. Він випромінював цілковиту впевненість. Меліса зачаровано спостерігала, як сонячний зайчик осів на його міцному передпліччі, як зблиснув срібний ланцюжок на шиї хлопця, як його довгі пальці зімкнулися на широкому шкіряному ремені.
«Про яких там гарних хлопців говорила Власта? Цікаво, чи вони хоч наполовину такі вродливі?» — подумала Меліса й ледь не згоріла від сорому. Добре, що дали не вміють читати думки.
— Нам краще зустрітися одразу під кабінетом Кадела. Як тільки гості почнуть сходитися надвір, ти маєш бігти туди. Але чекай на мене і сама не заходь.
— Добре, — зітхнула Меліса. Нескінченні пригоди й відкриття добряче виснажили її, а от Ізевель, здавалося, навпаки розважався.
— До зустрічі, крадійко.
— Перестань мене так називати! — спалахнула Меліса, та хлопець уже зник у коридорі.
***
— Ходімо, поглянемо на ті феєрверки, — змовницьки прошепотіла Власта. Кругленька служниця із посивілим волоссям вже нетерпляче визирала у вікно, звідки долинали приглушені голоси далів.
— Я також вийду, але ви на мене не чекайте. Я ще полум’я загашу, — відказала Зоряна, та Меліса на неї не зважала. Уже в коридорі дівчина обернулась до Власти:
— Мені ще треба забігти до кімнати — передягну фартух, а то негоже перед гостями в такому вигляді виходити, — вигадала вона на ходу.
— Тоді поспішай, а то все пропустиш.
Дівчина дочекалась, коли стихнуть кроки служниці, а тоді чимдуж побігла до кабінету Кадела. Знайома сутінь коридорів видавалась особливо зловіщою. Портрети на стінах зливались в одне суворе лице, що зміряло Мелісу осудливим поглядом. Серце билось мов божевільне, віддаючи гулом у скронях. Здавалося, вона пробігла всю відстань на одному подиху й дозволила собі видихнути лише коли опинилась перед масивними дерев’яними дверима.
«І де ж цей Ізевель?», — простогнала вона подумки й ледь не підскакувала на місці в нервовому очікуванні. Кожна мить перетворилась на нестерпну вічність.
Відлуння швидких кроків рознеслося пустим коридором. З –за рогу вигулькнула висока постать у блакитному камзолі, і Меліса гучно зітхнула, відчуваючи, як спав з душі тягар страху. На обличчі Ізевеля також промайнула тінь полегшення.
— Відмикай двері, — мовив він пошепки.
Меліса навіть не відчула болю, коли гострий кінчик ножа проколов шкіру. Масивні двері знехотя піддалися, впускаючи небажаних гостей у кабінет.
— Запали свічку, — наказав дал.
Дівчина рушила в бік вікна й мимоволі здригнулась, коли дерев’яна підлога противно скрипнула під її кроками, розрізаючи густу тишу. У блідому сяйві місяця вона врешті змогла відшукати свічку на столі. Червона пелюстка полум’я жваво затанцювала на тоненькому ґноті, відкидаючи довгі багряні тіні на обшиті шовком стіни. Високий годинник незадоволено цокав у кутку.
Ізевель, не гаючи часу, кинувся до громіздкого столу з темного дерева, де охайною купкою склалися ділові папери. За вікном прогриміли гучні постріли, перемішані з захопленими вигуками далів. Довгождані феєрверки розквітли в нічному небі.
— Трясця, — вилаявся хлопець. Довгі пальці спритно перебрали папери на столі, а тоді взялися за шухлядки. — Поглянь, що там у шафках.
Меліса слухняно підійшла до найближчої шафи, заставленої книжками. Маркус якось попереджав, що таємні папери можуть ховатися між сторінками грубих фоліантів, тож дівчина не придумала нічого кращого, як витрусити їх. Спітнілі руки лишали мокрі сліди на білому папері, а серце вискакувало з грудей.
За спиною пролунав гучний ляскіт металу, що змусив дівчину здригнутися. Ізевель якимось дивом відімкнув замок на тумбі під столом. «Так і посивіти можна», — вжаснулась подумки Меліса і продовжила свої пошуки. Вона перевірила кілька полиць, та не знайшла нічого. Феєрверки вже не вибухали, тривожна тиша за вікном нагадувала, що пора вшиватися.
— Нічого нема, — простогнав Ізевель й ляснув по столу зі злості.
—У мене теж, — зітхнула Меліса, і раптом з книжки, що вона перегортала, вилетів клаптик паперу.
—Що там?
— Дванадцять і шість, — прошепотіла дівчина, вглядаючись у вицвіле чорнило, що ледь проглядалось у слабкому сяйві свічки.
— Не густо, але вже щось, — зітхнув дал й обвів кабінет розпачливим поглядом. — Сховай усе назад як було, і забираємось звідси.
Одним змахом руки він змусив свічку згаснути, лишивши по собі тоненьку цівку диму. Меліса поставила книжки на місце, тамуючи гірке відчуття, що засіло в її грудях слизьким змієм. Попри обережність, вона була певна, що Кадел помітить їхню присутність в кабінеті.
— Я маю ґудзики. Хто з братів лишився вдома? — згадала вона саме вчасно.
— Ерік, — прошепотів Ізевель, вказуючи на килим посеред кімнати. І, ледве дівчина жбурнула ґудзик, дал схопив її за руку. — Усе, забираємось звідси.
Темрява коридору огорнула їх тривожною тишею. Дівчина подумки лічила всі господарські кімнати, які вони проминали, і зітхала з полегшенням кожні десять кроків, що наближали їх до безпеки. Тепла долоня Ізевеля охопила її пальці міцно, але лагідно, розсіюючи крижані лещата страху.
— Ти впевнений, що Кадел запідозрить Еріка? — озвалась Меліса ледь чутно. Її голос тремтів від напруження. — Звідки ти знаєш, що він не пішов дивитися на феєрверки разом з усіма?
— Не пішов. Про це подбали, — коротко пояснив дал, і дівчина не стала його розпитувати, хоча в її голові кружляла сотня запитань.
Коли вони опинились в порожньому холі, освітленому багряним сяйвом свічок, Ізевель зупинився й втомлено притулився спиною до стіни. Його тепла рука відпустила долоню Меліси, й дівчина ледь стрималась, щоб не затримати цей доторк іще хоч на мить. Льодяна пустка пробігла від її пальців до самого серця, лишаючи по собі відчуття тягучої жаги зігрітися. Вона обхопила себе руками, щоб приховати тремтіння, й застигла в пів-кроку від хлопця, вдихаючи знайомий деревний запах.
— Нас не зловили, це вже добре, — мовив він й натягнуто усміхнувся, та в його погляді бринів смуток. Мокрі від поту світлі пасма кумедно стирчали на голові, навіваючи давні спогади. Перед очима Меліси промайнуло усміхнене обличчя Марко, що струшував сніг з чола. У його лагідних обіймах із присмаком морозу можна було сховатися від усього світу. Серце болісно стиснулось, пропустивши удар.
— Що будемо робити далі? — запитала вона хриплим голосом, намагаючись утримати уламки душевної рівноваги.
— Я вийду в сад, де всі гості. А ти повертайся на кухню, — тихо відказав Ізевель.
— Але що далі? — повторила Меліса, впиваючись в дала стривоженим поглядом. Її цікавило власне майбутнє. Їхні пошуки не дали результатів. Жодних зачіпок, якщо не рахувати дві цифри, записані на папірці. І що з цим тепер робити?
Ізевель нахилився ближче й обійняв долонями її щоки. Меліса лиш встигла спантеличено кліпнути.
— Ти вся гаряча. Справді вогняна дівчина, — від цього лагідного голосу її температура зросла іще на кілька градусів. — Спокійно, крадійко. Ми з цим упораємося. Уяви своє вільне життя. Без інтриг, без Каделів, без служіння. Спокій і щастя. Оселишся в гарному будиночку з великою кухньою, випікатимеш смаколики тільки для себе і збиратимеш трави на чай. Гарно, чи не так?
Меліса кивнула. Слова Ізевеля здавалися такими далекими від реальності, однак напруга поволі спадала з її плечей. І, коли дал полишив її саму, єдине, що хвилювало дівчину — тягуче відчуття пустки через його відсутність, ніби мить тому із нею був ніжний вітер, що забрав із собою усі яскраві кольори.
Напівтемний коридор вів її до знайомого крила прислуги. Меліса верталась на кухню, намагаючись вигадати чергове виправдання, щоб пояснити свою затримку, однак цього робити не довелося.
Вона іще здалеку почула відголоски розмови, що швидко закінчилась. Дівчина засумнівалась, чи взагалі щось чула, але тіні на освітленій підлозі змусили її стишити крок. Вона підійшла ближче, обережно зазирнула до кімнати і... Трясця його матері!
Спершу вона побачила лише червоний камзол і сірий одяг служниці, а тоді пазл склався в єдину картину. Та це ж Зоряна. Цілується із далом. З Артуром Каделом!
