Спочатку:
На сторінку книги
Пронизливий вереск грифона змусив Мелісу здригнутися. Вона рвучко озирнулась, вхопивши поглядом крилате створіння, що вже зникало за дахами кам’яниць. Перехожі, здавалося, навіть не помітили летючого вершника, прогулюючись мощеними вуличками. У цьому був весь Астур: постійний гамір, юрби заклопотаних містян і незмінний чорний колір — символ клану.
— Не озирайся, — буркнув Маркус.
Меліса лиш тихо зітхнула. Вона вже почала звикати до цього мага. З моменту їхньої зустрічі на святі Мелес минуло вже більше місяця. Вона й уявити не могла, що її становище зміниться так радикально.
— Я маю для тебе пропозицію, від якої ти не відмовишся, — мовив тоді маг, широко усміхаючись. Меліса не могла зрозуміти, що викликало у цього чоловіка такий дивний захват, тож непорушно сиділа на землі.
— Справа в тому, що твій батько — мій далекий родич, — почав розповідати маг. — Завдяки одному прикрому інциденту, не буду вдаватися у подробиці, мій прадід втратив повагу родини, і спадок, тобто усі землі, гроші й титул перейшли до іншої гілки. Зараз усім цим добром володіє Алістер Кадел — твій так званий татусь, — він на мить замовк, кинувши на Мелісу промовистий погляд. — Звичайно ж, спадок можна повернути. І для цього потрібен новий інцидент, що скомпрометує Алістера — будь яке порушення закону чи неприпустимо скандальна поведінка. Тоді уся власність справедливо повернеться до моєї родини. Але ж твій батько — не треба так кривитися, це чиста правда — на жаль, він геть не дурний. Я так і не зміг знайти вагомих доказів. А тобі це вдасться. На вигляд ти — звичайна людина, тож не викликатимеш жодних підозр, а твій магічний дар допоможе обійти захисні закляття.
Меліса не мала що сказати. Усі слова застрягли в горлі, доки мозок відчайдушно намагався скласти події докупи.
— Вибір у тебе невеликий, — нагадав маг, відкидаючи чорні пасма з блідого обличчя. — Або йдеш зі мною, або я виконую обов'язок вартового.
— Я піду... з вами, — пробелькотіла Меліса, опустивши погляд. Вона вже й не очікувала нічого хорошого. Однак чи то загадкова богиня полум'я зглянулась над нею, чи то молитви матері врешті справдилися, та з того часу маг не смів завдати їй жодної шкоди.
Чорна рукавичка раптом опинилася перед обличчям дівчини. Тремтячими пальцями Меліса вхопила за руку чоловіка і водночас відчула хвилю тепла, що огорнула її заклякле тіло — магія вогню.
— Здається, я досі не представився. Маркус Кадел, — маг схилив голову і продовжив говорити несподівано лагідним тоном: — Перепрошую за грубість. Я справді вважав тебе шпигункою.
Меліса не купилась на показну ввічливість, але нарешті змогла видихнути з полегшенням. Принаймні він не збирався її вбивати.
— До світанку кілька годин. Чекай мене тут. Але чекай, — в останніх словах бриніла погано схована погроза.
Маг накинув на неї важкий чорний камзол без жодних прикрас. М'який кашемір захищав від вітру, однак попри це їй ще ніколи не було так холодно. Кілька безсонних годин, сповнених тривоги й страху, видавалися цілою вічністю.
Та невдовзі дівчина опинилась високо над землею, де хмари забарвлювалися у ніжні світанкові кольори, а внизу, серед знайомих гірських пейзажів, повільно вимальовувалися дахи кам’яниць. Грифон примхливо форкав, знехотя корячись магу, що однією рукою тримав повіддя, а другою міцно охопив Мелісу. Навряд чи цей політ можна було назвати приємним, хоча цього разу ранок видався теплішим, і дівчина не була зв’язана.
— А як же господар? — раптом згадала Меліса. — Лорд Кавері не відпустить мене просто так.
— Невже? — пирхнув маг. — Дали не надто переймаються долею людей. Затям це на майбутнє, красуне. Я скажу лорду Кавері, що забрав тебе. Можливо, пришлю йому пляшку вина на знак вибачення.
Мелісу його слова зовсім не заспокоїли. Це було чергове підтвердження гіркої правди — її життя не варте нічого.
Однак вона таки опинилась в Астурі — у місті, що здавалося недосяжним і водночас таким бажаним.
Людям було заборонено оселятися у столиці, єдиний виняток — домашня прислуга, що мешкала у будинках господарів. На цьому список обмежень не закінчувався. Людей не обслуговували у кав’ярнях, тавернах та інших веселих закладах, яких в Астурі не бракувало. І, навіть прогулюючись вишуканими центральними вулицями, вони ловили на собі колючі погляди далів й мовчки опускали голови.
Ця зверхність була безпідставною й смішною, адже більшість людей мешкала в горах вже багато поколінь. Та й самі дали не завжди могли похизуватися чистотою крові. Чимало з них мали мішане походження, що, на жаль, не вплинуло на давні традиції.
За місяць життя у столиці Меліса навчилась не звертати уваги на презирливе ставлення так званої вищої раси. Зрештою, Маркус, у будинку якого вона мешкала і навчалась, ніколи не дозволяв собі гострих шпильок в бік її виду. І цьому було очевидне пояснення: плавні риси обличчя, не звичні для далів, видавали людську кров у його жилах. Цікаво, чи не через це родина Маркуса втратила спадок.
Попри допитливість, дівчина не наважувалась розпитувати мага. А він явно не бажав ділитися подробицями тієї історії і натомість зосередився на її навчанні.
— Для родини Кадела ти будеш дурненькою служницею, — мовив він у перший же день. — Не кривися, красуне. Це вони як останні дурні потраплять у пастку, не розпізнавши дальї у власному домі. А ти ж насправді знатимеш усе від політики до географії, тож одне необережне слово Кадела, зронене в присутності якоїсь там служниці, стане початком їхнього кінця.
— Але я не знаю нічого, — розгублено кліпнула Меліса.
— Навчишся, красуне, — відказав Маркус з непохитною впевненістю в голосі.
Ще одна річ, до якої Меліса не могла звикнути, була оця дивна звичка називати її красунею, очевидно, без жодного натяку на комплімент, чи тим паче залицяння. Врешті дівчина збагнула, що для далів з їхніми широкими чи надміру худими, гострими й різкими рисами м’які лінії людських облич видавалися незвичними й від того особливо привабливими. Тож Маркус просто підмічав це цілком байдужим тоном.
І він таки здійснив свою обіцянку. У перший же день по прибуттю до Астура, ледве Меліса встигла умитися й проковтнути сніданок, принесений служницею, як Маркус увірвався до її кімнати зі стосом підручників. Для дівчини, що лиш вміла читати й писати та сяк так рахувати гроші, це були справжні тортури. Перші дні вона навіть не виходила з дому й зрана до вечора читала книжки. А невгамовний маг приходив щоб перевірити її знання чи радше відповісти на сотню запитань щоб потім пояснити все заново.
— Давай почнемо спочатку, — зітхав він. — Скільки всього є кланів?
—Сім, — невпевнено мовила Меліса.
— Ні, — відказав Маркус.
У такі миті його вуста змикались в тонку лінію, а у скронях пульсували жили видаючи роздратування. Однак він ніколи не дозволяв собі зриватися й продовжував терпляче розжовувати одне й те саме. Так Меліса поволі перестала боятися цього чоловіка.
Під кінець першого тижня в її кімнаті несподівано з’явилась служниця зі стосом нової одежі. Дівчина отримала кілька білих сорочок із тонкої матерії, що чудово пасували да теплої весняної погоди. Також там були дві довгих спідниці: темна й ніжно-блакитна, а до них такого ж кольору корсети й білі фартушки. Саме так мали одягатися служниці в столиці.
— Збирайся, вийдемо на прогулянку, — мовив Маркус вирісши мов з-під землі.
Мелісу не треба було вмовляти. За кілька хвилин вона вже стояла у дверях, убрана й зачесана.
— Так набагато краще, — схвалив дал.
Меліса насолоджувалась новим життям. Вона вже не була полонянкою, не мусила гарувати на кухні, боячись гніву Страші чи господарів. Світ далів — колись далекий і загадковий — ставав для неї щодень ближчим і зрозумілішим. Традиції і правила супроводжувалися новими можливостями, однак бентежна непевність її становища нікуди не зникла. Меліса мусила визнати, що живе у золотій клітці, а дні безтурботного існування спливали швидко, мов ріка в гірських струмках.
Наближався час виконати свою частину угоди — час, якого Меліса відверто боялась. Її бентежила сама думка про те, щоб мешкати під одним дахом з батьком та його любою родиною, де вона буде змушена не лише мовчки терпіти їхню присутність, а й прислужувати їм.
І раптова доброта Маркуса викликала підозри, тож вона врешті вирішила не втрачати пильність. Нехай їй доведеться стежити за батьком та Меліса не поспішатиме передавати щось Маркусу. Зрештою, вона не бажала помсти, лише хотіла відшукати матір і замешкати десь у спокої. А родинні інтриги Каделів нехай лишаються їм самим.
— Далі ти сама, — мовив Маркус, зупинившись коло високої магнолії, що вже давно скинула свій цвіт і сяяла зеленим листям. Таких дерев у місті було чимало, вони вишиковувались у довгу вервечку понад брукованою стежкою, що вела до ряду ошатних кам’яниць.
Погляд Меліси упав на третій будинок зліва. У порівнянні з маєтком, де вона працювала, він видавався доволі скромним. Три поверхи, тераса, кілька дерев обабіч і високий кований паркан, що стояв там лише для краси. Дівчина вже знала, що будинок оберігають захисні закляття.
— Ходи, не змушуй себе чекати, — сказав Маркус, підштовхнувши її у спину.
Його план видавався бездоганним. Родина Каделів вирішила на деякий час переїхати до столиці. Звісно, не на все літо, адже згодом вони мали повернутися до свого маєтку за містом, тож часу лишалося обмаль.
На диво вдало, Меліса сподівалась, що без втручання Маркуса, попередня служниця вирішила звільнитися. І хто ж як не добрий друг родини запропонує кращу помічницю: працьовиту, покірну, здорову та ще й з хистом до випічки.
Меліса вже тиждень чекала цієї зустрічі. За домовленістю, вона мала з’явитися опівдні, але, як і годиться, прибула на п’ятнадцять хвилин раніше. Смикнувши золочений мотузок над дверима, вона очікувала на появу когось із слуг. Можливо, такої ж огрядної та злої Страші. Серце гучно калатало у грудях, відміряючи секунди.
Нарешті вона почула поспішні кроки, двері відчинились — і Меліса заклякла ніби її водою облили. Перед нею стояла сама господиня дому — дружина її батька.
— Добридень, шановна дальї, — пробелькотіла Меліса, схиливши голову, як вчив Маркус.
— Добридень, — відказала жінка, насупивши брови, мов би силувалась зрозуміти, чому ця дівка з’явилася на її порозі. — Ти — нова служниця? — врешті запитала вона.
—Так, дальї, — мовила Меліса надто тихо навіть для ввічливого тону.
— Заходь. Ти саме вчасно, — кивнула жінка і зникла всередині будинку.
Меліса змусила себе всміхнутися й мимоволі стиснула кулаки, переступивши поріг. Вона була певна, що Маркус слідкує за нею, сховавшись у затінку дерев, щоб раптом не надумала втекти. Лише зараз дівчина вповні зрозуміла, на яку небезпеку себе наражає. Викриття стане для неї смертним вироком. Та іншого вибору нема. Вона вже в серці цієї пожежі.
