Спочатку:
На сторінку книги
— Мамо, ходімо туди, — руде дівча тягнуло за руку невисоку жінку в перелатаному кожушку. Над ними височів храм із білого мармуру. В очах дитини це був справжній палац.
— Не можна, Мелісо. Зупинися! — жінка підхопила її на руки. — Ми тільки подивимося.
—Я хочу туди! — не вгавала дівчинка, спостерігаючи, як на дорогу виїжджають статні вершники. Вона іще нічого не знала про магів.
Жінка поцілувала доньку в чоло, пригортаючи її до себе.
— Думаю, колись тобі доведеться там побувати. А поки мусиш поклонятися Старим богам.
***
— Хутчіше, Філь, я теж хочу вмитися!
— Я перший зайняв чергу!
Гучні крики лунали на весь будинок. До вбиральні вишикувалась черга з трьох родин, що винаймали тут кімнати. Усі прокинулися вдосвіта, щоб напекти повні кошики свіжих булочок, пончиків та ватрушок. Хоч як би не старалося подружжя пекарів, та на місяць випічки не заготуєш, тим більше під час ярмарку.
Проковтнувши сніданок, хлопці взялися розкладати товар на прилавки. Меліса запарила усім великий кухоль чаю із медом. Вона не переймалась ані браком сну, ні іншими незручностями, бо Марко таки пообіцяв лишитися в селищі до літа, а там вони вирішать, що робити далі.
День видався сонячним і безвітряним, але земля все ще була вкрита товстим шаром снігу, що гучно рипів під ногами. Ярмарок заповнювався людьми, розквітаючи кольоровими хустками, хутром звірів на комірах й червоними від морозу обличчями.
— Дай мені цвіт липи. Купувала раніше у твоєї матері, завжди був смачний, — щебетала одна із містянок, яку Меліса геть не пригадувала.
— Сподіваюся, цього разу теж сподобається, — відповіла дівчина з сумною усмішкою.
Родина пекарів по черзі міняла один одного то коло печі, то за прилавком. Меліса не ризикувала залишати на когось свій крам. Та й зрештою, робота допомагала відволіктися від тривожних думок, що насіли на неї мов хмара ос. Надто багато змін відбувалося в її житті. Дівчина нащупала в кишені подарунок Марка й мимоволі всміхнулась. Хтозна-коли вона зможе одягнути цю прикрасу, та їй подобалось навіть просто торкатися гладких бусин і шовкових стрічок. Цей приємний спогад вселяв віру в щасливе майбутнє.
— Як справи? — запитав Марко. Він саме підійшов до прилавку з випічкою, замінивши батька.
— Все чудово, — відповіла Меліса. — А у тебе що?
— Так само, —усміхнувся він. — Пекли пироги з вишневим варенням. Здається, непогані вийшли, але мама сказала, що ніколи більше не пустить мене на кухню.
— Певно, як завжди наробив рейваху.
Меліса підійшла до хлопця й витерла борошно з його щік. Це ж як можна було так замурзатися? Марко ніжно обхопив її пальці, зігріваючи в своїх долонях. Світлі кучері спадали на його чоло, немов розтріпані золоті нитки, а в блакитних очах запалились бешкетні вогники.
— Ходімо сьогодні на площу, — мовив він.
— Не знаю, — сказала Меліса й озирнулась на свій прилавок. — А кому лишимо товар?
— Покличемо Філя. Він там не сильно зайнятий.
Меліса завагалась, але німе благання в погляді Марка змусило її піддатися.
— Гаразд, — кивнула вона.
Марко не гаяв ані секунди. Він спритно вибіг з-за прилавку, не звертаючи уваги на покупців, що саме вибирали пончики. Меліса тихо пирхнула і заступила його місце. Хлопець повернувся так само швидко, як і зник, а за ним поволі брів молодший брат.
— Ходімо, — сказав Марко й узяв її під руку.
Дівчина стиснула пальці в рукавичках, червоніючи від цікавих поглядів перехожих. І, хоч за мить люди викинуть з голови двійку закоханих, та Мелісу сповнювало дивне зніяковіння й захват. Вона досі не могла призвичаїтись до думки, що тепер вони разом.
— Щось намічається, — задумливо промовив Марко, прямуючи до величезної площі, що вже заповнилась щільною стіною людей.
— В’їзд магів до храму, — відповіла Меліса. Хвиля спогадів миттю витіснила всю радість.
На другий день ярмарку маги заходили в храм, щоб віддати шану своїм богам. Ця подія перетворилась на справжню урочистість. Посланець разом зі своїм почтом в’їжджав верхи на площу, а тлум людей довкола спостерігав за ними роззявивши рот. Саме так перетнулися шляхи її матері і батька.
— Я вже й забув про цю традицію, — мовив Марко.
— Я теж, — відказала дівчина, дивлячись поверх голів на височезну споруду, білу мов сніг чи радше дорогоцінні перли, привезені магами з далеких країв. Ходили чутки, що всередині храм прикрашений золотом та сріблом і розписаний найкращими художниками. Щоправда, переконатися у цьому ніхто не міг, адже людей туди не впускали.
Меліса вважала це несправедливим. Звісно, люди мали поклонятися своїм богам, яких називали Старими. Дара, Фоль та Шель правили світом задовго до появи магів. Вони повстали із океану хаосу й створили сушу, а на ній усе живе і неживе. Це була золота епоха людей, коли світ належав тільки їм.
Однак хаос породив нових створінь. З дна океану виповзли чудовиська, яких не могла убити жодна зброя. Старі боги також були безсильні.
І тоді з’явилися Нові боги, що здійняли гори по всьому узбережжю материка й оселили там своїх дітей — магів. Нова раса виявилась сильнішою й нарешті відбила напад нечисті. Епоха людей закінчилась. Відтоді світом правлять маги, а Старі боги ніби канули у безвість.
Натовп раптом загудів, штовхаючись уперед. Марко витягнув шию, а за мить повернувся до Меліси.
— Маги їдуть. Бачиш щось?
— Так, — кивнула Меліса, задираючи голову якнайвище. Крізь десятки спин вона бачила гордих вершників, що здавалися самим втіленням сили й влади. Вони були подібні до людей, але водночас разюче відрізнялися. Потворні, різкі риси обличчя, мов дерев’яні фігури, вирублені п’яним майстром, викликали страх і разом з тим дивний захват.
Юрба загуділа сильніше, сотні рук здійнялися в повітря, вітаючи мага в золотих шатах, що саме проминав їхнє зборище. Високо скинуте обличчя здавалося відчуженим, зверненим лише до храму. Він ніби й не дихав, застиг у сідлі, як кам’яна статуя, лиш руде волосся майоріло на вітрі живим вогнем
— Посланець! — пролунало поруч.
«Це не може бути він», — вкотре повторила дівчина, не відриваючи погляду від високого чоловіка, що вже зникав з її очей. Двері храму розчинилися й маги щезли у його таємничій пітьмі.
— Ходімо, — сказав Марко.
Натовп розсіювався, повернувся веселий шум сотень голосів. Вітер доносив грайливу мелодію сопілки й дзвінкий сміх.
Однак Меліса не могла зрушити з місця.
— Як його звати? — запитала вона.
— Кого? — здивовано глипнув Марко.
— Посланця, — відповіла Меліса, тамуючи шалене тремтіння всередині. Здавалося, серце от-от вискочить із грудей. Одна відповідь могла змінити усе.
— Не знаю, — Марко лиш стенув плечима й вже збирався взяти її за руку, та дівчина відступила на крок.
— Я мушу знати, — випалила вона й кинулася до вартових. — Будь ласка, пане, як звати посланця?
— Що? — чоловік зміряв її презирливим поглядом. — Забирайся звідси, дурне дівчисько.
— Як звати посланця? — процідила Меліса, хоч усвідомлювала, що виглядає навіженою.
— Забирайся звідси! — крикнув вартовий. Кудлаті чорні брови, що ледве виглядали з-під його блискучого шолома, зсунулися в одну лінію.
— Будь ласка, скажіть мені… — повторила вона, ігноруючи липкі погляди роззяв, що передчували нову виставу.
— Геть! — заволав чоловік.
Меліса знала, що мусить повертатись, але ноги не слухали її. Хай той вартовий побуряковів від злості, хай Марко вже стовбичив за спиною, щоб відвести подалі, вона не збиралась відступати і ладна була питати знову й знову, доки не дізнається, чи справді цей посланець — її батько.
— Що тут відбувається? — пролунав владний голос. Обернувшись, Меліса побачила, як із натовпу вийшов маг. Вона не мала жодних сумнівів щодо походження цього чоловіка. Він був на голову вищим від усіх присутніх, волосся мав сиве як сніг, хоча його худе кістляве обличчя іще не встигло вкритися зморшками, а великі чорні очі із жовтими зміїними зіницями сяяли живою цікавістю.
— Вибачте, ми вже йдемо, — пробурмотів Марко й потягнув дівчину за руку.
— Але щось таки сталося? — мовив маг, схиливши на бік сиву голову.
— Дівча хоче знати ім’я посланця, — вже цілком спокійно відповів вартовий. Навіть вклонився на знак поваги до нелюда.
— Навіщо? — запитав той, звертаючись до Меліси. Її палка рішучість згасла під допитливим поглядом зміїних очей, що ніби пропікали наскрізь крижаним полум’ям.
— Просто цікаво, — пробелькотіла вона.
— Цікаво, — повторив маг. — Ну що ж, ім’я посланця — Тарій. Берен Тарій. Я задовільнив твою цікавість?
— Так, — кивнула Меліса й опустила очі, в яких вже збиралися сльози. Дарма вона влаштувала скандал. Її батько не приїхав, зрештою, як завжди.
— А як звати тебе, красуне? — улесливо мовив маг.
— Меліса, — відповіла вона й водночас відчула, як на талії зімкнулись пальці Марка.
— Нам пора, вибачте, — хлопець вклонився й швидко потягнув Мелісу геть. Вони йшли мовчки, аж доки не опинились серед дерев’яних прилавків, оповитих запаморочливим запахом їжі, від якого туманилось в голові.
— Навіщо ти це зробила? — запитав Марко, спинившись. В блакитних очах палала злість. — Навіщо тобі знати ім’я того клятого посланця?
— Чи ти не розумієш? — обурилась дівчина й ледь чутно додала: — Це міг бути мій батько.
Марко зціпив зуби й мовчки свердлив поглядом сніг під ногами. Губи стиснулися в одну тонку лінію, видаючи роздратування, та, коли хлопець заговорив знову, його голос звучав цілком стримано.
— Ти не мала так ризикувати. Вартовим байдуже до твоєї долі. А той маг взагалі міг запроторити тебе до в’язниці за зухвалість.
— Я нічого не зробила, — мовила вона, уперто випнувши підборіддя.
— Мелісо! — не витримав Марко. — Прийди до тями! Ми для них як таргани, як бруд під ногами. Тобі не потрібно нічого робити, щоб маг тебе скривдив. І твій батько ніколи не приїде. Йому не потрібна дитина від людської дівчини.
Меліса не знайшла в собі сил для відповіді й просто рушила вперед. Уперше за все життя їй хотілося спопелити Марка чи хоча б взяти його за плечі й міцно струснути. Хай як вона картала себе за наївність, та все одно розуміла, що не могла вчинити інакше. Рудий посланець воскресив у ній давно забуту мрію, що знову виявилася оманою.
— Куди ти йдеш? — долинуло з-за спини. Тепла рука ковзнула її плечем, та дівчина вивернулась й пішла швидше.
Марко слідував за нею, похмурий мов грозова хмара. До прилавку пекарів вони дійшли мовчки, заглиблені у свої думки.
— І як прогулянка? — запитав усміхнений Філь. За їхньої відсутності товару явно поменшало, тож хлопець заслуговував на похвалу.
— Все чудово. Дякую, що заступив нас, — відказав Марко безбарвним голосом, і, доки брат не встиг запитати щось іще, нагадав про роботу: — Повертайся до печі.
— А може я тут лишуся? — протягнув Філь, склавши долоні в благанні. Меліса мимоволі всміхнулась, однак Марко лишився непохитним.
— Йди до матері, — відказав він.
Філь розчаровано зітхнув, обвів їх сумним поглядом й на останок кинув:
— Вас як то зачарували, чесне слово.
Цього разу ніхто не відповів. Марко лиш стукнув дерев’яними дверцятами й не озивався до самого вечора. Лише пробурмотів щось Інес, яка принесла їм повні кухлі гарячого чаю і наказала потрохи збирати товар. Меліса не збиралась порушувати мовчанку першою і покірно взялася складати полотняні мішечки із травами.
— Я не хотів тебе образити. Вибач, — врешті заговорив Марко. — Обіцяй, що не будеш більше так ризикувати.
— Добре, — кивнула Меліса, не відводячи очей від свого прилавку.
Звісно, вона розуміла, що чинила нерозсудливо, та, коли перед натовпом пронісся рудий вершник, щось штовхнуло її вперед, якесь дивне й вперте відчуття, якому не можна було опиратися. І Марко просто не міг цього збагнути.
— Я злякався за тебе, — сказав він зовсім тихо. — Ти дорога мені, Мелісо. І я не дозволю, щоб тебе принижували ті кляті потвори з їхніми підлизами. Тож, прошу тебе, не злися за те, що я хотів допомогти.
Дівчина на мить заклякла, вражена його словами, та врешті підвела погляд.
— Дякую, що забрав мене звідти, — сказала вона хриплим голосом.
— Нема за що, — хлопець всміхнувся. — Інакше ти могла б спалити ціле місто. Я ж тебе знаю.
Мелісі відлягло від серця. Нехай Марко не розумів її, та принаймні йому було не байдуже, а це вже багато значить.
Пекарі замкнули прилавки, коли на небі з’явилися зорі, й, втомлені, заснули ледве дісталися до кімнати. Та відпочити не вдалося. Серед глухої ночі до будинку увірвалися вартові на чолі з біловолосим магом.
— Підводься, Мелісо, — мовив він, простягаючи руку.
