Раді Вас бачити!

Іще одна пара грінок приєдналась до купки подібних. Меліса взяла круглу дерев’яну дощечку й почала відрізати хрусткі скоринки. Запах свіжого хліба, піджареного на смальці, заполонив усю кухню, змушуючи голодних дівчат ковтати слинку.

— Я зараз проковтну язика, — застогнала Зоряна, що саме викладала нову порцію грінок на пательню.

— Я теж, — підтримала її Меліса, відчуваючи тягучу пустку в животі. Вони стояли на кухні від рана, але про перепочинок не могло бути й мови — потрібно було наготувати іще з сотню хлібців на канапки. Кадели запросили чимало гостей на пікнік, тож роботи хоч греблю гати. — Принаймні наїмося скоринок, — сказала дівчина чи то собі, чи подрузі. — Що нам іще лишилося?

— Нарізати гору сиру, шинки, ковбаси й сушених грибів, наготувати паштету на сорок порцій; овочі треба порізати завтра, щоб не потекли, але сьогодні мусово їх перебрати і намити, — перелічила Зоряна, загинаючи пальці.

— О боги, — втомлено зітхнула Меліса, та служниця лише хитро всміхнулась із щирим наміром добити її.

— Чи варто нагадувати, що завтра на тебе чекають години біганини в саду. І не розраховуй на Власту, вона вже надто розбалувалась, тож навряд чи тобі допоможе.

— Ти — жахлива людина, — застогнала Меліса та все ж усміхнулась у відповідь.

— Можливо, але я завжди кажу те, що думаю. Не люблю брехню, — у словах служниці промайнула гірчинка. А, може, так лише здалося.

***

Меліса повернулась до своєї спальні, щоб не викликати зайвих підозр. Коли ж за вікном пролягла густа чорнота, усіяна зорями, а в маєтку стихли кроки й голоси, дівчина відважилась вислизнути сходами на низ. Спускалася боса, тримаючи туфлі в руках, як не раз робила в минулому. Врешті вона опинилась у довгому коридорі, освітленому лише скупим сяйвом жовтого місяця, що заглядав крізь видовжені вікна.

Меліса прослизнула до кухні. Якусь мить вона не бачила нічого, та, коли очі призвичаїлись до темряви, дівчина попрямувала до дерев’яного столу, що притулився до стіни під самим вікном, й залізла на нього. Легенький порух відлунив брязкотом мисок. Стара шиба голосно рипнула й неохоче піддалася, впускаючи до кухні нічну прохолоду із запахом зелені й квітів.

Меліса стрибнула. Різкий біль звів ступні судомою, але одночасно із ним прийшло полегшення. Найважче лишилося позаду.

Завжди живий Астур потонув у тиші й свіжому подиху вітерця. Лише подеколи долинали уривки розмов крізь відчинені вікна, що освітлювали нічні вулички мов квадратні жовті зірки. На центральних алеях у два ряди розквітли високі ліхтарі, охоплені м’яким теплим сяйвом.

Мрійливу красу сонного міста порушували поодинокі перехожі, чиї обличчя ховалися в пітьмі. Помічаючи темні фігури ще здалека, Меліса приспішувала крок й звертала на протилежний бік вулиці, сподіваючись лишитися непоміченою. Астур славився не лише мальовничими садами й вишуканими будівлями. Тут нерідко траплялися крадіжки чи навіть вбивства, а вночі блукали затяті гульвіси, що не поверталися додому навіть після закриття таверни. І, якщо з людьми можна було б сяк-так упоратися, то проти магів вона не мала жодного шансу. Тож, коли врешті наблизилась до знайомої вивіски з коліщатками, дівчина видихнула з полегшенням. На неї вже чекали.

— Привіт, — дал підійшов ближче. Зблиснули сині очі, що лишалися яскравими навіть у пітьмі, — Я тоді не встиг представитися. Ізевель, — мовив він і простягнув руку.

— Меліса, — пробелькотіла дівчина, потиснувши теплу долоню.

— Твоє ім’я я вже знаю, — відповів дал. Легенький подих вітерцю скуйовдив його світлі пасма і доніс до Меліси свіжий аромат парфуму. — Ходімо.

Дівчина мовчки кивнула й рушила вслід за ним.

Тихо скрипнули вхідні двері, впускаючи їх до майстерні, що тонула у запаху свіжого дерева й лаку. Велетенська родина годинників цокала на всі лади, мов птахи у дивному лісі механізмів та коліщаток.

— Ви саме вчасно, — вигулькнув з комірчини Ніко, тримаючи в одній руці киплячий чайник, а в іншій три кольорових кружки, трохи вицвілих і місцями надщерблених, проте хлопець на це не зважав, зрештою, як і його гості.

— Ми ненадовго. Лише обговоримо справи і мусимо повертатися, — із ноткою розчарування сказав Ізевель, а тоді обернувся до Меліси і раптом їй підморгнув. — Але без чаю не підемо, правда ж?

— Звісно, — погодилась дівчина і рушила до комірчини, крадькома роздивляючись Ізевеля. Хлопець був вищим від неї на дві голови, проте не таким кремезним як Етельстан чи більшість далів. Він мав виразний прямий ніс, високі вилиці, широке підборіддя, проте кожна лінія його обличчя м’яко заокруглювалась, видаючи змішане походження, а пухкі вуста взагалі не лишали сумнівів про присутність людської крові в його роду. 

У майстерні він рухався впевнено, мов у себе вдома, підходив до різних годинників, розглядав їх з блискучою цікавістю в очах. Тонкі довгі пальці обережно торкалися дерев’яних механізмів, затримуючись на химерних вигинах, які так любив вистругувати Ніко. Біла сорочка без жодних прикрас робила його схожим до звичайних людських хлопців, та, попри теплі усмішки й невимушену поведінку, Ізевель лишався далом, і його присутність тиснула Мелісі на плечі.

«Але це хоча б не Маркус», — втішилась вона подумки, не бажаючи навіть згадувати про жахливого дала, що втягнув її у чималу халепу.

— Сідайте поки, — клопотався Ніко. З його кишені стирчали викрутки, загрожуючи випасти у будь-яку хвилю.

Меліса обрала собі низенький ослінчик, змахнула з нього груду пожовклого паперу, що ймовірно слугував для обгортки пакунків, і підсунулась ближче до столика.

— Одразу до справи, — мовив Ізевель. — Завтра ми маємо проникнути в кабінет Алістера Кадела.

— Кепська затія, — зітхнув Ніко, та дал проігнорував його і продовжив:

— Уночі запускатимуть феєрверки. Усі зберуться надворі, тож ми зможемо прослизнути до кабінету непоміченими.

— Феєрверки? — із сумнівом запитала Меліса. — Це надто помпезно для звичайного пікніку.

Обидва хлопці зміряли її здивованим поглядом.

— Невже ти не знаєш? — здивувався Ніко, застигши із кружкою чаю на півдорозі до рота.

— Не знаю що?

— Це не просто пікнік. Астур ушановує стражів, що боряться з нечистю, — врешті пояснив Ізевель. — Це давнє свято. Містяни вивішують над вікнами прапори й влаштовують бенкети на честь наших воїнів, що матимуть можливість побути героями. У кожній таверні їм наливатимуть задарма, а, коли стемніє, над містом випустять феєрверки.

— Дивно, що я це пропустила.

Меліса намагалась витягнути із пам’яті усі почуті розмови за тиждень, але не пригадала жодного слова про прийдешнє свято. Можливо, це було настільки очевидно, що ніхто про нього і не говорив. Тим часом Ізевель продовжив:

— Алістер Кадел якийсь час провів у війську, як і більшість лордів. Він не пропустить це видовище. А у нас буде чудова можливість розвідати його таємниці.

— Але як ми оминемо закляття? — знову озвалась дівчина, ковтаючи гарячий чай із пряною м’ятою. — Я можу відчинити двері, та Кадел одразу ж відчує мою присутність.

Ізевель, здавалося, очікував цього питання.

— А ось це найцікавіше, — мовив він з азартним блиском в очах. — Кадел може відчути, що хтось зайшов до його кабінету — хтось із його рідні, чи не так? Він не знатиме напевно, що це ти, тож нам лишається тільки перекинути підозру на іншого. Наприклад, на його синів. Щоправда, треба якийсь доказ. Можливо, кинути в кабінеті ґудзик з камзолу Ейнара чи щось таке.

— Хороший план. Тільки де ми той ґудзик роздобудемо? – поцікавилася дівчина і, як виявилося, не дарма. На обличчі дала розквітла лукава усмішка.

— Це вже твоя задача. І йдеться не про один ґудзик. Мусиш роздобути щось від кожного з синів Кадела, бо ж ми не знаємо напевно, кого з них зможемо затримати у домі.

— Якщо взагалі зможете, — втрутився Ніко й голосно сьорбнув гарячий чай.

Меліса ж досі переварювала почуте. Якого милого вона мусить красти ґудзики? Ні, з одного боку зрозуміло — вона живе у домі Каделів, для цього Маркус її туди й відправив. Однак, задум Ізевеля не викликав ентузіазму. Якщо піймають, їй гаплик.

Ще й Ніко підливав олію у вогонь.

— Ви хоч приблизно уявляєте, що мусите знайти? А що як вас піймають? Навряд чи Каделу сподобається ваша геніальна затія.

Ізевель зітхнув, відкинувшись на спинку стільця:

—Повторюся, у нас немає вибору.

Цього разу в його голосі не було ані тіні веселощів.

Ніко сердито зімкнув пальці, аж побіліли кісточки. Якусь мить він мовчки свердлив поглядом стіну, стримуючи несказані слова, та зрештою зітхнув.

— Їжте печиво.

***

Ніч зустріла їх сонною тишею і холодним подихом вітру, що остудив гарячі щоки.

— Я проведу тебе, — мовив Ізевель, наздоганяючи Мелісу, яка не надто раділа його компанії, проте вирішила, що так буде безпечніше, тож таки видушила з себе тихе «Дякую».

Якийсь час вони йшли мовчки у густій тиші, що з кожним кроком ставала все більш гнітючою.

— Яка у тебе стихія? — врешті не витримала Меліса.

Ізевель глипнув на неї здивованим поглядом, схиливши голову. Все ж таки, він був набагато вищим від неї.

— Повітря.

— То ти можеш викликати вітер?

— Можу прикликати легенький вітерець, — почав перелічувати хлопець. — А можу і з ніг збити чи навпаки зробити повітря таким густим, що воно обернеться на щит. Можу перекрити комусь повітря й задушити.

Меліса мимоволі здригнулась, та дал, побачивши її реакцію, розсміявся.

— Не бійся, тебе душити не буду, — відказав він, а для певності приклав руку до серця й урочисто додав, — Обіцяю.

— Сподіваюся, — мовила Меліса, та все ж відступила на крок від мага.

— А ти що вмієш, вогняна дівчино?

Меліса вирішила пропустити повз вуха його дотеп.

— Вмію прикликати вогонь. Можу щось підпалити або нагріти якусь річ. З людьми поки не ризикую, — повідала вона й раптом згадала, як обпекла Марко, втративши контроль над вогнем. Здавалося, це було в минулому житті.

— То це ти тоді підпалила сукню Елени? — здогадався дал. Меліса почервоніла, проте заперечувати було марно. — Оце ти даєш! Наполохала весь дім. То виходить, що це я маю тебе боятися.

— Ще й як, — пирхнула дівчина, не стримавши усмішки.

Астур спокійно спав, ніби велетенський мурашник, що застиг у кам’яних будівлях. Навіть ліхтарі примеркли, піддаючись тіням, що надійно ховали таємниці.

— Але навіщо ти це зробила? — обернувся дал, пронизуючи її допитливим поглядом.

— Вони зневажали людей, ніби ми — якісь шкідливі щури. Важко було стояти й мовчки це слухати, — зізналась Меліса, певна, що Ізевель її зрозуміє. Хлопець мовчки кивнув, тож вона наважилась спитати:

— Хто із твоїх батьків людської крові?

— Матір, — мовив тихо із ноткою гіркоти у голосі.

— Ти мало чим відрізняєшся від чистокровних далів. Пощастило, — випалила Меліса, не задумуючись. Вона б віддала усе за те, щоб народитися у краю далів, зростати там, маючи їхні очі, їхні сили й визнання. 

— Пощастило? — скривився хлопець. — Так, мені дуже пощастило носити ім'я одного з найдавніших родів, не маючи ані копійки за душею, і харчуватися самими казками про велике кохання, за яке мій батько зрікся усього. Гадаєш, легко жити тут, серед далів, будучи одним із них лише наполовину?

Під маскою веселого тону ховалася жалюча отрута. Меліса розуміла, що заділа чутливу струну у серці Ізевеля, проте погодитись не змогла.

— Ти дал. Навіть якщо наполовину, та тебе все одно вважають далом. І в маєтку Каделів ти сидів разом з гостями, а не обслуговував їх, слухаючи, як поливають брудом твій народ; народ, до якого ти теж наполовину належиш.

Ізевель лиш заперечно похитав головою.

— Запрошення в гості — це ще дуже мало значить, Мелісо.

— Це куди більше, ніж бути прислугою чи бранкою, — наполягала дівчина, витягуючи шию, щоб дивитися в очі хлопцю.

— Гаразд, — спинився він, повернувшись до неї обличчям. — Тобі важко, не сперечатимусь. Але ти не бачила цей світ. Ти не знаєш, що коїться поза кухнею в чистенькому маєтку пихатих лордів. Чи ти думаєш, що всі дали багаті й щасливі? Поцікався, як живеться простому люду чи скільки стражів загинули, борючись з нечистю, доки лорди пили за їхні перемоги.

Меліса насупила брови й вже збиралась заперечити, проте не знайшла що сказати. Ізевель мав рацію: вона не знала, що коїться в гірському краї і як кому ведеться.

— Ходімо, крадійко. Уже видно твій маєток, — кинув дал, рушивши уперед. І Меліса була ладна заприсягтися, що на його обличчі розквітла лукава усмішка.

— Я не крадійка, — обурилась вона.

— Аякже, — пирхнув хлопець. — До речі, ти дуже мила, коли злишся.

— Щоки Меліси спалахнули багрянцем.

— Аякже, — передражнила вона Ізевеля, а той лише пирхнув у відповідь.

— Бувай, крадійко — кинув на прощання синьокий дал. Пряний запах деревного парфуму майнув за ним лагідним вітерцем. І, навіть не обертаючись, дівчина була певна, що Ізевель досі стоїть коло хвіртки, проводжаючи її поглядом.