Раді Вас бачити!

Кована хвіртка розрізала вечірню тишу пронизливим скрипом. «Давно пора її змастити», — згадала Меліса, та за мить усі її думки зосередились на рудоволосому чоловікові у чорному камзолі, що крокував вулицею впевнено й розслаблено. Не так вона уявляла собі бунтівника, що прямує на зібрання спільників. Він мав би йти швидко, боязко озираючись, чи бува його хтось не переслідує.

Цієї миті вона як ніколи раніше хотіла перенестися назад у часі. П’ятниця наступила надто рано, а з нею прийшло нове завдання — вивідати, куди ходить Алістер Кадел, і довести його причетність до бунтівників. Як ніби цього мало, Мелісі не давала спокою її нещодавнє відкриття, прочитане в законах клану. Маркус очевидно бреше. Спитати правду нема в кого. Ізевель не збирається давати відповіді.

Ізевель... Краще б вона обрала іншого хлопця на святі. Та вже могла б і посидіти сама з тим вінком, аби не ловити зараз дурних метеликів у шлунку від кожного погляду на статного дала.

Сьогодні він був холодний мов сніг і, на диво, стриманий в словах, зовсім не схожий на веселого хлопця, що танцював із нею на святі Фоля. Біла сорочка ідеально випрасувана, на ній блакитний жакет, строгий і елегантний. Справжній дал, що тут скажеш. Меліса лиш не могла збагнути, чим викликана така зміна в поведінці її, здавалося б, друга.

— Ходімо, — шепнув Ізевель й узяв дівчину під руку. Попри холодний трепет, викликаний цим доторком, Меліса мусила визнати, що це вдале рішення. За геніальним планом Маркуса вона мала удавати з себе юну дальї — звичайну містянку в модній шовковій сукенці. Дівчина була змушена натягнути на лоба солом’яний капелюшок, а про всяк випадок Ізевель закрапав їй очі настоєм гірської мірни. Зіниці, звісно, трохи видовжились, але світ перед очима поплив у тумані.

— Як я маю щось бачити? — запитала Меліса, тамуючи бажання почесати потилицю під колючим капелюхом.

— Почекай трохи, зараз стане краще, — втішливо мовив Ізевель та переплів її пальці зі своїми.

Меліса відчула, як серце пропустило удар, а тоді озвалося радісною треллю. Попри всі негаразди, вона тішилась цій несподіваній виставі. Розкішний синій шовк лагідно торкався її шкіри, погойдуючись від кожного кроку. Погляди перехожих, якщо і затримувались на ній, то вже не мали зверхнього блиску. І нехай ця казка триватиме лише один вечір, та Меліса смакувала цю мить, відчуваючи себе вільною дальї, що прогулюється вечірнім містом під руку з привабливим хлопцем.

— Сподіваюся, він іде на ділову зустріч, а не до коханки, — тихо мовив Ізевель і враз зруйнував солодку ілюзію.

Меліса примружилась, силячись розгледіти високу постать, що поволі віддалялась від них. Невже цей чоловік може бути вбивцею? Брехуном — так. Нечесним торговцем, що оминає податки — теж цілком можливо. Але вона ніяк не могла уявити Алістера Кадела із ножем в руці. Звісно, вбити можна по-різному. І все ж, Меліса не вірила, що цей невиправний романтик із тягою до пригод міг скоїти такий злочин. Або ж вона просто не бажала прийняти той факт, що її батько — злочинець.

— Обійдемо його з іншого боку, — ствердив Ізевель і Меліса скорилася його впевненості, досі не в змозі чітко бачити.

Вони швидко оминули таверну, що гуділа шумом немов вулик, а тоді пірнули у провулок і дивним чином опинилися на добрих двадцять кроків попереду Алістера Кадела.

— Не озирайся, — ледь чутно шепнув Ізевель.

Меліса тихо зітхнула. Їй не подобалось бути безпомічним кроликом, якого ведуть кудись за руку. Кадел тим часом завернув на сусідню вуличку, надто вузьку, щоб можна було слідувати за ним непомітно.

— І що далі? – запитала Меліса, коли чорний камзол зник за рогом кам’яниці, де продавали ліки. Вони поволі віддалялись від центральних алей в бік південних воріт. — Ми так його загубимо.

— Не загубимо, — відказав Ізевель. – Дали люблять користуватися парфумами. А вітер дме в наш бік.

Хлопець змахнув рукою, здіймаючи вітерець, що приніс запах кедру і кориці.

— Ти хочеш сказати, що ми підемо за його запахом? — перепитала Меліса. Їй би і на думку не спало, що так можна вийти на чийсь слід.

— Так, — хлопець кивнув, а тоді підсилив вітер, аж закружляв пил під ногами. — І взагалі раджу тобі звертати на це увагу. Парфуми часто видають свого власника. Вони лишаються в повітрі, на речах і особливо на папері. До того ж, кожен більш-менш знатний дал намагається відшукати унікальних аромат, щоб вирізнятися з поміж інших.

— Це вже схоже на тварин, — відзначила Меліса, пригадуючи, як собаки впізнають одне одного за запахом. Ізевель пирхнув зі сміху.

— Можемо йти далі, — мовив він.

Меліса відхилила криси капелюшка, роззираючись довкола. Вимощена стежка вела їх до пустинного скверу, де сумно височіли почорнілі напівзруйновані кам’яниці в товаристві голих стовбурів спалених дерев. Кілька тижнів тому весь Астур гудів про жахливу пожежу, що спалила приміщення друкарні та зачепила сусідні будівлі. Казали, ніби це один з працівників забув загасити каганець перш ніж піти додому. Якби ж лише це сталося удень, дали схопилися б швидше й загасили б вогонь. Та вночі, вони прибігли надто пізно, вискочивши зі своїх ліжок, прокволі й розгублені. А відновлення будівель потребувало коштів, які володар клану не поспішав виймати зі скарбниці.

Знайоме руде волосся майнуло в дверях колишньої друкарні. Кадел зникнув у темряві коридору, лишивши по собі тонкий запах парфуму, що досі кружляв у повітрі.

— Це вже не схоже на зустріч з коханкою, — мовив Ізевель з ноткою радості.

— Ми підемо за ним?

Меліса обвела сквер затуманеним поглядом. Сутінки спускалися з гір м’яким покривалом, розквітаючи поодиноким світлом каганців у вікнах.

— Не думаю, що в нас є вибір, — сказав дал й замислено прикусив губу. — Нагору він не піде, там усе зруйновано. А ось у підвалі цілком можна облаштуватися, якщо хтось повиносив звідти сміття.

Меліса мовчки зітхнула й рушила вперед, назустріч темній пащі обвугленого коридору, що попри літо навіював зимовий холод. Вона зняла вже непотрібний капелюшок і тримала його в руках, мимоволі пригладжуючи гострі соломинки, що вибилися з плетива. Розписані стіни друкарні, навіть укриті сажею, досі нагадували про колишню розкіш. На брудно-білому тлі розквітали надписи й малюнки. Високе склепіння обвалилося, оголюючи вечірнє небо, а довкола виднілися кільця перил, подекуди спалені вщент.

Меліса обережно ступила крок уперед, оминаючи груду зотлілого паперу, каміння іще невідь-чого. Дерев’яна підлого неодмінно скрипнула б під її ногами, проте кам’яні плити лишались мовчазними та нерухомими.

— Не думала, що тут було так гарно, — ледь чутно прошепотіла Меліса, та Ізевель усе одно зміряв її осудливим поглядом й приклав пальця до губ. Він пересувався тихо немов кіт, і клапті папірців разом із пилом кружляли за його спиною, підхоплені вітерцем. Кадел мав бути близько, в одному із темних проходів, що вели вглиб кам’яниці.

Меліса роззиралась довкола з дитячою цікавістю. Вона була надто заклопотана своїми турботами щоб перейматися новинами про пожежу. Та зараз їй кортіло дізнатися більше про це місце. Кому належали покинуті й знищені вогнем речі? Що було надруковано в цих стінах, і куди перенесли друкарню?

Врешті дівчина натрапила на недопалок свічки, можливо, навіть тієї самої, що спричинила пожежу. Не задумуючись, Меліса запалила тоненький ґніт, освітлюючи простір м’яким теплим сяйвом. Ізевель, напевно, був не в захваті, проте вона навіть не озирнулась, а натомість почала приглядатися до кам’яної підлоги, вкритої густим шаром пилу. Ось її сліди — світлі клаптики на килимі сажі, ширші відбитки — кроки Ізевеля, а далі тягнеться вичовгана смужка, ніби стежка, якою пройшло кілька людей.

Меліса стримала своє бажання запищати від радості, навіть не озвалась до Ізевеля, лише мовчки махнула рукою й вказала на відбитки кроків. Хлопець кивнув і перший пішов за слідом. Дівчина не спускала очей зі свічки, що освітлювала їм шлях. Вогонь любив свободу, і вона знала, на що він здатен.

Врешті вони натрапили на сходи, що вели донизу. Ізевель озирнувся, зблиснувши сяйливими очима. «Я ж казав про підвал», — бриніло в його погляді. Теплі пальці обхопили долоню Меліси й обережно потягнули за собою.

Вона переступала сходинки якомога тихіше. Кожен ледь чутний шерех розривав тишу мов гуркіт грому. Серце тріпотіло у грудях як схоплений метелик. Вони спустилися вже на два поверхи нижче, та все продовжували йти, занурюючись у пітьму й сирий холод, до яких долучилися далекі голоси.

— Гаси свічку, — прошепотів Ізевель, торкаючись вустами її волосся.

Меліса швидко загасила полум’я, радіючи, що хлопець не бачить її спантеличення. Вони знову опинилися в довгому коридорі. Однак цього разу густа темрява була розсіяна м’яким світлом, що лилося з прочинених дверей за двадцять кроків від них, а на стінах виднілися силуети людей.

Ізевель мовчки притримав Мелісу за лікоть. Вони не ризикували підходити ближче.

— Як мене дратує це зібрання ідіотів. Ти чув, що Флорен заявив сьогодні перед радою? Він хоче скоротити торгові шляхи! — вигукнув хриплий голос. Тінь на стіні обурено змахнула руками.

— Мені це теж не подобається.

Меліса впізнала у другому чоловікові Алістера Кадела. Він говорив спокійно, проте в його словах бриніла стримана лють.

— Най би підіймав свої податки хоч до небес! Ми б їх виплатили. Але ж скорочення торгівлі — це божевілля. Який їм з того зиск? — озвався перший і з гуркотом усівся на стілець.

— Такий же, як зі спалення моєї друкарні, — відказав третій голос, дзвінкий і молодий.

Меліса аж закусила губу від цікавості. То пожежа була не випадкова? Тепер зрозуміло, чому володар клану не збирається відновлювати кам’яниці.

— Ти всього лише писав правду, — поблажливо мовив Кадел. — Позатим тут досі затишно. 

— Ще б пак! — пирхнув власник друкарні. — У кращі часи ми випили тут не одну пляшку вина.

— Шкода, що Кавері не прийшов. Невже злякався? — втрутився знову перший голос, той, що так сильно обурювався на початку.

Меліса прокрутила в голові знайоме ім’я. Хто ж такий цей Кавері?

— Може, дружина не пустила, — замислено протягнув Кадел. — Евлін вагітна.

«Ну звісно ж, дала Евлін!» — Меліса подумки ляснула себе по лобі. Маєток у горах, де її віддали як рабиню, належав лорду Кавері та його прекрасній дружині.

— Привітаємо його наступного разу, — сказав власник друкарні. — А тепер до справи. Що нам робити із цим Флореном?

— Я б сказав відрізати йому язика, але, на жаль, тоді ми потрапимо до в’язниці, — мовив перший.

— У всіх є грішки, особливо у лордів, — замислено додав Кадел. — Треба знайти щось на нього. Щось таке, що змусить його сидіти тихо і не висовуватись.

— Це не допоможе, — зітхнув третій. — Володар клану захищає своїх блюдолизів. Та й проблема не у Флорені. Заткнемо його — з’явиться інший.

— То що пропонуєш? — запитав Кадел, міряючи кімнату повільними кроками. Його тінь ковзнула на стіні сірою смугою.

На мить запала дзвінка тиша, розбавлена лише вкрадливими шерехами.

— Підірвати основний шлях, — зрештою мовив власник друкарні.

— Що? — вигукнув перший чоловік. І разом з ним застиг Кадел, зовсім неподалік від дверей. Меліса навіть могла бачити рукав його камзола.

— Якщо виникнуть проблеми з основним шляхом, володарю клану доведеться користуватися нашими, тож він не зможе їх закрити. А ми, користуючись ситуацією, вимагатимемо довгострокових гарантій, років так на десять.

Власник друкарні говорив чітко й рівно, мов би давно все спланував.

— Ти хоч уявляєш що пропонуєш? — знову озвався перший.

— Зачекай, — вгамував його Кадел і звернувся до іншого. — Звучить гарно, але як ми це зробимо? Перекрити основний торговий шлях майже неможливо.

— Можемо обдумати це до наступної зустрічі, — спокійно відказав чоловік.

— Чи не краще обговорити все зараз? Зрештою, для цього ми й зустрілися. — запитав перший.

— Нам не варто затримуватися надовго. Володар досі не спускає з мене очей, — сумно пояснив третій.

— Тоді виходимо по черзі.

Не встигли слова Кадела долинути до вух Меліси, як Ізевель одразу ж потягнув її за рукав. Треба було вшиватися.

Вони проминали сходи так тихо, як тільки могли. Пітьма, просякнута попелом, значно ускладнювала їхній шлях, та відлуння кроків за спиною змусило пришвидшитися. Серце Меліси застигло у холодному страху, аж доки вона не вдихнула свіже вечірнє повітря, лишивши кам’яні стіни позаду.

— Сюди, — сказав Ізевель та одразу ж потягнув її за ріг будівлі.

Мить по тому з колишньої друкарні вийшов Алістер Кадел. Він мовчки застиг на порозі, вдивляючись у небо, помережане зорями. Обличчя сховалось у сутінках, лиш зблиснули жовті зіниці. Про що він думав? Що шукав у нічному небі?

Меліса не могла відвести очей від його темної фігури, що невдовзі зникла вдалині. Вона вже зітхнула з полегшенням та збиралась іти, але Ізевель наполіг лишатися у схованці.

За кілька хвилин вийшов огрядний чоловік. Він ліниво потягся, ніби розминався після довгого сидіння, а тоді рушив услід за Каделом.

«Це, певно, той запальний, що говорив першим», — подумала Меліса і з цікавістю чекала на появу третього чоловіка.

Високий дал неспішно вийшов з кам’янці та витягнув щось із кишені. Зблиснула іскра вогню на кінці цигарки, освітлюючи молоде обличчя чоловіка. Він мав м’яке темне волосся і виразний орлиний ніс. Сивий дим звивався й зникав у повітрі, лишаючи гіркий запах тютюну.

Дал загасив цигарку й кинув її на груду сміття, що лежала перед спаленою кам’яницею. Він озирнувся, перші ніж піти, і Меліса ладна була заприсягнутися, що в очах чоловіка промайнув шпаркий біль. 

«Власник друкарні. Бузсумнівно», — подумки відмітила вона, проводячи очима високу фігуру.

— Ходімо, — тихо мовив Ізевель, коли вони лишилися цілком самі серед мовчазного скверу.

Меліса не озивалась. Усе почуте і побачене вирувало в її голові, мов кольорові уламки, що вперто не бажали скластися докупи. Чому спалили кам’яницю? Що такого там друкували? І що ці дали збираються робити?

Маркус розповідав трохи про торгівлю. Клану, а точніше його володарю, належить прибуток з основних торгових шляхів, що простягаються і в горах, і в землях людей, а інколи й у повітрі, адже грифони цілком здатні переносити вантажі. Деякі лорди мали власні торгові шляхи і, попри податки, отримували чималий прибуток. Якщо володар клану відбере в них цю золоту жилу, шляхетні лорди втратять не лише гроші, а й вплив у раді. Не дивно, що їм це недовподоби.

— Як гадаєш, що вони робитимуть? — запитала Меліса, коли вийшла з майстерні Ніко, знову вбрана в одяг служниці.

— Поняття не маю, — зітхнув Ізевель. — На сьогодні ми і так багато почули.

— Розкажеш про це Маркусу? — запитала дівчина, подумки молячись, щоб не довелося іще раз зустрічатися із цим далом.

— Так, — відповів Ізевель й, ніби прочитав її думки, додав: — не бійся, крадійко, тобі не доведеться бачитися з ним.

Вони дійшли мовчки до самої хвіртки. І, коли Меліса зібралась як завжди кинути «бувай» та швидко прошмигнути до будинку, Ізевель раптом обійняв її, огортаючи пряним запахом деревини. Спершу дівчина застигла з несподіванки, але за мить поклала долоні на його теплі плечі й дозволила собі віддатися приємному відчуттю, що так нагадувало забутий затишок дому.

— Бувай, крадійко, — видихнув Ізевель, відсторонюючись. І весь навколишній світ раптом став холодним і самотнім, як перший подих зими в листопаді.