Раді Вас бачити!

Мешкаючи у домі Маркуса, Меліса взяла за звичку прокидатися раніше. Вона широко відчиняла вікно й підставляла обличчя лагідному вітерцю, а тоді, насолодившись прохолодним доторком вологого повітря, шукала поглядом знайомі кам’яниці й намагалася закарбувати у пам’яті нові деталі. Часом дали лишали вікна відчиненими, тож їй вдавалося розгледіти, що ховається усередині будинків, чи навіть почути уривки розмов. У такі миті Мелісу охоплювала пекуча суміш радості й цікавості, ніби ці маленькі украдені моменти були справжнім скарбом.

Цього ранку дівчина знову прокинулась раніше, та не з власної волі. Здавалося, що хтось штовхнув її уві сні, а у грудях застигла колюча тривога. Меліса намагалась вловити джерело цієї бентеги, та думки розбігались, мов листя, звіяне осіннім вітром.

Зрештою, дівчина покинула марні спроби. Якщо їй і наснився кошмар, то пригадати його точно не вдасться. Сонні очі сльозилися від різкого світла. Меліса досі не могла призвичаїтися, що її ліжко стояло навпроти вікна, а фіранок не було. Хоча в її становищі гріх було жалітися. Кадели виділили своїм слугам цілком пристойні кімнати, де помістилося достатньо меблів: зручне ліжко, шафа з поличками, більша, ніж Меліса потребувала насправді; дерев’яний стіл та стілець. На білих стінах висіло дві вишитих картини із польовими квітами — ймовірно, власність попередньої служниці. А за дверцятами ховалась маленька вбиральня. Тож насправді дівчині нічого не бракувало.

Вона підвелася з ліжка й дістала звичний одяг служниці — блакитну спідницю та жакет, заплела руде волосся, а тоді підійшла до дзеркала, намагаючись витягнути з себе усмішку, однак бліде відображення лишалося безрадісним.

Щоб відволіктись Меліса підійшла до глечика з водою, залишеного на столі іще ввечері. Дівчина глибоко вдихнула й заплющила очі. Вогонь озвався у тілі радісним трепетом. Вона неспішно торкнулась пальцями поверхні води, відчуваючи, як та поволі нагрівається, а за мить різко витягнула руку. З кожним разом їй удавалося все краще. Шепіт вогню майже стих, ніби регулярні тренування втамовували його голод.

Усміхнувшись, цього разу щиро, Меліса випурхнула з кімнати й ринулась до кухні, де на неї вже чекала Зоряна.

— Добрий ранок. Як ся маєш? Як спалося? — защебетала служниця.

— Усе добре, дякую, — стримано відповіла Меліса. Зрештою, Зоряна не потребувала її відповіді, а лише чекала можливості розповісти про себе. — А ти як?

— Та що там, все як завжди. Я то вже звикла прислужувати Каделам, — залопотіла вона, підтверджуючи думки Меліси, яка вже потрохи взялася до роботи і продовжувала кивати у відповідь.

Дівчина вкотре зраділа, що опинилась в Астурі, де по всьому місту проходила система труб, що постачала воду до умивальників та ванн: і гарячу і холодну. Це значно спрощувало життя, що вже й казати про готування.

— А що це ти ліпиш таке гарненьке? — зазирнула Зоряна.

— Це плетенки. Тісто м’якеньке і солодке, а всередині начинка, — відповіла Меліса з ноткою гордощів. Це був особливий рецепт Інес. Філь їх дуже любив.

— Ну вже допікай, може ще самі встигнемо спробувати, — висмикнула її з роздумів Зоряна. — А то сьогодні вже вся родина буде разом, то нам роботи додасться. Зараз почнуться гості, прийоми, пікніки…

— В сенсі уся родина? — перебила служницю Меліса. — Невже і лорд Кадел прибув?

— Має прибути сьогодні.

— Ясно, — кивнула Меліса, поспіхом згадуючи план маєтку. З прибуттям Кадела почнеться її справжня робота — і це не тісто місити чи вимивати тарілки до блиску. Маркус чекатиме відомостей, а вона й досі навіть не наблизилась до кабінету Кадела — єдиної білої плями на мапі маєтку. 

— Час накривати на стіл, — у кухні з’явилась та сама служниця із посивілим волоссям. — Я поки прийшла по тарілки, але і ви не баріться.

— У нас все добре, — відповіла Зоряна з ноткою роздратування. Меліса подумки відмітила, що і надалі варто мовчки їй кивати. Хтозна, скільки часу доведеться провести у маєтку. Дружні стосунки можуть знадобитися.

— Допоможеш занести? — запитала служниця, кидаючи на Мелісу промовистий погляд, й дівчина радісно кивнула.

— Добра ти душа, — цокнула язиком Зоряна, проте не стала сперечатися.

У їдальні Мелісу зустріла та сама картина, що і напередодні: Стелла зайняла своє чільне місце. Її каштанові кучері були заховані у складне плетиво кіс зібране на потилиці. Шовкова сукня, хоч і простого крою, неодмінно привертала до себе увагу, полискуючи на сонці. В такт їй променів перстень з діамантом. Меліса на мить замислилась, о котрій годині ця жінка мусить прокидатися, щоб виглядати так вишукано.

Двоє старших синів Кадела сиділи поруч, як і того разу. Різниця в їхньому вигляді й поведінці ставала іще більш помітною. Етельстан ніби і не побачив порцелянову тарілку, що опинилась у нього перед носом. Він ввічливо дослухав Артура, а тоді поволі наклав собі потроху кожної страви, неспішно розрізаючи усе на маленькі шматочки. Подібним чином поводилась Стелла. Сама акуратність, чого не скажеш про її рідних синів.

— Нарешті, — видихнув Артур, обводячи стіл захопленим поглядом, який може мати лише справді голодна особа. Меліса встигла відмітити, що він успадкував витонченість материних рис, а від батька узяв лише руде волосся. Навіть його стрижка нагадувала манери Стелли. Короткі блискучі пасма м’яко торкалися скронь, додаючи молодому далу особливого шарму.

— Передай мені той салат, — вигукнув на другому кінці столу молодший син Ерік, звертаючись, ймовірно, до замисленого Ейнара, що сидів поруч.

— А де будь ласка? — відказав Ейнар і простягнув тацю, ніби не помітив роздратований погляд Стелли. Очевидно, що цим мали займатися слуги. Однак, молодші сини Кадела, здається не надто переймалися етикетом.

Ерік заскреготів ножем, пиляючи омлет, а Ейнар, убраний у все чорне, мовби носив робоче вбрання навіть удома, підвівся й узяв тарілку із млинцями з середини столу, а тоді повернувся на місце й нарешті взявся снідати. 

Порцелянові щоки Стелли почали наливатися рум’янцем, та її увагу швидко відволік Артур.

— Кого ви плануєте запросити на недільний пікнік? — поцікавився він.

— Лише декілька давніх друзів, — відмахнулась Стелла, потягуючи чай.

— Це означає з двадцять маловідомих нам далів, — вставив свій коментар Ерік.

— Зовсім ні. Там будуть Мальрони, Раєрси і, можливо, Сапіри.

— Це ті, у яких четверо доньок? — уточнив Етельстан.

— Так, — підтвердила Стелла. — Дуже гарні дівчата, до слова.

— Мої співчуття, Артуре, — пирхнув Ерік. — Цього літа будемо святкувати твої заручини.

— Ніхто не змушує вас одружуватися, але можете хоча б познайомитися, — мовила Стелла, жестом показуючи, що її чашка пуста. Меліса одразу є підхопилась й налила їй ще чаю. Це був обов’язок Власти, однак дівчина не хотіла проґавити можливість поспостерігати за цією родиною.

— Я вже заручений, Етельстан також, — сказав Ейнар.

— З чим ми вас і вітаємо, — вальяжно відказав Ерік. — Однак матінка переживає за своїх рідних синів, а точніше за Арті. Я ще надто молодий щоб одружуватися.

— Але цілком можеш поспілкуватися з пристойними дальї.

На цій ноті Меліса покинула їдальню. Хоч якою цікавою була розмова далів, та вона мусила зосередитися на більш важливому завданні — розшукати кабінет Кадела до приїзду господаря.

— Як там? — кинула Зоряна, і не дочекавшись відповіді, продовжила. — Сподіваюся, ти не образишся, що я почала гризти твої булочки. Смачнющі, пальці оближеш.

— Я рада, що тобі сподобалось, — відповіла Меліса, усміхнувшись. — Я теж зараз приєднаюсь, але мушу вийти на хвильку.

— А чого так?

— Ну… — Меліса почала гарячково обдумувати усі можливі причини покинути кухню. — Не пам'ятаю, чи закрутила кран у своїй кімнаті. Щось сьогодні розсіяна. 

— Тоді біжи хутчіше, — мовила Зоряна, заливаючи собі чай. 

— Я швидко, — кинула Меліса, вилітаючи з кухні, і зачинила за собою двері, а тоді чимдуж майнула до правого крила будинку — господарських покоїв. Зупинилась перед тією самою залою, де напередодні стояла купа дорожніх пакунків, а наразі лишилося декілька пустих кошиків та ганчірка з відром у кутку, з чого Меліса зрозуміла, що невдовзі з'являться слуги аби завершити прибирання. Доведеться поквапитися. 

Як Маркус і показував, за дверима зали тягнувся коридор, що вів углиб будинку подібно до лівого крила. Там було декілька кімнат: переважно вітальні — кожна втілення моди і комфорту, а в самому кінці розташувався кабінет. 

Меліса йшла тихо мов мишка, прислухаючись до кожного шереху. Вона раптом згадала, що деякі дали, як, на приклад, Маркус, мають здатність відчувати присутність інших живих істот. Від таких не сховаєшся.

На щастя для дівчини, переважна більшість володіла тільки силою стихій. Лише одиниці могли похизуватися особливими уміннями, як от даром віщування, зцілення чи заклинання. Останній навик добре опанував Алістер Кадел. А щодо самої Меліси, її магія дозволяла прикликати вогонь, керувати ним і нагрівати доторком — ось такі скромні таланти. 

Тож дівчина тихо зітхнула, проминаючи чергову вітальню із аркоподібним входом, і невдовзі опинилась перед масивними дверима з темного дерева, що вилискували навіть у скупому світлі коридору. Їй кортіло торкнутися гладкої поверхні, однак Меліса знала, що не варто цього робити. Дали не надто покладалися на замки, охороняючи усе цінне закляттями. Дівчина підійшла ближче, опинившись за крок від дверей. Не відчула нічого. На такій відстані накладались закляття, що не підпускали близько людей. Іще пів-кроку. У ніс ударив запах деревини й лаку, отже двері нові — не надто важлива інформація.

Вона дістала з кишені голку й проколола долоню з тильного боку зап’ястка, як вчив Маркус. Так укол буде не помітний під рукавом. Приклала зап’ястя до дверей і підійшла впритул. Її тіло охопило легеньке поколювання — попередження. Отже, Кадел захистив свій кабінет навіть від членів родини. Дуже мудро. Але це ускладнить проникнення Меліси. Вона постояла якусь мить, намагаючись відчути силу закляття якнайповніше. Поколювання уже стихло, тож вона цілком ймовірно могла б увійти до кабінету. Дівчина оглянула двері іще раз, торкаючись гладкого дерева. Нарешті її пальці нащупали зазубрини під самою ручкою. Пригледівшись, Меліса розпізнала пташку, таку криву й незграбну, мов її накарлякала дитина. Однак вона уже знала, що це не якась там дитяча витівка, а магічний символ — попередження. Можна легко увійти до кабінету, та Кадел миттю про це дізнається. А, враховуючи що вся родина обідає, це буде надто підозріло. Доведеться вигадувати кращий план. 

Меліса дозволила собі притулилися чолом до холодної поверхні дверей. У ній вирувала суміш різких почуттів: розчарування, полегшення, тривога. Хотілося розвернутися й бігти з цього будинку якнайдалі. Однак вона змусила себе заспокоїтися і так само тихо покинула господарське крило, молячись, щоб не зустріти нікого на своєму шляху. Зрештою, дещо їй таки вдалося вивідати. 

Проминаючи вхідні двері, Меліса помітила, що вони лишилися прочинені. Якусь мить дівчина вагалася, чи не зачинити їх, а тоді згадала, що її взагалі не мало б бути у цій частині будинку, і кинулась бігти, аж доки не опинилась на кухні.

— Ти щось довго, — з докором кинула Зоряна.

— Вибач, — видихнула Меліса, відсапуючись. Вранішня тривога накотила на неї новою хвилею. 

— Мусиш занести прибори, бо Власта вже десь загубилась. А господар не чекатиме. 

— Господар?

— Так, господар, — роздратовано повторила Зоряна. — Господар приїхав і, певно, голодний з дороги, тож візьми вже себе в руки й занеси йому тарілку.

— Зараз, відказала Меліса й схопилась накладати прибори на тацю, ледь стримуючи тремтіння в руках. Чи то через небезпечну вилазку, чи через неминучу зустріч із батьком.

Уже до болю знайома їдальня раптом видалась сліпуче світлою, так що аж захотілося відступити назад, проте такої розкоші Меліса собі дозволити не могла. Зміїні очі далів уже вп’ялися у неї байдужим поглядом, тим часом, як господар дому вільно розкинувся на стільці й провадив:

— Я таки пропоную відкласти пікнік іще на тиждень. Ми навіть не встигли облаштуватися в домі. 

Меліса опустила очі, щоб не бачити знайомі риси, руде волосся і сліпуче білий сюртук. Вона обережно поставила тарілку, розклала прибори й прибрала тацю зі столу, прагнучи вийти з їдальні якнайшвидше. 

— Дякую, — мовив чоловік, і його голос відлунив гострою голкою у серці Меліси. 

— Нема за що, шановний дале, — пробелькотіла вона, не підводячи погляду. Однак вона відчувала, що чорні очі із гострою зіницею дивляться на неї, вивчають. 

— Завжди є за що, — відказав Кадел за хвилю. — Здається, я тебе десь бачив. 

Серце Меліси пропустило удар. Трясця, він її упізнав!

— Ні, шановний дале, — збрехала дівчина, швидко вклонилась і покинула їдальню. Уже спускаючись сходами, вона почула голос Стелли: 

— Якщо вже збираємося перенести пікнік, тоді краще на свято. І запросимо більше гостей. 

— Це чудова ідея. Я б хотів запросити наших друзів з інших кланів, доки вони в Астурі, — відповів їй чоловік, і в ту ж мить Меліса відчула, що знову може дихати. Дали не надто переймаються людьми, тож Кадел швидко викине її з голови. 

Решта дня минула як у тумані. Меліса більше не ризикувала покидати кухню, чого від неї і не вимагали. 

— Ти якась сьогодні замучена, — зауважила Зоряна. — Ніби ж працювала раніше на кухні. 

— Просто ще не звикла до нового місця. 

— Ну нічого, звикнеш. Нам ще тільки прибратися тут і будемо вільні. 

Меліса лиш кивнула у відповідь, бажаючи якнайшвидше опинитися у своїй кімнаті, освітленій багряними променями призахідного сонця.

Вона не втомилась, адже звикла працювати на кухні, однак відчувала себе цілком безсилою, мовби якийсь дрібний паразит поселився у її душі й шкрібся гострими пазурами, нашіптуючи сумні думки. 

Меліса потягнулася до кишені, де заховала свій скарб — подарунок Марка. Шовкові стрічки приємно ковзнули між пальців, але замість полегшення навіяли сумні спогади. Дівчина затисла прикрасу в долоні й замружила очі, дозволивши собі відчути біль. 

"Один", — порахувала вона подумки й воскресила у пам'яті зелений ліс з його чарівним шепотом. 

"Два"

Будинок пекарів. У ніс вдарив запах свіжої випічки. Перед очима промайнули обличчя всієї родини. Промениста усмішка Філя вирвала схлип із її горла. 

"Три"

Світлі кучері Марка, мокрі від снігу. Щоки червоні й холодні, але його обійми найтепліші у світі. Він тримав її, коли здавалося, що світ розколовся на друзки, коли вогонь виривався з-під її волі. Він до останнього намагався втримати її, але не зміг. Лиш крик його відчаю навіки застиг у пам'яті. 

"Усе!"

Меліса різко розплющила очі й витерла сльози, проганяючи ностальгічні думки. Вона робила так кожного разу, як туга ставала нестерпною, тоді здавалося, що у неї є влада над власним смутком. Але з кожним разом ця брехня ставала все більш крихкою.

Бо насправді вона не контролювала нічого й досі не розуміла, як опинилась так далеко у горах, у будинку ненависних далів під владою чужих амбіцій. Та ж їй байдуже до їхніх інтриг. Але вибору нема і ніколи не було. Усі її намагання противитися долі лише заводили глибше у чорні нетрі життя серед далів.