Раді Вас бачити!

Колючий вітер проймав її до кісток. Меліса притулилась до теплої шиї грифона, сховавши руки в його золотій гриві. Звіру це не сподобалось. Він різко пірнув у повітрі й пронизливо вискнув.

— Тихо, — мовив маг, натягаючи повід та водночас відхиляючи Мелісу від грифона. — Нервовий хлопець, йому таке не подобається.

Дівчина лиш пирхнула у відповідь, здригаючись від нового пориву вітру. Політ на грифоні був чи не гіршим від пішого переходу гір. Спочатку вона милувалась красою полонин та пухнастими хмарами, що ліниво ковзали небом, мов казкові велетні. Однак з наближенням світанку Меліса все дужче замерзала. Спина затерпла від довгого сидіння. А бідну Омелію взагалі нудило безперестанку. Дівчата вже ладні були приземлитись де-завгодно аби тільки відчути тверду землю під ногами.

Та грифони несли їх далі, проминаючи ліси й зелені верхівки лісів, блискучі струмки та дерев’яні хати, що здавалися зовсім крихітними з висоти пташиного польоту. Кілька разів вони бачили піших мандрівників, що простували дорогою з повними возами.

Невдовзі перед ними постали кам’яні мури, за якими вишикувались ряди будівель, укритих чорною черепицею. Попри страх упасти, Меліса витягнула шию, щоб краще розгледіти величезну кам’яну твердиню.

— Це Астур — наша столиця, — пояснив маг.

Меліса не стримала усмішку. Хоч яким важким був шлях, вона таки дісталась серця клану Чорних і вже скоро зможе віднайти свою матір.

— Гарно, — зітхнула Сара.

— Звісно гарно, — пирхнув маг позаду неї. — Але не надто захоплюйся. Ви будете працювати у маєтках поза Астуром. Це далеченько звідси.

Йому вдалося зіпсувати радісний момент кількома словами.

Грифони спускалися нижче, описуючи довгі кола у повітрі. Меліса схопилася за гриву звіра, ігноруючи його невдоволений писк. Важка долоня мага лягла їй на живіт, притискаючи ближче. За інших обставин дівчина обурилася б, проте цього разу, заклякла від страху, вона була рада відчути хоч якусь опору. А крилаті звірі продовжували стрімко летіти вниз, мов граючись із вітром. Мелісі ж ці ігри були зовсім не до вподоби. Вона міцно заплющила очі, проте й далі відчувала кожен шалений рух, що відгукувався у її тілі хвилею холоду.

Меліса змогла спокійно видихнути лише коли масивне тіло грифона притулилося до землі. Вона повільно розплющила очі, роззираючись довкола. Краєвид був уже знайомим: зелена долина, оточена високими соснами, що здіймаються аж до чорних шпилів. Певно, десь поблизу біжить швидкоплинна гірська річка.

— Ходімо, — покликав її маг. Він легко зіскочив з грифона й одразу ж простягнув їй руку.

Меліса мимоволі пирхнула. Ці потвори вирвали їх з дому та везли як рабів. Звідки раптом така дбайливість?

— Хутчіше, — гримнув маг, розбиваючи хибну ілюзію.

Меліса злізла з грифона далеко не так граційно, як його власник, і ледве втрималася на ногах. Однак їй пощастило більше ніж бідній Омелії, яку вкотре знудило.

— І знову на мої чоботи! — обурився маг, що летів з нею.

— Витрися, — мовив йому третій і витягнув хустинку з кишені. Іншою рукою він міцно схопив передпліччя Сари, мов би боявся, що та утече.

— Ми поспішаємо, — нагадав старший нелюд, не спускаючи очей з Меліси.

— Ми завжди поспішаємо, — відказав йому молодий маг, що саме витирав чоботи. Однак він таки поквапився під грізним поглядом старшого мага.

Вони рушили далі, лишивши грифонів серед зеленої галявини. Меліса помітила, що звірі навіть не намагалися утекти, лише розтягнулися на траві, втомлено склавши масивні пір’яні крила. Та, варто було дівчині поглянути уперед, як її думки захопила зовсім інша річ — величний маєток бездоганно білого кольору, що виблискував мов перлина серед чорних гір. Дивно, як вона не помітила його раніше.

Широка стежка вела їх до самого порогу. Заквітчані дерева та кущі обвивали маєток довкола, простягаючи свої гілки до вікон з кольорового скла, що позирали на них мов тисячі очей.

— Як добре, що ви вже прибули, — вибігла до них огрядна жіночка у білому фартусі. — Роботи хоч відбавляй. Ледве на ногах тримаюся.

«Людина», — видихнула з полегшенням Меліса, приглядаючись до кругленького обличчя, розчервонілого від бігу, й цілком звичайних очей, чи то сірих, чи то голубих.

— Мені це не цікаво, проведи нас до господаря, — відрізав маг.

— Нема його. Ось ваша платня, — жінка витягнула з кишені в’язку монет. Такого Меліса ще не бачила. Монети мали невеличку дірку і були нанизані на нитку, мов намисто.

— А господиня є? — недовірливо запитав маг.

— Перерахуй коли не віриш, — образилась служниця, простягаючи в’язку.

— Нам треба поговорити з господарем маєтку або його дружиною. Не з людською служницею, — в останніх словах бриніла відкрита зневага. — У нас обмаль часу, роби як кажуть.

Жінці не лишилося нічого іншого, як тільки провести магів усередину.

— Займися ними, ми знаємо куди йти, — віддав останній наказ головний з магів та разом зі своїми супутниками рушив сходами вгору.

Служниця провела їх розгубленим поглядом, але перечити не посміла.

— Що з нами буде? — озвалась Сара, привертаючи увагу жінки.

— Нічого, — оговталась та. — Я вам усе покажу й поясню.

Маєток ділився на різні частини: кімнати слуг, хазяйські покої, гостьові спальні та кілька просторих зал, де зазвичай проводили банкети. І уся ця розкіш належала поважному лорду на ім’я Кавері, який, щоправда, рідко сюди навідувався. Наразі маєтком керувала його дружина— дала Евлін.

— Вони утримують величезний будинок тільки для того, щоб приїздити сюди кілька раз на рік? — перепитала Сара, оглядаючи важкі різьблені двері.

— А тобі яка різниця? Тішся, що маєш роботу, — відказала служниця.

 Меліса йшла за ними, байдуже переставляючи ноги. Як тільки вона зрозуміла, що власник маєтку не той посланець, якого вона шукала, гірке розчарування розлилось в її душі мов чорнило. Вона вже не була така впевнена у своєму рішенні.

— А як ви вибираєтесь до міста? — запитала дівчина з надією на чудо.

— Нащо нам їздити до міста? — здивувалась служниця. — Якщо чогось бракує, замовляємо листом. А до міста треба день возом їхати та ще й пішки потім мандрувати.

Мелісі хотілось закричати на все горло. Це ж треба потрапити у таку глушину!

Служниця показала їм малесенькі кімнатки, які радше нагадували комірчини із вузьким ліжком та хиткою поличкою біля віконця. Меліса з тугою згадала просторий будинок пекарів, що пахнув хлібом та затишком.

— Не так вже й погано, — присвиснула Сара.

Меліса зайшла до своєї кімнати, зачинила двері й упала лицем в подушку. Вона сподівалась, що, вирушивши з магами, наблизиться до своєї мети, проте застрягла в черговій халепі — у темній сирій коморі. Якби ж був якийсь вихід, хоч якась можливість вибратися з цієї глушини, задля цього дівчина працювала б і день і ніч. Та втома і розчарування змусили її зневіритись у своїх замислах. Картина щасливого майбутнього із матір’ю в краю високих гір танула на очах.

Меліса не знала, скільки часу минуло, поки вона тамувала схлипи. Стукіт у двері змусив її підвестися та витерти сльози. На порозі стояла Сара.

— Нас покликали обідати, — сказала вона й примружила світлі очі, приглядаючись до Меліси. — Чого це ти?

— Та нічого, просто втомилась, — відказала та, прослизаючи у довгий коридор, викладений блискучими білими плитами.

— Сумуєш за Таєю, — висунула здогадку Сара, та одразу ж додала: — Не хвилюйся, ти ж тут не сама. Утрьох якось впораємось.

У її голосі дзвеніла обнадійлива впевненість, що змусила Мелісу всміхнутись.

— Дякую, — відповіла вона. Нехай Сара не могла допомогти їй, та все ж вони були разом, а це вже щось.

— Ходімо до Омелії, — мовила Сара, крокуючи до іншої комори-кімнати.

— Головне не заблукати. А то лишимось без сніданку.

Меліса обвела поглядом довгий коридор з рядом вітражних вікон. Кольорові скельця забарвлювали світло у червоний, синій, жовтий кольори, відкидаючи химерні тіні на білі плити. Вони були красивими. Марко, потрапивши сюди, був би в захваті. Він любив такі чудні витвори. Проте, скільки б дівчина не приглядалася до витончених візерунків, їй все одно бракувало звичайного сонячного проміння та зелених краєвидів, що не проглядалися крізь пофарбоване скло.

— І сніданком не обійдеться, — докинула Сара, вириваючи її з задуми. — Мене попередили, що коли ми випадково звернемо у хазяйське крило, нас покарають. І ніяких виправдань. Господиня не любить, коли слуги плутаються під ногами.

Меліса відповіла здивованим поглядом. Це було лиш одне з багатьох правил, яке їй довелося вивчити за наступні декілька днів.

Наступного дня вони отримали однаковий одяг — прості сірі сукенки з довгими рукавами, а до них білі фартухи з великими кишенями та очіпки.

— Побачу вас з розпущеними косами — накажу обрізати, — пригрозила огрядна служниця, що напередодні провела їх до маєтку. Вона не називала свого імені й веліла кликати її Старшою. Та невдовзі Меліса дізналась, що поза очі робітники маєтку називають цю жінку Страшою і не дарма.

 Страша вигадувала десятки правил та не оминала жодної можливості вичитати слуг. Навіть найменша піщинка чи хвилинне запізнення не могли лишитися непоміченими. Безжальна служниця одразу ж насуплювала кудлаті чорні брови і довго вичитувала порушника, аж доки їй на думку не спадало відповідне покарання.

Окрім Сари, Омелії та самої Меліси був іще з десяток слуг, що опікувалися маєтком. На кухні поралася трійка друзів: кухар та дві помічниці, а у саду працював літній чоловік з сином. І всі вони були людьми. Ніби існував якийсь неписаний закон: потвори повелівають — люди їм служать.

— Будете прибирати на першому поверсі, — винесла свій вердикт Страша, склавши руки на грудях. — Сьогодні помиєте вікна. І щоб мені без лінощів! Кожне скельце має блищати.

 Омелія тихо зітхнула та, зловивши на собі пронизуючий погляд Страші, виструнчилась мов солдат.

— Я хотіла б працювати на кухні, — заявила Меліса, і, доки служниця не встигла розтулити рота, додала: — Я все вмію готувати. Вдома займалась випічкою, навіть на ярмарок пекла.

 Якщо вже вона мусить лишатися в цій дірі, то хоча б триматиметься ближче до вогню.

— На кухні вистачає рук. Не морочи мені голови, — відмахнулась Страша.

Мелісі не лишилось нічого іншого, як взятися за миття вікон. Та після кількох годин полірування кольорового скла, коли вже їй перед очима блимали червоно-жовті вогники, Страша з’явилася знов, ніби виросла із-під землі.

— Кажеш, на випічці знаєшся? — запитала вона.

Меліса кивнула. Сара з Омелією перезирнулись між собою з німим запитанням.

— Дала Евлін веліла подати на обід слойки з різними начинками. Впораєшся з таким? — Страша зміряла її прискіпливим поглядом.

— Так.

— Де кухня знаєш? — продовжила допитуватися служниця, а, коли Меліса вкотре кивнула, додала: — Тоді чого ти сидиш?

Дівчина зірвалась на ноги, кинула ганчірку й рушила в бік кухні.

Сара на це лиш присвиснула:

— А ти свого доб’єшся.

Меліса сподівалася, що це комплімент. Не хотілося псувати дружні стосунки з дівчатами, особливо після того, що сталося в хатині старости. Пекучий докір в очах Таї досі виринав у спогадах немов дошкульна скалка.

На щастя, робота відволікала від нав’язливих думок. На кухні було нелегко. У повітрі стояла задуха, і навіть апетитний запах не приносив полегшення, а тільки паморочив голову. Під вечір вона була настільки втомлена, що не мала сил навіть проковтнути вечерю.

— Ти вже нарізала м’ясо? Не спи! Чи хочеш лишити господиню голодною? — гаркнув кухар, не відриваючи погляду від паруючого казану.

Меліса чхати хотіла на господиню, та проковтнула їдкі слова.

— Годі тобі, Янку, — заступилася Хельга, інша служниця, жартома плеснувши кухаря по плечу.

Ці двоє походили з одного селища, жили по сусідству та й до праці подалися разом. Янко був повнуватим та часто буркотів, однак працював не покладаючи рук. Любив він свою справу. А у перервах оповідав веселі історії, і лагідна усмішка не сходила з його смаглявого обличчя.

Хельга за вдачею скоріше нагадувала тихе лісове озеро. У великих блакитних очах відображався теплий спокій, товста руса коса була надійно схована під очіпком, так що жодна волосина не спадала їй на чоло. Говорила вона не голосно й стримано, ніколи не жалілася, проте дуже зраділа появі Меліси на кухні. Бідна дівчина, хоч і мала хист до готування, та руки її були всі вкриті дрібними шрамами й опіками. Певно, не таланило.

Наступного ранку Меліса зустріла іще одну служницю — Риту, молодшу сестру Хельги. Вона була іще худеньким підлітком з гострим підборіддям та щедрим розсипом ластовиння на блідому личку. Рита не готувала, але виконувала багато доручень: то чистила овочі, то бігала до комори по харчі, прибирала, подавала. Говірка була страшно, не замовкала ні на мить. Тож коли Страша забирала дівчинку до маєтку для іншої роботи, у кухні ставало якось сумно й порожньо.

— Твоя сестра ще дуже юна. Чому вона пішла працювати? — якось запитала Меліса.

— Вона мусить працювати, щоб влаштувати собі життя, — відповіла Хельга.

— Але хіба не надто рано. Вона могла іще лишитися вдома.

Якусь мить Хельга мовчала, витираючи рушником тарілки. Та за кілька хвилин вона таки пояснила:

— Рита не може лишитися вдома. Наш старший брат збирається одружуватися, тож оселиться з дружиною у нашій хатині. За законом я маю право на половину батьківського майна, але не хочу жити у родини на голові, тому ми домовилися, що брат віддасть мені половину вартості землі. І я, звісно ж, поділюся з Ритою. Одна лише проблема — брат не має стільки грошей, тому платитиме частинами. На це підуть роки. А ми з Ритою маємо самі заробити собі на життя.

— Щось я нічого не зрозуміла, — відказала Меліса, намагаючись укласти в голові цю дивну сімейну історію.

Цього разу озвався кухар:

— За законами клану Чорних, батьківське майно розділяється порівну між двома старшими дітьми. Або якщо є діти різних статей, то між старшим братом і старшою сестрою. Зазвичай хтось один забирає собі землю, а інший отримує рівноцінну кількість грошей. Молодші діти лишаються ні з чим.

Хельга згідно кивнула, продовжуючи працювати. Однак Мелісу обурили місцеві звичаї.

— Це ж несправедливо, — випалила вона й водночас зловила на собі красномовний погляд кухаря: багато говориш, мало робиш. Дівчина швидко взялася замішувати тісто, проте не полишила розмову. — У вас дивні закони. Чому не можна розділити майно між усіма дітьми?

— Усе просто: в горах мало родючих земель. Коли б ми почали ділити їх між усіма, то лишилися б самі клаптики, — терпляче пояснила Хельга, хоча в її голосі промайнуло глухе роздратування.

— Але ж можна жити разом на одній землі, — заперечила Меліса.

— Дурниці, — тут вже не витримав кухар. — Кожен повинен мати свій дім.

— Тільки у молодших дітей не буде дому, — не вгавала дівчина.

— Чому ж, — не погодилась Хельга. — Ми можемо збудувати собі дім десь за містом, будемо там працювати.

— А чому не в місті? Астур, здається, дуже гарний, — мовила Меліса, згадуючи політ на грифоні. Якби вони з матір’ю мали вдосталь грошей, то, певно оселилися б в одній із маленьких кам’яниць десь поблизу ринку, щоб продавати свої чаї та трави.

— Чи ти з неба впала, Мелісо? — здивувалася Хельга. — Та дали скоріше спалять Астур до щенту, ніж дозволять людям там мешкати.

— І не став дурних запитань, — втрутився кухар. — Що там з тістом?

— Майже готове, — відповіла Меліса і до кінця дня не озвалась ні словом. Однак почуте не йшло з її голови. Що за чудернацькі звичаї? І чому не можна мешкати усім разом? Дівчина не могла навіть уявити, щоб в родині пекарів усе майно поділили між старшими братами ще при живих батьках, а молодшого Філя ледь не дитиною відправили на заробітки. Тим паче, Марко взагалі не збирався мешкати в батьківській хаті й марив життям у столиці.

Марко…

Меліса не дозволяла собі думати про нього надто часто, як і про всіх, за ким сумувала. Та раз у раз перед її очима поставали м’які знайомі риси, лагідна усмішка та неслухняні кучері, котрі так хотілося пригладити. У ці миті світ ніби завмирав, стаючи неймовірно холодним. Вона розуміла, що, навряд чи коли-небудь перейде гори. І вже напевно Марко не чекатиме на неї. Безглуздо навіть мріяти про таке.

Тож Меліса зосередилась на тому, що було їй підвладне. Вона все більше облаштовувала свою кімнатку, яка невдовзі набула цілком пристойного вигляду. Речей у дівчини майже не було. Усі скромні пожитки вона склала у старий кошик, позичений на кухні, та сховала під ліжко. На підвіконні оселилась висока склянка. Кожного ранку перед роботою Меліса швиденько вибігала на двір та зривала кілька яскравих квіток, приносячи їхні весняні пахощі до своєї комірчини.

Минали дні, складаючись у тижні. Весна розквітала зеленню трав та ніжним цвітом дерев у саду. Квіти в полі розпускалися й хитались від вітру, мов барвисті метелики, розфарбовуючи сірі безпросвітні дні.

Та одноманітність виснажувала. Меліса вже вивчила кожен закуток кухні, кожен дюйм бездоганних пустих коридорів. Думка про втечу з’являлась все частіше, і невдовзі почала нагадувати план. Вона стала приглядатися до інших слуг, особливо до тих, хто працював уночі, щоб знати, кого доведеться оминути. Якось їй вдалося украсти ножа та трохи черствого хліба – не найкраща їжа, проте не голодуватиме в дорозі. Вона планувала узяти ще трохи перед самою втечею.

І ось, коли вже Меліса була цілком впевнена у своїх намірах, усе змінилось в одну мить. Того ранку дівчина нарізала м’ясо, крадькома позираючи на комору, щоб узяти ще чогось їстівного, аж тут до кухні увірвалась розчервоніла Рита.

— Господар приїхав! — вигукнула вона, схопила обома руками глечик з водою, і, втамувавши спрагу, гучно повторила: — Лорд Кавері повернувся.

— Ну нарешті, — зітхнула Хельга. В блакитних очах промайнув веселий блиск.

— Роботи тепер побільшає, — буркнув Ян звично невдоволеним голосом, та, попри показне роздратування, почав насвистувати веселу пісеньку і загалом оживився.

Меліса не розділяла радість інших слуг. Вона лиш хвилювалась, щоб приїзд господаря ніяк не вплинув на її втечу. Хтозна як тепер працюватимуть слуги.

Ближче до обіду до кухні забігла Страша.

— Сподіваюся все готово, — мовила вона, змірявши їх строгим поглядом, мов якихось злочинців, що вже провинилися. І, враховуючи наміри Меліси, це можна було б вважати правдою.

— Обід буде поданий вчасно, запевняю, — пробелькотів Ян, доки Хельга поралась із посудом.

— Сподіваюся, — процідила Страша. — Мусите працювати краще, ніж зазвичай. Все має бути бездоганним. Лорд Кавері бажає провести весняне святкування у маєтку. Прибудуть вельмишановні лорди: родина Вестів, подружжя Лоренів, лорд Кадел із синами, і навіть сам радник лорд Ареул.

 Меліса ледь не випустила з рук ніж, коли почула ім’я свого батька.

— Кадел? Посланець? — перепитала вона.

— А ти звідки знаєш? — запитала Страша, не відповівши.

— Він був нашим посланцем, — швидко відказала Меліса. Вона мусила тримати своє походження в таємниці та не викликати зайвих підозр. — У нашому місті його досі шанують як щедрого і доброго посланця. Хоч я й була дитиною, однак добре запам’ятала вельмишановного лорда Кадела.

Меліса відчула, як червоніють щоки від безглуздої брехні, однак Страша цього не помітила й задоволено кивнула.

— Що ж це, це дуже добре, — мовила вона, — Допомагатимеш служницям у маєтку. Покоївок бракує, а на кухні і без тебе якось давали раду.

Мелісі сперло дух, серце забилось шалено, мов обпечене. Ще мить тому вона збиралась тікати до Астуру, але тепер це не мало значення. Її батько буде тут, у цьому великому маєтку, схованому серед гір.

— Не заздрю тобі, — співчутливо мовила Хельга.

Меліса лиш коротко кивнула у відповідь. Хай там як, вона нарешті отримає відповіді, які так довго шукала.