Раді Вас бачити!

Солодкий запах польових квітів приємно лоскотав ніздрі. Вони розсипалися серед зеленого килиму трав, мов кольорові самоцвіти. Ліс буяв життям, у кронах дерев ховалися щебетливі пташки, а неподалік ледь чутно дзюркотіла ріка — не мілкий гірський струмочок, а глибока спокійна вода, чиста й блакитна, як очі богині Дари, що обдарувала людей теплом і врожаєм. Восени вітерцем промчиться її пустоливий брат Фоль, розфарбує листя яскравими барвами, а тоді зірве їх, розкидає килимом на землі. І підземний бог Шель укриє голе віття теплою ковдрою снігу.

***

«Цікаво, чи в горах падає сніг?» — ця думка розбудила її, мов відро холодної води.

Меліса розплющила очі. За вікном застигла сіра імла, що віщувала вологу погоду. Після жорстокої спеки нарешті випали дощі, сповнивши повітря приємною прохолодою.

Та ніхто з родини не розділяв її радості з цього приводу. Етельстан прийшов додому мокрий до нитки. І, хоч магія вогню, миттю висушила його одяг, він продовжував буркотіти щось про вибрики погоди й зіпсовані плани. Стелла повністю розділяла настрій пасинка. Довгоочікуваний пікнік, що мав відбутися наприкінці тижня, опинився під загрозою. Дружна Кадела увесь день не відводила погляду від вікна, по якому збігали струмочки води, мов би намагалась зачаклувати їх. Та дощ не зважав на роздратований блиск її зміїних очей, так само як і молодший син, що вважав своїм обов’язком відпускати невдоволені коментарі з будь-якого приводу, долучаючись до старшого брата. Їхній батько взагалі не з’явився за столом, не попередивши нікого про свою відсутність.

На відміну від решти родини, Артур і Ейнар поводились звично. Перший не полінувався елегантно укласти руді пасма й убрався в смарагдовий камзол із скромним, проте не менш вишуканим кроєм — надто вишуканим як для сніданку з родиною.

— У тебе якісь плани, Артуре? — здивувалась Стелла, коли він підвівся з-за столу, ледве торкнувшись їжі.

— Звичайно, мамо, — відповів дал із зухвалою усмішкою на обличчі.

— Куди ти йдеш? — запитала вона вслід хлопцю, що швидким кроком промайнув широкий стіл, лишивши за собою шлейф терпкого деревного парфуму.

— Таємниця, — кинув він й зник за дверима. Це була вже третя акція за тиждень.

— Весь у батька, — зітхнула Стелла, а тоді різко випрямила спину, мов би згадала про присутність усіх синів та ще й двох служниць. До кінця сніданку вона не мовила жодного слова, і, попри палку заздрість, Меліса відчула краплю жалю до цієї красивої гордої жінки, що мусила проковтнути чимало образ у своєму житті.

Однак проблиск співчуття тривав не довго. Невдовзі думки дівчини повернулись до кіпи власних проблем і нагальних справ.

— До нас гості, — повідомила Власта, знову з’явившись на кухні. — Дивно, що у таку погоду хтось має бажання виходити з дому. Я б носа не висунула за двері, коли з неба ллє як з відра.

— Ти і не висовуєш, а останнім часом взагалі тільки скиглиш, — з докором кинула Зоряна, і, доки Власта не відкрила рота, щоб заперечити, продовжила. — Що нам готувати?

— Гостей четверо — усі поважні дали. Господарі веліли подати зараз гарячі напої, фрукти, десерти, а на обід приготувати печеню і пироги, — перелічила служниця, кидаючи ображені погляди в бік Зоряни. Але дівчина не мала наміру перепрошувати, лише уважно вислухала доручення й кивнула.

Меліса обвела кухню стривоженим поглядом. Начищені до блиску кастрюлі були порожні, а у коморі, може й знайдеться миска ягід та ранні сливи, та з солодкого лишився тільки цукор.

— Цікаво, де ми візьмемо десерти, — зітхнула Зоряна, розділяючи її побоювання.

— Що як викласти сир у креманки, а зверху насипати ягоди? — запропонувала Меліса, згадавши своє дитинство. Колись це була її улюблена страва. Літніми вечорами мати діставала з полиць надщерблені склянки й насипала до них чорниці, перемішуючи з солодким сиром. Цей смак навіки закарбувався у її пам’яті як символ літа.

— Надто просто. Не впевнена, що дали оцінять, — скептично протягнула Зоряна, вириваючи Мелісу зі спогадів.

— А що нам лишається? — зітхнула дівчина, вкотре роззираючись, ніби сподівалась, що зараз одна із шафок відчиниться і там магічним чином з’явиться шоколадний торт і марципани.

— Гаразд, — здалася Зоряна. — Поллємо зверху шоколадом, і буде вишуканий десерт «Сирний безлад у шоколадному відчаї».

Меліса пирхнула від сміху. Ось це була Зоряна, яку вона знала.

— Чого ти там смієшся? Берися до роботи, — наказала та удавано строгим голосом, хоча й сама ледь стримувала усмішку.

Меліса пурхнула до шафки зі скляними креманками, сподіваючись, що для неї теж лишиться дрібка вишуканого десерту.

— Цікаво, що то за гості? — мовила замислено.

— Піднімишся й побачиш. Ти ж завжди так робиш.

Меліса зауважила шпильку в її голосі, та вирішила не зважати. Будь-яке слово, випадково зронене Каделом, могло стати ключем до його таємниць, тож у неї не було іншого вибору.

Дівчина спритно розкладала десерти у креманки, пурхаючи кухнею мов метелик. Чи то дощ так підняв її настрій, ніжно постукуючи у шиби й проникаючи в будинок приємною свіжістю. Чи може це була неочікувана поява гостей, що збудила її цікавіть; але Меліса ледь не підстрибувала з нетерпіння, доки розчервоніла Власта врешті з’явилась у дверях і, як завжди, не могла обійтися без допомоги.

— Не барися, — кинула Зоряна услід Мелісі, що ледве встигла приховати задоволену посмішку.

Стелла обрала одну із затишних віталень на першому поверсі. Широкий простір купався у м’якій блакиті, що охопила і стіни, і пухкий теплий килим, і навіть витончені вази зі свіжими піонами. Також впадало в око срібло, що розквітало повсюди химерними візерунками. Срібними були дивани й крісла із вигнутими ніжками, важкі завіси, що сховали сіру пелену дощу за вікном, і тендітні підсвічники, наразі незапалені. Лише тріскотливе полум’я у каміні порушувало холодний спокій вишуканого покою, проте саме його жадали змерзлі гості, що вільно розмістилися у кріслах, підсунувшись якнайближче до вогню, хоча їхній одяг давно висушили магією.

— Я тоді ще був нерозважливим юнаком. Прагнув пригод і розваг, — оповідав Алістер Кадел із сумішшю веселості й ностальгії у дзвінкому голосі. Меліса мусила визнати, що її батько вміє справляти враження. Слова злітали з його вуст легко і невимушено, зачаровуючи слухачів медовим тембром. В очах сяяв веселий блиск, а лагідна усмішка згладжувала гострі риси смаглявого обличчя, зробивши його іще привабливішим. У мінливих відблисках вогню сховалися зміїні зіниці, та водночас стали помітніші дрібні зморшки під очима, тож якоїсь миті Меліса могла уявити, що у півкроку від неї сидить не могутній дал, а звичайний людський чоловік, що міг стати її справжнім батьком.

— Яка захоплива історія, — зітхнула світлокоса дальї у сукні із напівпрозорого серпантину. Кадел кивнув їй на знак подяки — зблиснули жовті зіниці, розвіявши ілюзію.

— Щиро заздрю вашій дружині. Мій чоловік зовсім не любить подорожі, — лепетала далі гостя, і лише найуважніший спостерігач помітив би похмуру тінь, що промайнула обличчям Стелли. Однак усі були страшенно зайняті розмовою.

Обік замилованої гості, сидів мовчазний дал, що лагідно погладжував тонкі пальці жінки — очевидно її чоловік. На сусідньому кріслі витягнув ноги до вогню молодик, чиє обличчя ховалось в тіні, а коло нього примостився старший дал із брунатними вусами, що саме розпитував Кадела про його останню подорож до сусіднього клану.

Молодший син — Ерік, користуючись моментом, потягнувся до склянки з бурштиновим напоєм, напевно, надто міцним для його юного віку. Та веселощі скінчилися дуже швидко. Етельстан помітив його пориви й зміряв хлопця докірливим поглядом, ніби намагався пригвинтити його очима до землі.

Ейнар, що стояв до брата значно ближче, здавалося, не помітив його намірів або не хотів помічати. Він похмуро підпирав стіну, схрестивши руки на грудях. Чорний одяг підкреслював тіні смутку на блідому обличчі. Позашлюбний син Кадела ніколи не відзначався життєрадісним настроєм чи балакучістю, проте цього разу він був підозріло тихим і безрадісним.

— А тоді ми заклалися на ящик доброго вина, хто першим дістанеться вершини, — правив наступну байку Алістер.

Білява гостя дзвінко захихотіла. На мить вона повернулась до Меліси — і її великі очі зблиснули яскраво синім сяйвом.

— Принеси мені води.

— Так, дальї, — покірно кивнула Меліса й рушила до кухні.

Вона так звикла до зміїних очей місцевих далів, що вже майже забула про існування інших кланів та їхніх відмінностей. Гостя очевидно походила з клану Сапфірових, що вирізнялися синім кольором очей. Вони також мали вертикальні зіниці, проте чорні, що не були такими помітними у густій синиві.

— Гостя бажає води, — кинула Меліса, проминаючи заклопотану Зоряну.

— Вертайся вже сюди, бо я не даю ради. Хай там Власта сама порається.

Меліса мовчки кивнула й хутко повернулася до їдальні, намагаючись зауважити, якого кольору очі решти гостей. Синісінькі мов волошки.

Відносини між кланом Чорних та Сапфірових можна було назвати пломенистими: то жагуча ненависть на межі війни, то палка дружба із дрібкою недовіри. Наразі панувала остання.

Зрештою, це два найбільш впливових клани, тож їхнє суперництво було неминучим. Чорні мали більше військо та вигідні позиції, родовища вугілля, золота й срібла. Сапфірові відзначилися кількістю земель, видобутком дорогоцінного каміння та своєю відданістю моді й показному блиску.

Інші клани навіть не намагалися дорівнятися їм, тож лише обирали на чий бік стати. Смарагдові, багаті на родовища, але недостатньо сильні, щоб відстоювати свої позиції, наразі підтримували Чорних. На їх бік також пристали Крижані або Білі, найменший клан, що відзначався даром ясновидіння і опікувався храмами, підтримуючи своє існування за рахунок паломництва. Червоні — треті за силою і перші за кількістю підвладних земель у краю людей, довгий час підтримували клан Сапфірових, однак останніми роками ширилися тривожні чутки щодо їхніх намірів розірвати дружні зв’язки.

Останній клан — Сірих або Крицевих, складався переважно із бідних воїнів, що мешкали коло небезпечного океану й уперто не бажали вступати в політичні інтриги. Вони весь час потребували підтримки інших кланів, і майже не володіли цінними ресурсами. Майже. Єдиний скарб цього клану — перли, що добувалися з великим ризиком та цінувалися в інших кланах більше, ніж діаманти.

Уже повернувшись до кухні, Меліса раптом згадала, що мати Ейнара — сумнозвісна коханка Кадела, походила саме з клану Сапфірових, як і четверо гостей у вітальні. Чи не тому він був таким похмурим і малослівним?

Вона викинула цю думку з голови, поринаючи в роботу. Зрештою, чим раніше вони завершать готувати, тим більше буде шансів знову опинитися в їдальні і хоч трохи послухати розмови далів.

— Неси вже їх раз зголосилась тягати підноси. Власта щось не надто поспішає до нас, — кинула Зоряна, махнувши рукою.

Меліса лиш мовчки кивнула й за кілька хвилин знову опинилась у блакитній вітальні.

— Навідуйтеся до нас частіше, — пролунав голос Кадела, гучний і дзвінко веселий.

— Ми б з радістю, але ситуація така непевна, — зітхнула гостя, розгладжуючи на спідниці неіснуючі складки.

— Усе через невдячних шахтарів, — пояснив її чоловік, задумливо обертаючи в руці кришталевий келих із бурштиновою рідиною. — Скиглять мов малі діти, а тоді влаштовують бунти. Мушу пильнувати їх, доки зовсім не зледачіли.

Якби Меліса виросла у родині далів і ніколи б не цікавилась тим, що далі її носа, то, напевно, згідно закивала б як і всі присутні. Однак, живучи серед звичайних людей, вона мала можливість побачити правду. Невдоволення шахтарів безумовно мало поважні причини.

А відверта зневага, що бриніла у голосі дала, підіймала у серці хвилі обурення. Дівчина ледь стрималась щоб не спитати: а звідки ж у цього поважного гостя масивні золоті персні, а у його дружини блискуче кольє із розсипом дорогоцінних каменів? Чи не ледачі шахтарі принесли йому ці дари? Чи не їхня важка праця забезпечує йому розкішне життя.

— Мало нам лурів, то ще й це напастя, — процідила Стелла.

— Щодо лурів не певен, та цю біду ми накликали самі, — озвався найстарший з гостей, і, коли погляди усіх присутніх прикипіли до нього, взявся пояснювати. — Шахтарі — здебільшого людська кров. У кращому випадку мають предка-дала в якомусь-там поколінні, що насправді нічого не значить, тож повторюся: вони — люди. А чи ми не самі залучили людей до гірського краю?

Меліса ледь не здригнулась на слові «залучили». Це так дали називають викрадення і рабство? Її гнів розквітнув новими іскрами, досі схований під кам’яною маскою, що грозилася тріснути в будь-яку мить.

— Погоджуюсь з вами. У містах все більше людської крові. І я розумію, що вони хороші працівники, та це ж наша земля, — видав Етельстан, наголосивши на слові «наша».

— Чому ми не можемо їх просто вигнати? — запитав раптом Ерік.

Меліса зраділа, що давно вже поставила тацю на стіл, а то могла б вивернути її ненароком на доброзичливих господарів. Ставлення далів до людей зовсім її не дивувало, та дівчина не очікувала такої відвертої зневаги, тим паче у присутності двох служниць — жінок людської крові. Чи вони взагалі нічого не значать? Як трикляті сині стіни чи подушки?

Кров стукотіла у скронях, розганяючи жар тілом. Цього не можна подарувати, байдуже як, але вона мусить втрутитися.

— Це вимушена міра. Нам бракує працівників, а люди чудово виконують свою роботу, — чи не вперше за весь вечір озвався молодий чоловік, чиє обличчя ховалось в тіні.

— Так, але у їхньої роботи є ціна, що нестримно зростає, — заперечив Етельстан. — І справа зовсім не в грошах. Люди вимагають більше прав, більше свободи. Вони загарбують наші традиції.

Меліса ледь не пирхнула зі сміху. Чи могли люди хоч щось загарбати у світі далів? Вона особисто украла дві стрічки — і небо не впало на землю.

— Люди не можуть вкрасти чи знищити традиції далів, — задумливо мовив Кадел.

— Боюся, вони з тобою не погодяться, як і шахтарі чи солдати. Серед нижніх верств шириться невдоволення, — заперечив найстарший із гостей.

— Ви слушно зауважили щодо «нижніх верств», — озвався Етельстан, — Влада у руках високих родів, тож це ми мусимо приймати рішення, а не низькородні чужинці.

Меліса ніби почула тонкий дзенькіт, з яким розбилися останні краплі її терпіння. Годі вже бути покірною служницею!

Вогонь в каміні здійнявся вище, мов підла змія, що непомітно скрадається, вичікуючи вдалу мить. Кілька довгих секунд — і яскрава іскра вилітає з полум’я, зачепивши вишукану сукню білявої гості.

— Елен, — зірвався її чоловік, коли на тонкій тканині почала розростатися діра, випалена вогнем.

— Забери це! Хутчіше! — верещала вона у розпачі. Якоїсь миті Мелісу охопили сумніви, проте невеличка пожежа загасилась у три миги, тож вона дозволила собі відпустити докори сумління.

Дали облишили поливати брудом людей. Усі згуртувалися над засмученою дальї. Найбільше метушилася Стелла, намагаючись заспокоїти гостю. Чоловіки завбачливо відсунули крісла трохи далі від вогню. Ця колотнеча видавалася відверто смішною, однак Меліса притлумила посмішку й взялася допомагати. Маленька перемога озвалася радісним трепетом у всьому тілі, мов сотні барвистих метеликів, що уперше розправили крила з приходом весни. Іще одна украдена мить.

— Мелісо, — раптом покликав її Кадел.

У його голосі бринів мороз, що вбив примарних метеликів, а погляд, незвично гострий і пронизливий, уважно ковзав її обличчям. Серце дівчини завмерло в тривожному очікуванні.

— Принеси води, — врешті мовив він.

Меліса покірно кивнула і рушила до кухні попри тремтячі коліна. Кадел знає її ім’я. У цьому, звісно, немає нічого дивного, та цей небезпечний блиск в його очах і крижаний тон викликали підозри. Що як він упізнав її?

До кінця дня вона ледь тамувала бажання озирнутися, щоб пересвідчитися, чи бува Кадел не чатує на неї. А, коли вкотре відносила страви до блакитної вітальні, видихнула з полегшенням, зауваживши, що голова родини десь зник, тож решта вечора минула спокійно.

Меліса не могла дочекатися, коли зможе зачинити двері своєї кімнати і поринути у царство снів, забувши про коло турбот і страхів.

Тоненька свічка спалахнула танцюючим вогником, зграбним і невеличким. Гордість розтіклася приємним теплом у душі. З кожним разом їй вдавалося все краще. Постійні тренування приносили свої плоди.

Раптовий стук в двері змусив Мелісу здригнутися. Спершу вона заклякла від несподіванки, а тоді схопилася, збагнувши, що це може бути Кадел. Невже він таки її розкусив? Маркус попереджав, що її батько зовсім не дурень. І що тепер робити?

— Мелісо, — тихо покликав її чоловічий голос, зовсім не схожий на Каделів. — Я від Маркуса.

Якусь мить дівчина з подивом витріщалася на двері, а тоді прочинила їх, досі налякана. Перед нею стояв високий юнак — один із гостей. Вона врешті змогла розгледіти його обличчя, тепер уже не сховане в тіні. Прямі, проте одночасно лагідні риси свідчили про людську кров у його жилах. Коротке золоте волосся ледве торкалося широких темних брів. Та найбільше привертали увагу його глибокі сині очі, що сяяли привітним блиском.

— Привіт, — мовив він.

— Привіт, — відповіла вона мимоволі й одразу ж подумки ляснула себе по лобі. Хіба можна так вітатися з далом?

— Часу обмаль, тож слухай уважно, — прошепотів він, нахилившись до Меліси, так, що між їхніми обличчями майже не лишилося простору. Дівчина навіть змогла розгледіти бліді непомітні веснянки на його смаглявій шкірі. — Ми відкриємо кабінет Кадела разом під час пікніку. Зустрінемося ввечері напередодні. Опівночі коло майстерні Ніко. Запам’ятала?

Меліса лиш мовчки кивнула, подумки повторюючи почуте.

— Ось годинник. Маленький подарунок для нашої справи. На добраніч, Мелісо, — мовив він з м’якою усмішкою на обличчі і лишив у її долоні маленький кишеньковий годинник в металевій оправі.

Меліса стояла розгублена, намагаючись скласти докупи уламки подій. Шкода, що не дізналась ім’я цього дала. Коли б не характерні очі, вона б не впізнала у ньому представника зарозумілого виду. Чи можуть дали взагалі бути такими приємними?