Раді Вас бачити!

Вогонь танцював. Тягнулись увись червоні язики, переплітаючись у химерному ритмі, мов чарівні створіння з давніх казок. Легкі й вільні, вони розповідали свою історію, злітали до неба густим димом. Висока трава, що траплялась на їхньому шляху, поволі чорніла, схилялась і тоншала, аж доки не зникала зовсім розсипаючись іскрами.

Меліса забувала дихати, незмигно спостерігаючи за танцем вогню. Вона не мала страху, не розуміла, чому матір раптом прибігла й взялася гасити полум’я, а, коли не змогла, схопила доньку та чимдуж тікала від нього.

Меліса була замалою, аби щось розуміти. Вона тоді ледве вміла говорити. Люди іще не навчили її боятися стихії, тож дівчинка вперто прикипіла поглядом до червоної заграви, в якій відчувала безмежну силу, спокій і красу.

***

Меліса вже другий день жила на кухні й не бачила світу за нарізанням нескінченної кількості овочів, смажінням і випічкою, яка повністю лягла на її плечі, починаючи від рум’яних хлібин до солодких тістечок, пирогів і рогаликів. Але святкова ейфорія проникала крізь усі шпарини й навіть дісталась їхнього задушливого куточка. Гості прибували, сповнюючи кам’яні стіни радісним настроєм. Навіть Страша якось пом’якшала. Вона досі гаркала на слуг, проте стала частіше усміхатися, і таки дозволила вшанувати день Дари.

— Не можу дочекатися завтра, — мрійливо зітхнула Хельга.

— Завтра якраз найважче, — похмуро кинув Ян.

— Але ввечері ми нарешті будемо мати своє свято. Не пам’ятаю, коли востаннє відпочивала, — мовила дівчина і пошепки додала: — Таки добре, що дали покинуть маєток. Хтозна коли іще ми матимемо такий спокій.

За інших обставин Меліса погодилася б із нею, проте вона досі не поговорила з Каделом. І ця думка гризла її щоразу сильніше.

Рита також не поділяла радісного настрою сестри.

— А я б поглянула на далів. Давайте підемо за ними.

— Не кажи дурниць, — шикнула Хельга, давно вже сита витівками сестри. Однак дівча не вгавало.

— А що такого. Вони ж будуть в улоговині. Сховаємося собі за деревами та поглянемо.

— Навіть не кажи такого.

— Але ж…

— Досить, — цього разу не витримав Ян. — Дали славлять своїх богів, а ми — своїх. Нема чого до них іти.

Коли Рита покинула кухню, Меліса вирішила запитати:

— Невже жодна людина не намагалась підглянути за ма…, тобто далами?

— Це неможливо. Дали дуже обережні. Кажуть, вони навіть накладають закляття, щоб жодна людина не могла пройти крізь чарівну межу, — останні слова дівчина мовила пошепки, озираючись на двері кухні, ніби чекала, що маги спостерігатимуть за нею крізь щілину.

Меліса ледь стрималась від сміху. Цікаво, що сказала б Хельга, коли б побачила у неї вкрадену стрічку. Певно, втратила б мову, а то і притомність. Довелося б Яну її рятувати і приводити до тями. В уяві одразу постала яскрава картина. Бліда Хельга лежить на міцних руках свого друга, повільно розплющує великі блакитні очі й одразу ж прикипає поглядом до смаглявого чоловічого обличчя, відчуває його теплий подих. І робота вже нікого не цікавить.

— Чого це ти так усміхаєшся? — повернула її до реальності Хельга, цілком зосереджена і геть не романтична.

— Та нічого, — відказала Меліса. — А куди взагалі йдуть дали?

— Ніхто не знає, проте вони не відходять далеко, — мовила Хельга знизавши плечима. — Між горами є ущелина, десь там їхній печерний храм, а за горами улоговина, про яку казала Рита. Вона, певно, вирішила, піднятися на гору. Наївне дівчисько. Дали ж лишать там своїх вартових. Для нас цей шлях закритий.

«Лише для тих, хто народився людиною», — подумала Меліса, але вголос мовила зовсім інше:

— Це все надто складно.

— Ото ж бо. Годі цих дурниць, — кивнула Хельга, повертаючись до роботи, якої було хоч греблю гати.

Надвечір прийшла Страша. Вічно набурмосена служниця перелічила всі солодкі булочки, пишні пироги та тоненько нарізані хлібини, а згодом уважно оглянула велетенські миски з нарізаними салатами, перемішуючи їх дерев’яною ложкою, мов би на дні посудини була захована якась отрута. З такою самою прискіпливістю вона перевірила заздалегідь замариноване м’ясо, духмяну юшку в пузатому казані, нескінчену кількість тарталеток та млинців і невідь-скільки інших смачнющих страв. А наприкінці ще й зазирнула до комори, щоб підрахувати запаси. Меліса тоді дуже зраділа, що встигла повернути усі харчі, які таємно готувала до втечі.

— Дуже добре, — усміхнулась Страша, та за мить знову насупила чоло і владним тоном додала: — До світанку столи вже мають бути у саду, заставлені як належить.

— Чи не зарано? — здивувалась Меліса і одразу ж про це пожалкувала.

— Звісно, що ні. Свято почнеться з першими променями сонця, тож усе має бути готове.

— Але ж страви вихолонуть? — боязко озвався Ян.

— Чи я кажу про страви? — відказала Страша, глипнувши на нього, як на останнього бовдура. — Треба накрити столи і прикрасити все як слід. Що іще не ясно?

Ніхто не посмів і слова мовити, тож Страша обдарувала нещасну трійцю важким поглядом, зупинившись на Мелісі.

— Ти, — процідила вона й тицьнула пальцем в бік дівчини, — займешся цим. Матимеш менше дурних питань. А ви двоє, — кивнула вона на Яна й Хельгу, — приходите на кухню як завжди.

Не встигла Меліса отямитися від здивування, як уїдлива служниця швидким кроком покинула кухню.

— Співчуваю, — мовила Хельга самими губами.

Меліса лиш вдячно кивнула, шкодуючи, що взагалі вирішила питати щось у Страші. До свята лишалися лічені години, а вона так і не знайшла можливість наблизитися до Кадела.

***

Груда червоних серветок укотре втекла зі столу, підхоплена вітром.

— Трясця, — застогнала Меліса й узялася збирати серветки з трави, доки ніхто не побачив. Хоча хто мав би її побачити? Слуги повиносили столи іще звечора й, задоволені, пішли спати. Лише Меліса прокинулась вдосвіта аби випрасувати й розстелити скатертини, розкласти увесь посуд та ще й поставити свіжі квіти в порцелянові вази.

— Щось ти не сильно квапишся, — з’явилась Страша, як завжди у гарному настрої. За нею дріботіли Сара та Омелія.

«Утрьох впораємось швидше. А там можна буде відпочити», — з радістю подумала Меліса.

— Оце тобі дали завдання, —присвиснула Сара, коли огрядна постать Страші зникла за дверима маєтку.

— Не хвилюйся, вам теж вистачить роботи, — усміхнулась Меліса й повернулась до зрізаних нарцисів. П’ять тендітних квіток опинились у білій вазі, одна — у кишені. Нарцис лікував кашель і застуди, варто було прихопити кілька пелюсток.

 Вони завершили роботу, коли червоний круг сонця здійнявся над сіро-бірюзовим небом, забарвлюючи пухкі хмари у ніжно-рожеві барви. Меліса обвела поглядом ряди столів, укритих білими скатертинами, і, задоволена, повернулась на кухню, сподіваючись на хвилину перепочинку. Але марно. Не встигла дівчина переступити поріг, як Ян уже взявся віддавати накази.

— Віднеси напої у сад, — процідив він й кивнув на стіл.

Меліса подумки вилаялась, та все ж узяла срібну тацю, де вмістилося з десяток витончених келихів з вином, солодкий запах якого одразу вдарив їй у ніздрі. Таця була досить важкою. Втомлені після довгого прасування м’язи стиснув судомний біль.

«Ще трішечки», — втішала вона себе подумки, обережно крокуючи до накритих столів.

Меліса поставила тацю й дозволила собі на мить перепочити. Незважаючи на ранню пору і колючу прохолоду, більшість гостей вже зібралась надворі. Високі постаті маячіли серед прикрашених дерев, хизуючись своїми ошатними вбраннями. Ось двоє магів неспішно крокують засипаною пелюстками стежкою. Меліса бачила лише їхні спини в оксамитово-чорних камзолах, щедро розшитих золотими нитками. Неподалік зібралося декілька жінок, серед яких дівчина упізнала господиню маєтку, чия радісна усмішка ні на мить не зникала з витонченого порцелянового личка. У своїй білій сукні, обплетеній срібними ланцюжками, вона була подібна до чарівної істоти, що повстала з давніх легенд. Навіть зміїні очі не лякали, а радше видавалися привабливо загадковими.

Її подруги навпаки вирізнялись крупними рисами обличчя. Одна з них була обплетена золотими прикрасами: від маківки до щиколоток. Жорсткі чорні кучері вільно спадали на широкі оголені плечі. Друга дальї здавалася неприродно худою через гостре підборіддя, тоненький видовжений ніс та ключиці, що аж надто виразно проглядалися крізь тонку бліду шкіру. На перший погляд її убрання видавалося скромним: зеленаста шовкова сорочка й довга темна спідниця. Проте смарагд розміром з яйце не тільки прикрашав довгу шию, але й чудово підкреслював поважний статус своєї господині.

Меліса заворожено розглядала гостей, вловлюючи уривки їхніх розмов і веселий сміх. На мить вона загубилась у калейдоскопі кольорів та прикрас, аж ось погляд дівчини вихопив Його — Алістера Кадела.

Здавалося, він незле постарався, щоб гідно виглядати серед інших гостей. Чорнота його камзолу губилась серед золотої вишивки. Весняний вітер торкнувся рудого волосся, і враз на блідому обличчі з’явилась м’яка усмішка.

Серце Меліси вистукувало шалену пісню. Кадел стояв поміж прикрашених магнолій зовсім один — годі було уявити кращої можливості. Не вагаючись, дівчина знову схопила тацю та попрямувала в його бік. Вона іще не знала, що казатиме, проте часу на роздуми не було.

— Чи не бажаєте вина, поважний дале? — мовила вона, подумки кривлячись від фальшивої ввічливості.

— А чому б і ні, — погодився чоловік й охоче потягнувся до келиха. — Гарний сьогодні день, чи не так?

— Так, дале, — відповіла Меліса, розгублено притискаючи до себе срібну тацю.

Кадел не був схожий на інших представників свого виду, що зазвичай зверталися до людей зверхньо, мов до нижчих істот. Та, навіть, коли дали мовчали, їхнє презирливе ставлення відчувалось у кожному погляді й жесті. Меліса добре пам’ятала попереднього посланця, що їхав із високо задертою головою, ніби не хотів і бачити своїх підданих. На противагу йому, Кадел мав приязний вираз і, до того ж, був охочий поспілкуватися.

— Ви теж святкуєте сонцестояння? — запитав він, відпивши вина.

— Так, пане. У Кавіні ми завжди славили день Дари, — сказала Меліса, незмигно спостерігаючи за обличчям мага, що раптом видовжилося від здивування.

— Кавін? — перепитав він, зблиснувши зміїними очима.

— Так, — відказала дівчина. Її серце почало відбивати шалений ритм, тож наступні слова далися іще важче. — Ви колись були нашим посланцем.

Кілька довгих митей Кадел замислено мовчав, аж врешті заговорив знову, тихіше, ніж раніше.

— Ти надто юна, щоб це пам’ятати.

Цього разу Меліса барилася з відповіддю. Попри палюче бажання все розповісти, язик не повертався одразу назватися донькою. Тож вона почала здалеку.

— Моя матір розповідала мені. Травниця Дана із селища Вовче.

Кадел завмер мов вкопаний. Рука із келихом застигла на півдорозі до вуст, лиш його жовті очі блукали рисами Меліси, порівнюючи їх із жінкою з минулого, про яку, здається, посланець таки не забув.

— Твоя матір — Дана? — перепитав він розгублено, мов дитина, якій уперше сказали, що казкових фей не існує.

— Так.

Кадел спохмурнів. На широкому чолі пролягли глибокі зморшки.

— Зрозуміло, — мовив він лише одне слово.

Меліса заклякла на місці, не зводячи погляду з рудоволосого дала. Зрозуміло? Що саме він зрозумів? Вона не очікувала такої реакції. Та вона взагалі нічого не очікувала. Тож набравшись сміливості, дівчина озвалася знову.

— Я хотіла у вас запитати. Чи не знаєте ви…

— Каделе, — глибокий чоловічий голос урвав Мелісу на півслові. За мить до них наблизився господар маєтку, убраний в сліпуче білий камзол, подібно до своєї дружини. Обдарувавши служницю холодним поглядом, він повернувся до друга і з п’янкою усмішкою плеснув його по плечу.

— Ти знов за своє, Каделе? Що я потім скажу твоїй дружині?

Меліса ледь не випустила тацю з рук. Спершу лорд Кавері виріс ніби з-під землі, звівши нанівець її спробу поговорити із Каделом; а тепер ще й натякає на інтрижку, що гидко навіть уявити! Алістер Кадел — її батько, до того ж він має дружину.

Дружина. Це слово було дошкульним як гостра скалка. Матір, звісно, згадувала, що її коханий вже був одружений, та Меліса геть про це забула і тепер почувалась цілковитою дурепою. На щастя, їй вистачило клепки, вклонитися далам і швиденько повернутися до служниць. Обійшлося без зайвих проблем. Однак жорстоке усвідомлення того, що вона втратила свою можливість, краяло серце мов ножем. Дівчина вже і не сподівалась, що зможе заговорити із Каделом вдруге. У неї виникло дике бажання перевернути усі столи та втопити білосніжні скатертини у вогкому ґрунті.

Натомість вона рушила до Сари та Омелії, що саме розносили тарілки.

— Таки запав тобі в душу той посланець? — усміхнулась Сара.

Меліса пропустила її шпильку повз вуха.

— Чим вам допомогти?

— Розклади виделки, — відказала дівчина знизавши плечима.

Меліса мовчки підійшла до плетеного кошика із начищеними до блиску столовими приборами. У них можна було б розгледіти себе як у люстерку, якби не округла форма, що викривляла обриси обличчя.

— Хутчіше, — шепнула Омелія, озираючись на поріг маєтку, де саме з’явилася огрядна постать Страші.

Меліса мимоволі поправила неслухняні руді пасма, що вічно вибивалися з-під очіпка і почала розкладати виделки, боячись зайвий раз торкнутися білих скатертин руками, щоб не зім’яти ненароком бездоганну гладь тканини. У душі ж дівчина бажала зовсім іншого.

— Іще гості, — зауважила Сара, кивнувши в бік дороги, де саме маячіли декілька постатей: двоє чоловіків і жінка. — Скільки ж їх тут буде?

— Певно, вдосталь, щоб завалити нас роботою, — буркнула Меліса. Краєм ока вона помітила, як висока постать Кадела рухається назустріч гостям.

— Тихіше, — шикнула Омелія. — Скоро вони сядуть за столи, і ми зможемо перепочити.

— Стоячи, поки вони не наїдяться, — цього разу озвалась Сара, що саме розставляла келихи, стукаючи ними об стіл, мовби намагалась їх припечатати. На її щастя, Страша дивилась в інший бік.

— Досить, вам. Як хтось почує буде непереливки. Минулого тижня двох покоївок випороли за те, що вони назвали одного з гостей симпатичним, — ледь чутно бурмотіла Омелія.

— Симпатичним? Дала? Оце сміх? — пирхнула Сара.

Меліса й сама усміхнулась. На язиці вже крутились їдкі слова. Чи ті служниці так подуріли навесні, що стали заглядатися на далів? Та вмить їй пригадалась історія власної матері, і усмішка щезла з обличчя.

— Дівчата, припиніть, — обурилась Омелія, аж розчервонілися її пухленькі щічки.

— Гаразд, — зітхнула Сара, повертаючись до роботи.

Меліса поглянула на столи, і, не чекаючи вказівок, узялася розставляти пляшки вина. Намагалась бути якомога обережнішою, хоча щиро бажала розбити їх по дорозі та ще й так, щоб добряче вибруднити якогось високоповажного дала. Звісно, найкраще було б зіпсувати білосніжний камзол лорда Кавері, щоб стерти самовдоволену усмішку з його обличчя.

Прибуття нових гостей зчинило веселий галас серед далів. Меліса підвела голову, хоч розуміла, що не варто, та очі вже прикипіли до статної фігури Кадела, який з променистою усмішкою на обличчі вів попід руку ошатно убрану жінку.

— А ось і моя чарівна дружина, — похвалився він.

— Перепрошую за запізнення, — мовила жінка приємним мелодійним голосом і граційно вклонилась. Кожен її рух був плавним і виваженим. Темно-червона сукня попри довгу дорогу анітрохи не зім’ялась. Каштанові кучері, зібрані у хитромудрій зачісці, лежали бездоганно, навіть не розтріпались від подуву вітру, мов їх тримали якісь невидимі чари. І Меліса б радо повірила у таку магію, проте, чим довше вона спостерігала за цією жінкою, тим більше дивувалась її чарівливим манерам. Дружина Кадела нагадувала осінню троянду — саме втілення краси та елегантності.

— Ну нарешті, — радісно протягнув господар маєтку, зустрічаючи гостей. — Бідолашний чоловік вже встиг засумувати за тобою.

Меліса пирхнула на цих словах. Щойно лорд Кавері натякав, що Кадел занадто симпатизує служницям, а зараз розповідає новоприбулій гості, який у неї вірний чоловік. Хоча тепер рудоволосий посланець не зводив погляду з дружини, ніби і справді скучив за нею.

До щасливої пари підійшли високі сини у розшитих золотом камзолах. Один з них на мить зупинив свій погляд на Мелісі, байдужий і зверхній, мов би вона була якоюсь річчю, предметом меблів, а не людиною.

— Я чекав на тебе, кохана, — тихо проказав Кадел, однак вітер доніс його зізнання і до вух Меліси, що міцно стисла кулаки. Ці слова мали б розбити серце її матері. Вона ж усе життя кохала цього чоловіка.

Проте саме серце Меліси розірвалося навпіл від почутого. Вона нарешті збагнула, наскільки марними були її надії. І біль розчарування розлився в грудях мов чорнило.

— Можливо, вина, — запропонував лорд Кавері, і одразу ж глянув у бік Меліси. Йому не потрібно було пояснювати нічого, дівчина зрозуміла наказ і рушила вперед, проковтнувши свій біль та гордість.

— О ні. Я б воліла спочатку привести себе до ладу, — проспівала жінка, розправляючи на спідниці неіснуючі складки.

— Не змушуй нас знову на тебе чекати. Столи вже накриті, усі зібралися, — попри наказ, голос господаря маєтку звучав м’яко і дзвінко. Меліса так і завмерла з келихом в руках, переводячи погляд то на спізнілу гостю, то на лорда. 

— Поглянь лише на моє взуття, — мовила тихіше дружина Кадела, виставляючи з-під сукні шкіряні черевички, що таки мали плями від бруду. Однак кого б це хвилювало на ранньому сніданку у весняному саду, що ледве встиг висохнути від роси. Деякі гості вже нетерпляче крутили келихи в руках, не відриваючи погляду від п’янкої червоної рідини. Кумедне видовище.

— Ну якщо вже ти так переймаєшся, зараз слуги витруть твоє взуття, — мовив господар і повернувся поглядом до Меліси, стерши усмішку з обличчя. — Агов, допоможи нашій гості.

— Я зараз, — пробелькотіла дівчина, відставляючи келих, що до цього часу тримала в руках, і підійшла до гості. Зблизька вона встигла розгледіти дрібні зморшки на її маленькому серцевидному обличчі, від якого, попри усмішку, віяло незбагненним холодом. Можливо тому, що ця жінка стояла поруч із її батьком, позбавляючи наївних мрій. Меліса опустилась на коліна перед цією жінкою та усією родиною Каделів водночас. У всьому саду на колінах була лиш вона.

«Не думай про це зараз. Не дивися на них», — повторювала вона подумки, витираючи чобітки, обережно і як годиться, хоча руки ледь не тремтіли. Гіршого приниження годі було й уявити.

— Досить.

Меліса повільно підвелася, і, як учила Страша, покірно схилила голову, а тоді рушила до тихого закутка, де в очікуванні подальших розпоряджень стояли Сара і Омелія.

— Сідай за стіл, кохана.

Захоплений блиск не зник з погляду Кадела, що був прикутий до його дружини. А троє синів височіли коло них, міцні, красиві, ошатні. Зміїні очі зверхньо роззирались довкола. У їхній поважній родині не було місця для Меліси чи її матері. І, хоч це ніколи не було новиною, та болюча тріщинка, що поселилась у серці маленької дівчинки, раптом розійшлася по всій душі, розсипавшись дрібними уламками. Не лишилось нічого: ані родини, ні дому, ні навіть примарної надії.

— Чого стоїш, занеси посуд, — пролунав наказ Страші, приводячи її до тями.

Меліса розгублено кивнула та потягнулась за переповненою тацею. Перед очима все плило, тож вона міцно їх замружила. Не можна дозволити собі плакати. Та і терпіти вже не сила.

Втомлені руки раптом ще більше ослабли і не встигла Меліса зрозуміти, що сталось, як дзенькнуло розбите скло.

Я зараз усе приберу, — мовила вона ледь чутно й вхопила гострі уламки, що вмить розрізали долоню. Сльози бризнули з очей.

— Що ти за халепа така, — прошипіла Страша.

А Меліса уже не чула слів крізь манливий шепіт вогню.