Спочатку:
На сторінку книги
— Мелісо, — кликав її лагідний голос.
Дівчинка знехотя розплющила очі, зустрічаючись поглядом з прудким білченям, що з цікавістю схилило голову на бік. У цій частині лісу звірі не боялися людей, а радше дивувалися появі гостей.
— Мелісо, ходи сюди, — цього разу голос пролунав ближче і куди більш роздратовано, тож дівчинка підвелася з килима трав й обтрусила спідничку. Від думки про повернення додому ставало сумно.
— Де ти ховалась? — матір зустріла її запитанням.
— Я була неподалік.
— І все одно ти не мала зникати з очей. Нам вже пора вертатись. Бери свій кошик.
Дівчинка зітхнула. Вона не любила тягати плетений кошик, повний свіжих трав. Хоч матір і забирала найважчу ношу, лишаючи їй зовсім трохи, та дорога все одно була неблизька, тим паче для п’ятирічного дівчати.
Час тягнувся неймовірно довго, а жарке літнє сонце піднімалося все вище. Меліса поставила кошик на землю й витерла піт із чола. Руді пасма вибились із коси й тепер жахливо її дратували.
— Іще трохи, — мовила матір із втомленою усмішкою на тонких вустах. Вони заледве подолали половину путі, та хоча б вийшли на широку дорогу, де не росла жалюча кропива. Це був шлях до Міруе — князівства, що зрадило людські землі. Цією дорогою їхали посланці, тут же котився віз із вкраденими дівчатами.
Однак втомлена дівчинка іще цього не знала. Вона все вдивлялась у далину, сподіваючись побачити обриси хат. Та попереду лиш виднілась невиразна постать, що стрімко наближалась.
— Ходи сюди, — застережливо мовила матір, пригортаючи дочку до себе. Меліса хотіла випручатися, але материна рука міцно стиснула її плече.
Постать поволі набувала чітких рис. Це був чоловік, досить високий, хоча й трохи згорблений. За спиною він мав чималий міх, ніби вирушав у довгу мандрівку чи навпаки повертався додому.
— Добридень, панянки, — привітався він із ними. Голос видавався приємним, а на смаглявому обличчі розцвіла привітна усмішка. — Чи можу вам допомогти?
— Дякую, та ми впораємося, — відказала матір. Однак дівчинка не погодилась із нею.
— Я втомилась, — мовила вона вперто.
Матір кинула на неї промовистий погляд, але марно.
— Будь ласка, мамо, — скиглило дівча, не розуміючи, чому вони мають відмовлятися, коли вже і так змучилися.
— Здається, допомога вам таки знадобиться. Дозвольте, я візьму ваші кошики, — мовив чоловік, ласкаво усміхаючись до Меліси.
— Дякуємо, — не встигла сказати матір, як незнайомець підхопив їхню ношу, мов та нічого не важила.
— Нема за що. На мене теж чекає дружина з донькою. Давно я їх не бачив.
— Ви з нашого селища? — здивувалась матір.
— Так, моя хата коло старого млина. Батько колись робив глечики, за те його в селищі знали.
— То ви чоловік Хелени? — здогадалась жінка і, почувши підтвердження своїх слів, видихнула з полегшенням. Меліса тоді іще не знала, чому матір так боїться незнайомців. Проте думки дівчинки скоро зайняли зовсім інші питання.
Усю дорогу доброзичливий чолов’яга розповідав про свої мандри, про заробітки, про родину, але найбільше про свою любу донечку.
— Моя Аніка — таке сонечко. Коси білі-білі, а очі великі й зелені. І все вона питає, все хоче знати. Ні за чим так не сумував, як за її «чому» та «де» і «як». Але нічого. Прийду додому, обійму своє золотце і відповідатиму на всі її запитання.
Його голос повнився теплом та любов’ю, що відображалися м’яким сяйвом у карих очах. Меліса іще не бачила, щоб хтось говорив про своїх дітей із таким захопленням. Маленьке дитяче серце вкрилося холодними голочками від невідомих досі почуттів. Її яскравий світ гаснув, мов вицвіле листя під холодним інеєм, а матір лиш мовчки кивала головою, не підводячи очей, ніби запилюжена дорога була найцікавішою річчю у її житті.
Аж ось вони опинилися на рідному подвір’ї, де й розпрощалися з добрим чоловіком, що, насвистуючи веселу пісеньку, рушив додому, до своєї дружини та любої доньки.
— Мій тато теж так повернеться? — запитала Меліса, коли висока постать із міхом на спині зникла за рогом хатини.
— Звісно, — відповіла матір надломленим голосом.
Однак Меліса побачила гірке «ні» в її очах.
«Він ніколи не прийде».
***
«Але він тут. Її батько тут».
Ця неспокійна думка не покидала Мелісу аж до ночі. І навіть тоді, у блідому світлі місяця, вона не могла зімкнути очей, бо кожного разу в пам’яті зринала висока постать Кадела.
«Невже?», — запитувала вона всоте, пригадуючи мідні кучері та бліді гострі риси — її риси! Невже це він? Невже так близько?
Меліса сіла в ліжку, обхопивши коліна руками. Заснути вже не вдасться. Розбурхане полум’я в крові озивалось неспокійним серцебиттям. Вона дозволила йому вихопитися вогником, що миттю затанцював над тоненькою свічкою, забарвлюючи стіни химерними візерунками.
Кадел був так близько. Їх відділяло лише кілька коридорів, які можна пробігти за хвилину. Здавалося б смішна відстань, та водночас це справжня прірва.
Що йому сказати? Чи захоче він їй допомогти? Чи, може, розлютиться й поскаржиться лорду Кавері, а той покарає Мелісу за нахабність? Ні, вона має бути обачнішою, хай як бунтує вогонь у крові, який, трясця, також дістався від батька.
Сірі стіни стали надто тісними для Меліси. До світанку лишалося ще трохи часу, тому вона убралася в свою єдину сіру сукню і боса тихенько прослизнула в коридор, а тоді до широких скляних дверей, що вели у сад.
Ніч зустріла її крижаною прохолодою, проте дівчина продовжила йти, відчуваючи, як м’яко лоскоче ступні молода зелена трава. Чорні вершини гір ховались у хмарах, повз густі обійми яких, проблискував жовтавий круг місяця.
Меліса здригнулась від пориву вітру, та продовжила йти в бік увішаних стрічками магнолій. Солодкий запах цих гірських квітів огортав її ще здалеку. Не варто було наближатися до тих дерев. Маги не допускали людей до святкових прикрас, проте щось в крові Меліси опиралося цим заборонам. Вона простягнула руку, схопивши пальцями довгу шовкову стрічку.
До щік прилинув жар, а серце затріпотіло, мов дурна пташка, задурманена весною. Меліса сама не розуміла, чому так тішилась, порушивши дурну заборону. Замерзлі долоні досі стискали лагідний шовк, а в голові зринула нова ідея.
Вона сторожко роззирнулась, а тоді стала навшпиньки і взялася відв’язувати стрічку. На обличчя посипались пелюстки. Шелест листя видавався їй оглушливим, змушуючи тремтіти від суміші страху й дитячого захвату.
Стрічка не піддавалась. Задублі пальці зісковзували з гілки, а шия почала терпнути, та вона не припиняла смикати шовкові краї, доки стрічка не ковзнула до її спітнілих долонь, водночас сповнюючи серце дивним трепетом. Вона украла щось цінне у магів, і сама лише думка про це була п’янкою, мов вино.
Вона прожогом дременула до маєтку, голосно захряснувши двері. На щастя, коридор був порожнім. У цілковитій тиші Меліса чула тривожні удари власного серця. Її могли упіймали і скарати на смерть.
Проте не піймали. Дівчина знову поглянула на стрічку, що ледь прим’ялась, стиснута в долоні. Губи мимоволі витягнулись в широку усмішку. Їй таки це вдалося.
До світанку лишалось зовсім мало часу, тож вона навіть не намагалась заснути, хоч знала, що на ранок жалуватиме про це. Роботи було чимало, а гості все прибували. Меліса не бачила їх, не маючи змогу покинути кухню, проте яскраві оповіді Рити допомагали уявити портрети шановних далів.
— А один лорд такий високий, що пригинається коли входить до кімнати, — мовила дівчинка, високо задерши голову, мов передражнювала мага.
«Марко теж увесь час пригинався», — мимохідь зринула думка, жалячи серце Меліси.
— А ще прибув якийсь вельможний дал з дружиною та донькою. У нього очі такі сині, мов небо. Та навіть яскравіші. Як блимне — аж душа в п’яти тікає.
Хельга пирхнула у відповідь, не сприймаючи слова сестри серйозно. Та Мелісу ця розповідь зацікавила.
— Хіба не у всіх магів чорні очі?
— Ні, Мелісо. Колір очей залежить від роду.
— Як це?
— Усі дали є дітьми богів та ведуть свої роди від декількох праотців. Їх часто зображають на картинах, проте я точних імен не згадаю. Але суть в тому, що праотці утворили роди, а згодом клани. Колір очей показує належність до певного роду.
Меліса якусь мить мовчала, намагаючись укласти в голові почуте.
— А що як роди змішаються? — врешті запитала вона.
— Тоді дитя успадкує очі одного з батьків, — терпляче пояснила Хельга, розкачуючи тісто.
— А якщо один з батьків – людина.
— Цього вже я не знаю. Подібні речі трапляються рідко.
— А як той… Кадел? До якого роду належить він?
— Звичайно, він з клану Чорних, на чиїй землі ми і знаходимось, а від кого йде його рід не знаю. Чого ти так цікавишся ним? Тільки не кажи, що він тобі подобається, — лукаво мовила Хельга.
— Зовсім ні — спалахнула Меліса, чим тільки зміцнила підозри, тож довелося вигадати щось переконливіше. — Він був хорошим посланцем. Його пам’ятають за добру вдачу.
Відверта брехня стала комом в горлі, проте цього було достатньо, щоб Хельга їй повірила.
— Може тоді попросися до нього в прислуги? — запитала вона, і, зловивши на собі обурений погляд Меліси, додала: — Я не жартую. Якщо ти знаєш, що лорд Кадел добре ставиться до підданих, чому б тобі не перейти в покоївки.
— Я подумаю, — відказала Меліса, приховуючи сум’яття. Вона не хотіла прислужувати власному батьку. Було у цьому щось дивне.
— До речі, до твого Кадела приїхав син, — кинула Рита, хитро примружившись.
Меліса спершу хотіла обуритись, мовляв, це не її Кадел, але різке усвідомлення спинило її.
— У Кадела є син? — перепитала вона.
— Звичайно і не один, — відказало дівчисько, вхопивши зі столу свіжу булочку. – Я сама чула, як наш господар назвав його тим іще жеребцем.
— Стулися негайно і вертайся до роботи! — гримнула сестра, жорсткіше ніж зазвичай.
Рита ображено закопилила губу та попленталась до виходу.
— Геть як мала дитина, — буркнула їй услід Хельга.
«Вона і є дитина», — подумки мовила Меліса, шкодуючи дівчинку, яка своїми витівками та дотепами дуже нагадувала юного Філя. Спогади лягли на душу важким тягарем, на додачу до нових несподіванок.
У Кадела є інші діти. Цього варто було очікувати. То чому ж тоді серце Меліси вкрилося колючим інеєм, як тільки вона про це почула? Невже якась частина її досі прагне бути любою донечкою? Важко навіть уявити подібне. Щоб Кадел — цей високорідний дал — усміхався до неї, розпитував про все і пишався нею, як всі батьки. Цього ніколи не станеться. Добре, якщо допоможе знайти матір, більшого і не треба.
Меліса схилилась над тістом, що пахло корицею, і дозволила собі на мить заплющити очі та вдихнути пряний аромат. Вона нікого не потребує, впорається і сама. Тільки чомусь світ потьмянів, сповнившись пронизливим холодом.
До свята лишалося два дні.
