Раді Вас бачити!

Попри невдалі пошуки, загалом усе складалося добре. Кадел знайшов ґудзик і повірив, що до кабінету увійшов саме Ерік, який, до слова, десь подівся, доки решта родини спостерігала за феєрверками. Хлопець намагався виправдатися і у своїй звичній манері почав кидати саркастичні кпини. Батько цього не оцінив, тож до кінця місяця молодший син Кадела мусив сидіти за підручниками у власній кімнаті. 

Ізевель мав зустрітися з Маркусом одразу після пікніку. І, на щастя, хлопець лишився живим, що дуже обнадіювало. Меліса не приховувала свого полегшення. Їй не довелося виправдовуватись чи відповідати на сотню запитань, цей тягар повністю ліг на плечі блакитноокого дала.

Цікаво, як минула їхня зустріч. Чи вдалося Ізевелю викрутитися цього разу? Він справді як той вітер, як пустотливий бог Фоль у людській вірі. Такі ж золоті кучері і відкритий допитливий погляд.

Меліса мимоволі всміхнулась, та враз змусила себе схаменутися. Ні, краще вже думати про справи, аніж про якогось там дала, хай і симпатичного. Що означають знайдені цифри: дванадцять і шість? Чи це якась дата? Чи ця записка взагалі має сенс?

Кадели збираються покинути маєток за два тижні. План Маркуса висів на волоску. Ці два тижні — останній шанс взяти долю в свої руки.

— Агов, ти мене чуєш?

Зоряна помахала рукою перед її обличчям.

— Мелісо, ти спиш чи що?

Дівчина кліпнула з несподіванки.

— Не виспалась трохи, — мовила вона, а подумки додала: «Бо мусила чекати, поки хтось націлується з господарським сином, і доки можна буде повернутися до роботи».

Зоряна здавалася розсудливою дівчиною. Про що вона взагалі думала? Як довго тривають ці стосунки? Як далеко вони зайшли? Тепер вже ясно, чому він шукав її на кухні. Уявити тільки! Людська служниця і дал! Син господаря!

— Ми всі працювали вчора, — відповіла Зоряна, ніби з докором.

«Працювали всі, але по-різному», — ледь не сказала Меліса, пригадуючи вчорашню пристрасну сцену, що викликала в ній хвилю обурення, почасти через те, що їй довелося чекати, доки Артур не піде з кухні, почасти через згадку про матір, чиє нерозсудливе кохання завело її, Мелісу, у пастку далів.

На щастя, хоч день минув спокійно, і можна було повернутися у свою маленьку кімнату до тиші й спокою.

***

Ніжні стебла квітів приємно лоскотали пальці. Меліса плела свій вінок з такою ретельністю, ніби виготовляла його на замовлення. Дівчата вже давно закінчили цю справу й рушили шукати собі пару. На свято Фоля молодь йшла до лісу, співала й танцювала біля вогнища, потягуючи солодку медовуху. Незаміжнім жінкам в цей день можна було надіти свій вінок на будь-якого хлопця і, якщо він його прийме, відповість поцілунком.

Усі чекали на цю забаву цілий рік. Тільки Меліса досі вплітала конюшину в уже завершений вінок. Авжеж, добре красуні-Власті, в яку закохані всі хлопці. І Лана, її сором’язлива сестра, червоніє-червоніє, та вже знайшла кому віддати віночок. А Меліса тут досі чужинка. Ніби й усміхаються їй, ніби приймають, але невидима стіна нікуди не поділася. Що як їй відмовлять чи висміють? Кому взагалі принести цей віник з квітів?

— А ти досі тут? — цей голос вона впізнала одразу. Чорнокоса донька лісоруба з язиком жалючим, мов кропива. Треба ж з нею стрітися! — Це й не дивно. Ти ж з селища Вовче. До людей не звикла.

— Відчепися.

Меліса вже підвелася й краєм ока помітила Власту, яка направлялась в її сторону. Підтримка подруги зараз не завадить.

— А що таке, сирітко? Не навчила мама приворот робити? Треба було повчитися, бо щось без магії у тебе поганенько виходить.

Кров шугонула до голови. Меліса вже не чула, що сказала Власта, і не знала, чому чорнокоса язва скривилася й пішла. Цього разу шпилька була надто жалюча, і відступати дівчина не збиралась.

Під деревами згуртувалося коло хлопців. Серед них знайомі обличчя, усі без вінків. Син коваля, молодий пастух і... Марко.

— Куди ти? — запитала Власта, але Меліса навіть не озирнулась. Йшла вперед, поки не втратила сміливість. І з кожним кроком її нестримне серце підстрибувало все швидше.

— Марко, — покликала вона й торкнулась його плеча.

Даро Всемогутня, яка вона незграбна! Та ж Марко тепер сміятиметься з неї до кінця життя.

— Привіт, а я тебе не поба... — він завмер на пів-слові. Блакитні очі з подивом зупинились на сплетінні квітів.

— Це... , — почала Меліса, хоча сама не знала, що сказати.

— Це мій вінок, — закінчив хлопець і обережно надягнув її творіння.

«Невже», — крутилось в голові німе запитання, доки його вуста остаточно не накрили її. І в цю мить щось змінилось. Не просто друг. Не поцілунок заради розваги. Ось так усе почалось.

— Мелісо.

Блакитні очі вивчали її обличчя. Тепла долоня міцно стиснула плече. Чому цей вітерець здається їй знайомий? Щось не так...

***

— Мелісо!

Дівчина прокинулась різко, ніби на неї вилили відро води. Знайомі стіни кімнат служниці розвіяли залишки щасливих спогадів. Рука Ізевеля досі стискала її плече, а яскраві зміїні очі тривожно відслідковували її рухи.

— Вибач. Це було необхідно.

Дал відсторонився, але лишився сидіти на її ліжку.

— Що ти тут робиш? — врешті запитала Меліса. Здавалося, іще мить тому вона безтурботно цілувалася з Марком, а вже знову доводиться розбиратися з далами та їхніми інтригами. — Як ти взагалі сюди потрапив?

— Це не має значення. Слухай мене уважно, — Ізевель нервово скуйовдив світлі кучері. — Маркус має для нас нове завдання. Відсьогодні жодних порпань у документах, — Меліса зітхнула з полегшенням, а дал тим часом продовжив. — Кадел надто розумний. Він добре заховав усе, що могло б його видати. А часу обмаль, тож тепер доведеться зловити його на гарячому.

— Але що саме ми маємо ловити?

Хлопець зітхнув у відповідь.

— Важко відповісти напевно. Алістер Кадел довгий час інвестує в торгівлю: дорогоцінне каміння, метал, сукно і так далі. Навіть одного разу зголосився стати посланцем щоб побачити, як пролягає торговий тракт у людських королівствах. Ну, це ти вже знаєш.

Меліса мовчки зціпила зуби й доклала всіх зусиль аби її лице лишалось незворушним.

— Та річ, у тому, що торгівля — справа слизька. Де багато грошей, там і злочини: брехня, хабарництво, несплата податків, а часом навіть вбивства. Ми мали знайти якісь докази у кабінеті Кадела, проте план не спрацював.

— Ми знайшли цифри.

— Цифри, — пирхнув Ізевель. — Якщо ми знайдемо, до чого ті цифри — питань нема. Але у нас лише два тижні, тож будемо рухатися далі. Нещодавно з’явилась цікава звістка: Кадел регулярно покидає маєток у дуже підозрілих справах. Цілком ймовірно, що він долучився до сірих рядів.

— До кого? — Меліса відчувала себе недолугим бабаком, який проспав усю зиму, і не розуміє що відбувається.

— До лордів і далів нижчого рангу, незгодних з владою, — коротко пояснив Ізевель.

— Але звідки така інформація?

Хлопець відповів дуже стримано. Зрештою він завжди уникав подібних запитвнь.

— З надійного джерела. Більше тобі знати не потрібно.

— Я так само замішана у цій справі, як і ти, — заперечила дівчина. — Мені потрібно знати, що відбувається.

— Мелісо, прошу тебе, не ускладнюй ситуацію. — скривився Ізевель. — Ти знаєш, що маєш робити. І для твоєї ж безпеки не відати нічого більше. Чим менше ти знаєш, тим менше шансів випадково щось видати. Чи ти хочеш, щоб Кадел спіймав тебе?

Меліса хотіла обуритися, що вона — не мала дитина, і вже знаходиться в доволі небезпечній ситуації, тож ніякі знання їй не зашкодять. Але сперечатися було марно.

— У п’ятницю ввечері зустрічаємося в майстерні.

— Мені потрібно відпроситися.

— Звісно, — кивнув дал, підводячись. — І, якщо маєш, ще один вихідний, відпрошуйся завтра.

— Навіщо?

— Побачиш, — Ізевель подарував їй хитру усмішку. — Чекаю на тебе завтра о четвертій по обіді біля Східний воріт.

— Стривай!

Меліса не встигла навіть пояснити, що її так легко не відпустять. Але блакитноокий дал вже виліз через вікно і зістрибнув униз.

«Це ж другий поверх!» — ледь не прокричала Меліса й кинулася до вікна. На її подив, Ізевель стояв цілий і неушкоджений. Ще й вклонився перед нею, ніби артист, що завершив вдалу виставу.

«Магія повітря», — здогадалась дівчина, проводжаючи поглядом високу постать у білій сорочці. Хай спочатку вона побоювалась цього дала, однак зараз він змушував її усміхатися й хоч трохи забувати про інтриги й небезпеки.

***

Стелла її таки відпустила. Кожна зустріч із цією жінкою змушувала Мелісу почуватися, ніби вона вся вимазалась багном, а тоді вийшла на білосніжний килим перед найвищими далами в столиці. Щастя, що кухонним слугам не часто доводилось розмовляти з господарями.

Астур купався у сонячних променях. Меліса підставила обличчя вітерцю, радіючи, що сьогодні обійшлося без спеки. Якщо Ізевель її не затримає, можливо, вдасться провести решту дня в місті й насолодитися вихідним сповна.

Шлях до Східних воріт пролягав крізь гамірний ринок, сповнений ароматом ягід та фруктів. Тоді брукована стежка пролягала під вигадливими дашками крамниць і кав’ярень, виходячи до широкого перехрестя, де часом проїжджали дали на конях чи у каретах. На відміну від людей, вони не надто любили такий вид транспорту. Їм більше припали до душі грифони. Лише лорди й багатії дозволяли собі утримувати коней та й то нечасто ними користувалися.

Меліса саме спинилася біля дороги, пропускаючи рідкісну для цих країв карету, коли до неї хтось озвався.

— Гей ти, підійди-но сюди!

Меліса озирнулась, не певна, що звертаються до неї. Врешті вона побачила високого дала, що сидів на сходах кам’яниці, закутаний у заношений сірий плащ. Масне волосся темними пасмами прилягало до смаглявого обличчя, що виражало явне невдоволення.

— Так, ти, — роздратовано махнув він рукою. — Іди сюди.

Дівчина повільно наблизилась до чоловіка, але трималась осторонь. Невідомо, чого бажав цей дал.

— Скажи-но, де це? — прохрипів він й простягнув зіжмаканий листок.

Мелісі відлягло від серця. Непривітний чоловік всього лише шукав адресу будинку.

— Вулиця Надмостна, — прочитала вона й легко пояснила, куди іти.

Дал уважно слухав її, а тоді буркнув щось на кшталт «спасибі» й забрав листок. Меліса вже збиралась іти, як погляд упав на потворний чорний шрам, що звивався на жилавій руці чоловіка від зап’ястка до ліктя. 

— Чого витріщаєшся? — спалахнув він. — Чи думаєш, нечисть нас на чай запрошує? Ось такі сліди лишають їхні кігті.

Він витягнув скалічену руку, мовби хотів, щоб потворна рана закарбувалась в пам’яті дівчини, і, сплюнувши на землю, рушив далі.

Меліса застигла. Бридкий холод розлився її тілом, проникаючи в кожну клітину. У пам’яті зринули слова Ізевеля: «Ти не бачила цей світ. Ти не знаєш, що коїться поза кухнею в чистенькому маєтку пихатих лордів. Чи думаєш, що всі дали багаті й щасливі? Поцікався як живеться простому люду, чи скільки стражів загинули, борючись з нечистю, доки лорди пили за їхні перемоги».

Зустріч із пораненим далом змусила її замислитись. Вона й не помітила, як опинилася під чорним муром міста. Ізевель вже чекав на неї.

— Привіт, крадійко.

Світловолосий дал розслаблено сперся на кам’яний мур. Біла сорочка без жодних оздоб підкреслювала його смагляву шкіру й міцні плечі. А плавний вигин його відкритої шиї чомусь особливо причаровував погляд дівчини.

— То куди ми йдемо? — запитала Меліса, струшуючи дурні думки.

— Побачиш.

Ізевель підморгнув їй, а тоді взяв під руку й повів крізь масивну кам’яну браму. Меліса ледь не спіткнулась з несподіванки, але зрештою їй це подобалось. Крокуючи разом із далом, вона уважно роззиралася довкола.

Вони однозначно прямували до Східних Крес, яких іще часто називали зеленими, адже із каменю там була лише дорога до брами. Колись це було невеличке поселення людей, що притулилось до міцних мурів Астура, та років із десять тому володар клану вирішив приєднати клапоть землі до столиці. Людям це дало право безперешкодно заходити в місто і знаходити собі працю. Дали зі свого боку отримали робітників та податки, тож, зрештою, обидві сторони лишились задоволеними.

Охайні дерев’яні хатини розкинулись довкола мов зграя застиглих птахів із солом’яними крилами. Меліса озирнулась на кам’яний мур із чорними прапорами, що гордо розвівалися над ним, а тоді повернулась до зелено-коричнивих барв, які так нагадували її рідний дім. Серце дівчини озвалося радісним трепетом, коли вона зійшла з брукованої дороги, і її ноги по кісточки втонули у шовковистій траві: дикій і свавільній.

— Подобається? — разом із словами дала, її щоки торкнувся лоскотливий подих вітру. Меліса не стримала усмішки. Цей доторк магії, приємний і водночас бентежний, уже входив у звичку.

Бешкетний блиск промайнув у синіх очах Ізевеля.

— Ходімо, — мовив він і поволі рушив вздовж муру, ступаючи лише травою. Меліса пішла за ним, не відводячи погляду від дала. З моменту їх першої зустрічі її враження про хлопця сильно змінилося. Ізевель не був ані зверхнім, ані холодним, як решта далів. Його усмішка сяяла теплом, відображаючи світлу й щиру натуру. Але була в ньому якась манлива сила, що таїлась у прямій поставі, розвинених м’язах і крижаній впевненості, із якою Ізевель міг надягнути маску брехні.

— Про що думаєш? — запитав він, обернувшись.

Меліса опустила очі, удаючи, що її дуже цікавить трава, а тоді раптом згадала про здогадку, яка засіла в її голові

— Нам допомагає хтось іще? – запитала вона й зустрілась із сяючим поглядом, в якому читалося замішання. — Я маю на увазі, що у нашому колі є третій спільник, чи не так? Хтось подбав про те, щоб Ерік не вийшов дивитися на феєрверки. А тепер у Маркуса з’явились відомості про таємничі справи Кадела. Це ж не випадково.

— Ніщо не стається випадково, — замислено протягнув Ізевель, і, не встигла Меліса поставити нові запитання, як він заговорив знову, без тіні веселощів. — Ти — кмітлива дівчина, навіть дуже. Але облиш цю справу. Повір, цього тобі краще не знати.

—Чому? — не вгавала дівчина. — Якщо я маю шпигувати за Каделом і ризикувати власним життям та безпекою, то чому ви від мене усе приховуєте?

У її голосі бриніла неприхована образа. Ізевель помітив це, і його обличчя вмить проясніло.

— Ти ще дуже мало знаєш про цей світ, — мовив він м’яко, та цим лише сильніше розбурхав полум’яну злість у серці дівчини. — І ми вже майже прийшли. Ось галявина.

Меліса мовчки рушила далі. Вона не стала сперечатися. Ізевель очевидно не збирався відповідати на її запитання, про Маркуса годі й думати. Та, якщо ці дали, вирішили, що зможуть тримати її в невіданні, хтозна з яких причин, то вони сильно помилилися.

— Поясни хоча б, куди ми прямуємо? — запитала дівчина, розглядаючи веселу юрбу попереду. — Чи це також таємниця?

— Ні, — гмикнув Ізевель, — ми йдемо святкувати. Ти ж не забула, який сьогодні день?

Меліса розгублено кліпнула, але за мить ледь не вигукнула: «Свято Фоля!». Звісно, вона пам’ятала, що десь у цю пору має буте святкування, навіть у снах їй являлися старі спогади. Але, живучи з далами, дівчина геть забула про людські традиції. Та й на кухні про це не говорили.

— Не всі люди дотримуються старих традицій, — пояснив їй Ізевель, коли вони дійшли до галявини з ватрою. — Але тут буде справжня вечірка.

Для вечірки іще було ранувато, адже свято Фоля розпочиналося ввечері. Наразі йшли приготування. Молодь збирала хмиз для вогню, розчищали галявину. Хтось притяг бочки з медовухою, від солодкого запаху якої Меліса ледь не зомліла. Коли вона востаннє пила медовуху? Здається, це було в минулому житті.

— Ходімо.

Ізевель потягнув її до юрби. Меліса роззиралася довкола із жадібністю людини, яка тиждень нічого не їла. Вона ніби опинилася вдома. Усюди звичайні людські обличчя, знайомий одяг із барвистою вишивкою, сміх і легкість замість жаских поглядів зміїних очей. І все це дарувало забуте відчуття безпеки.

— Яка несподіванка, — широко всміхнувся хлопець поруч, потискаючи долоню Ізевеля. Незнайомець був нижчий, від дала. Його русяве волосся вицвіло на сонці й стирчало в різні боки, а на щоках розсипалося яскраве ластовиння. — Згадав про своє людське коріння, Ізе?

— Я й не забував, — всміхнувся дал. — Привів сьогодні гостю. Це Меліса. Віднедавна працює в Астурі. А це Ясь. Мій знайомий.

— Ясен. Повне ім’я, — одразу заперечив хлопець. Швидкі зелені очі окинули Мелісу уважним поглядом. — Але для такої красуні можна і Ясь.

Меліса лиш всміхнулась у відповідь. Іще до заходу сонця вона встигла перезнайомитися з більшістю людей на святі й нетямила себе від щастя. І чому вона раніше не цінувала можливість бути рівною серед своїх? Чому її так тягнуло до холоднокровних далів?

У сутінках ватри затанцювали яскравіше, розливаючи приємне тепло довкола. Веселі сопілки тягли їх до танцю, що, здавалося не завершувався, а лише зупинявся на мить й знову вибухав новою мелодією. Тиха пісня вогню, нечутна для інших, живила радість Меліси. Ця пісня була знайома і незвична водночас. Бо сьогодні вогонь не був зброєю, ані загрозою — лише таємним другом.

— Ходи плести вінки, — потягнула її за руку нова приятелька — юна кравчиня на ім’я Одарка.

Меліса радше продовжила б танцювати, однак, сп’яніла від медовухи, не надто могла чинити спротив. Зрештою, це традиція.

Неслухняні пальці таки виплели каркас вінку. А завершувати його й не хотілося. Яка знайома картина. Меліса мимоволі всміхнулася. Вона щиро раділа, що прийшла на свято, і їй припали до душі люди зі Східних Кресів, та все одно віддати вінок нема кому. Цього разу їй не стрінеться Марко, тужливий спогад про якого зміг черкнути її серце навіть попри хміль. 

— Чого сидиш сама, крадійко?

Ізевель очевидно належав до того типу людей, які лишаються привабливими навіть у найбільш розкошланому вигляді. Золоті кучері зовсім розтріпалися, але разом з веселим рум’янцем на щоках здавалися чарівними. Розхристана сорочка оголювала його смагляву шкіру, а сині очі палали веселим сяйвом.

— Чому ти називаєш мене крадійкою? – запитала його у відповідь Меліса. – Я ще нічого не вкрала. І ґудзики не рахуються.

— Та невже? – дал сів поруч із нею. — Маркус розповідав, що ти зірвала святкову стрічку у маєтку Кавері. У переддень свята Мелес, чи не так?

Меліса відчула, що заливається червоною фарбою.

— Це ж треба таке втнути! Я б до цього не додумався б, чесне слово.

— Не знаю, про що я тоді думала, — виправдалася Меліса, мимоволі стискаючи вкрадені стрічки у кишені. Це стало для неї заспокійливою звичкою.

— Насправді, нема тут нічого такого, — почав Ізевель. — Ці свята — повна маячня: священні стрічки, священні серветки. Нема нічого особливого в клапті тканини. Намудрують якоїсь нісенітниці, щоб людям голови заморочити. Вірте в богів і вішайте стрічки! Тоді все буде добре. Аякже.

Останні слова він вимовив з неприхованим презирством. Меліса завмерла на місці. Вона іще ніколи не чула, щоб хтось так зневажливо говорив про віру чи богів. Тим паче на святі бога Фоля.

Ізевель тим часом продовжував:

— Якщо відкрити історію людей і далів, то щось багато речей не сходяться. Візьми хоча б те, що дали зійшли з гір і одразу ж заговорили людською мовою, ніби вони знали про існування іншої раси і вже були наділені знаннями про всі традиції.

— Думаєш, це брехня? – запитала дівчина. Спершу їй здалося, що Ізевель просто забагато випив, але була в його словах якась істина. Якщо старі боги існують, чому вони не захистили людей ні від нечисті, ані від далів? І чому дали вирішили, що вони — вища раса? Хто таке сказав?

Ізевель зірвав білу конюшину, що росла поруч, а тоді задумливо відповів:

— Увесь цей світ — суцільна брехня. Одні її створюють, інші — поклоняються. Тому не вірю в богів. Я вірю лише у себе. І у те, що бачу.

Між ними запала тиша. Меліса незграбно смикала квітки, аби щось робити, та слова Ізевеля змусили її замислитися. Звісно, щось було не так у всіх цих історіях, що передавалися їм з сивої давнини. Але чи це вина богів? Чи це люди й дали самі повигадували легенд, які їм до вподоби? Можливо, далекі боги дивляться на це все й скрушно хитають головами.

Дзвінкий сміх дівчат перервав ніжний спів сопілки. Здається, уже всі подарували свої вінки. Ізевель повернувся до Меліси.

— Ти так і не сказала, чому сидиш тут сама.

Дівчина зітхнула. Їй завжди було соромно визнавати одну й ту саму річ.

— Мені нема кому віддати вінка. Я тут не своя.

— Оце й усе? — Ізевель враз скинув свій серйозний тон, і на його вустах знову затанцювала усмішка. — Віддай вінок тому, хто найбільше тобі подобається. Або мені. Це ж нічого не значить.

Меліса розгублено кліпнула. Проте Ізевель не жартував.

— Ну ж бо, крадійко. Ти не можеш сидіти тут вічність.

«Це нічого не значить», — подумки повторила Меліса й з тремтінням в долонях надягла свій вінок на голову Ізевеля, тамуючи бажання пригладити його кучері. Звісно, це нічого не значить, але чому в її душі розлився холод? Чому від одного погляду на пухкі вуста дала, серце підстрибувало в грудях?

Вона наблизилась до його обличчя й обережно торкнулась губами. Швидкий поцілунок — дійсно нічого такого. Але Ізевель обхопив її талію й притягнув ближче, поглиблюючи поцілунок.

Мелісі здалося, що земля пішла з під ніг, лишаючи тільки млосний вітерець на шкірі й палкі обійми. Так, за мить вона кружлятиме в танці й сміятиметься з усіма. Це ж нічого не значить? Чи не так?