Раді Вас бачити!

"Це називається доля", — подумала Меліса, сідаючи на дерев'яний віз поруч з іншими нещасними дівчатами. Крізь скрип колес та голосні ридання вона досі чула розпачливі крики Інес, а перед очима поставали сумні обличчя її названої родини.

"Що ви робите? Відпустіть її, благаю!" — відлунювало знову й знову.

Меліса невідривно дивилась на спляче місто, мовби хотіла увібрати його темні обриси назавжди. Вона не плакала. Скована холодом й оніміла дівчина досі не могла повірити, що її забирають до землі магів. Руки нили від синців, які вона отримала, пручаючись усю дорогу.

"Змилуйтеся, відпустіть її!" — кричала Інес, вибігши на двір в самій сорочці.

Меліса нащупала в кишені червону прикрасу — завітний подарунок Марка, й міцно затисла її у долоні. Марко. Він кинувся на вартових, та ті одразу ж схопили хлопця й добряче вгатили в живіт. Гримаса болю спотворила його вродливе обличчя.

— Мелісо! — гукав він їй услід, розриваючи серце на шматки.

Якби ж можна було повернути час назад. Якби вона не була така дурна. Якби не кинулась питати ім’я посланця. Якби...

— Мелісо! — вчувалося крізь завивання вітру. — Я тут!

Вона підвела очі й побачила високу постать, що бігла дорогою за возом. 

— Марко! — озвалася радісно й враз затихла. Коли б її воля давно б вистрибнула, утекла б, та, прикута кайданами, не могла ступити й кроку, лиш дивилась, як віддаляється освічений місяцем силует. Віз набирав швидкість, а Марко стомлювався, хоч і не здавався.

З очей бризнули сльози, нестримні як і біль, що пожирав її зсередини. Меліса навіть не уявляла, що буде колись так страждати. Сама лише думка про те, що вона ніколи не побачить Марка краяла серце на шматки.

— Я не повернуся! — крикнула вона щосили. — Чуєш, ніколи не повернуся! Будь щасливий!

"Це називається доля, — подумки сказала знов: піти у край чужинців вслід за матір'ю ".

Та, дивлячись, як зникає розмита фігура Марка, Меліса зрозуміла іще одну річ: вона ніколи не була такою як її матір, бо не вміла покидати тих, кого щиро любила.

***

Вона не стулила очей до світанку, не відриваючи погляду від засніженої дороги, що пролягала крізь ліс. Колеса дерев’яного возу раз у раз підскакували на камінцях й натужно скрипіли під завивання вітру. Меліса сиділа мовчки, так само як інші дівчата.

Їх було семеро, усі різні й незнайомі, та однаково сумні. Вони сиділи тихо, опустивши заплакані очі. Лиш одна з них — худенька білява дівчина, злякано зойкнула, коли віз раптом спинився й до них зійшов біловолосий маг, якого Меліса зустріла на площі.

— Погляньмо що тут у нас, — сказав він, розтягуючи тонкі вуста у кривій усмішці. — Гарна здобич. Усі такі красуні.

Меліса хотіла спопелити його, але заклякла під крижаним поглядом зміїних очей, що миттю згасив вогонь в її крові.

— А ось і та сама бунтівниця, — вкрадливий голос змусив шкіру вкритися сиротами. Коли маг ступив крок в її бік, дівчина мимоволі втиснулась спиною в шорстке дерево. Вона, мабуть, виглядала кумедно, бо сивий нелюд гучно засміявся. — Можеш не лякатися. Я ніколи не кривджу свій товар.

Товар. Це слово розлилось гірким усвідомленням: їх збираються продати, як овець на базарі.

— Тримайте, — маг кинув полотняну торбу, що пахла свіжим хлібом, і флягу з водою, а тоді повернувся до коней. Віз рушив далі.

Меліса вхопила м’яку булку змерзлими пальцями і якийсь час просто дивилася на неї не здатна змусити себе проковтнути хоч шматок. Вона ненавиділа магів як ніколи раніше, та не могла нічого зробити: не могла скинути кайдани чи покликати вогонь, лиш чекала на свою долю й ледве тамувала лють та страх, що сповнювали її серце.

— Що буде з нами? — прошепотіла ледь чутно одна із дівчат. Меліса подумки відмітила, що вона одягнена зовсім бідно. Зношене пальтечко не захищало від поривів морозного вітру, а темні коси, не покриті навіть хусткою, вже вкрились білими порошинками снігу.

— Хто знає, — відповіла Меліса, смикнувши залізний ланцюг. Вона могла б спробувати його вирвати. Але навіть якщо вдасться, маг швидко наздожене її.

— Знати хоча б куди нас везуть? — не вгавала дівчина, глипаючи великими чорними очима.

— До Міруе, — впевнено сказала світлокоса красуня, що сиділа поруч з Мелісою.

— Звідки ти знаєш? — здивувалися інші.

Дівчина якусь хвилю мовчки дивилась перед себе, а тоді, зітхнувши, відповіла:

— Тому що там збирають усіх. Просто повірте мені, нас везуть до Міруе.

— Хто ти така? — запитала Меліса, уважно розглядаючи її. Кожушок був простим, але довгим й теплим. З широких рукавів визирали білі долоні, що, напевно, не знали роботи. Сама незнайомка теж була бліда й тендітна, мов порцелянова фігурка. А з-під світлих кос, виблискували золоті сережки — надто дорога річ для простої дівчини.

— Мій дядько — староста міста, — сказала вона тихо. — І якщо ви хочете знати, маги давно вже вивозять людей. Їм потрібні слуги.

— Я думала це чутки, — здивовано озвалась кругленька дівчина, що тулилась у самому кутку.

— І це твій дядько допоміг їм нас викрасти? — запитала інша, не приховуючи злості.

— Так, — світлокоса племінниця старости сміливо задерла підборіддя, — і мене разом з вами.

— Чому? – здивовано запитала Меліса.

— Щоб отримати гроші мого батька, — відповіла та спокійно й навіть байдуже, мов це було очевидно. — Якщо я зникну, то спадок батька перейде дядькові, а не мені

— Мерзотник, — щиро вилаялась Меліса, а за мить спитала, — Як тебе звати?

— Тая, — в заплаканих очах промайнула усмішка. — А тебе як?

— Меліса.

— Сказала б що, приємно познайомитись, але не за таких обставин.

— Це точно, — відказала Меліса, потягнувшись до фляги з водою. Інші дівчата теж шепотілися між собою та вороже зиркали у бік Таї, мов би племінниця старости була винна у їхній біді. Мелісі ж це видавалося дурнею. Вона, як ніхто інший, знала, що кров нічого не вирішує. Їй просто було бридко усвідомлювати, що люди продають людей, і що скоро вона опиниться в краю потворів, звідки навряд чи зможе втекти.

Меліса зробила ковток й передала флягу далі, ледь не виронивши її. Усе тіло раптом почало слабнути, повіки стали важкими, а на язиці лишився солодкавий смак.

«Сонне зілля», — тільки й встигла подумати вона як вже за мить провалилась у міцний сон.

Коли дівчина розплющила очі, краєвид змінився. Віз ледве похитувався, залишаючи глибокі борозни на вологому ґрунті, розм’яклому від талого снігу. Попереду виднілись дерев’яні мури, та маленькі вогники смолоскипів, що здалеку нагадували мерехтливих світлячків.

Меліса випрямила затерплі ноги. Сутеніло. Вона, мабуть, спала цілий день, або навіть кілька днів. Спитати було нікого. Напівсонні полонянки поволі приходили до тями, роззираючись довкола затуманеним поглядом.

— Де я? — запитала тремтячим голосом чорнява дівчина. Круглі, мов ґудзики, очі видавалися неприродньо великими для її маленького гострого личка. Якби не латаний одяг та синці, що вкривали кістляві руки, вона могла б вважатися красунею.

— Ми їдемо до Міруе, — вкотре повторила Тая, і Меліса на мить позаздрила її сталевому спокою.

— Навіщо? — знову озвалась дівчина, кутаючись у благеньке пальтечко. — Навіщо? Що з нами буде?

— Тихіше, — зашепотіли поруч, обіймаючи її за плечі, але марно.

— Пустіть мене! — заволала вона. — Я хочу додому! Пустіть!

— Тихо там! — громом пролунав голос сивого нелюда.

Перелякана дівчина замовкла й затулила обличчя руками, лиш здригалися від схлипів худенькі плечі. Хтось позичив їй хустку, щоб хоч трохи укрити від холоду. Дві полонянки, що сиділи до неї найближче, шепотіли заспокійливі слова. Меліса ж мовчала, озираючись на високі незворушні сосни, що обступали їхній шлях. Вона не знала, що сказати. Усі думки втекли із голови, лишивши тривожну пустку. Сліз не було, але очі боліли, бо раз у раз, заплющуючи їх, вона бачила перед собою обличчя близьких людей і шкодувала про миті, коли хотіла втекти від них.

— Якось впораємось. Треба бути сильними, — пролунав поряд лагідний голос Таї.

Дівчата лиш презирливо пирхнули у відповідь. Вони вже напевно готували не одне їдке зауваження для племінниці старости, але, на щастя для неї, віз спинився. Захлюпотіли по калюжах важкі кроки, сповіщаючи про наближення біловолосого мага.

— Виходимо, леді, — сказав він, вишкірившись. Позаду нього майоріли постаті у темних плащах, не лишаючи надії на втечу.

— Ненавиджу магів, — прошепотіла Меліса й стиснула кулаки. Вона неодмінно виживе і помститься кожному із них, кожному потвору, що зруйнував її життя, і змусив почуватися затравленим звіром. 

— Не зиркай так на мене, дівчинко, — загрозливо промовив маг, знімаючи з неї кайдани. — Будь обережною, бо в подорожі всяке може трапитися.

Меліса проковтнула погрозу, опустивши очі, та в її уяві пронеслась думка, як чудово було б скрутити шию цьому потвору.

Дівчата, похитуючись, зійшли з возу й збилися до купи, мов зграйка переляканих птахів. Черевики по самі кісточки вгрузли в холодне місиво вологої землі та снігу.

— Гарна робота, — кинув один з магів, розглядаючи їх. Широке смагляве обличчя вкривали глибокі зморшки. А масне чорне волосся було недбало зібране на потилиці, оголюючи рваний шрам, що тягнувся вздовж вилиці до квадратного підборіддя.

— Ну що засмажимо їх на обід? — запитав світловолосий юнак. В зміїних очах промайнув хижий блиск, що змусив дівчат зіщулитись від переляку.

— Годі дурниць, — мовив йому смаглявий маг.

— Вибач, важко стриматися. Ці люди такі смішні.

Юнак розтягнув в усмішці бліді вуста, та інший маг зиркнув на нього з-під лоба.

— Годі, я сказав, — відрізав він, а тоді повернувся до сивоволосого нелюда, що мовчки стовбичів коло воза. — Ми будемо готові до переходу за два тижні.

— Ви відбуваєте завтра, — відповів сивоволосий.

Смаглявий маг пирхнув у відповідь.

— Чи ти здурів? Як я маю вести людей через гори? Подивись на сніг! — сказав він, махнувши рукою в бік дороги.

— Це наказ. Робіть, що хочете, але щоб завтра їх тут не було! — кинув сивоволосий і, не прощаюсь, розвернувся геть.

— Куди ти йдеш? Я не візьмуся вести їх в гори, — кричав услід чорнявий маг, але відповіді не було.

— З кожним роком наша робота стає все більш цікавою, — задумливо протягнув юнак.

— Замовкни вже й пішли, — скомандував йому старший напарник й повернувся до дівчат. — Ніхто вас не їстиме й не вбиватиме, але краще не випробовуйте моє терпіння.

Він рушив уперед до масивних воріт, що попри нічну пору були відчинені, ніби чекали саме на них. Інший маг ішов за спинами дівчат, не лишаючи жодного шансу втечу.

— Кажуть, Міруе процвітає, відколи стало незалежним, — сказала Тая, схилившись до Меліси. Це вперше хтось із них заговорив.

— Вони зрадили нас і нажилися на цьому, — відказала Меліса зі злістю.

— Кожен дбає лиш про власне добре. Що тут скажеш? — зітхнула дівчина.

 Меліса не знала, чи можна було назвати криваве повстання добром, та вирішила промовчати. Пильний погляд мага свердлив їй спину.

— Куди йдете, красуні? — свиснув до них чоловік із мечем, очевидно, вартовий.

Попри шепіт вогню, Меліса лиш стиснула кулаки й пришвидшила крок.

У Міруе вирувало життя: мерехтіли вогні смолоскипів, стукотіли кам’яною бруківкою вози, запряжені кіньми, а вулиці повнилися людьми, нагадуючи великий вулик.

— Герб клану Чорних, — прошепотіла Тая.

Меліса прослідкувала за її поглядом й помітила, що на одному з возів вибитий чорний дракон над червоним колом, що символізувало сонце. Такі ж мали вози посланців у їхньому місті.

— Міруе стало твердинею магів? — запитала дівчина, схилившись до нової подруги. — Звідси вони їдуть до нас?

Тая лиш мовчки кивнула й продовжила зацікавлено крутити головою. Меліса й сама вдивлялася в обриси будівель, дивуючись, наскільки вони відрізняються. Вона не бачила ані квітів, ані дерев, лише сірий камінь, гострі верхівки із золотими флюгерами та прапором дракона. Цікаво, як виглядало князівство до приходу магів.

Незважаючи на втому й страх, Меліса відчувала дивний захват і бажання пізнати це місце або ж утекти, що видавалося цілком ймовірним. Кайдани знято, тож можна вільно бігти куди схочеш. Якби ж тільки дочекатися хвилі, коли маги відвернуться, а тоді чкурнути до натовпу.

Дівчина обережно ступила крок вбік, потім ще один. Вони наближались до групи людей, що вантажили повні кошики на віз. Це був її шанс. Серце затріпотіло в надії. Вона ступила іще крок, а тоді побігла.

— Тримай її! — гукнув маг, і всі враз обернулися на крик, та Меліса вже спритно скочила до возу, перекинувши кошики й чкурнула у вузенький прохід між кам’яницями. Ледь не послизнулась на брудній калюжі й хутко побігла далі. Навіть не озираючись, вона чула, що її переслідують.

Страх поступився місцем відчайдушній радості, що вмить розбудила вогонь у крові. Вона знову завернула, опинившись на людній дорозі й ледь не потрапивши під колеса возу. Меліса навіть не встигла злякатися й мчала далі, поки не зрозуміла, що ніхто вже не женеться за нею. Вона притулилась спиною до стіни кам’яниці, щоб перевести подих. З грудей вирвався радісний сміх. Вона була вільна.

Коли п’янкий жар стих, до неї повернулось ясне мислення. Утекти від магів замало, потрібно ще вибратися за мури й здолати пішки довгу дорогу крізь ліс, що кишів вовками. І навіть, коли їй вдасться минути вартових, маги швидко наздоженуть виснажену дівчину.

Меліса зітхнула, дивлячись на свою брудну спідницю. Волосся, певно, перетворилося у копну рудого сіна. Коли б тільки роздобути якийсь плащ, вона б виглядала не так помітно. Маги ж не кинуть сімох дівчат заради однієї, тож треба вкрасти одіж і рухатися вперед.

Вона знову побрела людною вулицею, тримаючись стін кам’яниць. Їй на думку спало використати вогонь. Якщо спричинити пожежу, люди тікатимуть, кидаючи речі, а, коли оговтаються, рудої крадійки вже не буде в місті.

План не був досконалим, та дорогоцінний час спливав. Врешті дівчина зупинилась коло великого будинку, звідки лунала гучна музика. Зазирнувши до вікна, вона побачила веселе товариство, розімліле від випивки. Хоч стіни були кам’яними, та меблі робили з дерева, що швидко загорається.

Дівчина глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце, що почало вистукувати в грудях шалений танок. Один маленький крок врятує усе її життя.

— Ну ж бо, Мелісо, — прошепотіла сама до себе й мимоволі всміхнулась. Філь сказав би, що вона виглядає як їхній вічно п’яний сусід. Ще й заходить до таверни, де порядні люди трапляються рідко. Принаймні так вважала Інес.

 Меліса увійшла досередини, огорнута приємним теплом та запахом смачної їжі, від якого зсудомило шлунок. Вона не пам’ятала, коли востаннє їла, але не могла собі дозволити таку розкіш.

— Пий! Пий! Пий! — горланила захмеліла юрба.

 Меліса позадкувала до затіненого кутка, де могла сховатися від цікавих очей, і заодно роздивитися довкола. Простора зала, попри свої розміри, здавалась тісною, мов мурашник, складений із грубих дерев’яних столів та галасливого люду, за яким пильно стежив шинкар, стоячи за своєю лядою. По праву руку від нього тягнулися сходи, що мали б вести до гостьових кімнат. Там і треба шукати одяг.

— За вільне королівство Міруе! – виголосив огрядний чоловік, що вибрався на стіл аби всі могли почути його славний тост.

 «Вільне королівство під кабалою магів», — подумала Меліса, а тоді звела очі до стелі, де висіла люстра зі свічками. Одне маленьке зусилля зробить її вільною. Десятки полум’яних пелюсток вже наповнили її кров манливим шепотом. Навіть крізь заплющені очі вона відчувала, як вогонь починає рости, пожираючи дерево.

— Пожежа! — гучний крик привернув увагу юрби. Враз стихла музика й сміх.

— Тікайте! — заволали одночасно кілька чоловіків й першими помчали до дверей.

 Меліса знала, що часу обмаль, тож рушила одразу до сходів, пробиваючись крізь оскаженілих людей. Вогонь впав на столи, затріщало дерево в його ненажерливій червоній пащі. Дівчина озирнулась на мить і рушила вгору, перескакуючи по кілька сходинок за раз. Вона не відчувала страху, лише дикий захват, що відлунював шаленим серцебиттям.

— Пожежа! — гукнула вона на все горло. Перелякані гості вибігали з кімнат напівголими, лишаючи двері відчиненими.

Меліса ринулась у першу ж кімнату, та знайшла лиш пусті келихи на столі. Друга взагалі не відкрилась, третя була пуста. Жар зростав, і дим підіймався в повітря. Потрібно було забиратися, а вона досі не знайшла нічого корисного. Дівчина ледь не завила з відчаю, аж врешті наткнулась на довгий чорний плащ. Вона вхопила цупку матерію й не гаючи ані миті стрілою помчала вниз.

 Вогонь із ненажерливою силою трощив дерев’яні столи, здіймаючись до самої стелі. Меліса спинилась на мить аби зрозуміти, як далі йти, та одразу ж про це пошкодувала. На плечі залізною хваткою зімкнулися чиясь міцна рука. Мелісі ледь серце не стало з переляку. Вона спробувала вирватися та марно, чіпкі пальці утримували її на місці.

— Попалася, крадійко, — пролунав над вухом сталевий голос, від якого дрижаки пішли по спині. Незнайомець витягнув другу руку в чорній рукавичці — й вогонь, скоряючись його волі, почав відступати.

Таверна виглядала жалюгідно. Пожежа перетворила колись блискучі меблі на почорнілі поліна, що їх вогонь не встиг поглинути до кінця. Терпкий сморід в’їдався в легені дівчини разом із гірким усвідомленням: вона вчинила злочин. І її зловили. 

— Відпустіть мене, — голос зірвався на писк.

 Незнайомець рвучко розвернув її до себе, обводячи проникливим поглядом чорних очей із вертикальною жовтою зіницею.

— Цікаво, — протягнув він, — Я такого не очікував.

— Пустіть, — благала Меліса, та маг лиш пирхнув у відповідь.

— Що ж це робиться? — заголосив один із чоловіків, що повернувся до таверни. Меліса не бачила його обличчя, лише відчула, як крізь відчинені двері повіяло холодне нічне повітря, розганяючи сморід пожежі.

Маг підвів очі до чоловіка. Він уже розтулив вуста, щоб щось сказати, і припустився величезної помилки. Меліса, користуючись миттю, натягнула плащ йому на голову й з усієї сили копнула в коліно, а тоді прожогом кинулась до дверей, волаючи:

— Це все він! Він керує вогнем! Я бачила!

Чоловіки, що зібралися коло дверей, розступилися перед нею й повернулися до мага. Скам’янілі від злості обличчя не віщували нічого доброго.

— Стій, зараза! Тримайте її! — лунало вслід, та дівчина вже сховалася за рогом кам’яниць. Вона змогла обдурити нелюда, хоча довелося пожертвувати плащем. Але Меліса вже рушила до кам’яних будинків, сподіваючись на допомогу місцевих. Зрештою, вона могла прикинутися жертвою пожежі.

— Ось вона! — крикнув хтось знов, руйнуючи її задум.

Меліса кинулась бігти, але на цій вулиці виявилося недоречно багато возів, що перекривали шлях. Вона металась в пошуках виходу, доки її не схопили.

— Казав же не випробовувати моє терпіння, — прогарчав маг, коли Меліса спробувала вдарити його, та лиш марно брикнула ногою в повітря. Це був той самий пошрамований нелюд, що завів вервечку викрадених дівчат до Міруе.

Він легко ухилився від нового удару й закинув її собі на плечі. Меліса злісно била його спину кулаками, та маг на це не зважав. Сльози крапали на сіру бруківку, що встилала шлях до високого кам’яного будиночка.

Маг поставив дівчину на землю. Меліса гірко зітхнула, розуміючи, що пручатися марно, й сподівалася хоча б на якусь вечерю. Від запаху смаженого м’яса в повітрі зсудомило шлунок.

— А тепер ходімо, — маг схопив її за лікоть та підвів до кутка устеленого сіном, де сиділи іще кілька дівчат. Меліса одразу ж впізнала біляві коси Таї.

— Як ти? — зашепотіли дівчата, коли маг обернувся спиною. Їх було лише троє.

— Я в порядку. А де інші? — запитала вона, роззираючись.

— Втекли, — відповіла чорнява дівчина, ім’я якої Меліса не могла пригадати. — Ми всі кинулися врозтіч, коли ти побігла. Декого маги зловили одразу, когось пізніше. Мене от вартові помітили, вони ж допомагають магам. Щоб їм пусто було тим потворам.

— Ану тихо там! — гаркнув маг з іншого кутка кімнати. — Досить з мене ваших витівок.

— Не треба було викрадати нас із дому, — огризнулась Меліса, хоч і боялась злого погляду зміїних очей.

— Раджу замовкнути і берегти сили на завтра. А то хтось може випадково загубитися у горах, — пригрозив нелюд, та Мелісу не пройняли його слова. Невже він дозволить собі скривдити такий цінний товар? І що на це скаже сивоволосий?

 Ядучі слова вже мали злетіти з язика дівчини, аж ось голосно хряснули двері, пропускаючи уперед молодого мага та ще двох дівчат.

— Зловили вартові коло брами. Як вони мене втомили , — жалівся він так, мовби це його викрали із дому серед ночі.

— Посади їх у куток і неси м’ясо, — наказав йому старший маг.

 Юнак іще раз голосно зітхнув та попрямував до сусідньої кімнати, гучно брязкаючи тарілками. Спіймані дівчата сіли коло інших бранок з похнюпленими обличчями.

— Ми вже майже вийшли, коли один з вартових нас упізнав, — одразу ж заговорила кругленька дівчина, на ім’я Омелія.

— Прикро, — сказала Меліса. — Я хотіла вкрасти якийсь одяг щоб не впізнали.

— Так і треба було зробити, — погодилась дівчина, скрушно хитаючи головою.

— Ми не втечемо, — безбарвним голосом промовила Тая. Вона видавалася цілком спокійною, ніби не боялася своєї долі.

— Ми мусили спробувати, — не погодилась Меліса.

— І що це нам дало? — запитала вона із сумною усмішкою.

Меліса хотіла заперечити, але не знайшла що сказати. Перед очима раз у раз поставав розлючений незнайомець, що схопив її у таверні. Хтозна в яку халепу вона могла вплутатись, якби не втекла. На щастя, юний маг притягнув велику пательню зі смаженим м’ясом. Запах теплої їжі витіснив усі думки. 

Маг підійшов до них й почав обережно рокладати їжу.

— У це складно повірити, та в наших землях живуть багато людей, — сказав він раптом. — І доволі непогано живуть, навіть щасливо.

— Хочеш сказати, що нам пощастило? — зло відказала Меліса. — Нас вирвали з домівок серед ночі й притягли сюди проти волі! А що далі? Станемо рабами?

— Не станете ви рабами, заспокойся, — тихо заперечив він. — Вам просто не пощастило з перевізником. Насправді усе мусило виглядати інакше. В горах купа роботи, а населення не дуже. Тобто, я хотів сказати, що нас ніби й багато, але не вистачає рук. Хтось же ж мусить і хліб пекти, і будинки зводити.

— І на полі гарувати.

— Полів там майже і нема, не в тому річ, — чоловік зітхнув. — Потрібні люди, дуже потрібні. Доки наші воїни б'ються із нечистю, хтось має піклуватись про буденні справи.

— Ви може самі й вигадали ту нечисть щоб з нас данину збирати. Ви тут єдині потвори, — озвалась інша дівчина.

— Ану замовкни! — крикнув чорнявий маг, приклавши пальця до рваного шраму на чолі. — Ось, бачиш, як ми вигадуємо нечисть? Хай милують тебе твої боги, щоб ти ніколи не зустріла цих чудовиськ на своєму шляху.

— Цікаво, чи захищатимуть нас боги в країні магів? — тихенько озвалась Тая з надією, дивлячись на Мелісу, мов та могла знати відповідь.

— Не знаю, — та лише знизала плечима й вмостилась зручніше. Вона знала одне: її старі боги не захищатимуть. Матір про всяк випадок змусила вивчити кілька молитов, та ніколи не наполягала, щоб донька їх читала. Навряд чи з цього була б якась користь.

— Благослови мене, Даро всемогутня, — зашепотіла одна із дівчат.

Меліса лиш пирхнула й взялася їсти. Вона вірила тільки у власні сили, а щоб їх мати, потрібно бути ситою. Під вечір вона навіть задрімала, підклавши руку під голову. Уві сні їй явилася матір, що шепотіла молитви. Коли б це хоч трохи їй допомогло.