Раді Вас бачити!

 Видовжена тінь ковзнула дерев’яною підлогою, мов темна хвиля. За вікном пройшов староста, насвистуючи веселу мелодію. Йому подобалось співати за роботою. Голос він мав дзвінкий і звучний, а от зі слухом, на жаль, не поталанило. Бувало заведе якусь пісню на всю горлянку, а дівчата ледь не котяться зі сміху. Та староста не ображався. Він любив жартувати і до розмови завжди мав охоту. Останній тиждень, поки лили дощі, вони годинами сиділи в хаті й теревенили про все на світі.

Хороший був чоловік той староста, шкода лише, що самотній: ні дружини, ні дітей. Були якісь родичі в інших селах, та він їх майже і не бачив, опікувався подорожніми, щоб було їм де зупинитися й відпочити перед важким шляхом крізь гори чи після того.

 Селище лежало на одному з основних торгових шляхів, тож його мешканці здебільшого жили за рахунок мандрівників й купців, а віднедавна ще й приглядали за украденими людьми. І останнє їх зовсім не турбувало.

 Меліса тихо зітхнула. Уже скоро обід, а вона все лежала на ліжку, заклавши руки за голову, й не могла змусити себе підвестись.

— Ходімо з нами, — покликала плечиста дівчина із товстими чорними косами. Здається, то була дочка рибалки.

— Я краще залишуся, — байдуже відказала Меліса, тішачись, що врешті зможе побути на самоті. 

— Ти ж не будеш сидіти тут сама цілий день, — озвалась Тая. — Підеш з нами, розвієшся. Та й господар просив допомогти. 

— Добре, я піду, — погодилась Меліса. Хоч як їй не хотілося відпочити у тиші, потрібно було відплатити за доброту місцевого старости. 

Рання весна принесла теплу погоду. Пустотливий вітерець куйовдив волосся прохолодним доторком, а струмок неподалік виблискував у сонячному світлі. Коло дерев’яного плоту застигла тендітна постать Таї.

— Що будемо робити? — звернулась до неї Меліса.

— Потрібно прибрати хатину, наготувати дрова, бо ще ночі холодні, — почала перелічувати подруга, загинаючи пальці. — Здається, господар щось казав про прання і шиття. І ще хтось має піти до сусідки по молоко й сир. Вона тримає одайрів. А інша кошики плете, до неї теж мусимо навідатись. Потім ми маємо приготувати обід і вечерю.

— Це все?

Тая замислилась на мить, мовби подумки перераховувала усі справи, а тоді впевнено кивнула.

— Тоді я йду на кухню, — з усмішкою додала Меліса, повертаючись до хатини.

— Стій, — зупинила її подруга. — Невже ти не хочеш пройтися? Побачити щось нове?

— Ні, — не замислюючись відказала Меліса. — А ти хіба не любиш шити? Це ж справа для тебе.

— Так, але ж ми мусимо дізнатися якнайбільше про це місце. Чи ти вже не хочеш відшукати ту жінку?

— Я шукаю посланця, — заперечила дівчина, хоч розуміла, що подруга має рацію. Маги покинули їх на милість господаря, який, на щастя, виявився добрим чоловіком. Та дні складались у тижні, а їхня доля лишалась невідомою. Навряд чи вони будуть до кінця життя допомагати по господарству місцевому старості. А навіть якщо й так, варто було довідатись більше про цей край.

Тая схрестила руки на грудях. Свіже повітря пішло їй на користь, вкривши бліді щоки здоровим рум’янцем. Світлі коси вільно спадали на плечі, а золоті сережки були надійно сховані у вирізі сукні. Так і не скажеш, що панянка.

— То що? — запитала вона знову.

— Ходімо до тих сусідок, — погодилась Меліса, пригладжуючи свої руді кучері.

 Вони разом рушили до хвіртки, де вже зібрались інші дівчата. Схоже, ніхто не збирався лишатися в хаті.

— Нарешті, — кинула низенька дівчина, діловито спершись руками на широкі боки. Вона якось казала, що має купу молодших братів. Звикла їх ганяти, тож і тут усіма керувала. — Ми вже вас зачекалися.

— Куди підемо? — запитала Тая, ігноруючи її зауваження.

— Спочатку по кошики, до сусідки, що живе на іншому березі, — відповіла та ж дівчина, вказуючи на міст удалині. Меліса намагалась пригадати її ім’я, та все сумнівалась чи то Ана чи Алія.

— Тоді ходімо, — мовила Тая і сама пішла уперед.

Меліса мовчки рушила за нею, звично дивлячись під ноги. Вона часом зривала квітки й ховала їх до кишені, хоч і не знала, що з ними робити далі. Дорога видавалася довгою й нудною. Дівчина затрималась на дерев’яному містку над стрімкими водами, що неслись крізь гостре каміння. Річка була мілка, проте небезпечна, зовсім не подібна до лагідних струмків у їхньому лісі. В такій не те що скупатися — заходити страшно.

— Не відставай, а то ще загубишся, — крикнула котрась з дівчат. Меліса не зауважила хто саме, проте буркнула у відповідь:

— Чого б ви так за мене хвилювалися?

— Ми просто не хочемо тебе потім шукати, — відказала русява дівчина, яку звали Сарою.

 Меліса лиш пирхнула у відповідь, однак сперечатись не стала. Вони наближались до маленької дерев’яної хатини. На ґанку сиділа літня жінка у яскравій кольоровій хустині. Її чіпкі очі під сивими бровами з цікавістю оглянули кожну гостю, мов якогось небаченого звіра.

— То ви, певно, від старости, — здогадалась вона, відкладаючи недоплетений кошик до купи подібних.

— Так, прийшли по кошики, — кивнула Алія.

— А звідки-то ви? Давно прибули? — запитала жінка, і, не дочекавшись відповіді, продовжила: — Це ж треба: самі дівчата! Цього року вже були гості, але частіше хлопців присилали.

Меліса мимоволі скривилась. Невже місцеві настільки звикли служити потворам, що перестали відрізняти добро й зло, а полонених нарекли гостями? Ось навіть зараз, сидить собі ця жінка і любесенько їм усміхається та все випитує: що там нового за горами, чи нема війни, чи добре у старости живеться. Сама доброта.

— Побудьте ще трохи. Може й на обід лишитеся? — вмовляла вона їх, та дівчата мали повно справ, тож мусили відмовитись і врешті рушили до наступної сусідки. Її хата стояла на зеленому пагорбі, за яким густою стіною височів ліс. Могутні дерева здіймалися до гори, вкриваючи круті схили аж до чорних вершин.

Цього разу їх майже не розпитували. Заклопотана молодиця віддала увесь крам та побажала гарного дня, вичавивши втомлену посмішку. Дівчата тихо подякували їй і повернулись назад, мов зграйка загублених пташок.

— Чому ти завжди тримаєшся одна? — запитала Тая й зупинилась, щоб порівнятися з Мелісою

— Мені й так добре. 

— Справді? І тобі не самотньо? 

— Ні — роздратовано відповіла Меліса витрушуючи з кишені засохлі квітки.

— Тоді чому ти злишся? І не згадуй магів, вони тут ні до чого. 

— Дали, не маги. Ти сама мене поправляла, — буркнула Меліса.

— Не будь ти такою впертою, — крикнула Тая, але дівчина вже забігла до хати. Запитання подруги сколихнуло в ній бурю почуттів. Так, їй було самотньо, але не через брак пустих балачок і фальшивих посмішок. Вона хотіла бути щирою, не тримати в таємниці найважливішу частину себе — свій вогонь. Та єдині люди, кому можна було довіряти, зникли з її життя, тож самотність була ціною за безпеку.

— Чекаємо на гостей, — повідомив господар, ледве дівчата зайшли до хати. — Дали із самої столиці приїдуть. Може, знайдуть вам якесь хороше місце. 

Меліса поглянула на Таю з німим запитанням, та подруга лиш знизала плечима. Завжди тиха Омелія перелякано зойкнула й відступила на крок, ніби намагалась сховатися за спинами подруг. А русява Сара навіть зраділа й з усмішкою на веснянкуватому обличчі рушила до кухні. Меліса слідувала за нею.

— Як на мене, то це гарна новина, — сказала Сара. — Нема чого хвилюватися. Зрештою, що ми втрачаємо?

— Ти не хочеш додому? — здивувалась Меліса. 

— Спершу хотіла, та, чесно кажучи, нема чого туди вертатися. У мене сім сестер і троє братів — усі в одній халупі. Посагу нема. Ото й лишається тільки в полі гарувати, щоб вижити. А маги сказали, що в них роботи хоч греблю гати. Може, пощастить потрапити в якесь хороше місце. 

— Може і так, — погодилась Алія. — Я взагалі з дому втекла. Хотіла кращого життя, старалась, шукала праці, а ледве на хліб вистачало. 

 Меліса подумки вжахнулась від почутого, і, не стримавшись, запитала:

 — А чому ти втекла?

 — Від заміжжя тікала. 

 — То в тебе є наречений? 

 — Чоловік.

 Мелісі ледь щелепа не впала від подиву. У голові промайнула сотня запитань, та вона прикусила язика й мовчки втупилась у миску з тістом. 

— Думаєте, це безчесно? — озвалась знову Алія, підвівши чорні очі, що палали зухвалим блиском. — А мені байдуже. Я жодного дня не шкодувала про свою втечу. 

— Безчестя, це коли тебе мов річ на ярмарку продають. Вина лежить не на тобі, — відказала Меліса, дивуючись раптовому бажанню підтримати цю сміливу дівчину. 

— Дякую, — відповіла вона тихо. 

— Усе буде добре, — докинула Сара, підморгнувши.

Меліса й сама усміхнулась, розрізаючи тісто на кругленькі кавалки, які мали перетворитися на рум’яні булочки. Вогонь у печі тихо шепотів їй свою таємну пісню й сповнював серце теплом.

— Що тут у вас? Чим допомогти? — пролунав ніжний голос Таї, щойно вона з’явилась на кухні.

— Хіба ти не мала допомагати з прибиранням? — здивувалась Алія.

— Там я вже не потрібна.

— Певно, не знаєш, з якого боку тримати віник, панянко, — кинула Сара, відволікаючись від нарізання м’яса.

Тая лиш розсміялась у відповідь:

— Уявіть собі, знаю.

Меліса здивовано підвела очі, розглядаючи щиру усмішку на обличчі подруги. І вразив її зовсім не віник чи вміння Таї ним користуватися. Її здивував цей сміх у відповідь на шпильку Сари. Як їй вдається так легко все сприймати?

— Тоді ми можемо на тебе розраховувати. Покажеш нам, як чистити картоплю? — підтримала жарт Алія.

— Залюбки, — сказала Тая, відкинувши за спину довгі коси. Сара одразу ж поставила перед нею величенький мішок картоплі й мовила з неприхованим викликом:

— Покажи нам що вмієш, панянко.

Правду кажучи, Тая не дуже добре справлялась зі своїм завданням, однак за старання її таки похвалили. А невдовзі на кухні з’явилася решта дівчат, сповнюючи маленьке задушливе приміщення веселим щебетом.

— А що як потвори нас полюблять? — мовила одна з них. Меліса не бачила кому належали ці наївні слова, проте одразу ж впізнала гучний голос Алії, що різко відказала:

— Не мели дурниць. Візьмися краще за роботу.

— Чого ти так? Ми ж красуні, — протягнула ображена дівчина.

Та цього разу ніхто їй не відповів. Усі прислухались до гучних кроків та переплетіння незнайомих голосів.

— От тобі й маєш, красуне, — тихо мовила Алія, витираючи руки, мов би хотіла виглядати якнайкраще перед гостями.

Мить тому Мелісі було байдуже і до магів, і до їхніх планів, але тихе відлуння голосів за стіною змусило її серце битися частіше. Кілька болісно важких секунд перетворились на нестерпну вічність. У дверях з’явився господар. Крізь маску удаваного спокою, пробивався неспокій, що відображався в глибоких зморшках на смаглявому чолі. Меліса не чула його слів, просто рушила уперед за іншими дівчатами.

— А як же вечеря? — запитала Тая.

— Потім, — різко кинув господар, підганяючи їх.

Знайомі дерев’яні стіни увібрали в себе лихі тіні. Тьмяне сяйво свічки лягало на білу скатертину, окреслючи величенький стіл. “Звідки він тут узявся?” — здивувалась Меліса, та викинула цю думку з голови, коли зустріла проникливий погляд зміїних очей.

— Красуні, — задоволено протягнув кремезний маг, шкірячи зуби.

— Гарна в нас робота, — підтримав його інший.

Меліса відступила крок назад й завмерла, мов перелякана мишка.

— Усі здорові? — запитав третій сталевим голосом й скинув каптур, що приховував мідні кучері. Меліса мимоволі стиснула кулаки, шукаючи в незнайомцеві свої риси. Хоч як це було наївно, вона досі сподівалась знайти батька.

— Так, пане, — відповів староста тремтливим голосом.

— Чудово.

Маг підвівся, обводячи дівчат прискіпливим поглядом.

— Ти, — випалив він, показуючи пальцем на Алію. — Поїдеш з нами.

Завжди смілива дівчина аж побіліла з переляку.

— Куди ви їх забираєте? — стривожився староста, ніби ці дівчата були йому родичками, а не бранками.

— Є кілька місць для служниць у маєтках поза Астуром, — відказав маг, вишукуючи нову жертву поглядом шуліки.

— Чиї маєтки? — не вгавав староста.

— Та яка тобі різниця, — відрізав інший маг, що сидів за столом і раз у раз кидав роздратований погляд на пусту таріль. — Бери вже ту зліва і рушаймо. Я не збираюся тут вічно сидіти.

 Староста принишк під його важким поглядом й покірно схилив голову. Мелісі на мить стало шкода цього доброго чоловіка, проте вона швидко пригадала, ціну його сердечності. Він служив потворам з власної волі, тож не заслуговував на співчуття. А от кого треба було жаліти, так це їх — купку переляканих бранок.

— Іще та зліва. І… Ти, — вказав маг владним жестом на Сару. — Цього вистачить.

Він стояв у кількох кроках від Меліси, та гнітюча присутність нелюда змушувала її зіщулитись поруч з іншими безпорадними дівчатами.

 Ні, вона не хотіла бути такою слабкою. Чого їй лякатися? Краще вже поїхати з далими до тих маєтків. Може один із них належить її батькові.

— Я теж хочу з вами, — випалила Меліса тремтячим голосом і змусила себе вийти наперед.

— Та невже? — кинув один із магів, що лишились за столом.

— Надто бліда і на вигляд хвороблива, — відказав йому рудоволосий нелюд.

— Маєш рацію, Горне. Ця вже зайва, — байдуже погодився головний маг, руйнуючи надії Меліси, що відчайдушно намагалась вхопитися за цю можливість.

— Але я здорова. І з усім впораюсь.

Її слова вже не мали значення. Маг повернувся до столу й тихо сказав щось своїм товаришам.

— Але я… — промовила Меліса майже пошепки, відчуваючи теплу долоню Таї у себе на плечі.

— Вертайтеся до кухні. Наші гості голодні, — наказав староста, не підводячи очей.

— Все буде добре, — шепнула Тая, коли вони знову опинилися серед столів та глиняних горщиків.

Меліса спробувала усміхнутися у відповідь, переконуючи себе, що знайде нову можливість зустрітися з посланцем. Однак це не допомогло. Очевидно, що шанс потрапити до столиці не випаде двічі. Її пригніченість відобразилась і в роботі, усе летіло з рук, а полум’я в печі затихло, мовби було чимось здавлене.

— Так ми ніколи не подамо вечерю, — озвалась Алія, нервово витираючи руки спідницею. Вона схилилась над ледь жевріючим вогнем і взялася розпалювати його. Меліса подумки потягнулася до полум’я, бажаючи допомогти, її сила звично озвалась жаром в тілі. Та раптом дівчина спинилась, осяяна блискавичною думкою. Вона не вагалась, лиш відчула, як гучно серце відміряло удар, і вже за мить пролунав жалісний крик Алії, що схопилась за обпечену руку.

Меліса не бачила рану, світ перед її очима перетворився на кольоровий туман, лишився тільки шепіт вогню і злякані зойки. Вона кліпнула кліка разів і врешті змогла розрізнити фігури дівчат, що схилилися над бідолашною Алією. Хтось побіг кликати старосту. Здається, то була Сара.

Меліса також підійшла, тамуючи тремтіння в ногах. У грудях розлився тягар провини. Вона починала розуміти, що накоїла.

— Це ти, — ледь чутно промовила Тая, що стояла поруч.

Меліса відповіла їй зляканим поглядом, підтверджуючи підозри подруги.

— Що сталося? — запитав староста, прибігши до кухні. З його появою Меліса полегшено видихнула.

Наступні кілька хвилин минули мов у тумані. Меліса не знайшла в собі мужності поглянути на рану Алії. Гірка суміш страху й сорому пропікала її душу.

— Нічого страшного, усе загоїться, — ласкаво мовив староста, змазуючи рану духмяною маззю.

— Що це? — не втрималась від запитання Меліса.

— Листя аронії, квіти жовтянки, кора летини, — помічна суміш. Мене дід навчив цю мазь робити. Загоїть опіки так, що й сліду не лишиться. Тож нема чого хвилюватися.

Бліді уста Алії осяяла усмішка, а староста продовжив змащувати її рану. З усього почутого Меліса впізнала лише жовтянку — дрібні квіти, що росли в її рідному лісі. Люди оминали їх через отруйний пилок, здатний убити навіть дорослого чоловіка. Однак мало хто знав, що, правильно приготувавши жовтянку, можна отримати чудові ліки.

— Що тут сталося? — грізний голос мага змусив усіх схопитися на ноги. Кілька широких кроків — і нелюд вже навис над блідою Алією, оглядаючи її рану.

— Та ось обпеклася дівчина, — пробелькотів староста.

— Працювати зможе не скоро, тож нема сенсу її забирати, — зітхнув маг, а тоді повернувся до дівчат. Якусь мить він стояв мовчки, розглядаючи їх, та врешті його погляд зупинився на Мелісі. — Здається, ти хотіла рушати з нами. Вважай, пощастило.

 Попри гірку провину, дівчина відчула проблиск радості у душі. Нарешті вона вибереться звідси.

— Пощастило, — повторила Тая, пронизуючи її важким поглядом. — Бачу, тобі дійсно ніхто не потрібен. Сама чудово впораєшся.

Меліса довго не могла викинути з голови її слова. Що в них було? Здивування? Докір? Чи заздрість? Запитати вона не наважилась.

Маги проковтнули вечерю та поквапили дівчат. Староста провів їх до двору, що вже вкрився нічною прохолодою. Місячне сяйво виблискувало у стрімких водах ріки. Неподалік чекали коні.

— Ми поїдемо верхи? — здивувалась Сара. Певно, не вміла їздити верхи, як жодна з них.

— Якісь вони дивні, — мовила Меліса, приглядаючись до химерних фігур.

— Це не коні, — почувся поруч голос мага. — Ми летимо на грифонах.

Вони обернулись, усі як одна, прикипівши до магів збентеженим поглядом.

— Летимо? — перепитала Омелія, мов сподівалась, що їй почулося.

— Летимо, — повторив маг і одразу ж рушив до дивних звірів.

— Що таке, красуні? Невже боїтеся висоти? — насміхався інший.

Дівчата не відповіли, лиш коротко подякували старості за його добросердність. Наближаючись, до ріки, вони змогли краще розгледіти дивних створінь з велетенськими крилами. Подібно до коней, вони мали довгі шиї та гриву, однак на цьому схожість завершувалась. У грифонів були міцні вовчі лапи й довгі хвости з пухнастими китицями, що безперестанку маяли в повітрі, видаючи їхню нетерплячу натуру. Та найбільше вражали хижі орлині голови з гострими, мов лезо, дзьобами.

— Даро всемогутня, — вигукнула Сара із сумішшю страху й захоплення.

— Годі роти роззявляти, ми поспішаємо, — скомандував головний із магів, що вже височів над ними, осідлавши свого звіра.

Меліса боязко ступила уперед — і за мить, підхоплена нелюдом, опинилась у сідлі перед ним.

— Тікати не раджу. Розіб’єшся на смерть.

— Я не тікатиму, — прошепотіла Меліса, підвівши погляд до зірок.

Грифон розкрив свої широкі крила, витягнув м’язисту шию і рвучко здійнявся над землею, наближаючись до шпилястих чорних гір.