Спочатку:
На сторінку книги
Сходження на гору було нестерпним. Меліса сотий раз прокляла усіх магів та посланців, включаючи й батька, якого знала лише за іменем. Стежка загубилась в снігу, а кожний крок давався усе важче. Ще й торба на спині, хоч і не тяжка, та все ж відбирала сили. Маги щедро спакували воду й сухарі, чорнявий навіть зміг обігріти їх. Меліса позаздрила його вмінням. Вона лише викликала вогонь й часто втрачала контроль над стихією, а, виявляється, можна й тепло начарувати. Шкода лише, що магії не вистачало на кучугури снігу, в яких дівчата вгрузали по пояс.
— Коли я встигнув так нагрішити? — озвався другий маг, вкотре витягаючи Таю, що ледве пересувала ноги. — Ми повинні дістатися сховку до ночі.
Якимось дивом вони й справді дійшли до невеличкої ущелини, де розпалили багаття й нарешті змогли відпочити. Усе тіло нило від втоми, а ніч на твердій скелі лиш додала синців. Меліса ледь не вила, бажаючи просто впасти й начхати на все. Дехто так і робив, та маги все одно підіймали їх і змушували йти далі. Це катування тривало три дні, доки вони не дістались однієї з вершин.
— Нарешті, — видихнув чорнявий маг із полегшенням, — спускатися буде легше.
Меліса обережно підійшла до нього. Унизу виднілась зелена долина. Але Дальборг не закінчувався тут. Вдалині чорніли інші гори, ще вищі, ще страшніші.
— Ми на землі клану Чорних, що також називають Ейтаром, якщо тобі це про щось говорить, — мовив маг.
Мелісі це ні про що не говорило, та вона із подивом й захопленням оглядала краєвиди. Тільки зараз дівчина відчула, яке свіже повітря в горах, ніби сповнене особливою силою. Навіть біль і втома згасли, коли вона ступила крок уперед, відчуваючи, що сам вітер штовхає її до крутого спуску. Чи, може, то був вогонь, що нарешті відчув себе вдома.
— Обережніше, — крикнув чорнявий маг. — Не зірвися вниз.
Та Меліса вже не боялась упасти. ЇЇ раптом осінило: втрачати вже нема що. У неї нема ані дому, ані справжньої родини. Можливо, це викрадення дало їй можливість повернути втрачене? Що коли вдасться знайти матір й почати нове життя?
Сходити й справді було куди легше. Сніг зникав, а стежка ставала менш крутою. Коли гори залишились позаду, дівчата втомлено упали на землю, не боячись забруднити одіж, хоча що вже там було бруднити. Меліса з жалем дивилась на свою колись гарну кольорову хустку, яка перетворилась на посіріле шмаття. Та, попри всі незгоди, в душі панувала гордість і навіть захват. Їй ніколи не доводилось так складно, проте вона впоралась і тепер може йти далі.
— Прощавай чудовисько, — прошепотіла Меліса, озираючись на гори.
Поволі вони добрели до невеличкого поселення. Принаймні так думала дівчина, дивлячись на поодинокі дерев'яні будинки, розкидані далеко один від одного. Маги відвели їх до місцевого старости, що, як виявилося, був людиною. Дівчата ледь тримались на ногах від утоми, однак оживилися, коли їх відвели до лазні та ще й підшукали нове вбрання - вишиті сукенки, ношені, проте чисті.
Меліса зовсім не хвилювалась за майбутнє, мріючи лише про теплу постіль, чи хоча б щось м'яке, щоб можна було згорнутись калачиком і спокійно поспати. Думки про втечу видавалися божевільними, тож вона загорнулася в цупку ковдру і ледь не застогнала від задоволення, вмостившись у теплому ліжку.
— Як думаєш, куди нас відправлять? — запитала Тая і, не дочекавшись відповіді, озвалась знов: — Мелісо, чуєш?
— Не знаю, — коротко відповіла дівчина, ледь тамуючи злість. Їй було шкода це ніжне створіння, але ж у всього є межа. Невже Тая вирішила, що тепер може дратувати її дурними питаннями увесь час.
— А куди ти хотіла б? — і знов те саме.
— Будь-куди.
— Але ти ж щось вмієш. Маєш на думці якесь місце? — не вгавала Тая, допитливо кліпаючи великими синіми очима.
— Байдуже, — коротко кинула Меліса.
— Так не може бути.
Дівчина ледь стрималась щоб не нагримати на подругу.
— Я вмію готувати, прибирати, збирати трави, пекти хліб. Десь знайдеться місце, — перелічила вона всі вміння, сподіваючись, що Тая заспокоїться. — А взагалі мені все одно, де працювати. Чи є різниця де бути рабою?
— Звісно, є, — почувся ображений голос. — Дехто з власної волі йде в служіння магам. Я чула про таке.
Меліса раптом розплющила очі й повернулась до подруги.
— Ти знаєш таких людей?
— Так, — Тая спантеличено кліпнула.
Меліса різко закусила губу. Сон як рукою зняло. Тая могла знати щось про її матір. Ця історія мала лишатися таємницею, та що вже втрачати.
— Ти щось чула про травницю Дану? Вона зникла три роки тому, — слова полилися поперед думок.
— Ні, — Тая обірвала тонку павутинку надії.
Якусь мить панувала тиша. Меліса прислухалася до тихого сопіння дівчат, що спали поруч. Вона б хотіла так само заснути й забути про все.
— Хто вона тобі? Ця жінка, що зникла? — запитала Тая.
Меліса проігнорувала запитання, натягуючи ковдру вище. Вона не хотіла пояснювати, не мала для цього сил.
— Можеш не говорити, якщо не хочеш. Але я спробую тобі допомогти.
— Дякую, — спантеличено відповіла Меліса, — і добраніч.
— Солодких снів, — дівчина нарешті вмостилась у ліжку і затихла.
Однак Меліса не могла заснути, замислившись над словами подруги. Тая мала знання і чудово мислила. А матір, напевно, вирушила до кохання свого життя, отже, і шукати потрібно його, тобто того самого злощасного посланця. На щастя, Меліса знала його ім'я, що значно все спрощувало.
***
— Алістер Кадел? — перепитала Тая, насупивши чоло. — Один із посланців? Як він допоможе тобі знайти матір?
— Просто повір мені, — Меліса вкотре смикнула донизу широкі рукави сукенки, що була на неї замала. Вона не хотіла зайвий раз називати ім’я свого батька. — Не питай нічого, будь ласка.
— Добре, — Тая, на диво, погодилась. — Тоді ми мусимо взнати, де живе Алістер Кадел. Ти могла б потрапити в його будинок служницею. Але дай мені трохи подумати.
Меліса кивнула, лягаючи до теплого ліжка. Зазвичай вона прокидалася рано, насолоджувалась тишею сонного ранку. Однак перехід через гору та тривожні думки випили з неї всі сили. Староста не займав дівчат, лиш покликав снідати, а згодом пішов кудись у своїх справах, навіть не зачинив будинку, мов би гостей тут тримав, а не полонянок.
Але вони були полонянками — майбутніми слугами магів, тож примарна свобода не викликала радості. Їм просто не було куди тікати, ось чому двері лишались незамкненими.
Зрештою Мелісі набридло лежати в ліжку, ганяючи по колу безглузді думки. Вона вирішила вийти на двір. Погода стояла чудова, залита сонцем долина виблискувала зеленню молодої трави. Неподалік біг струмочок, а в далині височіли чорні гори й обриси дерев’яних хаток. Дівчина підставила обличчя теплому вітерцю, милуючись краєвидом та водночас відчуваючи дивну пустку в серці. Вона сховала руки до кишені, перевіряючи, чи раптом не згубила подарунок Марка. Шовкова стрічка приємно ковзнула між пальців.
«Мелісо!» — пронісся спогад і на душі стало зовсім гірко. Вона глибоко вдихнула, проганяючи гнітюче відчуття. Потрібно боротися за своє місце в цьому світі. Марко б цього бажав. І він теж впорається. Не можна впадати у відчай, не можна здаватись.
Дівчина відчула знайоме тепло всередині – озвався її вогонь, ніби нагадуючи, що не все втрачено. Вона іще раз глибоко вдихнула, відчуваючи власну силу. Так було значно краще.
Меліса раптом збагнула, що нічого не знає про магію. Люди вірили в існування відьом — обраниць давніх богів, що ховались в густих лісах. Та, попри плітки, насправді ніхто їх і не бачив. А сила, якою володіли маги, хоч і була цілком реальна, лишалась загадкою для простих смертних.
Зрештою, це не дивно. Люди не знали про магів нічого. Вони придумали безліч прізвиськ і байок, злісно перешіптувались про потворів кожного дня, проте не мали уявлення, що відбувається за чорними шпилями гір.
Заскочена раптовою думкою, Меліса повернулась до хати.
— Тая, розкажи мені, будь ласка, про магів, — попросила вона, сідаючи коло подруги.
— Що саме? — розгублено запитала та.
— Усе, що знаєш, — із запалом відповіла Меліса.
Тая якусь мить замислено мовчала, а тоді почала розповідати.
— По-перше, ніколи не називай їх магами. Вони звуть себе далами, що значить мешканці Дальборгу чи щось таке, розумієш? — зачекавши, поки Меліса кивнула, дівчина продовжила. — І, звичайно, не обзивай їх потворами. Так можеш говорити тільки про нечисть. Взагалі слідкуй за кожним словом. Маги, тобто дали, дуже запальні, тож мусиш бути обережна. Проте не соромся, коли йдеться про гроші. Жадібність тут не вважається гріхом, як у нас, радше навпаки. Тут вважають, що за своє треба боротися. А от лінь не пробачається, так само як небажання досягати більшого. Якщо тобі запропонують кращу роботу чи більше завдань – не відмовляйся, а то ще й проженуть.
Меліса намагалась укласти в голові усі ці поради, та боялась, що з її вогняною вдачею таки вплутається у неприємності.
— Мусиш знати, що дали живуть у кланах. Це щось подібне до наших королівств, проте клани мають дивні назви. Наприклад, Клан Чорних, Клан Сапфірових, Клан Крижаних… Не знаю чому вони так себе називають, та це й не важливо. Твій посланець з Клану Чорних, одного з найвпливовіших, до речі. Їм належить більшість копалень та найсильніше військо. Щоправда, бракує земель, на яких можна було б хоч щось виростити. Це проблема усіх кланів, бо в горах зерно не посієш. Зате кози та вівці мають вдосталь місця для паші.
— Не кози і не вівці, — озвався староста, що саме став на порозі хати. — Одайри. Так ми їх звемо.
— Яке дивне слово, — всміхнулась Меліса.
— Нема тут нічого дивного, — пробурмотів староста, проходячи повз.
— Не смійся з назв, Мелісо, — попередила Тая. — Тут багато назв походить від імен богів. Таку образу тобі не пробачать.
— Надто все складно.
Дівчина лиш зітхнула, подумки складаючи почуте в голові. Ввечері вони з Таєю вийшли на прогулянку. Меліса розглядала тендітні зелені паростки під ногами. Вона не знала місцевих трав чи квітів, але була певна, що знайде, у кого спитати.
— Чому ти весь час дивишся під ноги? — запитала Тая.
— Я раніше збирала трави, робила з них чаї та продавала на ярмарку, — відповіла Меліса, затримавши погляд на дрібних білих квітках — провісниках ранньої весни.
— Тобі це подобається?
Меліса якусь мить розгублено дивилась на подругу. Звісно, їй подобалось ходити до лісу і самій, і з мамою. Там можна було сховатись від усього світу, загубитись серед тяжких гілок давніх дерев і повертатись з повними кошиками до маленької хатинки, обвішаної пучками зелені, де завжди так приємно пахло травами.
— Це більше, ніж просто подобається, — зрештою сказала Меліса. — Можливо, це єдине, що залишилося мені від матері.
— Я розумію, — кивнула Тая. — У мене так з шиттям. Можу сидіти цілими днями з голкою та ниткою. Кажуть, мама теж це любила.
— Я думала, благородні панянки не займаються шиттям, — здивувалась Меліса.
— Зазвичай, ні. Дбають про ніжні руки. Та на мене всім було байдуже, тож я могла робити те, що хочу, аби не заважала.
— І тобі не хотілось втекти?
— Хотілось іще й як, — кивнула Тая. — Проте куди? Я не здатна сама про себе подбати, принаймні так мені здавалося тоді. Тож я сподівалась, що вийду заміж за хорошого чоловіка і матиму щасливу родину. А вийшло геть не так, як думалося.
— Мені шкода, — тихо сказала Меліса.
— Дякую. Здається, тобі теж життя медом не було.
— Про мене дбали, — відказала дівчина. — і мене любили.
— Чи цього було достатньо? — запитала Тая, не очікуючи відповіді.
Вони мовчки повернулися до хати. На небі вже з'явився срібний серпик. Меліса на мить замерла, розглядаючи зірки, що розсипалися мов дрібні бусини. Хтось казав їй, що на зірки можна загадувати бажання. Здається, це був Марко.
— Мелісо.
— Уже йду, — відповіла дівчина, вертаючись до хати.
