Раді Вас бачити!

Дана ніколи не була красунею. Кирпата й невисока із розсипом веснянок на блідому обличчі, вона рідко приваблювала увагу чоловіків. Єдина окраса — великі блакитні очі, прозорі, мов весняне небо. Ну і ще довга густа коса сіро-мишачого кольору. Якщо місцеві колись і дивились на цю жінку, то радше з цікавості. «Від кого вона народила?» — читалось в їхніх поглядах німе запитання.

Вони її не знали, не чули, як дзвінкий голос Дани виводить лагідні пісні, що проникають у саме серце; не бачили, як на тонких вустах з’являється усмішка, відображаючись іскристим сяйвом у блакиті очей. Її обійми пахли лісом, а теплі руки уміли зцілювати й утішати. Вона була подібна до вранішньої зорі: тиха і чарівна. Зовсім не така як Меліса.

— Ти колись дограєшся з тим вогнем, — казала їй мати, хитаючи головою, та все одно дозволяла розпалювати полум’я, бо знала, що це рудоволосе дівча годі спинити.

***

«Догралась», — подумала Меліса, переступаючи поріг майстерні. Циферблати годинників одночасно вказували пів на одинадцяту, однак усі вже зібралися.

— Добридень, красуне, — Маркус зустрів її широкою посмішкою. — Мушу зізнатися: ти мене приємно вразила.

— Рада це чути, — мовила Меліса, ковтаючи ком у горлі. У неї миттєво з’явилося нехороше передчуття.

— Привіт, — кивнув Ізевель, що вільно розкинувся на стільчику біля прилавку. Судячи з його розслаблених рис і бадьорого голосу хлопець теж був задоволений перебігом подій.

«Не дивно, — подумки мовила Меліса: Це ж їхня справа, їхня перемога».

— То як ти дістала цього листа, — запитав Маркус, привертаючи її увагу. — Бо Ніко так і не зміг згадати деталі.

Присоромлений майстер підпирав стіну позаду Маркуса, червоний мов буряк. Та цього разу Меліса не купилася на його невинний вигляд. Ніко добре знав, що робить, і все одно порушив свою обіцянку.

Тамуючи раптовий порив злості, дівчина змусила себе повернутися до дала:

— Я витягла його з вогнища на кухні. Точніше, я погасила вогонь вчасно, тож лист майже не постраждав, — розповіла вона і, бачачи цікавість в очах Маркуса, продовжила: — Мені пощастило. Я почула, що хтось на кухні серед ночі, спустилась, а це виявився Кадел.

— Пощастило, — гмикнув Маркус. — Аби ж нам всім так щастило. Чи ти уявляєш, красуне, скільки часу я шукав докази проти Кадела?

Меліса хитнула головою.

— Два роки, — відповів дал, а тоді підійшов ближче. Меліса втамувала бажання відступити до стіни. Зміїні очі втупилися у неї крижаним поглядом. — Я не помилився, коли забрав тебе.

Меліса відвела погляд. Якщо це був комплімент, то їй байдуже. Аби лиш Маркус відчепився від неї й відпустив на свободу, що видавалось малоймовірним, а, з огляду на закони клану, неможливим.

— То нашу справу завершено? — запитав Ізевель, рятуючи дівчину від гнітючої уваги Маркуса.

— Ні, — зітхнув дал, і враз всі зміряли його здивованими поглядами. — Цей лист — хороший здобуток. Але, знаючи Кадела, краще перестрахуватися. Він губить голову в любовних справах, та в тому, що стосується політики й грошей, лорд Алістер не має рівних. Одного листа може виявитися недостатньо.

— То що далі? — чи не вперше за всі їхні зустрічі озвався Ніко.

— Наша розумниця випробує удачу знову, — від усмішки Маркуса Мелісі холодок пішов по спині. — І завтра зайде в кабінет Кадела знову.

— Але як? — запитала дівчина, згадуючи їхню минулу вилазку. Тоді було свято, усі відволіклися на феєрверки, а ще й довелося вкрасти ґудзик Еріка. Провернути таке повторно за один день буде важко.

— Чого ти так дивуєшся? — пирхнув Маркус. — Зайдеш у кабінет опівдні, пошукаєш ще докази і покинеш маєток, щоб передати їх мені. На цьому твоя робота закінчиться.

— Але ж Кадел, — нагадала Меліса. Закляття-пташка повідомить його про непроханого відвідувача.

— По-перше, Кадел буде дуже зайнятий. А, по-друге, ти швидко вийдеш з будинку і більше туди не повернешся, тож нема чого перейматися.

Маркус міряв кроками майстерню, розповідаючи про свій план з таким спокійним виразом, ніби говорив про погоду чи останню моду в столиці. Цікаво, чи він сам набрався б сміливості увійти до того клятого кабінету, коли в маєтку повно далів, та ще й сам Алістер Кадел.

— Нагадую, красуне, у тебе немає виходу. Якщо схибиш, я тобі цього не подарую.

Попри погрозу Меліса ледь стримала усміх. Оце вже справжній Маркус.

— Ми ж маємо ще дещо, точніше декого, — втрутився Ізевель, наголошуючи на останньому слові. — Хай відволіче Кадела.

Маркус повернувся до хлопця й застиг у мовчанні. Здавалося, він обдумував пропозицію, що вкотре нагадала Мелісі про присутність таємного учасника їхньої афери. Трясця, хто ж це може бути? Очевидно, хтось близький до родини, якщо цій особі вдалося відволікти Еріка, а зараз і Алістера Кадела. Можливо, покоївка?

— Гаразд, — зітхнув Маркус й знову звернувся до Меліси. — Не схиб із часом. Завтра опівдні.

На цій ноті він вийшов з майстерні, як звично, не прощаючись. Ізевель підвівся вслід за ним.

— Ходімо, — кивнув він Мелісі, проте його одразу ж перервав Ніко:

— Меліса залишиться на чай. Я обіцяв запарити свій збір, — було в його голосі щось відчайдушне, якесь щире бажання затримати її, ніби кружка чаю могла виправити ситуацію.

— Ну, як знаєте.

Ізевель знизав плечима й за мить вийшов на темну вулицю. Меліса провела поглядом його широкі плечі, ловлячи себе на думці, що зараз воліла б повернутися в його теплі обійми і на мить забути про всі тривоги.

— Ти будеш з медом чи так? — відволік її Ніко. Червона барва досі не зійшла з його обличчя. Невже йому соромно?

— Я не хочу чаю, — відказала Меліса, підходячи ближче, аж поки не сперлась на пустий прилавок, за яким ховався Ніко. — Навіщо ця комедія?

Притлумлені маскою спокою, її емоції нарешті вирвалися на свободу, мов стиснута пружина. Як він може вдавати турботливого друга після того, як зрадив свою обіцянку, фактично підписавши їй смертний вирок.

— Ти обіцяв мені, Ніко. І тут же віддав лист Маркусу. Невже так важко було зачекати? — випалила вона. —І не треба розливати тут чаї й заспокоювати мене.

— Тобі треба тікати, — перебив її майстер тихим, але твердим голосом. Його обличчя враз прибрало серйозного виразу. — Зараз. Я зібрав тобі харчі у торбину і ще теплу ковдру. На перший час вистачить. Тільки прошу тебе: тікай якнайдалі, поки можеш.

Меліса остовпіла, і навіть їдка злість звіялась від раптового подиву. Ніко, як виявилося, не жартував. Хлопець зник у комірчині й повернувся із чималою полотняною торбою.

— Нащо мені тікати? — запитала дівчина. — Та й це все одно неможливо. Маркус знайде мене та вб’є.

— Хіба ти ще не зрозуміла? — простогнав Ніко, перехиляючись через прилавок. В його зелених очах бриніла тривога. — Тобі не Маркуса треба боятися, він всього лише виконавець, як Із чи я. Реальна загроза в домі Каделів. Вшивайся звідти поки ціла.

Меліса ладна була повірити майстрові, та, навчена гірким досвідом, не поспішала сліпо йому довіряти. З чого б це він раптом став перейматися її долею? А якщо й так, то навіщо зрадив перед цим.

— Якщо ти такий добрий, то чого віддав листа, — запитала дівчина, схестивши руки. Ніко опустив погляд.

— Я думав, що у нас є час. Але помилився, — пробелькотів він. — Все змінилось. А цей лист… від нього залежало моє життя та Іза.

«Цікаво, як давно він знає Ізевеля і чому так турбується про нього?» — подумала вона та враз повернулась до більш важливих речей.

— Чому завтра?

Ніко зітхнув. Здавалося, він сумнівався, чи варто давати відповідь на це запитання, однак таки наважився.

— Завтра Кадел підписує заповіт. Опівдні прийдуть нотаріуси, щоб засвідчити його спадкоємців і розподілити майно згідно з законами клану. Як тільки папери будуть підписані, Маркус відправить анонімного листа володарю клану, вклавши усі докази. А тоді…

— Тоді Алістера Кадела стратять як зрадника, — перебив його владний голос, що змусив Мелісу здригнутися. Навіть не обертаючись вона впізнала Маркуса.

«Якого милого він повернувся?» — подумки запитала дівчина й одразу ж отримала відповідь на своє запитання.

— Я ніколи не сумнівався у твоєму доброму серці, — кивнув дал до майстра. — І таки моя інтуїція мене не підвела. Ти вирішив зрадити мене, щеня? Чи вже забув, як жебракував на вулицях разом із братом?

— Прошу, я лише хотів допомогти, — прошепотів Ніко. З його обличчя зникли усі барви, лишивши тільки великі зелені очі, що з переляку здавалися іще більшими.

— О ні, цим мене не купиш, — скривився Маркус. — Я ще матиму з тобою розмову. А зараз стули пельку і подінься десь з очей моїх.

Ніко зникнув у комірчині, кинувши наостанок співчутливий погляд Мелісі. Та дівчину це зовсім не тішило. Пастка, в якій вона так довго кружляла, врешті зімкнулась.

— Ти збрехав мені, — мовила Меліса попри страх, що стиснув серце холодними лещатами.

— Так, — самовдоволена посмішка Маркуса бісила, як ніколи. — А тобі й не потрібно було знати правду, красуне. Не забувай в якому становищі я тебе знайшов.

Вогонь у крові озвався приглушеним шепотом. Якраз вчасно. Меліса випрямила спину й впевнено відказала:

— Я не шукатиму докази проти Кадела. Якщо хочеш віддай мене далам. Хай стратять мене — байдуже. Я не збираюся тобі допомагати.

— Ось як ти заговорила. — в зміїних очах промайнув цікавий блиск. — Вважаєш себе героїнею? Ну що ж, тоді я маю для тебе таке запитання: чи згодишся ти ризикнути життям своєї матері? — Маркус вдоволено всміхнувся, спостерігаючи, як його слова вразили Мелісу. — І так, я знаю, де вона.

— Брешеш, — процідила дівчина, однак тінь сумнівів уже поселилась в її душі.

Маркус за кілька кроків скоротив відстань між ними, і тепер висичів над нею, не приховуючи свого тріумфу:

— Травниця Дана із селища Вовче. Бліда й невисока, наївна, мов дитя. Любить співати.

Серце Меліси пропустило удар. Вона ніколи не розповідала Маркусу про свою матір, а тим паче не називала таких деталей. Якщо він це знає, то, певно, каже правду.

Дал схилив голову, не відводячи від дівчини пронизливого погляду. Він вже розумів, що переміг.

— Тож, здається, ми домовилися, — врешті озвався Маркус. — Хочеш знайти матір — принесеш мені більше доказів. А як ні — загинете обидві.

Меліса не мусила відповідати. Звісно ж, вона не посміє ризикнути життям матері. Хай як вона ображалась, та все ж це була її єдина родина.

— Я сприйму твоє мовчання як згоду, — мовив дал. — Тож дозвольте вас провести додому, шановна дальї. Досить на сьогодні чаю і пустих розмов.

Єхидство в його голосі зачепило Мелісу. Вона ніколи не стане дальї, а тим паче не почує цього ввічливого звернення з вуст мешканців гір. Та, зрештою, це було не важливо.

***

Меліса змогла вільно вдихнути повітря лише коли переступила поріг дому Каделів й позбулася гнітючої присутності Маркуса. Хоча, якщо вірити словам Ніко, ці товсті стіни були для неї пасткою, а не порятунком. Замовник справи знаходиться тут, серед них. Хто ж це може бути? Кому вигідно вбити Кадела?

Меліса розтерла пальцями вилиці, прокручуючи в голові події останніх тижнів. Спадок можуть отримати Етельстан та Артур. Але навіщо їм вбивати батька, коли й так отримають все законним шляхом. Може, тоді хтось із молодших братів? Той самий Ейнар із вічно похмурим обличчям. Спершу позбудеться батька, а тоді одного з братів.

Та ні, щось тут не сходиться. Навіть, якщо це Ейнар, то навіщо йому прив’язуватися до дня підписання спадку і тим паче вбивати батька. Куди простіше було б просто прибрати одного з братів.

Годинник у холі бомкнув другу годину ночі, налякавши Мелісу до смерті. Це було одне з найгрізніших творінь Ніко: високий, вилитий з металу і, очевидно, дуже важкий, такий, що не вкрадуть. Подібний стояв у кабінеті Кадела.

Якусь мить Мелса мовчки витріщалась на годинник, згадуючи їхню вилазку до кабінету. Аж раптом вона здригнулась знову, цього разу не від страху.

Трясця, та ж Ніко розповідав їй про годинники-сховки: важкі й незламні, які можна відкрити лише виставивши правильні цифри. Дванадцять і шість, записані на папірці Кадела, раптом набули сенсу. Це ж ключ до сховку!

Меліса всміхнулась, мов навіжена. У долі таки химерне почуття гумору.