Раді Вас бачити!

— Спробуй іще раз, — терпляче повторював Маркус, спостерігаючи за її марними спробами. Темні пасма впали на його насуплене чоло.

Меліса заплющила очі, віддаючись шепоту вогню. Пальці миттю охопило приємне поколювання, співзвучне з жагою стихії. Дівчина витягнула руку й відпустила полум’я під рівні удари серця, що ставали дедалі голоснішими. 

— Розплющ очі.

Меліса послухала наказ, і погляд миттю зосередився на свічці, що танула у вогні. Червоні язики жадібно поглинали віск і вже почали захоплювати дерев'яний стіл. Маркус швидко поклав цьому край, гладка дерев’яна поверхня вилискувала мов нова, та в повітрі застиг їдкий запах горілого. 

— Тобі потрібно запалити гніт на свічці, а не знищити її у вогні. 

— Я намагаюся, — зітхнула Меліса.

Та дал лиш похитав головою.

— Ти дозволяєш полум’ю контролювати тебе. Стихія за своєю природою бездумна. Це іскра сили Дальборгу, що не має розуму і скоряється первісним інстинктам. Коли ти відчувала злість чи страх, то несвідомо зверталась до вогню і не контролювала наслідки, чи не так? Все ставалося само собою. Але так не можна, Мелісо, — він зробив паузу, ніби підшукував відповідне пояснення. — Я міг би спопелити будинок Кадела чи увірватися в його кабінет силою і взяти усе чого хочу. Моїх здібностей вистачило б на це. Однак нічого доброго з цього не вийшло б. Сліди таких діянь приховати майже неможливо, тож я миттю опинився б у в’язниці. І, хай що б я дізнався про Кадела, ніхто б не став мене слухати. Ти розумієш про що я?

Дівчина невпевнено хитнула головою.

— Добре, скажу простіше. Коли ти дієш грубо і не задумуючись, ти програєш. Я не можу увірватися в будинок Кадела, а тобі не варто виливати потік неконтрольованого вогню. Вчися бити точно. Розраховуй силу. На початку краще запалити невеличку іскру. А з неї ти завжди зможеш зробити пожежу.

Меліса спробувала знову. Вогонь піддавався краще, але все одно захоплював свічку.

— Уже непогано. З такими агресивними манерами, ти могла б стати гарним воїном, — на блідому обличчі дала промайнула усмішка, та за мить він знову набув серйозного виразу. — На цьому поки що завершимо. Тебе чекають важливі справи. — Я вже маю вирушати до Каделів? — запитала Меліса, не приховуючи хвилювання.

— Ні, — відказав Маркус, — Сьогодні ти лише познайомишся зі своїм майбутнім другом. І не роби такі круглі очі, красуне. Коли ти опинишся у будинку Каделів, я не зможу з тобою спілкуватися. Краще уникнути зайвих підозр.

Тобі доведеться приходити до майстра годинників — нашого союзника. До слова, він напівкровка уже не в першому поколінні і зовсім не володіє нашою силою. Сьогодні зайдеш до нього забрати замовлення, заразом познайомишся. Маєш казати усім, що він — твій друг. Будеш навідувати його, коли з’явиться вільна хвилина. Це не викличе підозр, хоча насправді ти передаватимеш йому все, про що довідаєшся.

Меліса мовчки кивнула, мимоволі стиснувши кулаки. Вона відчайдушно намагалась не думати про свою участь в іграх родини Каделів. Та з кожним днем все важче було ігнорувати жахливу реальність. Мине тиждень чи два і їй доведеться стати шпигункою у домі власного батька. Добре, хоч день видався сонячним і теплим, мов намагаючись втішити стривожену дівчину, що неспішно крокувала гамірними вуличками Астуру.

Майстерня годинників знаходилася неподалік від центру. Меліса впізнала її за химерною вивіскою з коліщатками, що весело погойдувалися на вітрі.

— Добридень, — мовила вона, увійшовши. Погляд дівчини одразу ж охопив фігуру білявого хлопця у затертому фартусі. Поруч стовбичив високий дал із годинником в руках.

— Що вам? — запитав хлопець дзвінким приємним голосом.

— Я прийшла забрати замовлення Маркуса Кадела, — згадала Меліса погоджену версію, озираючись на дала.

— Ах так, — видихнув хлопець, кумедно запустивши пальці у світлу чуприну, мов би це допомагало йому думати краще. — Зачекай хвилину.

Меліса кивнула й, не маючи що робити, роззиралась довкола. Чимале приміщення було заставлене годинниками різного кольору й виду. Попід стінами височіли масивні шафи з випуклими циферблатами, де кожен порух стрілки відлунював дзвінким цокотом, а коло них розмістилися дрібніші, делікатніші годинники розміром із чайник. Мелісі особливо приглянувся найменший із них, що мав дивакувато вигнуті ніжки і від того був схожий на пузатого чоловічка.

Тим часом власник майстерні — її майбутній приятель — уже провів свого клієнта до виходу.

— Перепрошую, я не встиг іще навести лад, — виправдався хлопець, повертаючись до прилавка.

Якусь мить майстер замислено потирав підборіддя мов би не знав, що робити далі. Меліса також мовчала, приглядаючись до свого майбутнього спільника. Його біляві кучері різко контрастували зі смаглявою шкірою, як і надзвичайно світлі брови та великі зелені очі з цілком звичайною людською зіницею. Він видавався зовсім юним, як на власника майстерні. Можливо, у цьому й крилася причина його участі у планах Маркуса. 

— До речі, я — Ніколас. Можна просто Ніко, — врешті мовив хлопець — і на його обличчі з’явилась тепла усмішка.

— Меліса, — одне слово і те ледь вилетіло з горла.

— Приємно познайомитись, як то кажуть, — відказав майстер і попрямував до темної фіранки у кутку, що важко було помітити одразу. — Не хочеш чаю? Я нещодавно засушив квіти жасмину і трохи піон. Із медом смакує просто неймовірно.

У його очах промайнув мрійливий блиск, і Меліса, звісно ж, не стала відмовлятися. Вона й гадки не мала, що затримається у майстерні Ніко допізна, лише для того щоб випити чергову кружку запашного чаю, теревенячи й сміючись про все на світі.

Ніко був людиною із дрібкою крові далів, що загубилась у поколіннях і не подарувала йому жодної магічної здібності. Та він не надто засмучувався з цього приводу. Не прагнучи високого статусу, хлопець заробляв на життя власною працею. Він днями не витикав носа із майстерні, де жив і спав, займаючись своєю улюбленою справою.

Коли мова заходила про годинники, Ніко ладен був говорити цілу вічність. Його очі загорялися, мов два зелених багаття, а голос ставав дзвінким і голосним, мов би він збирався декламувати вірші, а не розповідати про ґвинтики й коліщатка.

— У хорошого годинника має бути серце, — мовив він й так різко змахнув руками, що ледь не збив кружки зі столика. — Розумієш, можна робити однакові годинники, аби лиш вони вказували час. Здавалося б, чого іще від них хотіти?

Меліса знизала плечима й надкусила солодке печиво. Зрештою, саме так вона і вважала.

— Багато далів і людей думають, що механізми повинні лише виконувати свою роботу, — зітхнув Ніко. — Та яким буде наше життя, коли ми оточимо себе такими речами? Нехай вони будуть якісні й дорогі, та все одно лишатимуться бездушними й приноситимуть пустку. А я хочу робити щось гарне, особливе. Я хочу щоб мої годинники дарували затишок, а не лише пересували стрілки у правильній послідовності.

Слова завзятого майстра засіли в голові Меліси, мов нав’язлива дитяча пісенька. Куди б вона не йшла, усюди мимоволі помічала годинники і починала приглядатися до них. Великі й малі, блискучо нові чи потьмянілі й вкриті дрібними подряпинами, ледь чутні й навпаки — співучі, що гучно дзвеніли, оголошуючи години — усі вони були різні, та в першу чергу в око впадала не ціна і не розмір, а те, як годинник вписувався серед інших речей, стаючи частиною дому чи просто стовбичів на поличці, непомітний або навіть зайвий.

Витвори Ніко ніколи не були зайвими. Він прискіпливо збирав механізми, обрамляв їх у дерев’яні корпуси, а тоді розписував фарбою чи додавав дрібну оздобу. Спостерігаючи за ним, Меліса не раз дивувалась, як великі грубі пальці могли виводити такі делікатні візерунки. Це була справжня магія.

Однак на цьому таланти молодого майстра не завершувалися. Ніко обожнював збирати трави ледве не так само, як робити годинники. У перший же вечір Меліса оглянула чималу частину його зборів й з усіх сил намагалася запам’ятати якнайбільше назв невідомих рослин.

Вона забігала до Ніко, як тільки випадала вільна хвилина, насолоджуючись його товариством і запашним чаєм у маленькому безпечному світі годинників, де так затишно тікали маленькі стрілочки їхніх сердець, а приємний запах свіжого дерева витісняв усі зайві думки. Уперше за довгий час Меліса відчула себе вдома. Однак вона мусила покидати це місце, повертаючись до світу, де треба було ховатися й вчитися бити у ціль.

***

Тиждень промайнув у справах і клопотах. Меліса сумлінно виконувала свою роботу й крадькома підслуховувала розмови Каделів. У них насправді не було жодних цінних відомостей, проте дівчина відчувала дивну насолоду, складаючи докупи уривки почутих фраз, щоб вималювати в уяві повну картину подій. Напевно, такий самий захват охоплює злодіїв, коли їм вдається витягнути гаманець з кишені перехожого.

А втім Меліса не була злодійкою, тож радісне збудження швидко змінювалося гірким посмаком, ніби їй довелося випити склянку оцту. І коли тиждень добіг кінця, дівчина видихнула з полегшенням. Прислуга в Астурі могла мати кілька вільних днів на місяць, звісно ж, з дозволу господарів. Кадели, на щастя, зібралися навідати давніх друзів і не потребували слуг на кухні.

— Куди підеш? — запитала Зоряна, складаючи тарілки, вимиті до блиску після сніданку, якого ніхто майже і не торкнувся.

— Навідаю друга, — відповіла Меліса, не втримавшись від усмішки.

— І що це за друг? — перепитала служниця. В її очах сяяла цікавість.

— Просто друг, — відрізала Меліса і вирішила змінити тему. — Коли я маю повернутися?

— Бажано до десятої. Але, якщо схочеш переночувати у свого друга, я нікому не скажу.

Меліса відчула, як червоніють щоки. Вона зовсім не планувала нічого подібного, та її реакція лише глибше переконала Зоряну.

— Дякую, — зрештою видихнула дівчина й рушила до своєї кімнати.

Погода видалась на диво жаркою, тож вона зняла жакет й лишилась у тонкій білій сорочці й довгій блакитній спідниці. Нагрітий камінь на вулицях ніби парував під невблаганно жарким сонцем, що однаково жалило і людей, і далів. За добрим звичаєм Астуру, життя в місті кипіло, а перехожі незмінно снували поміж кам’яниць, лиш рятувалися від спеки як могли.

Проминаючи ринок, Меліса помітила кілька людських хлопців, що саме розвантажували віз. З одежі на них були лише тонкі полотняні штани, та й ті засукані якомога вище.

— Агов, красуне, ходи до нас, — гукнув найстарший з них, і Меліса враз зашарілась, а тоді пришвидшила крок й за мить опинилась коло зграйки юних дальї, що також не соромилися скинути зайву одежу.

Дівчина ледь змусила себе не витріщатися на їхні напівпрозорі блузи без рукавів, що оголювали гострі ключиці й чималу частину грудей. Спідниці були іще кращі: їхні розрізи сягали до середини стегна, якщо не вище.

Та найдивнішим і водночас найкумеднішим видовищем стали саме поважні дали — шановані чоловіки у чорних камзолах із багатою оздобою. Не маючи змоги скинути свою незмінну одіж, вони мусили ховатися під парасолями чи йти попід самими стінами кам’яниць щоб не висовувати носа із тіні.

Невблаганне літнє сонце ніби прагнуло випалите усе живе, і сама Меліса зітхнула з полегшенням, коли опинилась в затіненій майстерні.

— Привіт, — мовила вона, широко всміхнувшись до хлопця, що саме порпарвся у коробках. Він полишив свої справи й обвів Мелісу спантеличеним поглядом.

— Привіт, — відповів зрештою, куйовдячи світле волосся, як робив кожного разу, коли почувався розгубленим.

— Щось сталося?

— Зовсім ні, — пробелькотів Ніко, хоча його відповідь уже була не потрібна. У дальньому кутку майстерні притаїлась висока чорна тінь із палаючим поглядом зміїних очей, що досі спостерігали за ними із лукавим блиском.

— Вітання, красуне, — мовив Маркус, не приховуючи хитрої усмішки. Його явно розважив розгублений вираз Меліси.

— Я думала… — пробелькотіла дівчина, озираючись на Ніко у пошуках допомоги. Їй раптом похололо на серці від такої неприємної несподіванки.

— Що ми більше не побачимося, — завершив думку дал, його тон здавався веселим і по-котячому вкрадливим. — Та я подумав, що тобі знадобиться допомога. Ми маємо спільну справу. Ти ж не забула про це, Мелісо?

— Так, — видихнула дівчина, проковтнувши відверту погрозу.

— То що ти дізналась? — оманлива веселість зникла, тепер у його голосі бриніла сталь. Маркус не запитував, а вимагав.

— Я знайшла кабінет Кадела, — почала дівчина, мимоволі стискаючи кулаки. Вона не мала права піддаватися страху.

— Непоганий початок. Ти проникла всередину? — зміїні очі пропікали її незмигним поглядом.

— Ні.

— Ну не все одразу, — відказав Маркус, зовсім не здивований. Та, не встигла дівчина видихнути з полегшенням, як на неї посипався град нових питань. — Коли це було? Як близько ти підійшла? Які там закляття? Розповідай усе, що знаєш. І поквапся, моя присутність тут уже ризик для нашої справи. 

Меліса на мить заплющила очі, намагаючись зосередитися. Вона сумлінно виконувала своє завдання і не мала причин боятися Маркуса, та голос усе одно зрадницьки тремтів, доки дівчина не завершила оповідати усю історію невдалої вилазки до кабінету Кадела. Дал уважно слухав її розповідь, спершись на дерев’яний прилавок. Його бліде обличчя нагадувало кам’яну маску із закарбованим виразом недовіри, а проникливі очі, здавалося, помічали найменший порух Меліси, ніби намагалися виявити хоч краплю брехні. Ніко, який увесь цей час стовбичив поруч, не знаючи куди себе подіти, нарешті зважився прослизнути до комірчини й сидів там тихо як миша.

— Гаразд, — мовив Маркус й розчаровано цокнув язиком. — Але цього замало. Ти маєш увійти в кабінет і чимскоріше.

— Я не знаю, як це зробити, — зізналась Меліса. Цієї миті вона почувала себе малою дитиною, що забрела у дикий ліс і загубилась там.

— У тебе є іще тиждень, — мовив він, обриваючи сподівання дівчини. Це був наказ. — Поквапся. Кадели не сидітимуть в маєтку вічно.

Меліса не знайшла в собі сміливості сперечатися із Маркусом, хоча й гадки не мала, як має утнути таку небезпечну річ. Та ж Кадел викриє її раніше, аніж вдасться здобути хоч якісь відомості.

— Ти пам’ятаєш, як опинилась тут? — раптом запитав Маркус. Його чорна постать відділилась від стіни й невдовзі опинилась у кроці від дівчини, що вкотре за цей день не знала що відповісти.

— Так.

— Ти пам’ятаєш нашу угоду? — мовив дал м’яко, проте кожне його слово було холодне й гостре мов іній. Тонкі білі пальці владно торкнулися рудих пасом, прибравши їх з обличчя дівчини, що мусила проковтнути свою відразу. Цього разу Маркус не чекав на відповідь. Його голос перейшов на вкрадливий шепіт. — Якщо ти не виконаєш свою частину роботи, я перестану покривати твої таємниці, красуне. Як думаєш, хто уб’є тебе швидше: жерці храму, в який увійшла людська служниця; дружина твого блудливого батька, що вже зазнала досить сорому; чи сам Алістер? Знаєш, останнім часом він став дуже перейматися своєю репутацією.

— Я все зрозуміла, — процідила Меліса, не підводячи очей.

— Чудово, красуне. Пам’ятай, у тебе є тиждень.

Його кроки за спиною змушували Мелісу здригатися, та, коли двері майстерні зачинилися, вона врешті змогла видихнути з полегшенням. Світ знову сповнився кольорами і звуками, а серце повернулося до нормального ритму.

— Хочеш чаю? — відважився висунути носа з комірчини Ніко.

— Так, — видихнула Меліса, хоча була певна, що не здатна відчувати смаки. Маркус вимагав від неї неможливого.

— Чому ти погодився допомагати йому? — випалила Меліса, прикипівши до друга поглядом, ніби покладала на нього частку провини за власні невдачі й помилки.

— А ти чому? — відказав Ніко і, доки дівчина спантеличено шукала слова для пояснень, сам запропонував відповідь. — Не було вибору, еге ж?

Меліса більше не ставила запитань. Зрештою Ніко не мусив зізнаватися їй. В тому, що сталося, не було його вини.

Провина лежала на сумлінні далів. Безвідповідальність Алістера Кадела й вседозволеність потворів перетворили її життя на дурнувату гру у хованки з купою пасток та підступів. А Маркус скористався її слабкістю і дав вибір без вибору. Ось на кого Меліса мала злитися і націлювати своє полум’я.

«Бий точніше», — пролунав у голові голос лукавого дала. І, хоч Маркуса важко було назвати добрим чоловіком, та в чомусь він таки мав рацію.