Спочатку:
На сторінку книги
— Вітер зірвався, — пробурмотіла Зоряна, визираючи у вікно. Садові дерева погойдували тонкими вітками. Небо вкрилося сірими хмарами. — Гроза насувається.
Меліса лише знизала плечима. На тлі всього, що відбувалося в її житті, гроза здавалася дрібницею, не вартою уваги. Таємниці Кадела, відверта брехня Маркуса, невідомість й небезпека, Ізевель ... Всього одразу й не згадаєш. Тільки думки ходять по колу, ніби ті стрілки годинника, від однієї турботи до іншої.
— Можеш вже бути вільна. Я далі сама впораюсь, — раптом сказала Зоряна. І, поки Меліса розгублено витирала стіл від борошна, додала: — Тільки не забудь зачинити вікно, бо таки буде гроза.
Меліса спершу хотіла пояснити, що ще не встигла завершити прибирання і взагалі роботи не бракує. Та зрештою вона збагнула дві речі. По-перше, не варто відмовлятися від можливості відпочити. По-друге, скоріш за все на кухню знову зазирне Артур Кадел. І зовсім не за кавою. Чого б іще Зоряна випровадила її так рано?
Меліса зовсім не розуміла цього безумства, але була надто втомлена, щоб навіть подумки засуджувати Зоряну. Повернувшись до своєї кімнати, вона упала на ліжко в своїй робочій одежі, а за мить вже міцно спала.
***
Руді пасма злітали до неба, мов язики полум’я, звиваючись довкола стрункого тіла з сяючою золотавою шкірою. У червоних очах кресали іскри, на тонких вустах вигравала усмішка. Це була Мелес — хижа і прекрасна водночас.
Меліса хотіла відступити, проте не відчувала землі під ногами, не відчувала навіть свого тіла, лише пекучий жар, що розтікся в серці чи то від захвату, чи від страху. Хтозна чому Вогняна Діва так всміхається. Може, хоче покарати наївне дівча, що вирішило стрибнути вище своєї голови?
Жар посилився — відгукнувся її власний вогонь. Ні, Мелес не стане карати її. Нехай Меліса зробила багато помилок, та вона все одно була дальї, що прагнула свободи і вперто шукала вихід з пастки чужих амбіцій. Вона мала на це повне право.
В очах богині промайнули блискавиці, і з оглушливим гуркотом весь світ потонув у червоній безодні.
***
Меліса рвучко сіла на ліжку. Ну і сон, серце вистукувало шалений ритм, а спітнілі долоні мимоволі стиснулись в кулаки.
Перше, що вона помітила, прийшовши до тями, — стіну дощу, що заливала підвіконня. Потріскана шиба пронизливо рипіла, зрушена подувом вітру. Трясця, таки варто було послухати Зоряну.
Дівчина зачинила вікно й взялася витирати калюжу під спалахи блискавиць і пісню грому, що, певно, й розбудив її. Сушити підлогу з допомогою вогню вона не ризикнула. Ще бракувало зчинити пожежу посеред ночі.
Однак цікавість таки взяла гору, тож Меліса принаймні спробувала висушити ганчірку. І піймала облизня — волога тканина лише стала теплішою.
— А най його, — зітхнула Меліса й покинула цю марну справу. Її вже вабило тепле ліжко із м'якою ковдрою.
Однак не встигла дівчина підвестися, як знову почула гуркіт, і це був зовсім не грім. Звук долинав знизу, імовірно з кухні.
Меліса завмерла, прислухаючись. За мить вона розрізнила важкі кроки, ледь чутний брязкіт посуду й рипіння дерев'яних меблів. Хто ж це прийшов на кухню серед ночі?
Якби Меліса спала, як усі мешканці будинку, то, певно, нічого б не помітила, а надто, враховуючи, що за вікном періщить дощ, й раз у раз лунає грім. Та зараз дівчина була певна: унизу хтось є. І це тривожне відкриття не давало їй спокою.
Ні, це не крадії. Ті поводилися б тихо та й пішли б в господарське крило, а не на кухню. Виходить, це хтось із слуг або з родини господарів.
Охоплена цікавістю, Меліса вирішила спуститися, ступаючи так тихо, як тільки могла. Маркус мав би нею пишатися. Іще на сходах вона побачила м'яке сяйво вогню, що відкидало багряну тінь на білі стіни. Меліса підійшла ближче, лишаючись у тіні. Звідси вона бачила шматочок кухні — лише комин і стіл, проте цього було достатньо.
На дерев'яній поверхні парувало горнятко чаю, у мисці лишився напів з'їдений суп, а на іншому краї стола лежав червоний сюртук. І, хоча сам одяг на вигляд здавався сухим, на підлозі лишилась чимала калюжа, а поруч вимальовувалися мокрі сліди.
"Кадел", — подумала Меліса і повернулась поглядом до сухого сюртука. Здається, сушити речі таки можна. Принаймні її батьку це вдалося.
Дівчина струснула головою, проганяючи зайві думки. Вона мусить зосередитися на своїх цілях, знайти відповіді й покінчити із клубком інтриг, в який її втягнули.
Меліса вийшла вперед, зчепивши руки в замок. Якась частина її єства — та, що обіцяла бути обережною — благала повернутися до кімнати і вже точно не стикатися наодинці з чоловіком, що міг знищити її одним словом. І мав для цього достатньо приводів, просто іще не підозрював про те, що відбувається у нього під носом.
Навіть зараз Кадел не помітив її. Спершись на спинку стільця, він прикипів поглядом до зім'ятого листка — ймовірно, листа чи записки.
За хвилю Кадел підвів очі.
— Що ти тут робиш? — запитав він без тіні доброзичливості.
«І я б хотіла у тебе це спитати?» — подумки відказала дівчина, однак вголос промовила зовсім інше:
— Вам щось потрібно, шановний дале? Дозвольте я допоможу…
— Нічого не треба, — відрізав Кадел й повернувся до листа. Проте присутність Меліси, здавалося, сполохала його.
Не встигла вона знову розтулити рота, щоб запитати, чи можна в такому разі повертатися до себе, як чоловік уже сам підвівся й, зіжмакавши папір, кинув його у вогонь, а тоді покинув кухню так швидко, ніби втікав.
Якби ж він знав, що перед ним не людська служниця, а дальї, то дочекався б, аж лист перетвориться на попіл. Однак лорд Кадел ні про що не здогадувався, тож, не встиг він переступити поріг кухні, як Меліса вже стишила вогонь й за хвилю обережно витягнула папір, який щоправда, вже встиг постраждати, та виведені чорнилом слова досі можна було прочитати
Тремтячими руками вона розправила листок і жадібно вп’ялася в нього очима. Здається, богиня Мелес таки її любить, бо годі було уявити кращого подарунка долі.
***
Цокіт годинників видавався особливо дратівливим, а надто коли довкола панувала напружена тиша. Меліса повернулася до вікна, де досі виднілися калюжі. Тиждень дощів уже всім набрид. Добре, що хоч у її вихідний перестало лити. Хоча який там вихідний, у неї кожен день був присвячений як не роботі, то розгадуванню загадок.
— Тобто ти хочеш сказати, що Кадел разом з іншими лордами зчинив аварію на південному тракті? І цей лист доводить його причетність? — запитав Ніко, зачісуючи рукою своє світле волосся.
"Хвилюється", — подумала Меліса, водночас киваючи у відповідь. Вона теж хвилювалась. Надто багато залежало від одного знайденого листа.
— Тоді нашу справу завершено, — мовив Ніко без тіні радощів. Меліса помітила його насуплене чоло й напружений погляд, і навіть силувана усмішка не могла перекреслити того факту, що юний майстер не в захваті від таких новин. Як і вона сама.
— Зачекай. — зітхнула Меліса. — Я хочу, щоб ти заховав листа. І не кажи нічого Маркусу, будь ласка.
Тепер у погляді Ніко читався подив, та, перші ніж хлопець устиг розтулити рота, Меліса продовжила:
— Все не так просто. Я дещо дізналась і хочу розібратися у цьому, — мовила вона й подумки додала: «доки Маркус не вбив усю родину Каделів, включно зі мною».
— Мелісо, — видихнув Ніко, підходячи ближче. В руках майстра опинилось кругле скельце, зовсім не потрібне в цей момент, та хлопець зосереджено крутив його пальцями, не підводячи погляду. — Я розумію, Кадел — твій батько, — продовжив він тихо. — І мені самому не подобається вся ця справа, але…
Меліса спалахнула раніше, ніж майстер встиг договорити.
— Це не стосується Кадела, — випалила вона. — Я лише прошу дати мені час.
Якусь мить він вагався. Меліса нервово бгала краї фартуха в очікуванні відповіді, доки десятки годинників уперто тікали, відміряючи секунди. Якщо Ніко не погодиться їй допомогти, доведеться тікати. Знову.
Та врешті хлопець здався:
— Гаразд, ми можемо зачекати. Але що саме ти збираєшся з’ясувати?
Мелісі аж відлягло від серця. Вона не стримала усмішки й продовжила говорити:
— Для початку я хочу дізнатися більше про Маркуса. І про його плани, а точніше, про його плани на мене: що буде після того, як він отримає докази проти Кадела.
На обличчі Ніко промайнула тінь тривоги, проте хлопець не мовив і слова у відповідь, досі стискаючи в руках прозоре скельце. Неприємна здогадка озвалась холодом у тілі.
— Ти щось знаєш, чи не так? — запитала Меліса та її друг продовжував мовчати, і в цій дзвінкій тиші дівчина відчула, що починає закипати. — Може, мені варто запитати Ізевеля?
— Ізевель тобі нічого не скаже, — зрештою відповів Ніко. — Я поставлю чайник. Купив сьогодні вранці печиво з корицею, думаю смачне.
Меліса доклала всіх зусиль, щоб не спалахнути. Майстер збирався втекти від цієї розмови, та вона не дозволить йому сховатися.
— Ніко, від цього залежить моє життя. Якщо ти щось знаєш, скажи мені.
— Я нічого не знаю.
Хлопець зупинився в півкроку від комірчини, однак Меліса добре бачила, як почервоніли його щоки, а погляд втупився в підлогу, ніби дерев’яні дошки були найцікавішою річчю на світі.
Меліса проковтнула клубок у горлі. З якого дива вона вирішила, що Ніко їй допомагатиме? Наївне дівчисько. Він працює на Маркуса і, певно, має з цього вигоду, тож не випустить і пари з вуст.
— Ти можеш принаймні не розповідати Маркусу про листа. Поки що, — зітхнула вона.
— Звичайно, — на вустах майстра з’явилась натягнута усмішка. Цього разу Меліса повірила, що він не бреше. — То будеш чай?
Дівчина кивнула, хоча насправді бажала вийти з майстерні й загубитися в гамірних вуличках Астуру. Так вона і зробить, але спершу зіграє свою роль — вдасть, що нічого не помітила, що Ніко досі її друг. Чи не цього вимагав від неї Маркус?
— І над чим ти зараз працюєш? — запитала Меліса, коли майстер поставив перед нею повний кухлик ромашкового чаю.
— Над дечим дуже цікавим, — в очах Ніко запалився знайомий вогник. — Годинники-сховки.
Меліса лиш насупила брови у відповідь.
— Зараз поясню, — мовив майстер, підсуваючи до столу дерев’яний табурет, що загрожував розвалитися і лише дивом тримався до цих пір. Та хлопець на це не зважав, зрештою як завжди. Він уже поринув у свою улюблену тему. — Ось ти колись чула, щоб крадії виносили з дому масивний годинник, розміром із шафу, який ще треба відгвинтити від підлоги та стін? А корпус металевий, товстий, скріплений надійно, так що не проб’єш.
Меліса похитала головою. Крадії за таке не візьмуться, це вже точно. Ніко, вдоволений її реакцією, провадив далі:
— Тож я вирішив, що це чудове місце для сховку грошей чи коштовностей. Відкрити легко — треба тільки виставити стрілки на певну годину, про яку знає лише мій замовник. Навіть мені це не відомо. А для більшої безпеки — знайоме закляття — крапля рідної крові. У стрілок гострі кінці.
— Нічого собі, — присвиснула Меліса й на мить забула про свої образи. Ніко таки справді був генієм. Не дарма його майстерня процвітала.
— Тільки це таємниця, — майстер враз прибрав серйозного виразу. — Наразі у мене був лише один замовник.
— Розумію, — кивнула Меліса, знову поринаючи у свої думки. Вона нікому про це не розповість. Їй взагалі було не до годинників. — Я, напевно, піду. Не хочу затримуватися, — мовила вона, винувато всміхаючись.
— Зачекай, я відсиплю тобі печива.
Ніко одразу ж схопився на ноги, ледь не перекинувши табурет, що з ним часто траплялося. І, хоча Меліса не потребувала солодощів, та все ж вирішила зачекати з ввічливості. Шкода, що її надії на дружбу не виправдались.
За мить дівчина вже крокувала мощеними вуличками, оминаючи калюжі. Над головою промайнула широка тінь — поштовий грифон. Меліса вже навчилася впізнавати їх за блиском срібних оздоб, що нагадували збрую коня.
Перехожі навіть не підвели голови. І дали, й люди простували далі з однаково заклопотаним виразом, лише вирізнялося їхнє вбрання. Може й Меліса колись звикне до життя в Астурі. Якщо, звісно, не доведеться тікати.
