Раді Вас бачити!

Минали тижні, місяці, життя було насичене та щасливе. Магія зростала, я щодня вивчала всі книжки бабусі, збирала трави та квіти у лісі, робила з них багато зіллів, які продавала через Андре. 

Ми домовились, що з продажу моїх зіллів я матиму сімдесят відсотків, а інші він забирає собі. Він довго відмовлявся, хотів, щоб усе зароблене було моїм, але я переконала його, що тридцять відсотків буде йому за те, що він їх продає. 

Люди почали ще частіше бувати у крамниці, тому його матеріальне становище почало покращуватись. Навіть деякі матусі почали приходити та просити придивитись до їхніх доньок у дружини.

Той “Пошивач” мені також прийшов, деякий час я вчилась ним користуватись, надто складна штука виявилась. Але потроху почала шити одяг собі та сестрам Андре. 

З ними я також познайомилась, дуже милі дівчата. Я часто буваю у них вдома, п'ємо чай та розмовляємо про все на світі.

Андре допомагав мені запастись дровами, бо сама рубати дерева я не могла, навіть з магією. Довелося впустити його через захист, але лише на подвір'я, в будинок не пускала, та він і не наполягав.

Кілька разів він натякав на більше ніж дружні стосунки, але я відмовилася, говорила, що поки не готова. І це дійсно так. 

Через рік дружби я наважилась розповісти своє справжнє минуле, довірила йому цю таємницю, бо була впевнена, що він не зашкодить мені. 

Після чого він частіше почав наполягати на стосунках, навіть пропонував одружитись, щоб мій батько не зміг знову знайти мені чоловіка, а герцог не зміг насильно одружити на собі.

Андре мені подобався як чоловік, але щось мене стримувало перетнути лінію далі дружби. Щось всередині мене протестувало погодитись, не розуміла цього відчуття, тому відмовляла кожен раз. 

Він засмучувався, але приймав мою відповідь, та на якийсь час не повертався з цим питанням, давав мені час на роздуми.

Так пройшов ще один рік. Мені виповнилося двадцять років. Як же довго я чекала цього! Нарешті прокинеться мій особливий дар та магія буде на повну силу!

Вночі я прокинулась від жару, все тіло горіло, мов в печі, крильця мерехтіли як навіжені. Ледве встала з ліжка та пішла випити води. Вода краще не зробила. 

Мене всю трясло, нудило, голова хотіла розлетілись на тисячу уламків, але паніки не було. Я читала в книжках про магію, що іноді вона проявляється нелегко. Тож вирішила почекати.

Через годину моїх страждань усе скінчилось, наче нічого й не було. Я подивилась за спину та побачила новий колір своїх крил, він був... білий! Я цілителька, як бабуся! 

Я була неймовірно рада. Мені завжди хотілось комусь допомагати, бути корисною. Тепер зможу лікувати селян, коли зілля не допомагатимуть. 

Дочекалась ранку та побігла в село, розповісти Андре та Герді про свій дар.

– Я цілителька! — з криком залетіла я до крамниці Андре. Він злякався спочатку від такого несподіваного буревія в моїй особі, та коли до нього дійшов сенс моїх слів, кинувся до мене, підхопивши за талію й закружляв по кімнаті. Поставивши на підлогу, промовив:

– Вітаю! Я чомусь так і думав, ти завжди намагаєшся усім допомагати, тому не дивно, що саме цей дар у тебе прокинувся.

– Дякую, я теж щаслива, — широко усміхаючись, відповіла я. Андре відвернувся, щоб взяти зі столу якусь скриньку й віддав мені.

– З Днем народження, Тея! — привітав він, поцілувавши у щоку.

Я подякувала та відкрила невелику синю скриньку, в якій лежав дуже гарний золотий браслет з великими білими каменями.

– Яка краса! Це, мабуть, коштувало цілий статок. Я не можу його прийняти! — сказала я, спробувавши віддати назад скриньку.

– Я дуже ображусь, якщо не візьмеш. Я замовляв спеціально для тебе. Ти багато що зробила для мене і дівчат. Ти мені дуже дорога! Та й взагалі, у тебе день народження, ти не забула? — усміхнувшись, сказав Андре, дістаючи браслет із скриньки, та одягнув мені на ліву руку. 

 Я не знала що казати, мені ніколи не дарували нічого, тим паче такого дорогоцінного.

– Дякую, — ледь вимовила я, стримуючи сльози.

 – Тільки не плач! Сьогодні дуже щасливий та радісний день. Дівчата підготували свято, хотіли сюрприз зробити, але ти прибігла раніше. Зробиш вигляд, що дуже здивована? — сміючись попросив Андре.

– Авжеж, мені й вигляд не потрібно робити, я все одно буду здивована. Мені ніколи не влаштовували свято, — сумно відповіла я.

Андре підійшов ближче, щоб обійняти мене.

– Виходь за мене, я буду хоч кожен день свято тобі влаштовувати! Я кохаю тебе! — ніжно промовив він, і в ту ж мить припав до мене палким поцілунком. 

А я завмерла від несподіванки. Це було неочікувано, він завжди був стриманий, не переходив межі дозволеного. На поцілунок не відповідала, стояла мов кам’яна статуя. 

Багато романтичних книжок перечитала з описом першого поцілунку людей, що кохають один одного, про те, які вони відчуття мають від цього. Я не відчувала нічого, тільки бажання відштовхнути його. 

Як же не хочеться йому боляче робити!  Та як би не старалася – не можу відповісти на його почуття. Я багато про це думала і дійшла висновку, що не кохаю його, втім, цей поцілунок тільки підтвердив.

Андре мені лише найкращий друг і не більше. Не можу уявити нас однією сім'єю. Хай мені загрожує те, що батько та герцог знайдуть мене, але виходити заміж без кохання я не згодна.

– Андре... Вибач, — легко відштовхнула його, спробувавши звільнитись із його обіймів, та він не відпускав, лише перестав цілувати мої губи.

– Не вибачайся... Я буду чекати, скільки знадобиться, — ще трохи потримав мене, важко дизаючи та відпустив, — Пішли до дівчат, вони мали вже все підготувати.

І ми мовчки пішли на другий поверх, де мешкали Андре та сестри.

– З Днем народження! — закричали в три голоси дівчата, як тільки я зайшла в кімнату. Вони прикрасили всю оселю квітами, на столі стояв великий торт та кілька видів тістечок. 

Дівчата були одягнені в пошиті мною сукні, які їм дуже личили. Вони так світилися від щастя, мов це у них день народження. Я все ж розплакалась від надлишку емоцій.

Дівчата підбігли до мене та почали обіймати й заспокоювати. Як же мені пощастило познайомитись з ними. Через стільки років самотності, отримала змогу відчути як це – бути частиною сім’ї, хоч і не рідною зовсім.

Ми сіли за стіл та до вечора святкували, навіть Герда до нас прийшла. З нею ми теж стали близькими, вона мені замінила бабусю. Завжди допомагала порадою, або корисними знаннями.

Ці два роки, що я тут, вона слідкувала за незнайомцями, які бували у нас в селі. Кожного разу відправляла когось із дітей попередити мене, щоб не виходила за територію будинку. Ніхто ж не знає, чи тривають пошуки від батька та герцога, тому треба бути обережною завжди, ну або поки не вийду заміж...

– Я хотів би зробити оголошення, — сказав Андре, встаючи зі стільця, — Завдяки Теї, наша крамниця майже розпродана, тому мені треба поїхати в столицю та закупити товар.

У кімнаті повисла тиша, ми всі дивились на Андре та чекали на не найприємнішу частину оголошення, бо обличчя його було не надто радісне.

– Через тиждень я виїжджаю та повернусь десь через три місяці. Дорога туди не близька,ще й з товаром буде повільніше повертатись додому. Айра, Мері, Ліра! Цей час, поки я буду відсутній, будете самі працювати в крамниці, ви все там знаєте та й товару там не так багато, — продовжив говорити Андре, дивлячись на своїх сестер.

Молодша Ліра, якій лише десять, почала плакати.

 – Це ж може бути небезпечно! Бандитів менше стало, та вони все одно не зникли повністю. Чому ти не можеш замовити товар через магічний каталог? — крізь сльози кричала Ліра.

– Там немає всього, що мені потрібно. Та й щось новеньке хочу привезти. Не всі наші люди можуть собі дозволити їздити в столицю, тому хочу деякі речі привезти звідти, ті, які ще тут не бачили, — спокійно відповів їй Андре, — Час швидко мине, не встигнете й засумувати.

– Я за ними пригляну, їдь, не бійся, — сказала йому Герда, він їй вдячно кивнув.

На цьому святкування закінчилось. Настрою більше не було ні у кого. Андре мене провів додому та вибачився, що зіпсував мені свято. Я запевнила, що все нормально і я не ображаюсь та, попрощавшись, пішли по домівках. 

Через тиждень я поїхала на Сніговику до села, щоб провести в дорогу Андре. Була лише шоста година ранку, все тільки-но прокидалось. 

Його вийшли проводжати сестри, Герда та я. Він з усіма попрощався, заспокоїв сестер та дуже довго обіймав мене, наче не хотів залишати мене. Дуже вдячна, що не спробував знову поцілувати.

– Таке відчуття, що коли я повернусь – ти вже будеш одружена… але не на мені, — тихо сказав мені на вухо та поцілував у маківку.

– Не вигадуй! За Сніговика заміж вийду чи що? — вирішила перевести все в жарт.

– Дуже смішно! Тут самотніх чоловіків вистачає, — відповів Андре, відходячи від мене.

– Будь обережним та повертайся скоріш, ми будемо сумувати, — усміхнувшись, промовила я.

Він мовчки сів на коня, якому доведеться тягти велику тачку до столиці та назад, помахав на прощання рукою та поїхав. Ми ще постояли на вулиці кілька хвилин й сумні розійшлися по домівках.

Сівши на Сніговика, рушила потихеньку додому. Їхала і насолоджувалась краєвидами, щоб відволіктись від від’їзду Андре. 

Погода була дуже гарна, сонячно, не жарко. На небі жодної хмаринки. Та й взагалі, погода у цьому краю була прекрасна: дощи були не затяжні, більшість часу світило сонце, температура комфортна, тому тут був рай для більшості рослин та квітів, які я збирала. 

Тут було дуже гарно. Село та ліс розділяли поля з пшеницею та кукурудзою. Люди в селі завжди мали їжу, ніхто не голодував, Герда за цим слідкувала.

Раптом щось загриміло, наче грім, але ж небо чисте... Сніговик злякався та кинувся в поле з пшеницею, ледь не скинувши мене на землю. Я спробувала його зупинити та він, наче, не чув нічого, просто мчав через усе поле. Я трималась міцно, щоб не впасти та не зламати собі шию.

– Сніговик, стій! Чччшшш... Заспокойся! — кричала я йому. Наче почув та дуже різко зупинився, і я все ж полетіла з нього на землю. Вдарилась трохи головою та стегном, але не критично, пшениця пом’якшила удар.

– Сніговик! Ти що, здурів? Ти вбити мене хочеш? — сварила я його, підводячись на ноги.

Він опустив голову та пирхнув, наче йому дійсно соромно стало. Я витрусила пилюку з сукні та волосся.    

Підійшла ближче до коня, тільки-но збиралась залізти, як наступила на щось тверде. Підняла ногу та побачила великий перстень, який, мабуть, налізе мені одразу на два пальці. На ньому був великий круглий яскраво-жовтий камінь, наче захований шматочок сонця. Дуже гарний, я таких ще ніколи не бачила. Цікаво, звідки він і чий? Не може ж бути такий перстень у звичайного селянина, який працює в полі?

Заховала до кишені перстень, щоб вдома краще роздивитись. Сніговик заспокоївся, тож я залізла на нього та поїхали додому.

Вдома, залишивши коня в конюшні, сіла в альтанці та почала роздивлятись перстень. Він був чоловічий, це однозначно, ще й якогось велетня з великими пальцями. Може його загубив орк, який жив тут двісті років тому? Їх вже немає в нашому світі, але колись були, до того, як вони всі померли від невідомої хвороби, яка зачепила лише їх. 

Я читала про них в книжках, дуже сумна доля їх спіткала. Наші маги досі намагаються з’ясувати, що то була за хвороба, щоб вберегти інші раси від раптового вимирання.

Від каменя йшло тепло, наче сонячний промінчик лоскотав долоню. Може артефакт якийсь? Магію від нього було чутно, але вона ніби заблокована. Небезпеки не відчувала, навпаки, відчувала бажання тримати і не відпускати з рук. 

Пішла в дім та взяла бабусин золотий ланцюжок, який знайшла, коли оглядала все. Начепила на нього перстень та повісила на шию, щоб завжди був зі мною.

Залишок дня провела в своєму улюбленому городі. Вже другий рік саджаю різні овочі та трави. Навіть посадила кілька фруктових дерев. 

Дуже захопило це заняття та й економія хоч якась. Хоча в грошах нестачі не маю завдяки своїм зіллям. Їх приїжджають купувати навіть з сусідніх сіл. Зілля варити мені теж подобається, одна думка, що ним можу комусь допомогти – приносить радість та полегшення, що живу не марно.

Тепер з цілительським даром зможу допомогати значно краще та більше. Треба тільки повчитись застосовувати цю магію. 

– Ось зараз викопаю трохи молодої картоплі та піду далі вивчати книжки.