Раді Вас бачити!

Тея

– Тея… Я –  Астер Солларі, — зробив паузу та продовжив, – Старший син Бога Сонця — Даруса Солларі, наступний Бог Сонця.

Я вирячила на нього очі. Кілька хвилин перетравлювала почуте, потім запитала:

– Як це взагалі можливо? Я не можу в це повірити... Ти так жартуєш, правда?

– Ні, Тея, я серйозно, як би мені не хотілось зворотнього, — розчаровано зітхнувши, відповів мені.

– Чому ти тут опинився, ти пам’ятаєш? — запитала я.

– Так… Це надто довга історія і не зовсім приємна, — стиснувши кулаки, відповів Сем, чи Астер?

– У мене багато часу. Не кожного ж дня є можливість з Богом розмовляти, — усміхнулась я, – ...І кохатися…

Мої очі знову розширились від усвідомлення: 

– Я цілий тиждень кохалась з Богом Сонця, ще й більше місяця жила з ним... Він рубав для мене дрова та готував їжу… — промовила свої думки вголос, а по тілу пронеслося тремтіння.

В голові запаморочилось від потрясіння, ледь не впала, але сильні руки встигли мене схопити та міцно обійняти.

– Ти з таким виразом обличчя реагуєш, ніби все це робила з болотяним монстром,  — засміявся він мені у волосся, – Заспокойся, я досі такий самий, як і був десять хвилин тому або місяць. Тільки тепер я не Сем, а Астер.

Подивилась в його блакитні очі, в яких було стільки ніжності, в якій хотілось потонути.

– Астер... Гарне ім’я, тобі личить більше, ніж Сем, — тихо промовила я, провівши рукою по його щоці.

– Ти моя рятівниця, — поцілував мене у губи, – Знайшла мій перстень та зберегла його, знайшла мене та поставила на ноги. Ти навіть не уявляєш, що ти зробила для мене та для всього світу… навіть не одного.

Поцілував знову, поглиблюючи поцілунок. Пристрасть знову охопила нас, наче полум’я, і мені хотілось згоріти в ньому до останньої краплі. Не важливо хто він: звичайний Сем, чи Астер – Бог Сонця, я всеодно кохаю цього чоловіка до нестями. Одяг розлетівся в різні сторони, він сів на диван в альтанці, а мене посадив зверху на себе.

Астер

Я сидів, заглибившись у м'які подушки старого дивана. Ззовні я був спокійний, мов її глибокий, непроглядний, чарівний ставок, але всередині — кипів. Вона була надто яскрава для цієї темряви, її шкіра та крила мерехтіли у місячному світлі.

Коли вона опустилася на мене, я відчув, як струм пробіг по всьому тілу, ніби мене вдарило блискавкою. Я підвів голову, і мій погляд зафіксувався на її обличчі. В мені було не просто бажання, а шалена пристрасть, яка обпалювала, та безмежна вдячність за те, що вона тут, зараз, моя.

Я простягнув руку і, не відриваючи погляду від її збудженого обличчя, обережно, майже благоговійно, погладив лінію її щелепи великим пальцем. Потім моя долоня ковзнула на її потилицю, занурилася у м'яке темно-синє волосся.

Я потягнув її вниз — не владно, а з потреби. Наші губи зустрілися з такою силою та відданістю, ніби намагалися запечатати клятву у темряві альтанки. Це був не просто поцілунок, а глибокий, вимогливий подих, що забрав у неї залишки повітря. Я цілував її жадібно і відчайдушно.

Коли наші тіла з'єдналися з новою силою, я дозволив собі тихий, хрипкий стогін, який був визнанням моєї залежності від неї. Я не просто приймав — я поглинав її, намагаючись зберегти цей момент і цей дотик навічно у м'язах і пам'яті.

Її рухи зверху були сповільненою агонією і солодким блаженством. Я пестив її, вивчаючи кожен вигин її тіла, що був таким вразливим у місячному сяйві.

Мої руки автоматично знайшли її стегна, стиснули міцно, але не грубо. 

Я цілував її, як вперше і востаннє, намагаючись передати всю пристрасть і всю ніжність, що я зазвичай ховаю від світу. Відпустив її губи лише для того, щоб ми могли перевести подих. Мої пальці ковзали по її тілу, гладили чутливу шкіру грудей. Я відчував її тремтіння, і це зводило мене з розуму.

– Дивись на мене, — прохрипів я, і це був не наказ, а благання. Коли її очі, затуманені пристрастю, зустрілися з моїми, я відчув, як щось гаряче і рідке розливається у моїх грудях. Це була не магія, яка прокинулась у мені, а кохання, таке чисте і непідробне, що на мить я відчув себе нескінченно вразливим.

– Тея, ти – моя! Назавжди! — тихо шепнув їй на вухо, коли вона згорнулася на моїх грудях, приходячи в себе після шаленого акту кохання, – Я кохаю тебе!

Вона підняла свої шоковані очі та відкрила рот… такий спокусливий рот. Потім широко усміхнулася своїми гарними білими зубками та сказала:

– Я також тебе кохаю, Астер, — промовила вона та сама накинулась із гарячим поцілунком.

Пристрасть розпалилася з новою силою, я повалив її на диван, нависаючи зверху.

– Моя черга керувати! — проговорив їй у губи, а потім накрив їх своїми, одночасно входячи в неї з шаленим, диким темпом під її гучний стогін.

Трохи згодом, втомлену та сонну, переніс у ставок, щоб відновити сили та вимити сліди нашого з’єднання. Сили нам обом потрібні, бо очікує не дуже приємна, але важлива розмова. Треба розповісти про себе все, вона повинна знати.

 Тея лежала у воді на мені, заплющивши очі, з ніжною усмішкою на обличчі. Я не міг надивитись на це прекрасне створіння. 

Хто б міг подумати, що я – майбутній Бог Сонця, один із творців цього світу, закохаюсь у маленьку фею. Їй всього двадцять років, а мені вже півсотні. Хоч по міркам цього світу, мені могло б бути десь тридцять. Коли наведу лад вдома, заберу її до себе, де ми зможемо бути разом кілька століть.

– Кохана, мені потрібно розповісти тобі хоча б частину про себе, це дуже важливо, особливо після сьогоднішнього Свята Сонця, — не хотілось псувати нашу ідилію, та вибору не було. Вона підняла своє, трохи здивоване, обличчя до мого.

– Добре, розповідай, — сказала вона та поклала свою голову мені на груди.

– Кілька тисяч років тому мій прадідусь, перший Бог Сонця, створив кілька світів. Спочатку вони були порожні, в них не було життя. Кілька століть вони так і існували, бо він не знав, як зробити їх живими. Потім з'явився мій дідусь. Він зміг створити кілька рас та заселити ці планети, але прожили вони не довго. До вирішення цієї великої проблеми приєдналися інші Боги, щоб загальними зусиллями зберегти життя цим створінням. Кілька спроб, і вони нарешті змогли визначити, що не давало створінням жити довго. Це виявилась сонячна енергія, якої було замало. Тому мій прадідусь із дідусем почали насичувати своєю магією саме Сонце. І світи почали жити, розвиватись самі, але підживлення вистачало лише на рік. Було прийнято рішення, що кожного року в один і той самий день Бог Сонця та його сини повинні віддавати свою магію Сонцю, щоб продовжити життя всіх створених світів. 

В день, коли ви святкуєте Свято Сонця, ми підживлюємо його. Це дуже виснажує, бо треба віддати майже всю свою магію, а потім кілька місяців відновлюватись, щоб потім знову віддати. Це скорочує наше життя, і живемо ми десь півтори тисячі років, замість трьох. Це роблять усі живі Боги. Зараз нас троє: мій батько, я та мій молодший брат.

З самого дитинства брат не розумів, для чого ми це робимо, він протестував, переконував, що наші життя важливіші, ніж якихось істот. Він ніколи не вважав їх гідними життя. Батько думав, що він згодом змінить думку, що це просто вік такий... Але ставало з кожним роком все гірше. Він відмовлявся віддавати магію, лише під примусом батька.

Одного разу він створив хворобу, яка знищила цілу расу орків у вашому світі, наступними мали бути всі інші. На них він тільки тренувався. Батько покарав його за це й посадив на двісті років у темницю, сподівався, що за цей час він зміниться.

– То це він зробив? — ошелешено промовила Тея, – Наші маги вже двісті років намагаються дізнатись причину, щоб це не повторилося з іншими.

– Так, я досі не можу усвідомити, наскільки він жорстокий, — відповів їй та продовжив розповідь, – Кілька місяців тому батько його випустив із темниці – закінчився строк його перебування там. Вийшов він ще більш озлоблений на всіх. Я попереджав батька, що це погане рішення, але він мене не послухав, тільки вмовив когось із Богів наглядати за братом. Але це виявилось марною справою. Всі ці роки він не виправлявся, а розробляв план помсти…

За день до моєї появи тут, він напав на батька та забрав його силу собі, за допомогою чорного каменя Поглинання, який він колись створив сам. Я повинен був бути наступним. Він захотів стати єдиним Богом з величезним резервом сили. Не отримавши мою магію, брат замислив поглинути її із Сонця. Якщо він це зробить, то всі світи загинуть повністю.

Тінор хоче створити свій власний світ з істотами, які зможуть самі підживлювати Сонце, щоб забезпечували та подовжували життя не тільки собі, а й світу Богів. Хоча я гадки не маю, як він збирався їх створювати, але це неможливо. 

Я встиг більшу частину своєї магії запечатати в перстень та викинув в один із світів, щоб він не забрав її. З силою, яка в мені залишилась, я спробував знешкодити брата, але він виявився сильнішим із батьковою силою. Моя помилка, що я не покликав нікого на допомогу, самовпевнено сподіваючись перемогти самотужки. Я програв!

Перед тим, як брат мене остаточно намагався вбити, на останніх секундах мене прикликала моя магія із перстня, тому я опинився у тебе.

Твій захист будинку на Богів не діє, навіть на таких знесилених як я, тому без перешкод звалився до тебе. Якби ти не знайшла мій перстень, то звалився б у полі, де він лежав, і якби ти мене не знайшла, то помер би. Ти мене врятувала, моя маленька чарівниця!”

– Перед твоїм падінням я якраз викопала картоплю в городі... Перстень був на мені, тому ти його там відчув, — тихим голосом, схлипуючи, сказала вона, – Що тепер буде? Ми всі помремо?

– Ні, я цього не дозволю. Як тільки ресурс магії відновиться на повну, я повернусь, щоб усе виправити. Сьогодні Сонце ніхто не підживлював, отже воно буде поступово згасати. Якщо цей бовдур все ж вирішить прискорити процес, поглинаючи з нього магію в себе, тоді часу залишиться дуже мало… — відповів їй, міцніше притискаючи до себе.

– Але ж ти можеш загинути! Одного разу в нього майже вийшло тебе вбити, — перелякано промовила моя крихітка.

– Якщо я його не зупиню, тоді загинеш ти та ще кілька мільйонів створінь п’ятьох світів. Я не можу допустити, щоб важка праця моїх предків та стільки невинних життів зникли через егоїстичного та жадібного ідіота, — пояснив їй.

– Ти його вб’єш? — тихо запитала вона.

– Ні, я не настільки жорстокий. У мене була можливість це зробити, але не зміг. Тому, лише заберу його силу та відправлю до не магічного світу, десь на кілька століть, що йому залишиться – жити життям звичайної людини. Щоб він удосталь насолодився тим, що пробував знищити, — зі зловісною посмішкою відповів їй.

– Ти впевнений, що в тебе вийде? — заглянула мені в очі, шукаючи підтвердження.

– Якщо я програю - я втрачу тебе... Цього ніколи не буде! Я обов’язково переможу, моя кохана фея, — запевнив її та поцілував.