Раді Вас бачити!

Астер

Через тиждень після мого пробудження, потрібно було зайнятись дуже важливою справою – покарати брата та його помічників. 

Відновився вже достатньо, та й Тея пришвидшила відновлення своїми цілющими ніжними ручками. Цей тиждень я сповна насолодився її турботою, що вилазити з кімнати було дуже важко, так звик до постійної присутності її поряд. Тепер крокуючи до брата, було дико не бачити її поблизу. 

Тінор та інші зрадники сиділи в антимагічній темниці, в окремих кімнатах в нашому будинку. Хотів скоріше з ними покінчити, щоб спокійно провести офіційний ритуал одруження з коханою та чекати на маля, і більше не турбуватись, що хтось може їм зашкодити. 

Через маленьке вікно в дверях, побачив лежачого на ліжку Тінора. Він не рухаючись лежав та дивився в стелю скляним поглядом, ніби вона це все, що його цікавить у цьому житті. Сподіваюся, що не вигадує новий план помсти у своїй пустій голові…

Я відкрив ключем двері й увійшов всередину. Він ніяк не відреагував, навіть не поворухнувся. Зі сторони можна було подумати, що він мертвий, хоча це майже так і є. Для мага втратити магію, це те саме, що вмерти, бо магія, це більша частина його самого, його сутність.

– Тіноре, я прийшов повідомити тобі, який вирок я тобі виніс… Ти відправляєшся у не магічний світ на триста років, тобто до твоєї біологічної смерті, до одних із тих, кого ти намагався знищити! Я буду за тобою наглядати, щоб ти і там не накоїв дурниць, а прожив життя майже звичайної людини, – поки я все це говорив, він так і не ворухнувся, ніби знаходиться десь далеко, – Я дам тобі кілька монет, щоб ти не здох через тиждень від голоду, в тебе буде шанс почати нове життя, де в тебе буде час обдумати, що ти накоїв!

Він повернув до мене голову та подивився пустими очима, від вигляду яких, навіть мороз по спині пішов.

– Мені байдуже… Хоч зараз вбий, мені все одно… Ти дурень, що так і не зрозумів, навіщо я це зробив! Ми могли би жити набагато більше століть, якби не віддавали цим тварюкам свою магію! Навіщо це робити? Чим вони заслуговують своє життя за рахунок нашого? Вони мерзенні потвори, що тільки користуються всіма благами, а взамін нічого не дають!, – злісно прошипів Тінор.

– У тебе буде час переконатись, що ти помилявся. Я прожив з ними кілька місяців… Так, деякі дійсно не заслуговують на життя, але їх не так багато. Інші заслуговують жити, навіть ціною нашого життя! Навіщо тобі ще кілька сотень років? Що такого важливого ти хотів робити? Лежати в траві та метеликів рахувати? Чим займатись? Підтримувати життя в нашому світі багато сил та часу не займає! Проте, ми можемо дарувати життя мільйонам різних створінь, які розвиваються, щось нове створюють, живуть, кохають, допомагають іншим. Я не шкодую жодним втраченим роком свого життя, задля їхнього існування! – спробував переконати я його, але марно, йому треба самому все побачити та прожити життя звичайного смертного.

Як би важко людині не було, але вона знайде щось, що змусить усміхнутись, навіть якщо це чашка смачної кави або яскраве сонце після затяжних дощів. 

Тінор мовчки піднявся з ліжка та став навпроти мене. Загрози від нього не очікував, бо сили в нього більше немає, а мій резерв збільшився після поглинання такої кількості магії. 

– Роби вже, що хотів та покінчимо з цим. Не треба мені цих безглуздих промов! – крізь зуби прошипів брат, міцно стиснувши кулаки.

Я важко видихнув, дістав мішечок з кількома монетами та кинув Тінору. Він його вхопив та заховав у кишеню.

– Мені дуже шкода, брате! Хотів би я, щоб цього не було, але ти не дав мені вибору! Прощавай! І не нароби дурниць, бо зроблю життя ще гірше… – сказавши це, я махнув рукою, яскравий спалах з моєї долоні полетів у брата і він розчинився. 

Було важко, я любив брата, навіть з таким паскудним характером, навіть після того, як він вбив батька та намагався вбити мене.  

Його помилки не виправити, надто багато він лиха наробив. Але вбити його я не зміг би. Я подарував йому життя, хоча й не таке, про яке він мріяв.

З його помічниками я зробив теж саме, але відправив їх в інші світи, щоб вони ніколи не зустрілись. Гелею відправив до світу гномів, вони дуже люблять гарних жінок, тож хай дякує, в неї є можливість непогано там жити, якщо захоче. 

Її коханця, Тарроса, відправив у світ, де вічний сніг та крига, що він ненавидить. Це особисте побажання від Родеї. Я її боржник за ставок, як виявилось, тому не зміг відмовити подрузі. 

Інших Богів, які були на боці брата, але не проявляли надто активної допомоги, я лишив сили та передав її їх дітям, які присягнули на вірність мені. 

Після цього знищив всі камені Поглинання, навіть його крихти. Це дуже небезпечна річ, нічого їй існувати. Тінор так і не розкрив таємницю їх створення, доведеться сподіватись, що ця таємниця так нею і залишиться.

З неприємними справами закінчив, тепер перейдемо до приємних…

– Кохана? Ти де? – зайшов я в нашу кімнату, в якій виявилось порожньо.

– Я в ванній, зараз вийду! – почувся голос Теї через зачинені двері ванної кімнати.

Через хвилину вона вийшла вже з сухим волоссям, загорнута в пухнастий білий халат на голе тіло. 

– М-м-м, ти прекрасна! – підійшов до неї за спину й обійняв, вдихаючи квітковий аромат її волосся.

– Ти вже закінчив свої справи? Вони… – запитала вона напруженим голосом. Хоч вони створили купу проблем та мало не знищили кілька світів, Теє все одно було їх шкода. 

– Так. З ними все нормально, не пропадуть. Забудь про них. Давай краще поговоримо про нас… – почав цілувати її в шию та притис до себе ще міцніше, – Коли ти хочеш провести ритуал одруження?

Вона застигла, тіло напружилося, навіть дихати перестала.

– Ти чого? Все добре? Тобі погано? – повернув її до себе, взявши руками її обличчя. З очей побігли сльози. Я перелякався не на жарт, – Кохана, що не так? Не мовчи, будь ласка!

– Той покидьок провів ритуал одруження, я заміжня… Хоча тепер більше вдова… – видала істеричний смішок Тея, почавши плакати сильніше.

Я пригорнув її до себе, заспокоюючи:

– Ти не була заміжня… Той ритуал був недійсним. Пам’ятаєш, я тобі казав, що ти назавжди моя? Це були не просто слова! Я обрав тебе своєю парою, моя магія обрала тебе! З моменту нашої першої близькості – ми магічно пов'язані! А наш малюк тільки зміцнив цей зв'язок. Ми вже чоловік та дружина. Ритуал не обов'язковий, його я хотів провести тільки заради тебе. Родея казала, що всі дівчатка мріють про свято, де можна хизуватись найкрасивішою сукнею, – засміявся я.

Вона перестала плакати та дивилась мені в очі, намагаючись дізнатись чи правду я кажу. 

– Це дійсно так? Тобто, якщо б йому вдалося мене вбити, то силу він би не отримав? – запитала вона, я їй кивнув в підтвердження, стиснувши щелепу. Тільки одна думка, що я міг не встигнути, доводить мене до люті, – Мені не потрібні свято і сукня! Мені достатньо того, що ми разом!

– А відсвяткувати перемогу? Можемо об’єднати свята. Та й представити тебе перед іншими Богами треба, тепер ти одна з нас! – вона усміхнулась та потяглася поцілувати мене.

– Добре! Я згодна! Тільки не надто помпезно, добре? – відірвавшись від моїх губ, промовила вона на одному диханні та знову впилась своїми м’якими губами до моїх. 

Не помпезно не вийшло, бо втрутилась Родея. Вона зайнялась підготовкою так, наче від цього залежало її життя. Вона взяла на себе все, єдине тільки залишила на Тею – сукню. Тея сама собі її шила, хоча я наполягав, щоб її пошили місцеві кравці. Але вона категорично відмовилась, навіть ногою тупнула. Ну хто я такий відмовляти вагітній жінці?!

Поки вони займались своїми жіночими справами, я зайнявся своїми, а саме — створення її нового будиночку в лісі, замість згорівшого. Мені допомагали інші Боги, тому ми зробили все швидко. Ніякого сліду від пожежі не залишилось, навіть однієї згорівшої травички не було. 

Будинок вийшов майже такий самий, тільки виглядав новішим. Сподіваюся, що вона буде щаслива отримати цей подарунок на весілля. 

Цей день настав. Я хвилювався, наче підліток перед першим побаченням. 

Вона йшла до мене така гарна та прекрасна, мов була народжена Богинею Краси та Кохання. 

Сукня підкреслювала її красу та, поки що, струнку талію: ніжно-блакитного кольору, з білим вишитим візерунком, з маленькими камінцями, що блищали на сонці, мов крихітні промінчики. 

Весь ритуал я не міг відвести від неї очі, як і вона від мене. Наче не було тут нікого, тільки ми, тільки наше кохання. 

Після вислуховування великої кількості привітань, які я думав, ніколи не закінчаться, потягнув дружину танцювати.

– Ти прекрасна, моя крихітка! Хочеш втекти звідси? – тихо прошепотів їй на вушко, провівши язиком по ньому. Вона одразу затремтіла в моїх руках.

– Так, я дуже втомилась, хочу туди, де тихо і нікого немає, – прошепотіла мені у відповідь.

– У мене є один варіант… – сказав я та одразу переніс нас до будинку в лісі.

Тея широко відкрила очі від здивування. Почала відкривати та закривати рот, не взмозі щось промовити. Потім кинулась мені на шию, почавши голосно ридати. Я почав жалкувати, що не попередив її про це. Можливо, їй боляче від спогадів… який же я дурень. 

– Кохана, пробач, я не хотів тебе засмучувати! Давай повернемося назад? – запропонував їй.

– Ні, ти мене не засмутив! Це я від щастя! Дякую, коханий! Це найпрекрасніший подарунок! - витираючи очі, сказала вона.

– Ти мене налякала! – з награним докором промовив я.

– Вибач, - усміхнулась вона та поцілувала мене у ніс, - Як тобі це вдалося?

– Ти забула хто я? – підняв брову на її питання. Вона засміялась. 

– Ні, я пам’ятаю, що ти найкращий чоловік у всіх світах і ти тільки мій! – пошепки промовила вона мені у губи, потім палко поцілувала. Я притис її до себе однією рукою, а іншою підтримував потилицю, поглиблюючи поцілунок.

Переніс нас у її кімнату в будинку і не відпускав звідти, аж до самого ранку.