Раді Вас бачити!

Сем (Астер) кілька місяців до цього

– Батько, навіщо ти його випустив? Ти справді віриш, що цей бовдур змінився? – залетівши до батька в кабінет, запитав я.

– Астер, він твій брат! Ти хочеш, щоб Тінор сидів в темниці до кінця життя? Він там двісті років просидів, думаю, йому вистачило часу подумати над своїми помилками, – суворо промовив батько.

– Такі як він не змінюються! Що як він змову знищіть якихось істот в одному із світів? Знову в темницю? А потім по колу? Він небезпечний! – наполягав я на своєму, – Заблокуй хоча б йому магію! Ти ж могутній Бог Сонця! Творець світів! Не дозволяй цьому покидьку зруйнувати те, що створювалося не одну тисячу років! Він знищив всіх орків, що йому завадить знищити ще купу істот?

– Астер, хоч ти мій син, але я не дозволяю так зі мною розмовляти! – крикнув він, стукнувши кулаком по столу, – Я сам вирішу, що робити! Усім потрібен другий шанс! Так, не сперечаюся, Тінор зробив жахливу річ, знищивши орків, проте, у нього було двісті років, щоб виправитись і більше такого не робити!

– Я в цьому сумніваюся… Це може закінчитись погано, – важко зітхнув я, розуміючи, що батька не переконати, – Хоч не залишай його без нагляду, назнач комусь слідкувати за ним якийсь час, поки не впевнимося, що він вийшов з темниці без лихих намірів!

– Який же ти впертий! Добре, когось надішлю спостерігати. А тепер залиш мене, – махнув він рукою, щоб йшов геть. 

Я дуже боявся моменту, коли мій молодший брат Тінор, вийде з темниці. Він не просто так там сидів двісті років. Тінор з самого дитинства ненавидів істот та світи, що створили мої предки. З малечку він мріяв знищити їх, втім, у нього це частково вийшло. Зникла ціла раса орків у світі Арканум. 

За це наш батько його покарав, але я був не згоден на такий вирок. За це жахіття, його потрібно було покарати суворіше, заблокувати магію чи тримати в темниці значно довше. Хто ж мене слухав? 

Два місяці було спокійно, я навіть почав вірити, що брат дійсно змінив свої погляди, поки одного ранку не почув моторошний крик батька…

Я прибіг до вітальні й побачив брата. Тінор був, як завжди, одягнений у все чорне. Ми зовнішньо схожі з братом, тільки в нього довше волосся, погляд завжди похмурий і зарозумілий, наче ніщо у цьому світі його не цікавить, худіший за мене, бо не тренувався так багато, як я.

Він, схилившись над лежачим на підлозі батьком, притиснув чорний камінь до його грудей. З батька виходило яскраве світло, яке проходячи через камінь, всмокнувалось до грудей брата. Тінор поглинав магію! 

Він забрав у батька силу! Тепер він сильніший за всіх. Мені самотужки з ним не впоратись, але інших звати на допомогу не хочу, щоб не наражати на небезпеку. Все ж спробую сам його зупинити.

Тінор не помітив моєї присутності, тож я швидко заховався за двері. Я наступний, навіть не сумніваюся. Він поглине і мою магію, тоді знищить всі світи, і наш також, якщо не втримає в собі таку кількість магії. Я не можу цього допустити! 

Призвав усю свою магію та створив перстень, в який помістив майже весь свій резерв. Частиною залишку магії закинув перстень в якийсь із світів, потім магія мене прикличе до себе, тож обов'язково знайду. 

Без магії битися з братом це самогубство, але це єдиний шанс зберегти її подалі від нього. Хоча б спробую, мечем я володію так само, як і магією.

– Тінор, поверни йому силу! – крикнув я брату, виходячи зі свого сховку, направляючи на нього меч.

Батько лежав непритомний, але живий. Тим часом, брат стояв навколішки, тремтячи всім тілом, намагаючись втримати в собі магію батька. 

Раз у раз із його тіла виходили спалахи, які приносили йому біль, судячи по стогону та шипінню. Тінор мав менший резерв магії ніж у мене та батька, тож йому важко втримати те, що не може поміститись. Його магічні канали або розширяться, або згорять. Який же довбень! 

– Вже пізно, братику, повернути силу неможливо! Я можу тільки поглинати! – зі злою посмішкою сказав Тінор, повернувши голову в мій бік. Потім почав підніматися на ноги, загрозливо дивлячись на мене з під лоба.

– Навіщо це тобі? – запитав я, затягуючи битву, яка неминуче буде, якщо не зможу переконати зупинитись.

– Ти знаєш відповідь на це питання. Я втомився віддавати купу магії на істот, які цього не заслуговують. Вони слабкі та дурні, примітивні створіння, які ніякої користі для нас не несуть, тільки відбирають роки нашого життя. Ви з батьком мене ніколи не розуміли, не чули, що я вам кажу, але тепер мені не потрібне ваше схвалення чи розуміння! Я все зроблю сам! Я знищу все і створю новий світ, з істотами, які будуть існувати для того, щоб підживлювати наш світ, а не навпаки! Але для цього мені потрібна ще твоя сила! – промовив Тінор й одразу кинув в мене якесь заклинання.

Я встиг відскочити вбік і воно пролетіло повз мене. 

– Ти не втримаєш в собі стільки магії, вона тебе спалить! Зупинись, поки не наробив лиха всім, й собі в тому числі! – загарчав я, не стримуючи злості.

Його задум нездійсненний. Навіть якщо він забере в мене силу, і вона якимось чином втримається в ньому, то створити світ с такими істотами він не зможе. Вже існуючі світи створювали кілька Богів Сонця, разом з іншими Богами, кілька тисяч років. Сили йому може вистачити лише на знищення всього, що вже було створено… кілька світів з мільйонами різних істот.

Тінор проігнорував мої слова й знову кинув в мою сторону заклинання. Не влучив. Він відволікся, щоб знову сформувати заклинання, я спробував використати ці секунди, щоб завдати удару мечем. 

Вбивати я його не хотів, хоча міг би. Меч пройшов крізь повітря і вп'явся в тіло. Вістря пробило плоть над правою ключицею, проколюючи м'язи в місці, де плече зустрічається з шиєю. Від удару лезо, ймовірно, тріснуло кістку. Кров хлинула миттєво. 

Тінор заволав від болю, хапаючись рукою за криваву рану. Він не встояв на ногах й одразу впав на коліна.

– Не змушуй тебе вбивати, брате, я цього не хочу! Останній раз прошу – зупинись! – крикнув я йому, міцніше стискаючи меч в руках. 

Він підняв на мене очі, повні ненависті та злоби, швидко простягнув руку та кинув в мене вогняну кулю, від якої я зміг вивернутись. Куля пролетіла повз мене й пробила в стіні діру наскрізь. 

Одразу кинув наступну, відскочити я не встигав, тому сформував захисний щит із залишків моєї магії. Куля влучила в щит, розлітаючись на всі боки яскравим полум’ям, тим самим руйнуючи його. В цю ж секунду Тінор кинув в мене заклинання нерухомості. 

Відбити його я не зміг, магії зовсім не залишилось, в цей момент я пожалкував, що надто мало залишив собі, коли переміщав її у перстень. Був занадто самовпевнений, що зможу зупинити Тінора голими руками. Тепер поплатився за це…

Я закляк на місці, невзмозі поворухнути навіть пальцем. Прокляття! 

– Щось ти слабенький, братику. Що трапилось? Твої тренування виявились даремними? – хрипло засміявся Тінор, випускаючи з руки магію, щоб зцілити свою рану. Шкіра почала затягуватися, а кровь перестала розстікатися по його одягу темною плямою.

Коли закінчив, важко видихнув, дивлячись на мене з переможним блиском в очах. Піднявся на ноги та підійшов до непритомного батька, який досі лежав на підлозі, повільно дихаючи. Взяв чорний камінь у руки й пішов в мою сторону.

– Ти помреш від надлишку сили, ідіот! – приречено видихнув я. 

– Прояви хоч трохи віри в рідного брата, Астере! – хижо посміхнувся він мені, підходячи надто близько.

Я стояв стовпом, без шансу вивільнитись від заклинання. Тінор повільно приклав камінь до моїх грудей, невідривно дивлячись мені в очі. З кожною секундою його задоволена пика змінювалась: спочатку на подив, потім на розгубленість, аж поки не змінилась на перекошену злістю. 

Я з насолодою дивився на це, широко усміхнувшись. Він дико загарчав та вдарив кулаком в моє обличчя, кров хлинула з носа, від болю в очах потемніло. 

– Де твоя сила? Що ти з нею зробив? – голосно закричав він мені в обличчя, хапаючи за шию.

Не став йому відповідати, лише хмикнув, випльовуючи кров з рота. Тінора це ще більше розізлило і він почав бити мене по всьому тілу, наче мішок для тренувань. Було дуже боляче, особливо коли він зламав мені кілька ребер, але я далі стояв не рухаючись. Не надто чесний бій, проте, марно очікувати чогось іншого від такої мерзоти.

– Відповідай, поки не вбив тебе! Де твоя магія? – загарчав Тінор, важко дихаючи.

– Там, де тобі не знайти! Тобі все одно її не отримати, хоч вб'єш, хоч ні! – спокійно відповів йому.

Тінор запустив кулак мені у голову, від чого мене поглинула темрява – я втратив свідомість.

Відкривати очі було дуже боляче, в голові ніби блискавки спалахували, а тіло нило від численних забоїв. Поворухнутись я досі не міг. Коли нарешті зір трохи покращився, побачив перед собою Тінора, який ходив із однієї сторони в іншу, міцно стискаючи камінь в руці та замислившись над чимось.

Я стояв на тому ж місці. Кляте заклинання, навіть впасти немає змоги!

– Очухався? Це добре! Бити непритомного не так весело, – закотивши очі, промовив брат, – Якщо скажеш де ти подів силу – залишу тебе живим!

– Краще вбий, тому що я тобі нічого не скажу! – втомлено сказав я йому. І це правда! Щоб він зі мною не зробив, все одно не дізнається. 

– Сам напросився! Я давав тобі шанс! – зашипів Тінор, мов змія й кинувся на мене з кинджалом, який висмикнув із свого чобота, проколюючи мені живіт. Біль пронизала все моє тіло, кров наповнила рот, я відчував, що залишилось мені не довго. 

Тінор звільнив мене від заклинання нерухомості і я одразу впав спиною на підлогу, від чого біль стала нестерпніше, бо ще вдарився головою, в очах замерехтіли іскри.

– Якщо я не можу поглинути твою силу, то я поглину її із Сонця! Прощавай, брате! – тихо сказав Тінор, замахуючись на мене кинджалом, цілячись в серце. Я зміг з останніх сил трохи змінити положення тіла й кинджал не потрапив в ціль, не зачепив серце. 

Але цей удар все одно був останній, який я зміг витримати, й провалюючись в забуття, встиг відчути, як мене прикликала до себе магія із перстня, і ще… вплив чиєїсь іншої магії, але часу для розуміння що це, в мене не залишилось, тому що темрява поглинула мою свідомість…