Раді Вас бачити!

Одразу після сніданку вирушили в дорогу, щоб встигнути доїхати до найближчого села, де можна купити щось поїсти. 

Гори почали змінюватись знову на поля та ліси. Насолоджуватися природою до цього часу мені вже набридло. Як би гарно не було, але це не замінить теплого, зручного ліжка та ванни, наповненої гарячою водою. М-м-м, як же я мрію про це! 

Якщо без пригод, то до мого села їхати десь біля доби, тобто до завтрашнього ранку повинна бути там. І тоді, нарешті, зможу втілити ці маленькі мрії.

Десь під вечір, з кількома зупинками на перепочинок, доїхала до маленького села на десять хатинок. Погода почала псуватися, піднявся вітер та небо вкрилося темними дощовими хмарами. Треба знайти місце для ночівлі тут, бо в лісі бути під дощем – не надто гарна ідея. 

Виглядало село покинутим багато років тому. Хатинки старі, в деяких було відсутнє скло на вікнах, огорожі повалені, двори заросли травою. Якось ніяково було тут знаходитися. Не найкраще місце для самостійної дівчини, скажу я вам.

Втім, іншого вибору немає, їсти хочеться, втомилась дуже й Сніговику треба водички попити, ще й від дощу сховатися.

Пройшла кілька хатин, ніяких ознак життя тут не знайшла. Погукала: “Чи є тут хтось?”, але ніхто не відповів. Дивно. Невже дійсно зовсім покинуте? 

Біля однієї хатини, яка виглядала краще за інших, знайшла колодязь з водою. Наче чиста та прозора, тож дала напитися коню, чому він дуже зрадів.

Вирішила зайти в хатинку, може знайду щось і собі поїсти. Знаю, що так не можна – по чужим хатам лазити, але тут вже давно ніхто не живе, тож думаю, колишні господарі будуть не надто проти. 

По оздобленню хатинка мала вигляд дорожче, ніж сусідні, думаю, тут колись жила родина голови села. Стіни з якісного темного дерева, скло на вікнах ціле, бо було товще, ніж в тих, що я бачила. Якщо б не павутиння по дому та повністю зарослий двір, можна було би подумати, що тут хтось досі живе.

Піднялася по сходах до дверей, трохи перевела дух та постукала у них, на всяк випадок. Кілька хвилин постояла, ніяких звуків не почула, тож спробувала відкрити двері. На мій подив вони одразу відчинилися, не довелося нічого зламувати. 

Зайшла всередину та запалила магічні свічки, що були на стінах, одразу стало світло та видно, що знаходиться навколо. А навколо було порожньо. Ніяких меблів, картин, килимів, лише свічки на стінах, покриватих мохом. 

Пройшлася по всім кімнатами і результат той самий – повністю порожньо. Залишилась лише кухня. Тут мені неабияк пощастило, я знайшла металеву банку, в якій було трохи пшеничної крупи, до якої не змогли дістатися мишки та різні жучки. Це мене потішило, з’їсти гарячу кашу вперше за кілька днів – велике задоволення! 

Стару каструлю теж знайшла, вона лежала у кутку, хоч трохи з дірками на боках, але зварити кашу підійде. Повернулась на двір за водою, яку набрала з колодязя, побачила, що Сніговик стоїть поряд з хатинкою та дрімає.

– Відпочивай, милий, ми тут залишимось на ніч, потім знайду для тебе хоч якусь конюшню з дахом, раптом дощ почнеться, – сказала я коню і пішла з водою до хати. 

Пересипала крупу до каструлі й залила водою. Запаливши магією стару пічку, поставила варитися кашу. Поки вона готується, треба заховати Сніговика, бо дощ вже почав стукати по вікнах. 

Вийшовши надвір, почала оглядатись, щоб знайти щось схоже на конюшню. Біля сусідської хатинки побачила якийсь сарай. Зайшла в нього, він виявився теж повністю порожній, навіть жодного гвіздка немає. Може все почистили грабіжники? 

Цей сарай був невеликий, проте кінь влізе, головне, що дах не протікає. Привела сюди Сніговика, розмістивши його всередині, потім на двері поставила простий магічний захист, щоб коня не вкрали, раптом хтось залізе. Хоча його легко зламати будь-якому магу, проте з ним мені буде спокійніше, бо зможу відчути, якщо хтось спробує влізти в сарай. 

Дощ почав лити, мов з відра, великі холодні краплі неприємно били по обличчю, вітер тріпав мій плащ, тож я поквапилась забігти в хатину. 

Одразу, як опинилась всередині, відчула приємний аромат каші, яка вже майже зварилася. Ще трохи довелося почекати, доки повністю не звариться, хоча голодна настільки, що готова їсти напівсиру, аби тільки тепла була. 

З таким харчуванням та стресом за ці дні, сукня на мені стала на розмір більша. 

– Головне – жива! Інше не має значення! – заспокоювала я себе, знімаючи гарячу каструлю з пічки, – Халепа! Чим же їсти? Тут немає жодного прибора… 

Порившись у себе в сумці, знайшла один сухарик, який вирішила використати як ложку. 

Розстелила на підлозі свій спальний мішок й розмістилась на ньому разом з каструлею каші.

– М-м-м, смакота! – закинула до рота трохи каші, закочуючи від насолоди очі. Це найсмачніша їжа за останній час, тепло від каші зігріло навіть душу. 

Поки їла, замислилась над тим, яке буде моє життя. Чи буде воно взагалі? Може дарма я пройшла такий важкий шлях так далеко? Раптом мене через кілька днів знайдуть? Як сховатися так, щоб не змогли знайти? Мене ж можуть не прийняти в селі, не повірити, що я онука бабусі Фреї, тому чужинку ховати не стануть.

Ще під питанням будинок бабусі. Кілька років минуло з її смерті, отже він може бути у не надто жилому стані, якщо взагалі ще існує. Може дійсно спробувати втекти до іншого королівства? Грошей у мене повинно вистачити на перший час, поки не знайду роботу, і там мене знайти складніше, якщо, звісно, не вхоплять на кордоні люди герцога чи батька. Ні, спочатку треба перевірити бабусину хату, потім буду вирішувати, що робити далі.

Тепла їжа та виснаження допомогли заснути одразу, як поїла, навіть з тривожними думками в голові, в моторошному порожньому будинку.

Прокинулась зранку від надто яскравого сонця, що світило прямо в очі. Почувала себе, наче побита собака, спати на твердій підлозі – ще те задоволення. Втім, радує, що взагалі вдалося так довго поспати й відновити магічний резерв. 

Сніданку у мене сьогодні немає, нажаль, тому швидко зібрала свої речі та побігла на двір за Сніговиком.

На вулиці було прохолодно після дощу, земля мокра та в’язка, ноги неприємно хлюпали по багнюці. Дійшла до сараю, щоб вивести на вулицю Сніговика.

– Встиг відпочити, любий? Треба ще трохи побігати, ми вже близько до дому, там ми зможемо відпочити вдосталь, – сказала я Сніговику, ніжно проводячи рукою по його голові. Він мені у відповідь голосно фиркнув. 

Ближче до обіду, я побачила здалеку крихітні будиночки. Нарешті, село Озерне. Зупинила Сніговика, щоб перевести подих, серце швидко стукотіло від щастя, що я змогла подолати цей непростий шлях. Я змогла! Я втекла! Не знаю чи надовго, але це – моя маленька перемога! Хотілось кричати від щастя!