Раді Вас бачити!

Вийшовши з ванної кімнати, його зустрів маленький столик, сервірований вином і фруктами. Він поглянув на дівчину, яка з насолодою неквапливо потягувала бокал вина. На підняту чоловічу брову Леона у відповідь тільки відмахнулася:

— А що залишається? Ми залежні від рішення своїх батьків. Доки вони не зжаляться над нами ми будемо стирчати тут, — сказала вона, показавши бокалом на кімнату. Склавши ногу на ногу, продовжила: — Ну хіба наші співробітники спробують знайти нас. Але давай дивитися правді в очі: це малоймовірно. Їм або не дозволять наші батьки втрутитися, або не знайдуть нас через відсутність сигналу в окрузі. Тому залишається лише радіти маленьким речам, які в нас залишилися.

Вона осушила бокал одним ковтком, із задоволенням заплющивши очі. Потім знову наповнила його й продовжила:

— До речі, саме це вино було одним із перших, що стало моїм улюбленим. І всі пляшки, які я знайшла тут, були тими, що я люблю пити. Навіть ось ця пляшка: вона особлива, бо з обмеженої партії, і її важко десь знайти. А це все означає, що хтось, хто знає мої смаки, завчасно заповнив барну стійку перед нашим приїздом. Єдина людина, яка знає про мої найулюбленіші сорти вин, мій батько. І саме він скупив усю партію цього вина, через що тепер важко хоч пляшку знайти 1993 року, — з п'яною посмішкою вона повернулася до Віктора, який так і стояв біля дверей. — Хіба це не прояв так званої батьківської любові? — і сама засміялася від власних слів.

Він зрушив із місця й пішов до ліжка, поки дружина заливалася з власного не дуже смішного жарту. Ліг, заклавши руки за шию, на другій половині й уставився в стелю. Заспокоївшись, Леона перепитала:

— Ти не будеш?

Він, не повертаючи голови, пояснив:

— Ти мені дала знеболювальне, а потім вколола антибіотик. Я хоч і не спеціаліст у медицині, та знаю: алкоголь у таких випадках не змішують. Якщо, звісно, хочуть дожити до своєї старості, — монотонно відповів він, не відводячи погляду від білої стелі.

— І то вірно... не подумала, вибач, — незграбно потягнула столик назад, так що частина фруктів упала на підлогу. Вона вже була явно п'яна. Її необережні рухи в спробі зібрати все, що впало зі столу, виглядали так, що вона лише створить ще більший безлад.

Віктор, побачивши це, вирішив втрутитися:

— Та лиши до завтра. Нічого з цим усім за ніч не станеться, — не змінюючи пози, промовив він. — Та й що ти вирішила? Сьогодні спимо, як і вчора. Чи мені йти на перший поверх?

Не встиг він почути відповідь, як світло раптово погасло. Леона зойкнула, і з її рук випав ліхтарик, який вона хотіла увімкнути. Чоловік швидко зорієнтувався та піднявся до неї. Відчувши його присутність, дівчина вчепилася в його тіло, обійнявши так міцно, що він аж ахнув від болю. Її руки якраз тримали в районі рани.

Напомацки він усе ж знайшов втрачений дівчиною ліхтарик і увімкнув його.

— Так, можеш уже відпускати... — прохрипів він.

Та вона, не розібравши слова, лише сильніше пригорнулася, завдаючи йому ще більшого болю.

— Акх... я, звісно, розумію тебе, але якщо ти так продовжиш у мене розійдуться шви, — видихнув він.

Від цих слів вона тієї ж миті відпустила й різко потягнулася, щоб перевірити, чи справді не відкрилася рана.

Через незручну позицію Віктор урешті-решт не втримав рівноваги, і вони разом упали на підлогу. Ліхтарик у його руці залишився ввімкненим, підсвічуючи частину кімнати й створюючи ще більш інтимну атмосферу. Тіло чоловіка нависло над дружиною; єдине, що стримувало від повного падіння на її тендітне тіло, його руки, що стали опорою біля її голови.

Так, нависаючи над нею, він міг спокійно роздивитися її обличчя, розчервоніле від алкоголю. Як полум'яне волосся Леони розкидалося по підлозі, створюючи образ, який заворожував погляд Віктора.

— Вибач... — єдине, що змогла видавити вона, вивівши своїм голосом його з роздумів.

— Це ти вибачай, але від цього моменту алкоголь під забороною. Доки ми не виберемося з цієї замерзлої сраки...

Леона хіхікнула на неочікувану лайку й спокійно додала:

— Повністю підтримую, але тільки доти, поки не повернемося в цивілізацію. Там уже відірвемося по повній. Щоб забути все, що довелося пережити тут.

Він урешті-решт піднявся й допоміг підвестися дівчині.

— Домовились. А тепер — спати, — сказав він і ввалився на свою частину ліжка. Питання, де він буде спати, вирішилося само по собі. Не хотів залишати її в такому нетверезому стані. Та й вона не висловилася, що була проти.

Дівчина поставила ліхтарик так, щоб він краще освітлював кімнату, й також лягла. Та сон не приходив, тому вона вирішила ще поговорити:

— А тебе взагалі любили батьки?

Не повертаючись, чоловік пробубнів:

— А як же сон?

Дівчина важко зітхнула, зрозумівши, що її не підтримали в розмові. І так лежала в тиші, допоки Віктор невдоволено не повернувся до дружини обличчям і не заговорив:

— Дивлячись, що ти маєш на увазі під поняттям любов. Я для своїх батьків завжди був цінний, тому вони старалися дати мені все найкраще, що я хотів: вихователів, репетиторів, техніку, одяг — усе, що мені було потрібно. Та якщо ти питаєш, чи проявляли вони ту теплоту, яка малюється у фільмах між батьками й дітьми, то ні. В принципі, я ніколи за тим і не гнався, адже мене задовольняли наші відносини на тому рівні, який ми мали.

— В мене не було і такої любові, як у тебе. Батько хотів сина. А після мого народження в матері поставили діагноз — безпліддя. Із того моменту мене почали муштрувати як чоловіка. Точніше, як спадкоємицю батьківської фірми. Від ранніх спогадів і аж до підліткового віку я не пам'ятаю жодного разу, коли отримала б те, що хотіла саме я. Все, що мені давали, мало бірку: «Потрібно для статусу».

Вона на мить замовкла, а потім додала з гіркою усмішкою:

— І тільки коли виросла й відкрила власну фірму, я нарешті спромоглася задовольнити особисті бажання. Тому любов батьків для мене завжди була з націнкою — за виконану ідеальну роботу.

— І що ж ти купила, коли почала мати власні кошти? — поцікавився він.

— Зірку, — відповіла вона й, побачивши здивоване обличчя чоловіка, розсміялася та чемно пояснила: — Маю на увазі відому модель, яка дала початок життю мого бізнесу. Потім ще й ще... так і закрутилося. Нічого не отримуючи, окрім грошей. І тільки зараз, після твого питання, зрозуміла: я так і не купила те, що хотіла саме для себе, а не те, що потрібно для підтримання образу.

Вона гірко всміхнулася й додала:

— Як же відмінно батько мене «відрессерував». Навіть тоді, коли я начебто відірвалася від нього, все одно робила так, як він виховував.

Різко прикривши рукою очі, Леона спробувала стримати сльози, які вже стікали по її обличчю.

— Ем... я не вмію заспокоювати людей, та й підтримувати теж не звик, — промовив він, а вона стримано хникала, що ще більше гнітило чоловіка. — Але можу розповісти свою історію, можливо, ти так відволічешся від власних переживань. Я постійно намагався перегнати свого батька. Хотів стати вище, кращим, багатшим... щоб нарешті отримати довгоочікувану волю від батькового контролю.

Він гірко всміхнувся й додав:

— А зараз сиджу разом із тобою в пастці, яку придумали наші батьки. І в якій немає навіть натяку на свободу. Якщо не кривити душею, то вся робота й ті роки, що я вкладався, теж не здаються мені вільними. Це більше схоже на білку в колесі: рік за роком одне й те саме. Нові партнери, нові контракти... знову акціонери пішли до батька з питаннями, а не до мене. Знову спроби, знову більші контракти, складніші завдання, а змінювалися лише цифри на моєму рахунку. Які я майже не витрачав, бо не мав часу. Все купували мої співробітники: речі, одяг... навіть подарунки.

— Та ми з тобою повні невдахи, — дівчина стримано засміялася собі в руку.

— Ага, невдахи з кругленькою сумою на рахунках, — із насмішкою промовив чоловік.

— Зараз вона нас ніяк не врятує, — розчаровано видихнула Леона.

— А що там твій Аленделон... чи як його?

— Алекс. Він поїхав шукати батька, бо ні він, ні мати не брали слухавку. А для вирішення конфлікту мені потрібно було знайти обидві сторони. Виявилося, що я відправила свою вірну людину в заручники до батьків, а сама потрапила в сніжну тюрму.

— То ти розчарована, що поруч немає цього хлопця? — чомусь справді зацікавився Віктор, хоча раніше й не задумувався над цим. Його явно дратувало, що вона покладається на якогось стороннього чоловіка.

— Ха-ха-ха! Що я чую? Ти що, приревнував? Ось справді здивував.

— Та ні, мені просто нудно, от і спитав про того, кого ти згадувала. Саме ти говорила, що він міг би нас уже звідси звільнити, та щось його все немає. Не хочеш — не кажи, тоді я нарешті засну в тиші, — невдоволено буркнув він.

— Він мій охоронець. Під два метри, брюнет із гарними й унікальними сірими очима. Не буду приховувати: мені з ним справді комфортно, інакше він би не працював на мене. І якби він зміг прийти сюди, то ми давно були б на волі. Та хочу уточнити на всяк випадок: за весь час нашого подружнього життя я ніколи не переходила межу, яку можна вважати зрадою, і завжди тримала інших на здоровій дистанції, — її голос звучав твердо.

Йому явно стало легше від цих слів, та він не надто зациклювався на своїх переживаннях. Вона ж продовжила:

— Знаєш, це, напевно, не зовсім справа в тобі і навіть не в нашому одруженні. Це більше як мій принцип. Я просто ненавиджу зради в сім'ї, бо виросла, спостерігаючи тільки їх. Хоч батько виховував мене за всіма статутами моралі, сам був далеко від них. Єдине, чого не дозволяв — появи дітей від інших жінок. Так він вважав, що проявляє повагу до моєї мами.

Вона важко зітхнула й додала:

— Мати теж була не без гріха. Хоч і не спала з іншими чоловіками, але легко фліртувала з усіма, хто на це вівся. Це страшенно дратувало батька, і так вони постійно між собою сварилися. Коли доходило до розлучення в останній момент усе відмінялося. Жоден не змінювався, і щоразу повторювалася та сама схема. Серед усього цього я й росла. Саме тому, коли моя мати сказала, що більше не буде цього терпіти, я повірила, що, якщо не приїду на її день народження, то вона покінчить із собою. Це сколихнуло в мені дитячі травми. Зараз можу тверезо оцінити, що це були дешеві маніпуляції. Але тоді, коли вона ридала в слухавку, я їй вірила, — витерши майже засохлі сльози, вона прибрала руки від обличчя й повернулася до чоловіка.

Її погляд зустрівся з його бурштиновими очима. Відчуття було таке, ніби він дивився в саму душу і там бачив її сутність. Те, що вона приховувала від усіх, навіть від самої себе.

— Щось ми сьогодні забагато говоримо, — і вимушено посміхнулася.

Він потягнув руку до неї й заправив пасмо волосся, яке нависало на її обличчя, за вухо. Потім неквапливо прибрав руку назад і тихо промовив:

— Інколи поговорити — це єдине, що може врятувати душу. А тепер — солодких снів.

Відвернувшись спиною до дівчини, усім своїм виглядом показав, що налаштований на сон. Вона ж іще раз за сьогодні застигла в ступорі. Швидко оговтавшись, не змогла стримати порив і підповзла до нього впритул. Його щойно розслаблене тіло різко напружилося.

— Вибач за моє нахабство... чи дозволиш так полежати трішки? Чи тобі неприємно і мені краще відсунутися? — несміливо прошепотіла вона.

Відповідь була некваплива, низьким голосом:

— Мені ти не заважаєш.

І так вони, у близькості, нарешті піддалися сновидінням.