Раді Вас бачити!

Вона обережно відкрила двері, та в кімнаті вже нікого не було. Наче навіть від цього факту Леона відчула легке розчарування, але вирішила не надавати почуттю значення. Зайшовши до кімнати вже без намагання бути тихою, вона взяла свій планшет.

Щойно увімкнула інтернет — екран засвітився повідомленнями. Їхня кількість була настільки великою, що навіть потужний пристрій почав не витримувати й підвішувати.

Врешті-решт за п'ять хвилин усе устаткувалося. І тільки вона збиралася ознайомитися з першими повідомленнями, як їй зателефонували через месенджер. Знайома аватарка — чорне зоряне небо — викликала дружню посмішку. Їй раптом захотілося пожартувати над своїм охоронцем.

— Ви нарешті на зв'язку, фух, — із полегшенням промовив чоловік.

Леона, на противагу його серйозності, увімкнула в собі актрису й почала жартувати:

— Рятуйте, рятуйте, вони мене тримають!

Охоронець нервово нахилився ближче до екрана, намагаючись роздивитися, чи справді щось сталося. Його уважний погляд лише ще більше розважив Леону, яка ледве стримувала сміх. Брюнет, помітивши її настрій, раптом похмурнів і промовив:

— Так жартувати краще не варто.

— Це за те, що ти так і не прийшов мене рятувати звідти? За що я тобі плачу? — наіграно грубо кинула Леона, очікуючи, що він одразу почне огризатися. Та цього не сталося.

Чоловік лише ще більше похмурнів, і вона змогла помітити: за ті дні, що вони не бачилися, він став виглядати хворобливіше і начебто навіть худіше. У відповідь чоловік відвів погляд і похмуро промовив:

— Мене замкнули й не давали жодного шансу вибратися, доки я не підписав офіційні документи, що не приїду до вас, поки ви самі не повернетеся в місто. Інакше вони просто не випускали мене. А за умовами контракту... — він запнувся й вирішив змінити неприємну тему. — Піймали мене відразу, щойно я приїхав на місце, де мав бути ваш батько. Ледь відкрив двері, зненацька на мене напало п'ятеро охоронців. Єдине, на що спромігся, — це добряче потолочити тих виродків у костюмах.

Від усвідомлення, що навіть її підлеглий постраждав, Леона винувато вибачилася. Він лише відмахнувся й запитав:

— Вам щось привезти? Чи, може, краще сьогодні перепочинете?

— Залежить від того, що ти скажеш про агентство. Там усе добре? — поцікавилася вона.

— Лілі, Марк і Сіріус взяли на себе частину ваших обов'язків, а іншу я взяв на себе, коли повернувся. До речі, всі вже давно чекають на ваше повернення, — відповів він.

Від усвідомлення, що все під контролем, Леона ніжно посміхнулася й перевела камеру так, щоб показати пошкоджену ногу.

— На жаль, я не зможу приїхати, тому дай розпорядження, щоб зі мною зв'язувалися через інтернет.

Чоловік не відводив погляду від її травмованої кінцівки, аж поки камера знову не повернулася на обличчя дівчини. Не почувши підтвердження, Леона вирішила уточнити:

— Домовились? — перепитала вона.

Він лише буркнув:

— Угу. — Він кинув слухавку.

Після розмови Леоні зовсім не хотілося відразу братися до роботи. Щоб розібрати все те, що накопичилося за дні, проведені в горах, потрібно було спершу налаштуватися. Та й шлунок нагадав про себе, адже вчора вона так нічого й не з'їла.

Піднявшись, Леона пішла до кухні. Відкривши холодильник, відзначила, що їхня домробітниця сумлінно виконувала свою роботу, незалежно від того, що господарів не було вдома. Хоча жінка й могла навіть не здогадуватися про це, адже бачила власників квартири лише тоді, коли її наймали та коли вона приходила після кварталу для уточнення об'єму роботи. А так щільні графіки власників квартири практично не перетиналися з найманою співробітницею. Оскільки вона виконувала свої обов'язки бездоганно, то вже три роки працювала на них.

Взявши дві порції першого, що трапилося під руку, вона поставила їх у мікрохвильовку й пішла в напрямку кімнати чоловіка. Постукавши у двері, не почула відповіді, тому ледь прочинила їх і просунула голову всередину.

Її зустрів чоловік, який не помітив її присутності, він щось інтенсивно читав і друкував. На його лобі вже утворився цілий «гірський хребет» від напруги, яку створювали насуплені брови. Йому явно щось сильно не подобалося. Вся ця німа сцена розвеселила Леону, і вона тихенько хіхікнула. Так вона нарешті привернула увагу чоловіка до своєї скромної персони.

— Ти щось хотіла? — не надто охоче він відпускав ноутбук із рук, але все ж відірвав свої бурштинові очі від екрана, щоб подивитися на неї.

— Ходімо поїмо, я поставила на розігрів, — відповіла Леона. І на підтвердження її слів пролунав сигнал завершеної програми мікрохвильовки.

Він відставив ноутбук і пішов до дверей. Побачивши, як дівчина чемно підскакує на одній нозі, підхопив її на руки й посадив на стілець біля столу. Потім продовжив підготовку й виставив по порції перед кожним.

Так вони нарешті кинули в свої голодні шлунки хоч якусь їжу. Лише тоді, коли Віктор поклав першу ложку до рота, зрозумів, що був до жаху голодний. Ні він, ні вона не смакували — лише швидко ковтали, намагаючись насититися.

Поглянувши один на одного голодними очима, чоловік підвівся.

— Що наступне будеш їсти? — запитав він, уважно вивчаючи вміст холодильника. При цьому відзначив, що порції були зроблені сьогоднішнім числом.

Вони навмисно спроєктували правила збереження їжі так, щоб у домробітниці не було можливості схитрувати. Тому він був упевнений: дата, яка вказана, — правильна.

— Мені все одно, бери на свій смак, — сказала Леона.

Від такого чоловік аж повернувся, щоб упевнитися, що йому не почулося. Дівчина розвела руки в боки й додала:

— Та страва, яку щойно їла, не мала жодного смаку. Тому сумніваюся, що з наступною буде якось по-іншому. Адже тут усе приготовлено за правилами здорового способу життя, а таке на смак не дуже відрізняється одне від одного. Якби я не була так сильно голодна, то замовила б доставку й чекала ті страви, які справді мені смакують. А так — аби тільки шлунок перестав гурчати та боліти, — пояснила дівчина.

Шатен повернувся до холодильника й спокійно дістав дві порції, не дивлячись, що саме бере, і поставив їх у мікрохвильовку. Вони стали чекати, і поки було чути, як розігрівається їжа, Леона взяла ініціативу в розмові:

— Чому вийшов із кімнати, не сказавши нічого?

— А щось потрібно було сказати? — він справді не знав, чого вона очікувала.

Його питання збило її з пантелику: вона й сама не була певна, що хотіла почути. «Доброго ранку?», але ж за три роки вони такими привітаннями не перекидалися. Чи, може, за ці дні щось змінилося? І поки в голові дівчини все ще не складалися докупи думки, чоловік потер шию й промовив:

— Не привітався, бо, прокинувшись і не побачивши тебе поруч, вирішив, що можу піти, аби не створювати тобі дискомфорт. Спішив бо хотів якомога швидше поглянути, що там твориться на роботі. Тому не сприймай це на власний рахунок.

Він дістав уже розігріті порції й поставив їх на стіл.

— Зрозуміло, — сказала Леона, та підсунула собі тарілку.

— Нога ще не болить? Чи, може, поїхати за таблетками? — він справді переживав, адже це його турбувало.

Вона ледь посміхнулася й відповіла:

— Ні, не болить. Лікар вколов якийсь препарат і сказав, що тепер вона довго не повинна мене турбувати, — скептично глянула на нерухому ногу. — Не знаю, як щодо «не турбувати», але факт у тому, що зараз я її зовсім не відчуваю. А як твоя рана?

Віктор здивовано підняв погляд на дружину, швидко прожував усе, що було в роті, й відповів:

— Перешили й заклеїли пластиром учора, тому думаю, що все набагато краще, ніж було. Попередили, щоб найближчими днями завітав, якщо не хочу, аби залишився глибокий шрам.

Він набрав нову порцію їжі, тоді як Леона винувато опустила погляд і нехотя почала тикати виделкою в тарілку.

— Вибач, — промовила Леона.

Шатенові, щоб відповісти, довелося полишити спроби швидко закинути й цю порцію їжі до шлунка. Він підсумував:

— Та полиш, це не така вже й проблема. Особливо в сучасному світі є купа методів позбутися будь-яких недосконалостей шкіри. В тому числі й шрамів. Вижили вже добре.

Він знову спробував донести ложку до рота, та дівчина вирішила задати нове питання:

— А що з твоєю роботою?

Віктор уже повністю полишив ложку в пюре й, поставивши руки на стіл, усю увагу віддав Леоні.

— Як і говорив тобі ще в тому будинку в горах, крах не настав, але проблем піднакопилося. А в тебе... — і їхню розмову раптово перервав дзвінок у двері.

Вони переглянулися, і жоден не здогадувався, хто це міг бути. Тому ще один дзвінок простимулював чоловіка до дії. Він неквапливо підійшов до дверей і глянув на екран камери.

На нього дивився міцний чоловік. Відкривши двері, Віктора зустрів холодний, колючий погляд незнайомця. Той оцінююче пройшовся по ньому із голови до ніг і невдоволено цокнув язиком.

" Ох на самому цікавому моменті глава обривається. Поки є час до нового оновлення давайте поговоримо. Хто, на вашу думку, стоїть за дверима — людина їхніх батьків, невідомий ворог чи хтось, кого Віктор зовсім не очікував побачити?

Пишіть свої здогадки в коментарях — мені надзвичайно цікаво почитати ваші теорії!

І не забудьте поставити зірочку (☆) книзі, якщо ця сцена змусила вас затамувати подих. Ваша підтримка допомагає героям далі жити!"