Раді Вас бачити!

Віктор на мить замовк, а потім додав:

— Мені було цікаво: чому ти відразу погодилася на шлюб, навіть не побачивши мене наживо? Ти навіть не захотіла зустрітися перед весіллям для знайомства. Ми вперше побачилися й того ж дня розписалися з адвокатами та юристами. Показали батькам доказ заручин і поїхали до спільної квартири, кожен своєю машиною. Хіба для жінок цей день не надзвичайно важливий?

— Знову цей сексизм, наче для чоловіків він не менш важливий, — закотила очі Леона й, стримавшись виговорити все, що думала про це, продовжила в більш нейтральному тоні: — А щодо наших зустрічей перед весіллям: ти ж також не був проти пропустити цей етап. Напевно, саме тому ми легко змогли співіснувати: для нас обох весілля було радше діловою домовленістю, ніж святом. Не знаю твоїх причин, але мене тоді вже дістали постійні допити від батьків. Вони без кінця розпитували про стосунки й чи знайшла я своє кохання. І коли з'явився шанс звільнитися від цього тиску — я не відмовилася. Тим паче що до тебе мені пропонували занадто «зацікавлених» претендентів, які нав'язувалися вже після першої зустрічі. Їхня надмірна увага заважала кар'єрі й була мені огидна. А твій байдужий спокій тоді неабияк підкупив. Без урочистостей, бо це й не було справжнє весілля — це був контракт на спільне проживання, який ти чемно виконував до сьогоднішнього дня. Чесно кажучи, побачивши твою миловидну зовнішність і повну відсутність інтересу до мене, я вирішила, що просто не твій типаж. Думала, що вже за місяць тебе ловитимуть журналісти на прихованих зустрічах із коханками. Але тут ти мене здивував удруге — виявився таким же трудоголіком, як і я. На всі питання відповіла? — завершила вона й завмерла, чекаючи на його реакцію.

— На сьогодні спогадів вистачить. Давай обговоримо, що робити зараз, — він кивнув у бік ліхтарика. — Ти могла б спуститися вниз і забрати інші зі столу на кухні.

Леона кинула погляд у чорну темряву за сходами й нервово відвела очі.

— Якщо потрібно, то зможу, — промовила вона, але він помітив, як тіло досі тремтіло, а погляд нервово метався в той бік.

— Значить, не можеш, — підсумував він.

Дівчині залишалося лише змиритися з очевидним. Вона не розуміла, чому саме тут не може приховати свою фобію. Ще маленькою батько дізнався про її страх темряви. Після цього він узяв за мету «вилікувати» доньку: щовечора замикав Леону в кімнаті без вікон і без жодного джерела світла — чекав, поки ця «слабкість» зникне сама собою.

Леона щоразу благала, щоб він цього не робив. Та батько навіть слухати не хотів вважав, що його донька не може мати такого безглуздого страху. Інші в будинку просто заплющували очі й не втручалися.

Зрештою, одного дня вона зрозуміла: це не припиниться, якщо батько сам не захоче. Тоді вирішила тренуватися й навчилася всім своїм виглядом показувати, що страх подолано. Коли він відводив її до дверей — спокійно заходила сама. Серед ночі намагалася не тремтіти, а коли батько відчиняв, не кидалася до нього а спокійно виходила.

Ось так, зважуючи кожен крок і максимально контролюючи тіло, дівчинка виходила з кімнати. Вона не говорила словами, що вже не боїться, вона старалася показати це діями. Батько й гадки не мав, що насправді «вилікував» доньку лише від однієї речі — віри, що їй хтось прийде на допомогу.

Навчив її єдиній істині: окрім самої Леони, ніхто не прийде її рятувати. І навіть якщо вона буде благати, принижуватися, обіцяти все що завгодно — це не матиме жодного ефекту. Рідний батько, не звертаючи уваги на сльози, із кам'яним обличчям протягом місяця замикав її й не відпускав, доки не вважав за потрібне. І лише коли вона навчилася приховувати свій страх, Леона отримала волю від тих нічних катувань.

Відтоді вона завжди намагалася мати джерело світла, щоб у разі чого підстрахуватися. Живучи окремо від батьків, зовсім забула, яке воно залишатися в повній темряві. Так було й після переїзду до спільної квартири з Віктором. Але зараз сама думка спуститися з ліхтариком на перший поверх викликала холодний піт. І хоч вона сміливо сказала, що зможе, в середині розуміла, що це не так.

Тому, коли чоловік просто промовив:

— Тоді ходімо до кімнати, — вона з полегшенням видихнула.

Вони рушили її темпом. Віктор вигадав, як поставити ліхтарик так, щоб його світла вистачило хоча б на половину кімнати. Усівшись на ліжку, обом стало ніяково. За всі три роки вони майже не перетиналися настільки близько, щоб виникло бодай відчуття знайомства. А якщо й зустрічалися — справжніх розмов між ними не було. Тепер мовчання ставало дедалі нестерпнішим.

— А чому ти погодився на шлюб? — нарешті озвалася вона, шукаючи хоч якусь тему, аби тільки не мовчати.

— Ем... та з тієї ж причини, — він ніяково почухав потилицю й продовжив: — Постійні зустрічі наосліп забирали час, який мав іти на бізнес. Навіть спроби налагодити стосунки з різними дівчатами, щоб припинити ці побачення, закінчувалися звинуваченнями. Одній я мало приділяв уваги, інші називали мене холодним циніком, який користується їхніми почуттями, а сам нічого не відчуває у відповідь. І хоч намагався дарувати подарунки, щоб залагодити суперечки, зрештою не витримував постійного тиску й завершував стосунки односторонньо. А батько відмовлявся робити мене генеральним директором, доки я залишався холостяком. Пояснював це тим, що самотня людина не може правильно вести сімейний бізнес. І коли мама розповіла про своїх давніх знайомих, яких випадково зустріла на курорті, що весело провели час і виявилося, в них досі багато спільного після тридцяти років розлуки. І одне з таких, проблема із самотностю їхньої дитини. Адже вони мають доньку, яка не спішить собі шукати пару. Я особливо не зацікавився. Але серед усього розхвалення почув, що ти — бізнес-вумен, яка відсікає всіх претендентів після першого ж побачення. Хоч залицяльники були на заздрість іншим: багаті, симпатичні, з гарних сімей. Та щойно вони починали не давати вільно дихнути, задарюючи надмірною увагою, одразу отримували відмову. Це мене зачепило, але того дня я вирішив промовчати.

А вже наступного разу, коли провідував маму, зустрів і твою. Вона скаржилася, що донька надто холодна до чоловіків і, хоч має гарну зовнішність, ризикує залишитися самотньою. Казала, що боїться: ти станеш такою ж, як її чоловік, який жив фактично на роботі й рідко виходив із офісу. Після цього я запропонував свою кандидатуру. Ось так усе й було...

— Ха-ха-ха... — несподівано милозвучний жіночий сміх заповнив кімнату. Коли її вже відпустило, вона театрально втерла сльозу й промовила: — Упевнена, мама вирішила, що ти повівся на її опис моєї зовнішності. Вона й гадки не має, що ти звернув увагу саме на ті риси, які вона сприймала як мої страшні недоліки.

— Радий, що тебе це розвеселило. Ну то що будемо робити далі?

— Давай спробуємо заснути. Врешті-решт сьогодні ми занадто багато пережили, — сказала вона й лягла на другій половині ліжка.

Чоловік не відступав:

— Удвох на одному ліжку?

Вони переглянулися, і Леона зі скепсисом додала:

— Ну тут або підлога, або ліжко. Думаю, ти не сильно будеш проти, якщо я займу маленьку частинку?

— Та я й не думав тебе проганяти, але ж я дорослий чоловік... ти мене не боїшся?

— Ха-ха-ха, — вона розсміялася вже більш стримано, цього разу прикривши свою посмішку рукою. — У перший місяць я справді остерігалася тебе й закривала двері своєї кімнати на замок. А потім припинила, бо ти зовсім не проявляв інтересу ні до мене, ні до моєї кімнати. Твій шалений графік або не перетинався з моїм, і ми фактично спали в різний час, або ти приходив настільки втомлений, що просто валився з ніг. Після року спільного життя я звиклася з існуванням чужого чоловіка у своєму домі. А за три роки свідомість почала сприймати тебе як домашнього кота: то є, то немає, до себе не підпускає, не говорить, за собою прибирає. Тому й не боюся. Якби ти хотів, то давно скористався б моїм тілом. Та й що ти зможеш після отриманих травм? — скептично глянула вона на нього.

— Ну це ти дарма мене так швидко списала, — він потер рукою щетину й ковзнув бурштиновими очима по її оголених ногах.

Помітивши це, дружина вже з погрозою в голосі промовила:

— Тоді давай так: я знаю, куди тебе вдарити, щоб ти швидко відійшов і втратив непотрібний інтерес.

Тепер його черга була сміятися.

— Добре, добре, — підняв руки в знак примирення. — Домовилися.

Вони вляглися по різні сторони ліжка. Кожен думав, що заснути буде нелегко, та втома перемогла і вони швидко поринули в сон.