Раді Вас бачити!

Віктор на мить замовк, а потім додав:

- Мені було цікаво, чому ти відразу погодилася на шлюб, навіть не побачивши мене наживо? Ти навіть не захотіла зустрітися перед самим весіллям для знайомства. Ми вперше побачилися й того ж дня розписалися з адвокатами та юристами. Показали батькам доказ заручин і поїхали до спільної квартири, кожен своєю машиною. Хіба для жінок цей день не надзвичайно важливий?

- Знову цей сексизм, наче й для чоловіків цей день не менш важливий, - закотила очі Леона й, стримавшись, продовжила: - А щодо наших зустрічей перед весіллям — ти ж також не був проти пропустити цей етап. Напевно саме тому ми легко змогли співіснувати: для нас обох весілля було радше діловою домовленістю, ніж святом.

Не знаю твоїх причин, але мене тоді вже дістали постійні допити від батьків. Вони без кінця розпитували про стосунки й чи знайшла я своє кохання. І коли з’явився шанс звільнитися від цього тиску — я не відмовилася. Тим паче, що до тебе мені пропонували занадто «зацікавлених» претендентів, які нав’язувалися вже після першої зустрічі. Їхня надмірна увага заважала моїй кар’єрі й була мені огидною.

А твій байдужий спокій тоді неабияк підкупив. Без урочистостей, бо це не було справжнє весілля — це був контракт на спільне проживання, який ти чемно виконував. Чесно кажучи, побачивши твою миловидну зовнішність і відсутність інтересу до мене, я вирішила, що просто не твій типаж. Думала, що вже за місяць тебе ловитимуть журналісти на прихованих зустрічах із коханками. Але тут ти мене здивував удруге — виявився таким же трудоголіком, як і я. На всі питання дала відповідь? - завершила вона й завмерла, чекаючи на його реакцію.

- На сьогодні, думаю, вистачить спогадів. Давай обговоримо, що ми будемо робити зараз, з цим - він хитнув головою у бік ліхтарика. - Ти тепер можеш піти вниз і забрати інші.

Леона кинула погляд у чорну темряву, яка починалася за сходами, й нервово повернула свій погляд до нього.

- Якщо потрібно, то зможу, - промовила вона, але він помітив, як досі тремтіло її тіло. Нервово дивилася в напрямку, куди він запропонував їй іти.

- Значить, не можеш, - підсумував він.

Дівчині залишалося лише змиритися з тим, що це було занадто очевидно. Вона не розуміла, чому саме тут не могла приховати свою фобію. Ще коли була маленькою, батько дізнався про її страх темряви. Після цього він узяв за мету «вилікувати» доньку: щовечора замикав Леону в кімнаті без вікон і без жодного джерела світла. Він чекав, коли ця «слабкість» зникне сама по собі.

Леона кожного разу благала, щоб він цього не робив. Та батько навіть слухати не хотів — він вважав, що його донька не може мати такого безглуздого страху. Інші в будинку просто закривали очі й не втручалися.

Зрештою, одного дня дівчина зрозуміла: це не припиниться ніколи, якщо батько сам не захоче. Тоді вона вирішила тренуватися й навчилася всім своїм виглядом показувати, що страх подолано. Коли він відводив її до дверей, вона спокійно заходила сама. Потім серед ночі старалася не тремтіти, і коли батько відкривав двері — не бігла до нього.

Ось так, неквапливо зважуючи кожен крок і максимально контролюючи тіло, дівчинка виходила з кімнати. Вона не говорила, що вже не боїться — вона показувала це своїм тілом. Тоді навіть у батька не виникло жодних підозр, що він «вилікував» доньку від фобії.

А насправді він навчив її лише одній істині: окрім самої Леони, ніхто не прийде її рятувати. І навіть якщо вона буде благати, принижуватися, обіцяти зробити все, тільки щоб її не закривали — це не матиме жодного ефекту. Її рідний батько, не звертаючи уваги на сльози доньки, із кам’яним обличчям протягом місяця замикав її і не відпускав, доки не вважав за потрібне. І лише, коли вона навчилася приховувати свій страх, Леона отримала волю від тих нічних катувань.

Відтоді дівчина завжди намагалася мати джерело світла, щоб у разі чого себе підстрахувати. Коли вона почала жити окремо від батьків, то зовсім забула, як це — залишатися в повній темряві. Так було й під час переїзду до спільної квартири з Віктором. Але зараз сама думка спуститися з ліхтариком на перший поверх викликала холодний піт. І хоч вона сміливо сказала, що може спуститися, у душі залишалися великі сумніви, що зможе зробити бодай один крок униз.

Тому, коли її чоловік просто промовив:

- Тоді ходімо до кімнати, - вона з полегшенням видихнула.

І не поспішаючи вони рушили її темпом. Віктор, озирнувшись навколо, вигадав, як поставити джерело світла так, щоб його вистачило хоча б на половину кімнати. Усівшись на ліжку, обом стало ніяково. За всі три роки вони майже не перетиналися настільки близько, щоб виникло бодай відчуття знайомства. А якщо й зустрічалися, то справжніх розмов між ними не було. Тепер же мовчання ставало дедалі більш нестерпним.

- А чому ти погодився на шлюб? - нарешті озвалася вона, шукаючи хоч якусь тему для розмови, аби тільки не мовчати.

- Ем… та з тієї ж причини, - він ніяково почухав потилицю й продовжив: - Постійні зустрічі наосліп забирали час, який я мав віддавати бізнесу. Навіть спроби налагодити стосунки з різними дівчатами, щоб припинити ці побачення, закінчувалися постійними звинуваченнями. Для когось я мало приділяв уваги, інші називали мене холодним циніком, який користується їхніми почуттями, а сам нічого не відчуває у відповідь. І хоч я намагався дарувати подарунки, щоб вирішити наші розбіжності, зрештою не витримував постійного натиску й завершував стосунки односторонньо.

А батько відмовлявся робити мене генеральним директором, доки я був холостяком. Пояснював це тим, що самотня людина не може правильно вести сімейний бізнес. І коли мама розповіла про своїх давніх знайомих, яких випадково зустріла на курорті, що вона розговорилася із ними і весело провели час. Окремо відмітила, що вони мали багато спільного із часу останньої їхньої зустрічі тридцять років тому. Наприклад, в них теж є проблеми з одруженням доньки майже мого віку.

Мене, якщо чесно, це не дуже зацікавило в той момент. Але серед усього розхвалення я почув, що ти — бізнес-вумен, яка відсікає всіх претендентів після першого ж побачення. Хоч залицяльники були на заздрість іншим: багаті, симпатичні, із гарних сімей. Та щойно вони починали не давати їй вільно вдихнути, задарюючи надмірною увагою, відразу отримували відмову в подальшому розвитку стосунків. Це вже мене зачепило та я в той день вирішив промовчати.

А вже наступного разу, коли провідував маму, зустрів і твою. Вона скаржилася, що її донька надто холодна до чоловіків, і хоч має гарну зовнішність, та ризикує залишитися самотньою. Казала, що боїться: ти станеш такою ж, як її чоловік, який жив фактично на роботі й рідко виходив із офісу. І після цього я запропонував свою кандидатуру. Ось так усе й було…

- Ха-ха-ха… - несподівано милозвучний жіночий сміх заповнив кімнату. Коли її вже відпустило, вона театрально підтерла сльозу й промовила: - Впевнена, що мама подумала: ти повівся на її опис моєї зовнішності. Вона й гадки не має, що ти звернув увагу саме на ті риси, які вона сприймала як мої страшні недоліки.

- Радий, що тебе це розвеселило. Ну то що будемо робити далі?

- Давай спробуємо заснути. Врешті-решт ми сьогодні занадто багато пережили. - сказала вона й лягла на другій половині ліжка. Чоловік не відступав.

- Ем… удвох на одному ліжку? - вони переглянулися, і Леона зі скепсисом додала:

- Ну тут або підлога, або ліжко. Думаю, ти не сильно будеш проти, якщо я займу маленьку частинку твоєї кроваті?

- Та я й не думав тебе проганяти, але ж я дорослий чоловік… ти мене не боїшся?

- Ха-ха-ха, - вона розсміялася, цього разу прикривши посмішку рукою, й промовила: - У перший місяць я справді остерігалася тебе й закривала двері своєї кімнати на замок. А потім припинила — бо ти зовсім не проявляв інтересу ні до мене, ні до моєї кімнати. Твій шалений графік або не перетинався з моїм, і ми фактично спали в різний час, або ти приходив настільки втомлений, що просто валився з ніг. Після року спільного життя я звиклася з існуванням чужого чоловіка у своєму домі. А через три роки моя свідомість почала сприймати тебе як домашнього кота: то є, то немає, до себе не підпускає, не говорить, за собою прибирає. Тому я не боюся тебе, бо якби ти хотів, то вже давно скористався моїм тілом. Та й що ти зможеш після отриманих травм? — скептично поглянула вона на нього.

- Ну це ти дарма мене так швидко списала, - він потер рукою щетину й ковзнув бурштиновими очима по її оголених ногах.

Помітивши це, його дружина вже з погрозою в голосі промовила:

- Тоді давай так: я знаю, куди тебе вдарити, щоб ти швидко відійшов від мене. І втратив не потрібний інтерес.

Тепер його черга була сміятися.

- Добре, добре, - він підняв руки вгору в знак примирення. - Домовилися.

Вони вляглися по різні сторони ліжка. Кожен думав, що заснути буде нелегко, та втома перемогла — і вони швидко віддалися сновидінням.

" Зізнавайтеся, хто очікував саме такої реакції від Віктора? Чи він зміг вас здивувати? Чекаю на ваші відповіді у кометарях! Також дякую за ваші зірочки та за те, що додаєте історію до своїх бібліотек — для мене це як знак якості. Ми зможемо продовжити спостерігати за нашими героями вже у п'ятницю. Не пропустіть!"