Раді Вас бачити!

Глава 4

Ранок, світло пробивається крізь штори, за вікном чути гудок трамвая на Подолі. Згадується дивний нічний сон: Аня стоїть під давньою липою, жодного паркану навколо дерева немає, а гілки, мов материнська рука, гладять жінку по голові. Листя шелестить і шепоче цілком розбірливо, раз у раз повторюючи одне й те саме: «Шукай за склом. Там правда».

Анна із задоволенням п'є обпікаючий капучино, стоячи біля дзеркала, і розмірковує над планом: допитати адміністратора Дмитра, видобути інформацію від охоронця, поговорити з покоївкою. Вона записує в блокнот: «Дзеркала? Камери або проєкція. Адмін нервує — знає більше?» Звісно, треба збігати додому й перевдягнутися. Щось не вульгарне, але сексуальне. Попереду — обробка "мужчинок". «Якщо харизма — це формула, то я її знаю».

Аня вирішила не їхати додому тролейбусом, а пройтися пішки, завернути до улюбленої липи й трохи там поміркувати.

Ще немає десятої, а Андріївський вже повний життя: художники розкладають полотна з яскравими видами Києва, майстри вишиковують ряди глиняних свистунців і вишиванок. Запах свіжозвареної кави змішується з ранковою вологістю, а стара бруківка поскрипує під кроками перших туристів.

Анна майже дійшла до липи, коли зателефонував Ігор.

— Довженко, поки ти там коктейлі-кавки розпиваєш, я розкопав дещо. Знайшов у соцмережах Ліни листування з якимось Олегом, який пов'язаний із віп-вечірками — схоже, він і є їхній організатор або один із них. І ще фото чоловіка в сірому костюмі з татуюванням-якорем на зап'ясті. До речі, ці вечірки там щодня, точніше щовечора, після 20:00. Ну і вишенька на торті: в поліції кажуть, у готелі іноді штовхають «веселі» порошки. Ліна могла вляпатися.

Сівши на своє постійне місце під огорожею старого дерева, Анна замислилася.

— Наркотики? Тоді дзеркала — це, може, не привиди, а чиясь хімія. Гаразд, я перевірю цього Олега і його татуювання.

— Тільки без твоїх учительських фокусів. І не світися на вечірці — пам'ятай, там не школярі.

Аня грайливо засміялася.

— Не світитися? Ігорю, я сяю яскравіше за твої кросівки. Завтра доповім, що дасть похід на вечірку. Думаю, адмін у курсі, як на неї потрапити.

Вимкнувши мобільний і прислухаючись до шелесту листя, жінка подумала: «Якщо Ліна вляпалася в наркотики, я знайду формулу цього "привида". Липо, якщо ти шепочеш — підкажи, як розколоти того хлопчика-адміна, він напевно щось знає».

Облога фортеці на ім'я «адміністратор Дмитро» почалася опівдні.

Анна прийшла в повному озброєнні. Висока шпилька (на щастя від тролейбусної зупинки до готелю — 50 метрів асфальту), облягаюча перлинно-сіра сукня з глибоким вузьким декольте і закритою спиною скромно прикривала гарні коліна, які проте майже лукаво визирали при кожному кроці; у ямку між грудей нібито ненароком заховався золотий кулончик у вигляді олівця. Волосся пишною гривою вільно розкидалося по спині й плечах.

— Привіт! Дякую за номер. Чудово виспалася, навіть якась еротика снилася. (Анна інтимно нахилилася до збентеженого хлопця, продемонструвавши ямку і олівець, що виписував умовні візерунки на піднятих пуш-апом грудях жінки.) Але з голови не виходить та зникла дівчина, Ліна. Вона ж теж якийсь час жила в моєму номері. Ви ж мене ні про що не попереджали. Я випадково почула розмову покоївок сьогодні вранці. Мала б злякатися і змінити номер, але він такий затишний… Дмитре, ви тут, схоже, все знаєте. Та вечірка, де Ліна працювала, — вона що, була такою гучною, що привиди в дзеркалах з'явилися? Чи це покоївки самі страшилки вигадують?

Хлопець нервово згорнув вікно з базою реєстрації. Але уважний погляд детектива встиг помітити ім'я Ліни і позначку «L-17» поруч зі статусом «видалено».

— Ну… вечірка як вечірка. Гості, напої… Нічого такого. (Ховає очі.) А про Ліну я мало знаю.

З легкою насмішкою Анна майже прошепотіла:

— Мало? А мені здається, Ви хлопець спостережливий. Не помітили, з ким вона розмовляла перед тим, як зникнути?

Дмитро почервонів.

— Був один тип, в костюмі. Сперечався з нею, але я не чув, про що. Чесно!

Аня підморгнула хлопцю.

— Чесно? Ну гаразд, я вірю чесним очам. А ця база в ноутбуці — теж чесна? Може, там щось цікаве? Можна глянути?

Діма почервонів ще більше, не дивлячись в обличчя жінці й мов загіпнотизований стежачи за гойданням олівця.

— Це… просто записи. Реєстрація. Нічого особливого.

Хлопець буквально на секунду відкрив потрібну сторінку й одразу ж знову її закрив.

«Якщо він ще раз згорне екран, я почну пояснювати йому закони Ньютона. Просто на стійці», — подумала Анна з легким розчаруванням.

— А не знаєш випадково, на ті самі вечірки треба якесь особливе запрошення чи щось подібне?

— Ні-ні. Якщо Ви живете в «Золотій лілії», то просто приходьте ввечері в ресторан. Зазвичай народ підтягується після 20:00, навіть ближче до 21:00, і гуляють до 24:00…

Усміхаючись і поправляючи локон, що норовив спуститися слідом за олівцем у спокусливу ямку, Анна продовжила «облогу неприступної фортеці»:

— Дімо, ти просто скарбниця інформації. Дякую за «L-17» у списку реєстрації. Так-так, я встигла помітити, сонечко. За суперечку в барі — я майже готова повірити в твою щирість. (Пошепки, нахиляючись ближче.) Якщо згадаєш ще щось — шепни мені, гаразд?

— Так, звісно… я… якщо що — скажу.

Відходячи від адміністратора й солодко йому усміхаючись («Чудово, мій герою. Не ховай більше екран — я все, що потрібно, побачила»), Аня підморгнула і пішла, думаючи: «Якщо він знає більше, я повернуся. А поки — до тих, хто боїться дзеркал».

Анна покинула лобі й Дмитра, прямуючи в коридор готелю, де тьмяне світло відбивається в дзеркалах, а за вікном шумить невгамовний Поділ. Вона помічає покоївку з бейджиком «Оксана», що несе стопку рушників, і думає: «Якщо дзеркала лякають її більше за шкільні контрольні, я знайду, що вона ховає». Анна сповільнює крок, усміхаючись, і м'яко починає:

— Оксано, вибачте, що затримую вас. Кажуть, Ви бачили зниклу дівчину Ліну в дзеркалі. Мене випадково поселили в її номер, у 312-й. Там так багато цих дзеркал… Я — вчителька фізики і взагалі-то не з тих, хто вірить у привидів. Але… мені так цікаво… і все ж таки трохи страшно. Адже людина справді зникла. Не розкажете, що там за привиди?

Покоївка поправила рушники і, не зводячи з них очей, прошепотіла:

— Я… бачила Ліну. В дзеркалі, наче жива, але очі порожні. Я туди більше не ходжу — страшно!

Анна заспокійливо поклала руку на плече переляканої молодої жінки, а сама подумала: «Обличчя в дзеркалі? Схоже, хтось передивився фільмів жаху, а я знайду, де ховається проєктор».

— Порожні очі? Може, світло так зіграло?.. А на вечірці того дня Ви були? Розумію, що Вас на такі заходи не запрошують. Але може, випадково проходили повз… Ліна там була?

Оксана, явно сильно нервуючи, підняла очі на «вчительку».

— Була. Сперечалася з чоловіком у костюмі, голосно. І коктейлі там дивні подавали. Гості пили, а потім — наче самі не свої.

Розуміючи, що від покоївки навряд чи вдасться дізнатися більше, Анна відпускає її, завершуючи розмову:

— Оксано, Ви справжній детектив. Якщо ще щось згадаєте — шепніть мені, гаразд? Я ще кілька днів у тому ж 312-му. 

Сидячи в кріслі, в якому день тому розмовляв із нею Ігор, Анна розмірковувала, з ким би ще поговорити до початку вечірки. Ну звісно — з охоронцем. Він може знати навіть більше за інших. Він просто зобов'язаний помічати, хто з ким приходить, у якому стані, кого треба непомітно провести або навпаки вивести з готелю — і в тому числі з вечірки. «Якщо дзеркала мовчать, а Діма червоніє, то охоронець точно заспіває — не дарма я вчила фізику спокуси. І якщо цей охоронець думає, що він міцний горішок, я знайду важіль Архімеда, щоб його розколоти».