Раді Вас бачити!

**Глава 4**

Темне волосся Дмитра було злегка розпатлане, а довге пальто висіло на спинці стільця. Він здивовано подивився на пару, яка так нахабно підсіла поруч, але швидко заспокоївся, коли вони представилися.

— Пане Соколов, — наполегливо почала Анна. — Кравець пропонував вам медальйон Войтовичів? Казав щось про загрози особисто йому?

Соколов знизав плечима, пальці його постукували по чашці.

— Ну, говорив. Начебто він знає, де медальйон. Не те щоб пропонував. Він начебто хотів його в музей здати, а я мав підтвердити справжність чи щось у цьому дусі. Але я ж не арт-експерт. Я відмовився. Потім він проговорився, що хтось з архіву погрожував йому через медальйон. Імені не назвав.

У цю мить телефон Анни завібрував — повідомлення від Світлани Ігорівни з музею: листок Кравця, який начебто шукала під липою, але так і не знайшла Марта Коваленко, вона щойно сама принесла до архіву.

— Марта? — пробурмотіла Анна, ніби здивована. — От тобі й бабуся-божий одуванчик! То шукала під липою щось інше, чи шукала саме цей листочок і таки знайшла? Але нам не зізналась… Не в темряві ж вона його знайшла. На вулиці ж бо ніч.

Ігор допив каву, губи його здригнулися в легкій усмішці.

— Анко, Марті сімдесят, крихка, як сухарик. Вбивця? Ти її підозрюєш? Не віриться.

Анна похитала головою, погладжуючи корпус телефону.

— Але ж бреше бабця. Навіщо? — сказала вона. — Та згодна, щось не сходиться.

Телефон знову задзвонив. Олена Шевчук, голос її тремтів.

— Я бачила Льошу Кравця в ніч убивства, — визналася вона. — Біля особняка на Сагайдачного, близько опівночі. Не сказала ні вашому Ігорю, ні поліції, боялася. Він був не один, але я не розгледіла, з ким.

Анна перезирнулася з Ігорем, серце її закалатало швидше.

— Чому мовчали, Олено? — запитала вона холодним, але рівним голосом. — І ця записка з адресою особняка — звідки вона у вас?

Олена завагалася, голос її в слухавці затремтів.

— Можна, я розкажу все? — сказала вона тихо. — Це важко, але… я мушу.

Анна подивилася на Ігоря, той кивнув.

— Говоріть, Лено, — сказала Анна м'якшим голосом. — Я слухаю.

Олена зітхнула, голос її став теплішим, ніби вона занурилася в спогади.

— Альоша… він був для мене всім, — почала вона. — Ми зустрічалися майже рік, але не афішували. Я живу на Верхньому Валі, в маленькій квартирі, працюю редактором у видавництві, готую книги з історії. Там ми з Олексієм і познайомилися — він приносив статті, завжди із запаленими очима розповідав про старі архіви. Орендував кімнату на Воздвиженці, у старому будинку, з господарями. Обожнював порпатися в минулому, особливо в історії Войтовичів.

Анна ввімкнула гучний зв'язок.

— Що сталося тієї ночі? — запитала вона м'яким, але наполегливим голосом. — Ти казала, бачила його біля особняка.

— Так, — прошепотіла Олена, голос її затремтів. — Того дня він був у мене. Ми пили чай, сміялися… Він обіцяв подарувати мені щось особливе, розповідав легенди про медальйон Войтовичів. Потім сказав, що мусить перевірити дещо в особняку на Сагайдачного. Було тепло, він пішов у легкій куртці поверх сорочки, а свій піджак залишив у мене. Я знайшла в кишені записку — адресу цього особняка і слова: «Липа знає». Мені це ні про що не говорило й не говорить. Я стала чекати, він обіцяв повернутися… і залишитися до ранку. Я довго чекала. Близько опівночі все ж пішла за ним, хвилювалася. Побачила його біля воріт, але він був не один — хтось стояв у тіні, я не розгледіла. Злякалася, що він подумає, ніби я влаштувала стеження, і втекла додому. А вранці… його знайшли.

Анна відчула, як горло її стислося. Оленин біль був їй знайомий.

— Чому не розповіла поліції? — запитала вона майже теплим голосом. — Це важливо, Лено.

— Я боялася, — визналася Олена, голос її тремтів. — Альоша казав, що за ним стежать, щось про архіви. Думала, ось вставлю свої п'ять копійок — і мене теж знайдуть… Але ж я толком нічого й не знаю, і не бачила. Вибачте, Анно, я просто боягузка.

Ігор, що слухав поруч, кашлянув, брови його піднялися.

— Кохання і таємниці, — пробурмотів він, але Анна шикнула на нього.

— Лєно, — сказала Анна, — згадай, ну постарайся, що ще говорив Олексій? Може, натяк, ім'я?

Олена помовчала, ніби збираючись з думками.

— Він був таким живим, — сказала вона, голос її став ніжнішим. — Любив розповідати, як старі будинки зберігають історії. Про медальйон говорив із захопленням, ніби знайшов скарб. Того вечора він обняв мене перед виходом, сказав: «Скоро все зміниться, Лєно». Я досі чую його голос.

Анна кивнула, трохи розчаровано, але відповіла спокійним, м'яким голосом.

— Дякую тобі. Ти допомогла. Якщо згадаєш ще щось, зателефонуй обов'язково.

Володимирська ніколи не буває абсолютно темною. Вогні у вікнах, ліхтарі, фари машин, що їздять навіть посеред ночі. Музей уже напевно зачинений, і турбувати Світлану Ігорівну вдома теж немає потреби. «Подумаю про це завтра», — згадала Анна знамениту фразу Скарлетт О'Гари. Вийшовши з кав'ярні, шляхи напарників розійшлися: Анна звернула ліворуч, у бік своєї квартири, а Ігор стрімким кроком — праворуч, до метро «Золоті ворота».