Раді Вас бачити!

**Глава 10**

Пізнього вечора того ж дня Анна сиділа у своїй квартирі, «Щоденник купця Гриценка» і перстень з рубіном, знайдені під дошкою на Костянтинівській, лежали на столі. Ігор, розлігшись на дивані, як у себе вдома — що вже явно увійшло в нього у звичку, — гортав повідомлення на телефоні, обличчя його було серйознішим, ніж зазвичай.

— Аню, тримайся, — сказав він, піднявши очі. — Мої хлопці розкопали: Максим Тарасенко — прямий нащадок Гриценка по лінії його доньки Марії. Не дарма він копався в архіві. Але ось біда — про нього ні слуху ні духу. Зник, як у воду канув.

Анна кивнула, погляд її зупинився на персні.

— Виходить, Максим в архіві натрапив на щоденник і з нього дізнався про лист до Марії. Дивно тоді, чому не став його шукати. Чи все ж таки шукав. Але щось завадило, — сказала вона тихо. — І хто передав щоденник Олегу? Сам Максим? Навіщо? Він узагалі знав, хто такий Олег? Ти зв'язався з Олегом?

Ігор посміхнувся, але без звичної легкості.

— О, так! Знайшов його за номером, який дала Марія Іванівна. Сидить у Києві, у дівчини. Пригрозив йому поліцією — погодився на зустріч. Уранці в кав'ярні на Подолі, об одинадцятій. — Він підморгнув. — Якщо розкрутиться, я все ще вимагаю половину улову.

***

У кав'ярні на Сагайдачного, де пахло свіжозвареною кавою, Олег Кравчук виглядав напруженим, пальці його нервово перебирали край светра. Анна спостерігала за ним, очі її вловлювали кожен рух. Ігор, сидячи навпроти, пішов ва-банк.

— Олеже, ми знаємо, що Максим виніс щоденник з архіву, — сказав він твердо. — А знайшли його в тебе, під дошкою. Як він до тебе потрапив?

Олег зблід, але відповів, дивлячись у стіл:

— Максим сам продав мені щоденник. За великі гроші. Сказав, що йому потрібні кошти. Я не питав, на що.

Голос його затремтів, і Анна вловила фальш, але промовчала.

— Продав? — перепитав Ігор, примружившись. — Тобто він украв книгу з архіву, щоб продати її тобі? А хто він такий, цей Максим, і як ви з ним познайомилися?

— У Фейсбуці познайомилися. Трохи в чаті спілкувалися, але я мало про нього знаю. Сорок років чоловіку. Родини, здається, немає. Хоча... не впевнений. Потім якось вийшли на тему історії, і він сказав, що має доступ до архіву. Ну я й попросив знайти для мене інформацію про рід Гриценка. Ви вже знаєте, що я маю коріння Гриценка? Колись дім, у якому ми тепер із бабусею живемо, цілком належав нашій родині. Але це було ще до революції. Ну ось мені й стало цікаво, а в архів кого попало не пускають. А потім Максим мені зателефонував і запропонував щоденник.

— Зрозуміло. — Ігор відпив кави й прискіпливо подивився на Олега. — Виходить, хто такий Максим Тарасенко, ти не знаєш? І гадки не маєш, що, на відміну від тебе, він — прямий нащадок купця Гриценка, щоденник якого, за твоїми словами, тобі продав? Ти — бічна гілка цих самих Гриценків і точно знаєш про це. А якщо щоденник читав, то й про рідну доньку Федора Гриценка, Марію, вже знаєш. А Максим про свій родовід не знав? Чи тобі не сказав? Дивно все це... Згоден?

Олег засовався на стільці, і Анна знову подумала, що хлопець явно щось приховує і бреше.

— Максим мені нічого про себе не розповідав. Ну, я маю на увазі родовід. А те, що по лінії Федора Гриценка в мене є, можна сказати, французька рідня — я в курсі.

У детективів синхронно здивовано піднялися брови.

— Французька рідня?

— Ну так, — швидко заговорив Олег, явно радий перевести розмову в дещо інше русло. — Федір же вивіз родину до Франції. Не знаю, чи думав повертатися коли-небудь. Але факт — не повернувся. Його діти теж залишилися у Франції. Донька потім загинула, так і не вийшовши заміж. Там якась слизька історія. Вона стала чи то повією, чи то танцівницею. Але головне — без нащадків. А ось син одружився, і в нього народився власний син, який уже в немолодому віці, після проголошення незалежності України, повернувся до Києва. І ось тут слід губиться. Я нічого поки не знайшов про його дітей. Якщо вони, звісно, у нього були. Та шукаю. Ось, може, і ви мені в цьому допоможете. По своїх каналах.

Олег явно заспокоївся, із задоволенням відкусив великий шматок круасана й трохи нахабно, ніби по-чоловічому оцінюючи, оглянув Анну. Анна в боргу не лишилася, і під її прямим, невідривним поглядом просто в очі хлопець таки нарешті збентежився і почав із більшою цікавістю розглядати нечисленних відвідувачів кав'ярні. Ігор помітив цю гру і не зміг стримати насмішкувату усмішку.

— Дякую за інформацію, Олеже. Будь ласка, лишайся на зв'язку. А от щодо щоденника — тут уже не ображайся. Зникли твої гроші. Викрадений з архіву експонат повернеться на своє законне місце. А будь ми з поліції, ти б уже був арештований за зберігання краденого. І перстень ваш, нібито родинний, поки що побуде в нас. Сам розумієш, його мав би зрештою отримати Максим. А те, що твоя прапрабабуся не передала його Марії... ну, скажімо так — на її совісті.

Олег скривив незадоволену міну, але все ж сперечатися не став і, ввічливо попрощавшись, вийшов із кав'ярні.

Тієї ж ночі, гортаючи книгу у своїй квартирі, Анна занурилась в історію Софії й Тараса, які захищали Аріну. Їхня боротьба з сімейними таємницями відгукувалась у ній, ніби відлуння власного розслідування.

***

***

Майстерня Петра на Андріївському узвозі була тісною, заваленою полотнами і просоченою запахом олійної фарби. Аріна сиділа на старому стільці, бліде обличчя її вже не було таким заплаканим, але очі все ще видавали страх. Петро, бородатий художник із доброю усмішкою, поставив перед нею стаканчик гарячого чаю. «Вона може лишитися тут день-два», — сказав він Тарасу низьким, але теплим голосом. — «Але люди Савицького вже рискають по Подолу. Учора їх бачили біля ринку».

— Ми відправимо Аріну до моїх родичів у Черкаси, — запропонував Петро, дивлячись на Тараса. — У них хутір, там її не знайдуть. Але треба перечекати ніч, щоб піти непомітно.

Тарас кивнув, рука його лягла на плече Софії, тепла й заспокійлива. Вона відповіла слабкою усмішкою, але пальці її мимоволі стиснулися, коли за вікном почулися важкі кроки на бруківці. «Це вони?» — прошепотіла Аріна тремтячим голосом. Софія притиснула її до себе, а Тарас рушив до вікна, стискаючи ліхтар. «Залишайтеся тут», — сказав він жорсткішим голосом.

Тарас обережно прочинив двері, ліхтар його освітив постать у тіні. Це був сусід, старий з Андріївського узвозу, що прийшов за полотном, яке Петро обіцяв йому. «Вибачте за пізню годину», — пробурмотів старий, — «але завтра ярмарок». Тарас видихнув, плечі його розслабилися, але він не прибрав руку з дверної ручки. «Заходьте», — коротко відповів він, зачиняючи двері. Софія відчула, як серце її забилося рідше, але тривога не йшла. «Вони близько», — прошепотіла вона, дивлячись на Тараса. — «Якщо Савицький знайде Аріну, він не зупиниться».

Петро підійшов до них, обличчя його було серйозним. «Ми виведемо її через задній двір», — сказав він. — «Уночі, коли вулиці спорожніють. Мій брат знає візника, він довезе Аріну до Черкас». Аріна стиснула руку Софії, голос її був ледь чутним: «А якщо мене знайдуть?» Софія подивилася на Тараса, і рішучий погляд його дав їй сили. «Ми не дозволимо», — сказала вона твердо, хоч власний страх — утратити Тараса, поступитися тиску родини — пульсував у грудях. Тарас торкнувся її руки, пальці його затрималися трохи довше, ніж потрібно, і в цьому дотику була не лише підтримка, а й обіцянка. «Ми виведемо її сьогодні», — сказав він. — «А потім розберемося з твоєю родиною, Софіє». Слова його, теплі й тверді, змусили її усміхнутися, попри небезпеку. У майстерні, просоченій фарбою, вони почали готувати Аріну до втечі, а за вікном ніч Андріївського узвозу ховала кроки чужинців.