Раді Вас бачити!

**Глава 8**

Холодний день гнав хмари над Подолом, де Анна й Ігор сиділи в офісі Романа Литвина. Кабінет пах шкірою й дорогим парфумом, а сам Литвин, у суворому костюмі, нервово постукував ручкою по столу.

— Кравець мене обдурив, — сказав він голосом, що тремтів від злості. — Твердив, що особняк на Сагайдачного — історична пам'ятка, і мені ніхто не дасть дозвіл на знос. Я, дурень, повірив йому замість того, щоб одразу подати всю документацію в ОАТІ Подільського району і в міську комісію з зносу, і в результаті втратив мільйони на затримці будівництва. Льошка все товкмачив про якийсь родинний медальйон, який схований у домі і коштує набагато дорожче самого дому. Над вхідними дверима бачили невеликий кам'яний барельєф? Овальчик такий. Придивіться, це і є той медальйон. Що там шукати? — бізнесмен невесело пожартував. — А я, здається, зрозумів — Льошка просто хотів зберегти дім, любить він усяку рухлядь. Шкода хлопця. Фанат історії. За що могли вбити книжкового черв'яка?.. Але я був в Одесі, ось документи!

Анна перезирнулася з Ігорем. Алібі Литвина було залізним. Вона зітхнула, думки її повернулися до слів Марти про сусідку Оксану, «вічно в музеї». Записка Кравця — «жінка з музею» — спливла в пам'яті, і Анна звернула увагу на майже повний збіг формулювань.

— А рушаймо- но ми в музей, — рішуче запропонувала Анна. — Треба уточнити про сусідку бабусі Марти, яка так багато знає про Войтовичів. Може, дарма ми відмахнулися від неї. Ну й що, що дружить із чудернацькою бабусею. Усяке буває. Сусіди все ж таки. Може, вона самотня... І працює в музеї. Не дає мені спокою ця записка Кравця «жінка з музею». Ким там працює ця Оксана? Уточнимо адресу й навідаємось. Згоден?

Ігор невизначено розвів руками, але сперечатися не став.

— Я вже навчився довіряти твоїй чуйці, Довженко. Йдемо в музей. А потім одразу обідати. Я голодний як вовк. Та й горло прогріти не завадить. Не дивись на мене так — я не про алкоголь зараз.

У музеї пахло воском і старими книгами, як того похмурого дня, коли знайшли Світлану Ігорівну. Завідувачка архівом принесла детективам кілька фотографій загиблої співробітниці.

— Треба вибрати одну. Збільшити й повісити біля входу. Як думаєте, яку вибрати?

Анна швидко переглянула тонку пачку. Вибирати особливо не було з чого. Майже всі були груповими знімками. Найвдалішим виявилося фото, на якому Світлана Ігорівна з жінкою років сорока на тлі Пейзажної алеї. Та не вирізати ж її звідси. На звороті фото підпис: «З подругою. Серпень 2019».

— Це Оксана Грищенко, — тихо сказала завідувачка, заглядаючи з-за плеча Анни. — Оглядачка в нас. Дружили зі Світланою вже й не знаю, скільки... багато років. Живе тут зовсім поруч, на Пейзажці.

Анна перезирнулася з Ігорем, пальці її стиснули фото.

— Схоже, це «наша» Оксана.

Отримавши адресу й телефон Оксани Станіславівни Райтар, вони подякували завідувачці і, попередивши про свій прихід, попрямували до «сусідки й подружки». Холодний вітер гнав листя по вузьких алеях.

Оксана Станіславівна відчинила двері — спокійна, в простому светрі, з теплою усмішкою. Темне волосся її було зібране в пучок, а очі дивилися уважно, але без страху.

— Проходьте, — сказала вона, вказуючи на кухню, де пахло трав'яним чаєм. — Чай будете?

Анна й Ігор сіли за стіл, поки Оксана розливала чай. Анна впізнала її одразу — та сама жінка з фото, практично не змінилася відтоді.

— Ми у справі Світлани Ігорівни, — почала Анна м'яким, але твердим голосом. — І Олексія Кравця. Ви їх добре знали?

Оксана кивнула, пальці її злегка здригнулися, розставляючи чашки.

— Світла була подругою, — сказала вона тихо. — А Альоша… він часто в музеї копався. Хороший хлопець, шкода його.

Ігор кашлянув, потираючи горло.

— А про рід чи особняк Войтовичів теж знаєте? — запитав він, примружившись. — Марта, ваша сусідка, казала, ви любите їй про їхню історію розповідати.

Оксана зітхнула, погляд її став віддаленим.

— Річ у тім, що я сама — нащадок Войтовичів, — сказала вона тремтячим голосом. — Моя бабуся розповідала, як нашу родину розорили в минулому столітті. Усе відняли — дім на Сагайдачного, коштовності. Я росла сиротою, бабуся померла, коли мені було десять. Жила по інтернатах, потім сама пробивалася. Музей — це все, що в мене залишилося від минулого. Я там, щоб відчувати зв'язок із втраченою родиною.

Анна відчула укол жалю. Оксана говорила щиро, але поки жодного слова про медальйон.

— А Кравець? — запитала Анна. — Він шукав щось і в архіві, і в особняку. Може, говорив із вами про це?

Оксана розвела руками, обличчя її залишилося спокійним.

— Він розпитував про Войтовичів, але я насправді мало знаю. Тільки бабусині розповіді.

— Що ж, дякуємо за відведений нам час і за чай. Можливо, ми ще до вас, з вашого дозволу, заглянемо. Сюди чи в музей.

— Довженко, — сказав Ігор, коли вони вийшли, — зворушливо, але є враження, що щось вона недоговорює. Помітила — про медальйон і словом не обмовилась.

Вони звернули з Пейзажки, збираючись вийти на Володимирську, коли біля липи Петра Могили помітили Марту. Бабуся, в старій хустці й потертій велюровій курточці, копала землю маленькою дитячою лопаткою, ніби обгортаючи коріння дерева. Очі її блищали, мов у дитини, що знайшла скарб.

— Марто Степанівно, — окликнула Анна. — Що ви робите?

Бабуся підняла голову, руки її тремтіли.

— Голоси, — пробурмотіла вона. — Вони з-під липи. Тиждень тому Альоша казав про медальйон, мовляв, він проклятий, приносить смерть своїм власникам. Потім мені почали снитися сни — медальйон там, під деревом. Якщо відкопати, голоси замовкнуть. Вони… вбиті кричать.

Ігор фиркнув, мовчки розвернувся й швидко зашагав геть. Анні нічого не лишалося, як наздоганяти напарника.

— Довженко, — сказав він на ходу, — з твоєю липою явно щось не так. То тобі вона щось нашіптує, то бабульці голос подає. Якому деревцю не сподобається, якщо навколо нього розпушать землю? Може, теж хочеш лопаткою попрацювати?

Анна зупинилася й смикнула Ігоря за рукав.

— А чого це ти такий злий сьогодні? Голодний, чи що?

— У точку! Я тобі ще на Сагайдачного казав, що страшенно хочу їсти. А тепер згадай, коли це було! Що мені цей порожній чай в Оксани? Тільки ще більше апетит розпалили. Вирішуй: або йдемо до тебе і ти мене нормально годуєш, або в найближчу кав'ярню — хоч якихось тістечок перехоплю.

— Так і бути, Вінні Пух ти мій ненаситний, ходімо до мене. Розморозимо піцу.

Марта Коваленко довго дивилася їм услід широко розплющеними очима, а потім повернулася до своєї ненадовго покинутої лопатки.