Раді Вас бачити!

**Глава 5**

Кав'ярня на Прорізній зустріла Анну й Ігоря запахом свіжозвареної кави і теплим світлом ламп, що пробивалося крізь запітнілі вікна. За склом гудів Хрещатик, його шум вплітався в гомін голосів і клаксони машин. Олена сиділа за кутовим столиком, пальці її нервово перебирали серветку поруч зі стаканчиком лате макіато. Історикиня, років тридцяти п'яти, з акуратно зібраним волоссям і в суворому сірому пальті, виглядала напруженою, ніби приховувала щось важливе. Анна присіла навпроти, Ігор плюхнувся поруч, недбало кинувши папку з кресленнями особняка Гриценка на стіл.

— Олено, дякую, що погодилися зустрітися, — почала Анна м'яким голосом, хоч очі її уважно стежили за співрозмовницею. — Нам потрібно зрозуміти, що ви бачили в «Щоденнику купця Гриценка». Ви фотографували сторінки, вірно? Можливо, там було щось про коштовності Бондарів? Або розкажете нам про Максима?

Олена спохмурніла, пальці її завмерли на серветці.

— Я вже казала Світлані Ігорівні, — відповіла вона рівним голосом, із легким тремтінням. — Мене цікавила дружба Гриценка й Олени Бондар, їхнє листування, ділові зв'язки. Я робила знімки для статті про купецьке життя XIX століття. Нічого про коштовності я не бачила. Але, чесно кажучи, щоденник мене якось мало зацікавив, і я так і не переглянула його до кінця. А Максим... він був дивний. Я бачила його всього лиш раз. Намагалася поспілкуватися, але, на жаль, він увесь час мовчав, фотографував сторінки, та не ділився, навіщо.

Ігор хмикнув, відпиваючи каву зі свого стаканчика.

— Дивний, кажете? — Він примружився, додавши зі звичною іронією: — Можливо, він мріяв знайти скарб і втекти на Мальдіви? Аннусю, що скажеш, наш супердетективе?

Анна не відповіла, думки її закружляли, як листя на Володимирській, де вона любила сидіти під липою Петра Могили. Їй завжди здавалося, що там, біля музею, рішення приходять самі, хоч вона знала — це просто місце, де її розум працює ясніше. Вона дістала роздруківку від Світлани Ігорівни і вказала на позначку про сторінки, які, ймовірно, фотографував Максим, адже саме родинні зв'язки його й цікавили.

— Ось тут, — сказала вона, постукавши пальцем по папері. — Максим, схоже, знімав записи про коханку Гриценка та їхню доньку. Ви не бачили цих сторінок? Можливо, там було щось, що пов'язує особисто його зі справою?

Олена похитала головою, але погляд її на мить метнувся до вікна, де шуміла Прорізна. Анна вловила цей рух — надто швидкий, щоб бути випадковим. Вона згадала рядки зі своєї книги: Софія теж помічала дрібниці, які видавали брехню, і шукала правду в підвалі, як Анна збиралася зробити сьогодні. Вона сунула руку в сумку, торкнувшись потертої обкладинки, і подумки перенеслася в похмурий Київ XIX століття, де правда коштувала дорого.

***

***

Підвал особняка Войтовичів пахнув вологою й цвіллю, а світло ліхтаря в руках Тараса відкидало тремтливі тіні на кам'яні стіни. Софія обережно спускалася старими сходами, плаття її чіплялося за шорсткі східці. Вони шукали третій камінь, згаданий у записці, — ключ до таємниці зникнення Аріни. Дощ зовні вщух, але краплі все ще стукали по даху, створюючи ритм, під який билося її серце.

— Тут, — прошепотіла Софія, зупинившись біля підніжжя сходів. Пальці її пробігли по холодних каменях, поки не наткнулися на той, що злегка виступав. Вона натиснула, і камінь піддався з глухим скрипом, відкриваючи вузьку нішу. Усередині лежав згорток — пожовклий аркуш із поспішними рядками: «Аріна втекла. Борги Войтовичів погублять усіх. Шукайте її в домі біля річки». Софія здригнулася, очі її зустрілися з очима Тараса.

— Вона жива, — видихнув він голосом, повним полегшення. Він ступив ближче, і рука його накрила її руку, стискаючи згорток. — Ти мала рацію, Софіє. Але хтось у цьому домі приховує правду, а хтось нам допомагає.

Софія кивнула, відчуваючи, як його близькість розганяє холод підвалу. У цю мить вона дозволила собі забути про плітки, що оточували їхні зустрічі. Тарас нахилився, пальці його ніжно торкнулися її щоки, і на мить подих їхній змішався в тьмяному світлі ліхтаря. «Ми йдемо далі», — сказав він тихо, і це стосувалося не лише пошуку Аріни. Софія усміхнулася, серце її билося в такт його словам, а десь там, за стінами, липа Петра Могили зберігала їхній секрет.

***

***

— Гаразд, — сказала Анна, підводячись. — Ми перевіримо креслення особняка Гриценка. Якщо щось згадаєте, зателефонуйте. — Вона подивилася на Ігоря. — Пора в підвали, партнере.

Ігор посміхнувся, забираючи папку.

— Тільки не чекай там скриню з золотом, як у твоїх романах. Хоча, якщо що, ти пам'ятаєш угоду — я беру половину. — Він підморгнув, додавши: — Знову думатимеш під своєю чарівною липою, поділишся зі мною чи ні?

Анна знизала плечима, але усміхнулася. Вони вийшли з кав'ярні, і шум Хрещатика вдарив у вуха, нагадуючи, що Київ живе своїм життям, поки вони шукають тіні минулого.