Раді Вас бачити!

**Глава 12**

Сумний листопадовий світанок заливав квартиру Анни холодним світлом, де тіні від голих гілок за вікном тремтіли на стінах, ніби відлуння старих таємниць. На столі все ще лежали «Щоденник купця Гриценка» і перстень з рубіном. Анна сиділа за ноутбуком, пальці її застигли над клавіатурою, а серце стискалося від передчуття, що правда близько, але вислизає, як дим. Ігор учора засидівся за північ, і вже не було сенсу їхати додому — метро закрили, а таксі вночі коштує немалих грошей. Подрімав на улюбленому дивані й тепер гортав повідомлення від своїх контактів. Обличчя його, зазвичай осяяне легкою насмішкою, було зморщеним і похмурим.

— Аню, послухай, — сказав він простудженим, низьким голосом. — Знайшов ту «французьку рідню», про яку говорив Олег. Доньку нащадка Федора, що повернувся до Києва після незалежності. Звуть Ірина, 45 років, живе на Русанівці. Майже ровесниця Максима. Згодна зустрітися сьогодні. Треба ловити момент. Ось тільки я, схоже, починаю хворіти. У тебе знайдеться мед? Мені б гарячу каву й булочку з медом. А?

Анна кивнула, підійшла до напарника й торкнулася лоба прохолодною долонею.

— Начебто температури немає. Але про всяк випадок випий таблетку. У мене є мефенамінка. Ну й мед, звісно, теж є. Упевнений, що хочеш саме каву? Може, чай?

— Ні. Точно каву. Очі злипаються, треба бадьоритися. Якого дідька ми так рано встали?!

— Гаразд тобі бурчати. З цією Іриною таки треба швидше зустрітися. Вона може знати про Максима. Чи про Олега. Якщо вони пов'язані через Гриценка, це не випадковість.

Ігор знизав плечима, але усмішка його повернулася.

— Детективе, не все одразу. Звісно ж, сьогодні зустрінемося з цією французькою киянкою. Але якщо там ще один перстень, я вимагаю половину, нагадую, — підморгнув він, намагаючись розрядити обстановку.

Зустріч з Іриною пройшла в маленькій кав'ярні на Русанівці, де запах свіжих круасанів змішувався з вологістю осіннього повітря. Ірина, жінка з втомленими очима й акуратно зібраним у вузол темним волоссям, сиділа біля вікна, дивлячись на сіру гладь Дніпра. Обличчя її, позначене тонкими зморшками, зберігало байдужість людини, втомленої від життя.

— Я нічого не знаю ні про якого Максима, ні про Олега, — сказала вона рівним, майже безживним голосом. — Мій прапрадід, Федір Гриценко, виїхав до Франції багатою людиною. Але його діти й онуки все розтратили ще за його життя. Ніхто не хотів працювати, жили на залишки спадку. Я народилася вже в Києві, на Русанівці, і все життя тут. Думала, у мене немає родичів в Україні. Сімейною історією не цікавилася — навіщо? Минуле не годує.

Анна спостерігала за нею, вловлюючи тінь розчарування в словах Ірини. Жінка не брехала, але її байдужість до роду Гриценка тільки заплутувала справу.

Коли вони повернулися до квартири, Ігор отримав повідомлення, від якого обличчя його зблідло. Він подивився на Анну, голос його ще сильніше захрип:

— Труп знайшли. На Оболоні, біля покинутого складу. Рідні впізнали — це Максим. — Він зробив паузу, пальці його стиснули телефон. — Поліція каже, його задушили. І час збігається — майже одразу після крадіжки щоденника з архіву.

Анна завмерла, в ній закипіла лють. Олег, з його нервовим поглядом і фальшивими словами про продаж щоденника, знову сплив у її думках.

— Це точно? Хто дзвонив?

— Мати Максима. Я залишав їй свій номер і просив повідомити, якщо... коли Максим з'явиться вдома.

— Олег, — прошепотіла вона, губи її затремтіли в гіркій усмішці. — Він знав Максима. І щоденник опинився в нього. Це не випадковість.

Ігор кивнув, очі його потемніли.

— Бідна жінка зі слів поліцейських сказала, що доказів поки немає. Але я знайду, Аню. Цей хлопець не такий простий, як здається. Та й я не пальцем роблений. Посиди поки тут, може, ще здрімнеш, а я мотнуся до своїх хлопців у відділок. Оболонь — не їхня територія. Але все ж... Прихоплю пару пляшечок «Шато Кахеті», вдома ящик стоїть від вдячного клієнта, по старій пам'яті допоможуть.

Анна не заперечувала. Майже як турботлива дружина, поправила на ньому шарф і комір пальта і, зачинивши за напарником двері, влаштувалася на його нагрітому місці на дивані з усе тією ж книжечкою, з якої вже почали випадати окремі сторінки.

***

***

Тарас стояв біля вікна, висока постать його в тьмяному світлі ліхтаря здавалася непохитною, але пальці, що стискали ніж у кишені, видавали напругу. «Ми виведемо Аріну через двір», — сказав він низьким, але теплим, мов вугілля в каміні, голосом. — «А потім... Софіє, ми поїдемо з нею до Черкас». Він обернувся до неї, очі його, глибокі й повні рішучості, спіймали її погляд. «Ми одружимося там. Я не дам твоїй родині забрати тебе». Софія завмерла, подих її збився. Слова його, такі сміливі й неможливі, запалили в ній іскорку надії, але страх миттю погасив її. «Тарасе», — прошепотіла вона тремтячим голосом, — «а якщо нас знайдуть? Савицький, моя родина... вони не відпустять». Аріна підняла очі, обличчя її зблідло. «Ви поїдете? А я?» — запитала вона тонким, як нитка, голосом. Софія притиснула її до себе, пальці її тремтіли. «Ми не залишимо тебе», — відповіла вона твердо, але погляд її шукав Тараса, шукаючи в ньому сили. Тарас ступив ближче, рука його торкнулася її щоки, тепла й тверда, ніби якір у бурю. «Ми поїдемо всі разом», — сказав він голосом, повним обіцянки. — «У Черкасах почнемо нове життя». Дотик його, м'який і рішучий, змусив Софію усміхнутися, попри страх. Але за вікном знову хруснув гравій — тіні мерехтіли у дворі, і Петро різко погасив ліхтар. «Тихіше», — прошипів він, обличчя його напружилося. Тарас присунувся до дверей, рука його стиснула ніж. Софія притиснула Аріну сильніше, серце її билося в унісон із кроками ззовні.