Раді Вас бачити!

Глава 13. Шепіт липи

Ранок у Києві був холодним і ясним: листопадове сонце заливало кам’яну кладку Десятинної церкви золотистими відблисками, що віддзеркалювалися у фасаді Історичного музею. Анна стояла біля липи Петра Могили — її голі гілки застигли в тиші, як мовчазні свідки віків. Детектив “розмовляла” з липою, розкладаючи думки по гілочках: карта з позначкою підвалу, герб, кинджал, слова Ольги про шантаж і прокляття, ухильність Кравця, роздратованість Лізи, свідчення Єлени про тінь. “Скарб — спокусливо, але занадто банально, ніби з якоїсь книги”, — подумала вона, дивлячись на перехожих, що поспішали повз неї до сходів на Воздвиженку.

Анна дістала телефон і набрала Кравця. Його голос, хрипкий і діловий, погодився на зустріч за пів години в приміщенні складу на вулиці Хорива, за два кроки від майстерні Дмитра. Час подзвонити Ігорю.

— Довженко, — пробурчав він, — ти знову з деревом шепочешся? Зустріч із Кравцем? Окей, іду. Я тут поруч із Сергієм та його хлопцями, здійснюємо повторний огляд крамниці Савицького. Поліцію не треба? Та я й не збирався їх кликати… поки що.

Склад Кравця був тісним, заваленим ящиками з антикваріатом і згорнутими картами. Пахло пилом і старим металом, а світло з мутного вікна падало на довге чорне пальто господаря та дорогі годинники, що поблискували на зап’ясті.

— Пане Кравче, — почала Анна, — ми знайшли карту серед речей Дмитра, знайомого й вам, помічника Савицького. Старинна, з позначкою підвалу на Подолі та гербом, як у його крамниці. Ви були діловим партнером Олега. Фінансували пошуки скарбу?

Кравець насупився і відповів із ноткою роздратування.

— Олег говорив про козацький скарб. Кинджал, за його словами, був частиною легенди — нібито відкривав тайник. Я давав гроші на розкопки, тут ви маєте рацію, але він нічого не знайшов. Дмитро, як реставратор, міг бачити карту в крамниці, але я не вбивав ані Олега, ані Дмитра. Про ніч смерті Олега ми вже говорили, а коли загинув Дмитро, я був в Одесі, на аукціоні. Поліція може перевірити.

Ігор примружився, його рука лягла на ящик, де він помітив щось блискуче.

— А це? — запитав він, дістаючи медальйон із гербом, схожим на ескіз Лізи, захований серед паперів. — Це ж із речей Савицького? Ви забрали медальйон після його смерті?

Кравець завмер, його очі звузилися.

— Так, забрав, — відповів він після паузи. — Знайшов у його шухляді, коли розбирав крамницю. Але це було ще до смерті Олега. А що? Я маю такі ж права на медальйон, як і Олег. Крамниця — наша спільна справа. Ми були партнерами.

Анна взяла медальйон, її пальці провели по гравіюванню. Вона подумала, що герб пов’язує карту, кинджал і вбивства в один вузол.

Телефон завібрував — Сергій.

— Ігорю, на карті є сліди фарби, як у майстерні Лізи, але без її відбитків. І ще: у листах Савицького є натяк, що Ольга зустрічалася з іншим чоловіком після їхнього розриву. Може, це розлютило Олега.

— Ми в курсі щодо Ольги. Вона сама нам про це вчора сказала. А щодо фарби… дякую, але тут усі мають справу з фарбами.

Анна помітила тінь за вікном складу — перехожий у темній куртці, що поспішав геть. Збіг, але холодок пройшов спиною.

— Довженко, — сказав Ігор, коли вони вийшли, — завтра збираємо всіх у крамниці. Карта, медальйон і ще дещо… пора їх притиснути. Хтось грається з нами, і я хочу знати хто.

Вони розійшлися біля складу, і Анна попрямувала до крамниці, щоб організувати зустріч. Поділ сяяв у листопадовому сонці, але його вулиці, просякнуті історією, ніби затамували подих перед розв’язкою.