Раді Вас бачити!

Глава 14. Тінь минулого

Полудень на Андріївському узвозі цього дня був напрочуд яскравим: холодне сонце заливало бруківку золотом, відбиваючись у вітринах крамниці Савицького. Анна і Ігор зібрали всіх усередині: тиха продавчиня з лавки сиділа на своєму звичному місці; Ліза з геть змученим обличчям стояла біля прилавка; бліда Ольга Петрівна в антикварному кріслі ховала руки під тонким палантином; Максим Кравець біля вікна нервово клацав годинником на зап’ясті; Єлена Павлівна з напівтемного кута спокійно роздивлялася всіх присутніх, не приховуючи цікавості. Пахло старим деревом, воском і трохи різкуватими парфумами Єлени Петрівни, а світло з вікна лягало на карту й медальйон, що лежали на прилавку.

— Ми зібрали вас, щоб розібратися, — почала Анна. — Карта з підвалом на Подолі, герб, кинджал. Усе це — речові докази перед вами. Ескіз Лізи Савицької з подібним гербом знайдено у Дмитра Пономаренка. Дмитра вбито. У його майстерні знайдена карта зі слідами фарби з майстерні Лізи. Максим Кравець фінансував пошуки скарбу. Сам скарб поки не знайдено, але в пана Кравця знайдено медальйон із тим самим гербом. Ольго Петрівно, вас шантажував Олег Савицький через розрив стосунків, але й у нього самого було чим шантажувати. Олег Савицький убитий кинджалом. Перед смертю він на підвищених тонах розмовляв із жінкою. Отже, у нас двоє вбитих, і всі присутні — під підозрою.

Ліза різко підвела голову, її голос тремтів від злості:

— Я малювала ескіз для батька, не для Діми! Фарба? Це ж майстерня, там усе у фарбі! Чому це має бути моїм слідом?

Кравець стиснув кулаки, годинник блиснув.

— Я фінансував Олега, але не вбивав! Навіщо мені це? Ви самі щойно сказали — скарб не знайдено. Медальйон — із його речей, але я партнер, і маю на нього такі самі права, як і він!

Ольга Петрівна випросталась у кріслі, її коса хитнулася.

— Мій голос? — обурилась вона. — Чому всі вирішили, що це був саме я? Я була вдома! Так, Савицький шантажував мене з ревнощів, не заперечую, але я не вбивця!

Анна підняла руку, як колись у школі, намагаючись зупинити гамір. Вона крокнула ближче до прилавка й дістала з-під розгорнутої карти ще один пакетик із речовим доказом — маленьку золоту каблучку, знайдену поліцією та Ігорем під час повторного огляду лавки. Вона лежала на видноті у скриньці з антикваріатом. Якби не гравіювання, ніхто б на неї не звернув уваги. На внутрішньому боці було вирізьблено ініціали «Є.П.Г.». Анна підняла каблучку — світло блиснуло на гравіровці.

— Єлено Павлівно, — голос Анни став холодним, як листопадовий вітер, — це ж ваша каблучка? Ліза чула жіночий голос тієї ночі. Ви сказали, що бачили лише Лізу і якусь фігуру в капюшоні перед самим убивством. Але Ліза була тут значно раніше за вказаний вами час. Ви навмисно вказали на неї, щоб заплутати слідство. Це безперечно ваша каблучка. І ви знали Олега Савицького краще, ніж здається. То як вона опинилася в нього? І навіщо ви намагалися підставити його дочку?

Єлена завмерла, пальці стиснули шарф, очі, до того спокійні, потемніли.

— Каблучка? — перепитала вона, голос здригнувся. — Я… давно її загубила. Це нічого не означає.

Ліза раптом обернулася до неї, насупивши брови.

— Єлено Павлівно, — сказала вона тихо, — я знала вашого чоловіка. Він працював із моїм батьком, поки не збанкрутував через ту угоду з кинджалом. Ви не губили каблучку. Ви або ваш чоловік продали її моєму батькові. Або віддали на реалізацію. Тепер я починаю розуміти… Голос у крамниці… він був схожий на ваш, але я не була певна.

Ольга Петрівна подалася вперед, палантин сповз на підлогу.

— Ви завжди знали все про всіх, — додала вона. — Звісно! Сусідка… То це ви сперечалися з Олегом? Про що?

Єлена стиснула шарф так, що побіліли кісточки пальців. Обличчя, зазвичай м’яке й доброзичливе, стало жорстким.

— Так, сперечалась. Я його ненавиділа. Це він зруйнував мою родину. І ти, Лізо, правильно здогадалась. Я сама віддала каблучку, яку чоловік подарував мені на десяту річницю шлюбу. Гроші були потрібні. І Олег не пальцем об палець не вдарив, щоб допомогти, хоча саме він і спричинив наші біди. Гарний сусід…

Увесь цей час мовчазний Ігор нарешті втрутився. Він зробив крок уперед і дістав із кишені ще один пакетик — із ґудзиком, знайденим Сергієм під час огляду майстерні Дмитра. Бронзовий, із квітковим орнаментом, відірваний від пальта, яке Єлена Павлівна носила цієї осені. Він підняв його — світло відбилося від візерунка.

— Досить, Єлено Павлівно. Це ваш ґудзик. Я бачив у вас таке пальто вдома на вішаку. А цей знайдено в майстерні Дмитра, де він загинув після «випадкового» падіння. Але ми знаємо, що воно не було випадковим. Ви були там. І ви були в лавці, коли вбили Савицького. На кинджалі й у майстерні повно відбитків. Вони співпадуть із вашими.

Єлена сіпнулась, шарф сповз їй на коліна. Вона відкрила рота, щоб заперечити, але Кравець перебив — годинник на його зап’ясті клацнув голосніше.

— Ви знали про кинджал, — сказав він із гнівом. — Ви завжди «випадково» говорили про справи Олега. Це ви підкинули карту й медальйон, щоб ми шукали скарб? І чи взагалі цей скарб існує?

Ліза закрила обличчя руками й почала розгойдуватися. Нарешті, задихаючись від сліз, видихнула:

— Потвора! Ти вбила тата і Діму. Ти! І Діма бачив тебе тієї ночі й, мабуть, здогадався… А ти хотіла мене… щоб я…

Вона знову розридалась і притислась до плеча переляканої продавчині.

— Єлено Павлівно, — знову заговорила Анна, — ваша каблучка в лавці Савицького, ґудзик у майстерні Пономаренка. Ви сперечалися з Олегом перед його смертю. Дмитро бачив вас тієї ночі біля лавки. Ви підкинули карту й медальйон, щоб нас відвести до легенди про скарб. Але скарбу немає. Є два вбивства. Навіщо?

Єлена Горєлова подивилась на всіх втомлено й приречено. Очі згасли, як ліхтарі на Андріївському перед світанком. Вона повільно видихнула:

— Гаразд. Олег зруйнував бізнес мого чоловіка, щоб не мати конкуренції. Кинджал — справжній, безцінний артефакт. Він вкрав його у нас, і нам довелося продати все, щоб розрахуватися з тим, кому він належав. Чоловік помер від інфаркту. Після його смерті я більше не поверталась у цю лавку. Тут усе не для мого рівня життя. А каблучку я справді віддала Олегу — він обіцяв продати її за добрі гроші. Було це давно… Я прийшла до нього того вечора, вимагала повернути каблучку або гроші. І побачила на стіні кинджал. Я одразу його впізнала. А Олег засміявся і сказав, що це копія. Брехун! І я… ударила його. Я не планувала. Просто так вийшло. Кинджал ніби сам опинився в руках. А Дмитро… він був у лавці, щось обговорював з Олегом після закриття. Він бачив мене, коли виходив. Я зрозуміла, що він здогадається, і підлаштувала його падіння. Карту й медальйон я підкинула, щоб ви шукали скарб, а не правду.

Тиша в лавці стала важкою, як листопадове повітря. Продавчиня охнула, Ліза знову сховалась у сльозах, Ольга відкинулась у кріслі, хитаючи головою, Кравець вилаявся стиха.

Під вечір Анна й Ігор стояли удвох біля липи Петра Могили. Сонце сідало за Дніпром, забарвлюючи небо в багрянець. Анна крутила каблучку на пальці, шарф тріпотів на вітрі. Ігор підійшов ближче й узяв її під руку, як тоді на Володимирській.

— Аню, — сказав він тихо, — чого ти замовкла… Липу слухаєш? Ми ж розкрили справу. Ходімо додому. Пустиш мене на свій диван?

Поділ мовчав, його вулиці, просочені історією, відпустили ще одну таємницю.

***

На Подолі таємниці сплять у тиші,

Дніпро багрянцем тліє на заході.

І під липою вночі — ані душі,

Не до обіймів їй у цій негоді.